Вона бігла крізь хащі. У ногах відлунював біль від кожного кроку, а серце розривала туга. За її тендітними плечима лишалось найдорожче, що вона мала — сестра та мирне життя. Вона — нав, вона — берегиня близько міста Переяслав, вона — та, хто тепер бажає смерті тим, кого мала охороняти.
***
�
— Багрино, нумо вернись! — названа сестра стояла на березі та суворо дивилась на мале дівчисько, котре намагалося продертись крізь густу рогозу. Багрина підстрибнула. Не можна було сердити Злату. Ця красива статна дівчина ступила в навій світ сотню років тому та мала величезну силу. Мавки казали, що вона може забрати нав’ю душу. Хоч на ті балачки Злата тільки посміювалася та не заперечувала, що до дрижаків лякало молодшу нечисть.
— Ой, сестро, та я просто… — дівчина швиденько викинула за спину маленький пакуночок із травами і швиденько пішла назустріч Берегині, — … там допомога потрібна в лісі комусь, ну знаєш…
— Ой, брешеш мені, Багрино! — Злата сердилась. Захист нав’його світу та тонка допомога людям були її обов’язком як Переяславської Берегині. — Ти знаєш, що маєш стати наступною Берегинею, тією, хто буде захищати мир та рівновагу в наших лісах! Чого ти лізеш до живих, як реп’ях до собаки?
Багрина насупилася, їй було соромно, але й перестати ходити до Переяславського полку їй було не під силу, бо там був він — Олекса. Широкоплечий, кароокий красень, що вкрав тендітне дівоче серце.
Місяць тому Канівський князь рушив до Переяслава зі своїми воїнами, аби захопити багаті ліси та плодовиті поля й приєднати їх до свого володіння. В той час усі мешканці встали на захист свого міста та свого трибу життя. Вони вистояли в жорстокій битві, але багато хто заплатив найвищу ціну.
От саме тоді в лісах, де йшли найзапекліші битви, Багрина натрапила на важко пораненого Олексу. Вона виходила хлопця та так і не розказала йому про те, ким вона є. Тож іноді вони зустрічалися неподалік від міських стін. Рятівниця носила Олексі трави та годинами сиділа з ним, слухаючи його історії.
Багрина знала, що зустрічі з людьми були заборонені, але порушила правила, встановлені Златою, і приховувала цю свою таємницю.
Берегиня потягла свою меншу за вухо та всадила на прибиту до берега колоду:
— Поговорімо, сестричко. Ти знаєш, чому заборонені стосунки між нав’ю та людьми? — в очах молодшої наві промайнув страх, та Злата не стала чекати відповіді. — Бо вони живуть у різних світах, що не мають перетинатись, бо життя переходить в смерть, а смерть існує поза часом. Якщо ти залишися поряд з тим, кого покохала, то один з вас помре. То може бути він, бо чари, що тебе народили, існують поза твоїми бажаннями. Але більше я боюся, що загинути можеш ти. Люди бувають хороші, та й лихих вистачає. Ти це розумієш?
Багрина застигла. Вона не знала, що відповісти. Їй хотілось кричати, що Олекса не такий, що вона може бути з ним, та мовчала. Вона глибоко вдихнула.
— Звідки ти знаєш про мене й Олексу?
— Я Берегиня нашого краю, я знаю про все, що тут твориться, тож було б дивно, якби я не довідалась, — Злата ніжно провела по волоссю понурої дівчини. — Зрозумій, ви не зможете бути разом, тобі потрібно забути про нього. Твоя доля берегти ці прекрасні ліси та поля, допомагати людям і берегти навій світ. Тож лиши це все. З очей майбутньої Берегині полились сльози:
— Прошу, Злато, дозволь мені ще раз побачити його, я обіцяю, що залишу його. Тільки сьогодні, один-єдиний раз, — Багрина підняла свої заплакані очі на старшу хранительку. Її погляд був здатен розколоти цілі гори, тож добре серце Берегині не витримало.
— Добре, най буде так, — вона підштовхнула дівчину до рогози.
Багрина одними губами вимовила «дякую» та, підхопивши свій викинутий пакуночок, помчала до стін міста.
