—Уявіть собі, зараз ми знаходимося саме в тому місці, де рівно чотириста двадцять чотири роки тому відбулася наймасштабніша битва самурайського періоду.
Учні не надто зацікавлено оглядали територію поселення. Вони зараз в тому віці, щоб або думати про кохання, або ж про підготовку до іспитів, що більш вірогідно. Проте шкільна екскурсія була запланована вже давно, а ті, хто не виявляв бажання їхати, могли залишитися в школі на чергування. Отож, прихильників історії виявилося досить багато. Весь клас, якщо бути точнішими.
Хтось намагався показати максимально зацікавлений погляд, інші не робили навіть цього. Хлопці пошепки говорили , тихо сміючись, пропускаючи слова гіда повз себе.
Цікавого тут було мало. Ну якесь селище, таке як і більшість. Де-не-де з ґрунтовими дорогами, з невеликими овочевими городиками, з рисовими полями. Звісно, не в промислових масштабах, але поціновувачі домашнього рису були всюди.
Єдине, що вирізняло це селище з-поміж інших, так це помітка на історичних мапах - "битва при Секіґахарі".
—...саме перемога Токуґави Ієясу посприяла створенню в подальшому Едоського сьоґунату, — продовжував гід. — Це був значний крок для становлення нашої країни. Хто знає яка була кількість військової сили з обох сторін? — чоловік поправив окуляри та обвів учнів поглядом.
Тиша давала зрозуміти, що відповіді він навряд чи дочекається. Чоловік нервово посміхнувся та з розумним виглядом знову торкнувся оправи окулярів.
— Отож, з обох сторін було понад вісімдесят тисяч воїнів.
Сонце припікало, учням вже хотілося скоріше заховатися під якийсь дах та випити чогось холодного.
— Ну і скільки ми тут будемо стирчати? — запитав високий хлопець з висвітленим пасмом волосся.
— Це риторичне питання, Хіро? — посміхнулась йому однокласниця.
—Хоча б вдай, що тобі цікаво, він же старається, — вона махнула головою в сторону гіда, що саме запрошував пройти до безпосереднього місця подій.
Неначе мурахи, один за одним, школярі поповзли слідом за наставником. Десять хвилин під пекучим сонцем, і вони опинилися в полі. Звичайнісеньке поле, ніщо не говорило про те, що колись тут була страшна битва. Можливо тільки маки, що були засіяні густим килимом. Дівчата відразу ж почали робити безліч фотографій. Маки, в маках, поруч з маками і таке інше.
— В загальному, якщо брати дві сторони, то на цьому полі полягло близько сорока семи тисяч воїнів.
Почувши число краєм вуха, Хіро підняв голову, і, нарешті побачив поле. Він зіткнувся з багряним морем. Цікаво, чи є тут сорок сім тисяч маків. Чи проросла червона квітка з тіла кожного полеглого? Чи хтось зостався навіть без такого пам'ятного символу? Чиїсь частини тіла розтягли собаки? А хижі птахи їли плоть чи очі? Це все було тут? В цьому ж самому місці, де дівчата роблять селфі для соціальних мереж?
Хлопцю було дивно це уявляти.
Він увімкнув камеру на телефоні, та збирався теж зробити фото. Пейзаж здавався досить цікавим. А особливо гарно туди вписувалась Міраяма, яка саме робила невеликий букетик.
Як тільки він перевів погляд на екран телефону, все раптово згасло. Ні, не смартфон, здалося, що відключився він сам. Навколо стало темно, безпросвітний морок оточив з усіх сторін. Жар охопив його тіло, а дихання ускладнилося. Запахло димом.
Декілька разів Хіро кліпнув і картинка, нарешті, стала світлішати.
"І що це було" — промайнуло в голові хлопця до того, як він зміг повноцінно розплющити очі.
Мабуть, краще б було цього не робити і зовсім.
