З чого б почати? Напевно з того, що я з тих дивних людей, що маніакально хочуть позакривати всіх навколо в кімнати з психологами і не випускати, поки не пропрацюють всю ту жесть з їх життів (бідні психологи, вибачте на доброму слові)) Звісно, я розумію, що без готовності самої людини, діла не буде, але іноді бажання просто розміром з Сонечко.
В моєму житті був період, коли психолог дійсно поміг, а я ну дуже люблю ділитись корисним досвідом. Тож в цій статті хотілося б обґрунтувати (або ні), чому ж з психологом працювати кайфово. І якщо Вас іноді криє, а якого з тим робити розуміння нема, то велкам в мій довгочит) Тут я поділюсь своїм досвідом.
“Коли ти можеш більше”
Іноді кожному з нас складно оцінювати свою “роботу тверезо, ми прагнемо ідеалів, але не бачимо вже наявних результатів. Так от, була в мене затяжна криза, коли дуже страшно починати нову справу. В спробах зняти з себе відповідальність влаштувалась я в кафешку. Наче гроші є, а задоволення від роботи нема і криє, капець як. А розуміння чого криє —нема! Робота легка, люди хороші, стресу 0, що тобі вже не так, жінка?? Таки розібрались.
Робота з моїм психологом завжди дуже продуктивна. Більше за все я кайфую від того, що вона ні коли не дає мені готових відповідей, а просто показує дорогу, де ж шукати ноги. Так от я їх знайшла, мої ноги були в тому, що я кожен день протирала камінчик на дорозі, коли:
“Моральні і соціальні принципи і емоційні гойдалки”
От живеш ти своїм солодким життям і з’являється в ньому моральна дилема, а з нею і тривожність рівня “курка з яйцями”.
От і мене нагнала така, тож почала я гризти себе без ложки і чудово справлялась, аж поки працювати не стало складно. Тоді вже рученьки взяла в ножоньки і до мого рятівника помчала. Отже прихожу я до неї зі словами “Дивись, я знаю, що це погано, але мені ну дуже хочеться (морду обличчя набити людиноньці), але не можна, бо з моральних принципів, то буде не добре, але хочеться!” (от як раз тут прокидається внутрішня курка, що бігає з яйцями, як дурне по всьому курнику і оре “хочеться”, “не можна”, “хочеться”, “не можна”). І наче доросла людина, все розумію, але поки не знайшли глибинну ситуацію, ЧОГО мене так штормило, я не заспокоїлась. Більше за все, важливо почути, що твої почуття нормальні, що вони логічні.
“Сепарація від батьків - це нормально!”
О, це була найважча сесія в моєму житті. Я люблю свою сім’ю, та їх слова довго лишались занадто вагомими для мене, я б сказала, справжніми тектонічними зсувами в моєму всесвіті. На цьому етапі я навчалась розказувати сім’ї про своє життя, як про факт і не летіти виправляти все, що їх не влаштовувало. Я змогла прийняти факт, що їм щось в мені може не подобатись і це нормально, бо це ні як не має впливати на моє життя.
До чого власне я вела весь цей час? Тільки працюючи над собою і маючи просто нереальну підтримку, я змогла прийти до того, чого я насправді хочу в цьому житті. І це всього одна річ - жити, жити щасливо.