***
�
Олекса сидів біля дерева та чекав дівчину з глибокими зеленими очима, що врятувала його від смерті, але сьогодні він не планував розлучатися з нею так само швидко, як звичайно. Хлопець розбовкав у полку, що відлучається за стіни міста, аби зустрітись із прекрасною дівчиною, і хоче з нею побратись. Брати ж по зброї почали посміюватись з хлопця, мовляв, він «зустрічається з самим собою, та й бреше, щоб соромно не було». Тендітна козача душа хотіла довести, що не бреше.
За його спиною почулися кроки, Олекса озирнувся. До нього з-поміж дерев йшла дівчина. Красива, тендітна та якась сумна. Він підхопився та ледь не побіг назустріч дівчині.
— Гей, Багрино! Я тебе вже зачекався!
Вона підняла заплакані очі і посміхнулась.
— Олексо, я рада тебе бачити. Ось принесла тобі лікувальні трави, — вона простягнула юнаку пакунок. Та він відкинув його та обійняв жіночий стан.
Очі дівчини широко розплющились, вона затремтіла в сильних руках хлопця.
— Що сталось, Багрино? Хтось тебе образив? — дівчина обережно вислизнула з його обіймів. Вона похитала головою та підняла свій дарунок.
— Ні, мене ніхто не образив, проте я більше не зможу приходити до тебе. Олексо, сьогодні ми бачимось востаннє. Моя старша сестра забороняє зустрічатись з тобою, а я не можу її ослухатись, — Багрина розв’язала вузлик, з котрим прийшла, та дістала звідти браслет, який сплела сама з бурштинових та золотих намистин. Вона простягла його хлопцю. — Це я зробила для тебе.
Хлопець взяв до рук прикрасу. У його серці запалився вогник жадібності.
— Звідки ти взяла ці намистини, люба?
Багрина почервоніла. Її ніхто так ще не називав, тож вона навіть не замислилася над відповіддю:
— У річці, біля мого дому. А нащо вони тобі?
— Просто сподобалось те, що ти для мене зробила. Дякую, — молодик посміхнувся.
План знайомити дівчину зі своїми побратимами швидко змінився на план збагатитись.
Вони просиділи разом майже до вечора, ніколи йому не здавалося, що час із Багриною тягнеться так повільно. Коли ж дівчина попрощалась із ним та рушила в хащі, Олекса пішов за нею. Тихо пересуваючись, він крався лісовими стежками за дівчиною, котра всю дорогу ридала. Тож вона не чула ані хрусту гілок під його ногами, ані птахів, що перелякано злітали з дерев, поряд з котрими він проходив.
Так вони дійшли до затоки, що схована була в лісі. Олекса причаївся серед дерев та трохи не очманів, коли побачив, як золотоволоса дівчина виходить прямо з розкидистої верби, котра стояла біля самої води.
Злата обійняла заплакану дівчину, її серце чуло біду.
— Багрино, сестричко не плач. Усе буде добре. Дівчата стояли біля верби, а до них вже сходилася нав. З води визирнуло дві русалки, з маленького куща калини вистрибнула мавка. Усі відчували дівочу печаль.
Олекса дав драпака. Він біг так швидко, що в якийсь момент навіть заблукав, та знайомі стежини вивели його до міста.
***
�
Юнак сидів в казармі та заливав свій страх та нерозуміння міцною горілкою. Він просто хотів знайти трохи золота, а замість цього перелякався до нестями, побачивши неживих істот, що виходили на берег. Серце калатало, а в голові ніяк не вкладалося, що він впродовж місяця зустрічався з нав’ю і навіть не помітив цього. В казарму ввірвався голосний регіт. Хлопці повертались з тренувань. Пояснювати, чого Олекса так швидко втік з побачення, йому не хотілось, та питання вже були написані на обличчях побратимів.
— Чого горілку так глушиш, юначе, хочеш сказати, що кинула тебе твоя красуня, чи може вже визнаєш, що не існувало її ніколи? — промовив Іван, найстарший з воїнів, та посміявшись, всівся поряд з роздратованим юнаком.
— Не знаєте ви нічого, — юнак штовхнув старшого та спробував піднятись, та горілка робила свою справу, тож він знову всівся та гаряче зарепетував. — Я хотів усього лише стати трохи багатшим, а вона… вона не людина зовсім! Причарувала потвора така! Та всі вони там такі!
