В повітрі завис гіркувато-кислий запах, від якого сльозилися очі. Він проникав у легені, перетворюючись у тяжкий осад. І чим більше його осідало, тим болісніше стискалися груди. Так пахнув відчай.
Обличчя Вейґера відкрите, що було рідкістю. Тепер шрами від опіків, які вкривали майже всю шкіру, шокувало глядачів своєю потворністю. Хтось перешіптувався, тикаючи в нього пальцями, хтось сміявся та кидав каміння, а хтось з жахом прикривав рот руками, або ж і зовсім намагався не дивитися на нього. Обладунки вже не вкривали його тіло. Теж рідкість.
Тепер він зовсім не схожий на того суворого лицаря, що здатен на все. Зараз він більше нагадував загнаного в кут звіра. Його очі бігали в пошуках чогось, що може врятувати їх. Але рани на тілі кровили та боліли, не дозволяючи думати швидко та раціонально. Страх вже увігнав свої пазурі в його нутро, і завзято намагався роздерти на шмаття.
Двоє міцних вартових були поруч, наче грифи, тільки й чекали на його труп, щоб накинутися. Заточені леза вже декілька хвилин були небезпечно близько до шиї. Прив'язана до балок помосту мотузка, тримала руки вкриті шрамами над головою. А сам він стояв на колінах. Треба знайти вихід. Звільнити її. Ту малу, що була в п'яти метрах від нього. Ту, чиє сніжне волосся так дивувало його протягом двох років. Ту, чиї долоні без остраху та огиди торкалися його обличчя. Ту, що так щиро сміялась з його незграбних спроб зашити її одяг. Ту, що все ще мала душу.
Анорсель - і справді дитя сонця. Іноді здавалося, що вона взагалі єдиний промічник світла у цілому світі. Мабуть, так воно і було. Саме тому на неї почали полювання. На дитину, у якої і так забрали все — сім'ю, друзів, дім.
Селлі стояла так як і він, на колінах.
Руки були зв'язані за спиною, а світла шкіра вкрилася синцями.
В очах дівчинки стояли сльози, проте на губах сяяла посмішка. Як завжди. Вона не плакала без неї. Така вже була її особливість. А можливо і всіх, хто мав душу. Проте Вейґеру не доводилося бачити сльози інших душевних. Він став свідком фіналу. Бачив спалені поселення та кров'яні струмки. Гори прекрасних, але мертвих тіл. Всі вони наче сяяли зсередини, не дивлячись на те, що життя вже давно покинуло їх. Він бачив, як їх кидали в полум'я. І як вогонь здіймався до самих небес, неначе сповіщаючи вищі сили, що світла на землі не лишилося. В повітрі зовсім не пахло паленою плоттю. Тоді це дивувало багатьох. Пахло ефірними маслами, різнобарв' я яких змішалося в щось одне неймовірно солодке та стійке.
—Селлі! Використай світло! — крикнув Вейґер. Холодне лезо меча прижалося ближче і тепер він вже зміг відчути як по шиї потекла тоненька цівка крові.
Колись вона йому розповідала, що так званим світлом, називають здатність тимчасово позбавити живих створінь лихих думок.
"Я ще не вмію" - прошепотіла дівчинка і посмішка стала ширшою. Але більш гіркою.
Вейґер приречено опустив голову.
—Сьогодні нарешті станеться те, чого всі так довго чекали! — високий чоловік у вишуканих вугільно-чорних шатах почав говорити. —Остання душа приєднається до тих, хто її вже давно чекав. Вона переродиться у щось більш величне, ніж ця жалюгідність, — чоловік копнув Анорсель в живіт носком чобота. А дівчинка зіщулилась від болю і тихо пискнула. —І нарешті наш король зможе правити вічно. Повірте, з нашим правителем, життя стане кращим. Ми зможемо мати все, що забажаємо. Хіба не цього ми всі хотіли? — він помпезно розвів руки в сторони, і величезний натовп схвально загудів.
—Тож нехай зорі вічно осяюють шлях нашого короля!
Натовп вибухнув оплесками.
Чоловік повернувся до Анорсель і двома складеними пальцями торкнувся її шиї. Заплющив очі і почав щось шепотіти.
—Ні! Ні! Не чіпайте її! Відпустіть! - кричав Вейґер. —Я вб'ю вас всіх!
—Завали пащу, - гаркнув один з вартових. — Бо здохнеш раніше за неї.
В якусь мить Вейґер піймав погляд Селлі на собі. Вона була на диво спокійна. І це жахливо лякало.
