Не планувала я писати цей довгочит, але останні новини взагалі вибили з колії і зібратись просто не виходить. Якщо вас так само криє, як і мене-не читайте, бо стане гірше.
Війна - ракети, автоматні черги, руйнування, жах, біль, крики, кров, скалічені, мертві… Це те що ми бачимо кожного дня. Хтось в новинах, хтось на відстані витягнутої руки. Наш мозок з усіх сил намагається відсторонитись, змістити увагу, та з такими об’ємами лютого трешу він не справляється.
Я знаходжусь в відносній безпеці. Через це з’являється дике почуття провини, бо як тільки на поріг дому вітає війна, емоції захлинають. Спочатку спустошення і страх, потім безпорадність, далі відчуття власної нікчемність та лютий сором.
Про сором. Коли 9 років назад терорист-агресор окупував українські території я нічого не робила, ці події здавались далекими і чужими. Потім я почала зустрічати людей з Донецьку і Луганську… Історії, що я чула були схожі на вигадку, бо повірити в те, як в нашому сучасному світі, людей вбивають просто так, було не реально. Мороз бігав по шкірі. Але все, що я робила - просто спілкувалась та допомагала, чим могла тій людині з котрою спілкувалась. І все. А ні тобі чіткої політичної позиції, ані якихось адекватних дій. Єдине бажання, щоб рідних не зачепило…
Знаєте, що найстрашніше там, де панує зараз русня? Люди на окупованих територіях лишаються самі. Оточення, що там залишились наче те саме, що і 30 років тому, та тепер ти знаєш, що за необережно сказане слово, тебе чекає ніж в спину. А люди, що біжать звідти - біжать в нікуди.
Тепер війна не десь далеко, а за вікном. Кожен день я бачу молодих хлопців та дівчат в формі. Навіть очі підняти до гори не можу. Бо вони їдуть туди, де гаряче, а я тут, йду до дому-їсти гарячий суп та чухати кішку за вухом. Донати здаються такою маленькою крупинкою, та вони і не великі нажаль.
Чому б не піти у стрій? Мені просто дико страшно, навіть при звичайних обстрілах охоплює паніка, котру важко описати. Але ж і нашим там страшно, боляче, холодно... Сидиш в кімнаті і просто ридаєш.
Кожне повідомлення в новинах про загибель військових читаєш і здається, шматочок того що було душею відривається. Їх чекали вдома, батьки, кохані, діти..
І от, від душі не лишається ні чого. Я бажаю смерті… Смерті людям, котрі прийшли сюди з війною, котрі забирають життя наших людей, котрі ґвалтують, знущаються і винищують життя в Україні.
На початку повномасштабного вторгнення, більшість людей (і я в тому числі) кричали росіянам - “Зупиніть це! Війна не знає меж! Приховуйте своїх чоловіків, робіть щось!” А тепер, та хай вони хоч в пекло всі проваляться, хай хоч потоп, хоч землетрус персональний, хоч бетонна злива на їх голови, аби руками своїми до нашої держави не дотягнулись! Нема до них співчуття, тільки лють. А ще хочеться, щоб всі хто їх підтримує на території України з ними разом подохли, як остання наволоч на узбіччі. Хочеться в рашку - то мотиляйте, ні хто не тримає.
Я бажаю перемоги для нашої держави, бажаю, щоб люди були в нас такі, як на початку війни. Тож донати, волонтерство яке не яке - от і весь мій арсенал.
А ще.. великий, не оплатний борг перед тими, хто на передовій. Дякую за те, що я жива, вільна і в Україні.
