Якось вранці Ірина надягла джинси, які ще восени були зручними, і відчула, як джинси неприємно стискають талію. Вона зітхнула. Самій перешити? Її стара машинка навряд чи впорається з грубим денімом. Треба шукати того, в кого є відповідне обладнання і гарний досвід у швейній праці. Самотужки буде довго і можливо без результату.
Тоді вона подумала про Людмилу. Колись та працювала зі своєю мамою у маленькому магазинчику фурнітури, де Ірина шукала тканини, нитки, вибирала гарні тканини свого часу, втілювала у життя свої сміливі ідеї, наприклад, шила банну сукню зі світло-рожевої махрової тканини. М'якої і ніжної, яку обрала у магазинчику Людмили. Все те здавалося таким близьким і в одночас далеким, бо було давно в минулому.
Магазин фурнітури давно закрили. Торговий центр знесли. А номер Людмили - втрачений, бо здавалося, що Covid і війна рознесли всіх знайомих по світах. Ірина не шукала - вона просто змирилася.
Аж ось в руках юлюбленні джинси, які стали тиснути в одному місці і яких не хочеться позбуватися. І думка: було б добре знайти когось, хто зможе їх розширити. Вона вийшла з дому з тканиною в пакеті та рідкісним бажанням: "От би Людмила знову була на районі..."
На зупинці вище вона побачила ночнушку - не брендову, звичайну, дбайливо пошиту, нову, з бавовни. Щось у ній було дуже знайоме і неповторне, не з моди, а з життя. Ірина зайшла в ательє - й застигла. За столом сиділа Людмила і працювала. Спокійна, зосереджена, вона щойно переїхала. Поруч увійшла ще одна жінка й радісно вигукнула:
- Ой, Людмило, як ми вас шукали!
Ірина усміхнулась, майже пошепки:
- Приєднуюсь. Згодна. Шукали.
І, йдучи додому, вона думала: іноді бажання збуваються не тому, що ти їх голосно просиш. А тому, що зберігаєш до них тепло, як до старої котушки улюблених ниток оливкового кольору.
Фото автора Teona Swift: https://www.pexels.com/uk-ua/photo/6850593/