Вона за мить до того, щоб просто зникнути. Перестати існувати. Їй всього вісім, вона не може так просто так піти.
—Все буде добре, — раптом тихенько сказала вона. —В мене є план, не бійся.
Як тільки Селлі закрила очі, повіки чоловіка в чорному піднялися. Морок та безодня. От що було замість очей.
Щось світле засяяло в грудях Селлі та почало підійматися вверх одночасно з тим, як чоловік вів пальцями догори.
Все вище та вище. Воно стискало горло, та змусило відкрити рота. Маленьке скупчення енергії було вже за межами тіла. Як тільки це сталося, Селлі обм'якла та впала обличчям донизу. Вейґер затамував подих. Він дивився на малу та все ще чекав, коли почнеться план. Він вірив їй, бо вона ж завжди говорила правду. Завжди. Але серце все рівно застигло в той момент, коли Селлі впала на брудні дошки.
На долоні чоловіка в чорному був маленький білий вогник, який тріпотів неначе метелик в клітці.
До нього підійшов ще один. З прозорою колбою в руках.
—Селлі...Селлі...прошу...—шепотів Вейґер.
В той самий момент, як вогник мав опинитися закутим в скло, він заметушмвся ще більше ніж до того, мов живий скочив з долоні, та з неймовірною швидкістю кинувся до Вейґера.
Всього лише мить і груди обпекло неймовірним жаром, від якого перехопило дихання.
Він майже не чув розлюченого крика чоловіка в чорному.
Не зрозумів, чому всіх в ту саму мить відкинуло з помосту якоюсь дивною силою, і чому мотузка луснула сама по собі. Перед очима ще стояла Селлі. Весела та усміхнена, як завжди. В голові він раптово почув її голос.
—Класно ж я придумала, еге ж? Душу, що передали за власним бажанням неможливо забрати чи вкрасти. Мені шкода, що ми були разом так мало, але я буду з тобою в дещо інший спосіб. Тому не засмучуйся. Ти заслуговуєш на те, щоб мати душу, Вейґере. Дякую тобі за все.
Він розплющив очі і відчув, як по щокам тече щось гаряче. Торкнувся пальцями. Маленькі краплі. Здається їх називають сльозами. Так дивно...
Підвів погляд і знову побачив його Селлі. Вона все ще лежала там. Не рухалася. Тіло починало сяяти, так, як він бачив це колись.
Маленьких крапель на щоках побільшало, а дихати стало важче.
Ті, кого відкинуло з помосту, вже встигли піднятися.
—Схопити його! — крикнув чоловік в чорному. —Душа в нього!
Погляд Вейґера впав на меч, який лишився від одного з вартових.
Піднявши його, кинув погляд на тих, хто все ще мав намір знищити душу.
—Нізащо, — через зуби процідив Вейґер, і першим кинувся в атаку. Мечі зійшлися в бою. Вартові - це просто королівські пси, що майже ні на що не здатні. Вони не бачили нічого, крім стін палаців. Не бачили тисячі трупів на полях, не бачили як дістаються перемоги. Саме тому голова одного з них відлетіла відразу.
Побачивши це, інший застиг.
—Давай! — гаркнув Вейґер і кинувся до нього. Все, що той зміг зробити - один єдиний блок. А потім меч Вейґера пройшов крізь його обличчя.
В грудях боліло. Вона б цього не хотіла. Але він не може інакше зараз.
—Вибач, Селлі, вибач.
Люди навколо почали панікувати та тікати. Вони топтали один одного та кричали. Нікому не хотілося потрапити під меч лицаря, що зійшов з розуму.
Вейґер повернув голову, в пошуках того, кого він хотів вбити більше всього. Той чоловік. Але...його ніде не було. Він зник. Злився з людьми внизу? А може дійсно розчинився в повітрі.
Меч впав на дошки із глухим звуком.
У три кроки Вейґер подолав відстань до Селлі, і опустився перед нею на коліна. Обережно, неначе найбільший скарб, підняв її тіло та перевернув обличчям до себе.
Затамував подих, і відчув, як груди стисло болем. Вона посміхалася. Така юна, така світла. Ця малеча змінила його світ за такий короткий час. А тепер він знову сам.
Вейґер притиснув Селлі до себе, обіймаючи. Заплющив очі. Так хотілося вірити, що вона ось-ось прокинеться і вони знову вирушать у дорогу, назустріч невідомому.
Вейґер ніколи раніше не чув власних ридань. Ніколи до цього.