— Визнай вже, — Сашко, юнак що став до Переяславського полку зовсім нещодавно, сміявся з Олекси голосніше за всіх. — Ну прибрехав трохи, та всі ж знають, що після нападу на Переяслав місцеві жінки за стіни поодинці не ходять. От тому й не вірить тобі ніхто! Олекса зовсім розійшовся, зло поглянув на хлопців, що поступово підтягувалися на галас, та вийняв з кишені браслет із золотими та бурштиновими намистинами.
— Брешу, кажеш?! А це що тоді?!
Навколо запалала тиша. Почав Іван:
— Де ти це взяв, юначе? Невже, десь вкрав?
— Та кажу вам, вона мені його дала. Та, про яку я розповідав вам. Вона сказала, що біля дому її такого багато, тож хотів я трохи набрати й повернутись, а там… там ці потвори! Вони — не люди. Я бачив, як вони з дерев виходили! З води вилазили! — очі Олекси були страшними.
— Та це ж золото! — Сашко вихопив з рук п’яного юнака прикрасу. — Якщо вони не люди, такі речі їм ні до чого, то може заберемо собі?
Іван похитав головою, він був старшим та й мудрішим за молодих юнаків:
— Якщо він каже правду, та до нього ходила нав’я дитина, не можна їх чіпати. Лиха накличете на наші голови. Якщо бреше, то най ту цяцьку верне тій, у кого вкрав, — з тими словами він вийшов з казарми разом з більшістю хлопців.
Та деякі юнаки лишились з п’яницею. Жадібні до грошей, вони бажали отримати свій зиск. Сашко, що досі тримав дівочий подарунок в руках, посміхнувся:
— Чуєш, Олексо, хай та дівка буде хоч самим чортом, та поки ми можем отримати трохи грошей, це не має значення! Навідаємося до тих місць, розбагатіємо, а там ще дивись і розважимось навіть. Га, хлопці?
Навколо залунав регіт. Олексу підхопили під руки та потягли до діжок з водою, бо провідник мав бути тверезим.
***
�
На березі затоки, біля Златиної верби, сиділа нав. Вони співали сумну пісню про розбиті серця та обірвані життя. Багрина притулилася до Злати і теж підспівувала сумним голосам.
— Як ти, сестро? — спитала одна з русалок, що сиділа та вичісувала свої довгі коси.
— Мені крається серце, та я здужаю, — тихо мовила дівчина й глибоко зітхнула. — Чому нав’я любов така нещасна, Злато?
Берегиня довго мовчала, та, зібравшись із думками, таки мовила:
— Пам’ятаєш, що я тобі казала, про світ живих та навій? Так от: наш світ лежить за межею життя. Наше існування — це дарунок і прокляття, бо після того, як ми щезнемо, від нас не лишиться нічого. В середині нас не палає життя. Тож коли в серці наві народжується любов, вона шукає жаринку життя. А тоді забирає його, бо в самій є тільки смерть. Тому й існує заборона на стосунки з людьми. Якщо б ти лишилась з Олексою, то ти б його вбила, не усвідомлюючи того, розумієш, Багрино?
На хвилинку запала тиша, та її розірвали голоси, що сунули до затоки. Злата подивилася туди, звідки линули голоси. Її погляд став похмурим:
— Я відчувала, що буде біда. Слухайте всі сюди, ховайтеся та не повертайтеся, допоки я вас не покличу. До нас ідуть лихі люди. Багрино, не наближайся до тих людей.
Ніхто не перепитував, всі, хто сидів на березі, тихенько розчинились у воді або серед дерев. Нав вміла бути непомітною.
***
�
Олекса йшов вперед з факелом та шаблею. Горілка ще не вивітрилась з голови, та дорогу він усе ж знайшов. Весь шлях Сашко підживлював у ньому жагу до помсти та збагачення. Тож коли вони підходили до заповітної затоки, він жадав крові та золота.
Несподівано із-за дерева вийшла Багрина, її очі були здивовані та трохи перелякані. Вона побігла до нього:
— Олексо, що ти тут робиш? Тут якісь лихі люди. Тобі треба тікати!
Та вона не встигла ані договорити, ані добігти до хлопця, її перехопили за волосся дужі чоловічі руки. Сашко міцно тримав дівчину та посміхався.
— Брате, та вона дійсно красива! Не брехав, не брехав!
Олекса скривився. Його очі з ненавистю дивились на дівчину, крізь зуби він заговорив до Багрини:
— Ти не людина, я знаю! Ти мене обманювала, почваро! Кажи, де золото?!
Очі дівчини були широко розплющені, серце відмовлялося вірити в те, що вона бачила й чула:
— Яке золото? Чим я тебе образила, Олексо? Ти ж називав мене любою.. чому? — очі пекли сльози, їй хотілось кричати, та голос її не слухався.
— Ось це золото, красуне, — Сашко показав їй дарунок, браслет, що вона так довго в’язала. Одразу згадалися слова Олекси, коли вона йому його подарувала: «Звідки ти взяла ці намистини, люба?». Страшне питання відлунювало в голові.
— То ви по це прийшли? — за спинами хлопців з’явилась Злата. Вона ступала безшумно, в очах світилася відраза. — Забирайте те, по що прийшли, і йдіть геть. Пустіть її.
Сяєво Берегині затуманило б саме сонце, та хлопці відчували небезпеку. Сашко перший заговорив, навіть не збираючись відпускати свою полонянку:
— Ну то показуй. Де ж те золото? Нас, знаєш, багато, але по ночі шукати не зможемо ваші скарби. Буде краще, якщо самі віддасте. А до тих пір я дівчисько притримаю.
Злата хіба що блискавками з очей не стріляла, та робити було нічого. Вона пішла до водойми. Хлопці з Багриною пішли за нею.
Берегиня присіла біля води та тихо заговорила. Зовсім не чутно було її слів, та через деякий час з води з’явилася русалка. В руках вона тягла скриньку. Дівчина поставила її поряд з ногами Злати, та знову зникла у воді. Злата заговорила:
— Тут те, що ви шукали. Відпустіть дівчину та йдіть.
— Знайди дурнів, — сказав Олекса. — Відкривай, показуй, бо хто ж тебе, змію, знає? Може надурити нас хочеш.
Такий вже розумний був той парубок за спиною друга, що тримав ледь притомну дівчину за волосся.
Берегиня стисла руки та зробила те, що просив той пройдисвіт. Вона подивилася на Багрину, та була перелякана та заплакана. Серце Злати стискалось. Вона тихо сказала:
— Не хвилюйся, сестричко, усе буде добре.
До затоки вже збиралися й інші, ласі до грошей юнаки, а скринька ж була не така й велика.
— Олексо, іди-но й забери ту скриньку, — скомандував Сашко. Юнак подивився на нього з острахом в очах. — Та не бійся ти, бачиш за цю переживає. Нічого вона тобі не зробить.
Олекса міцніше стиснув шаблю і, віддавши Сашку факел, пішов по свій скарб. Він вхопив скриньку, повну золота та камінчиків, боязко поглядаючи на Злату.
— Тепер відпустіть Багрину, — твердо сказала вона. Сашко криво всміхнувся:
— А хто сказав, що я маю?
Злата рушила до мерзотника, але через кілька кроків відчула, як гостре й холодне залізо проходить крізь її тіло. Берегиня озирнулася. За її спиною стояв Олекса, та, обіймаючи однією рукою скриньку, тримав шаблю, що стирчала тепер у неї в грудях. Вона впала на коліна.
Багрина закричала, та крик той був незвичайний, а. З вух Сашка полилася кров, він випустив з руки волосся дівчини і впустив факел на землю. Хлопець міцно притулив руки до вух, щоб хоч трохи загасити той лемент. Звідусіль линула нав. Почулись передсмертні крики. Десь стогнали люди, а десь — нав’ї діти.
Багрина підбігла до сестри:
— Злато, що мені робити?! Скажи, що мені робити?! — в її голосі лунала паніка.
Берегиня простягла руку до сестри і ніжно торкнулась її волосся:
— Все добре, сестро. Мені треба до верби, там стане краще, — Багрина озирнулася на вербу, та була не далеко, але біля неї вже стояв Сашко. В його очах палали лють і страх.
— Не думаю, — сказав він і підніс факел до верби. Вогонь жадібно лизав суху кору й поступово ставав більшим. Злата скрикнула. Біль стояв в її очах.
— Біжи, Багрино, ти маєш жити. Ти — наступна Берегиня. Біжи!
Злата спалахнула та за мить перетворилася на попіл. Багрина відступила на крок, а потім побігла що є сил в ліс. У серці юної Берегині народжувалася лють, котра мала забрати багато життів.