Все, що він бачив перед собою - чорне і червоне. Десятки, сотні тіл вкривали поле попереду. Вони лежали один на одному, в неприродніх позах. Нутрощі були тут і там, неначе хтось навмисно пройшовся, розкидаючи тельбухи.
Руки, ноги, голови - все це теж валялося на землі як якийсь непотріб. Виднілися кістки та пробиті черепи, з яких щось витікало.
Небо затягнув чорний дим. Вогонь плигав від одного тіла до іншого, злизуючи шкіру, жуючи волосся.
Хіро дивився на все це, відчуваючи як до горла підходить нудота.
Пройшло декілька секунд, перш ніж в ніс ударив просто неймовірно сильний запах крові, багна та горілої плоті. І це стало остаточною причиною того, що його знудило.
Зігнувшись навпіл його увагу привернуло взуття, що було на ньому. Звичні кросівки перетворилися на щось максимально дивне та незручне. Здається, вчитель називав то варадзі. Хіро огледів себе. Важкі обладунки заважали нормально рухатися. По ньому стікав піт, який не було можливості прибрати.
В голові вже пробігло мільйон ідей того, що відбувається. Розіграш? Йому напекло голову? Галюцинації? А може в нього раптово стало серце і він помер та потрапив до пекла?
Думок в голові було так багато, що він не відразу помітив, що тримає в руці закривавлену катану. Могло здатися, що вона його обпекла, так швидко він її відкинув від себе.
Серце калатало в шаленому темпі, йому було складно дихати, а очі заповнювалися сльозами. Він не вірив, що те, що зараз перед ним - правда. Але як це пояснити...
Хтось пройшов повз Хіро, ступаючи на чужу руку. Хрускіт кістки витягнув його з роздумів та змусив ще раз звільнити і так порожній шлунок.
З різних сторін поля долинали протяжні, сповнені болем, стогони. Руки тяглися назустріч чомусь, що могло б їх врятувати. Ті, хто ще не помер корчилися та кричали. Комусь допомагали, а когось просто добивали, вдаряючи катаною в голову. Стогін та крик стихали.
— Ми перемогли! — кричали позаду нього. Мечі щасливо підлітали вгору та втикалися в землю, просякнуту кров'ю
"Перемогли? Ми? Хто "ми"? Хіба це перемога..."
Навколо лише трупи та смерть, а вони кричали про перемогу. Хіба то важливо? Хіба був привід загубити стільки життів? Всі вони були чиїмись батьками, братами, чоловіками та синами...і жоден з тих тіл, що оточують їх, вже не повернуться додому. Можливо про когось і не дізнаються.
Хіро вже відчував, як по щокам біжать гарячі сльози.
— Яке нахрін "перемогли"?! — крикнув він.
Камера спрацювала. На екрані звстигло фото маків та здивований погляд однокласниці.
— Хіро, ти чого? — запитала Міраяма. Погляди всіх зупинилися на ньому.
— Чому ти плачеш?
Хіро так і стояв, тримаючи телефон в руках. Нічого не змінилося. Той самий пейзаж, і його однокласники, і Міраяма і пекуче сонце. Все так само. Тільки його сльози говорили про інше.
Він здивовано кліпав, думаючи, що в ту ж секунду зможе опинитися знову там. Але нічого не відбувалось...
— Так, це перемога для нас. Втрати, порівняно з протилежною стороною, було куди менші, — продовжив гід жваво, задоволений першим питанням, хоч і трохи грубуватим. Мабуть, радісно коли тебе слухають.
—Сорок сім тисяч...хіба рідні всіх тих людей були щасливі від цієї перемоги? Чи хотіли б вони побачити якою ціною вона їм дісталась?
Перед очима стояла моторошна картина. Вона поверталась щоразу, коли він піднімав погляд на макове поле. Хіро здавалось, що запах паленої плоті завис у повітрі і кружляє навколо нього. Запитати у інших чи відчувають вони те ж саме Хіро не наважився.
— Так, ви праві, але іноді жертви необхідні, задля великої мети.
— Це не має коштувати людських життів.
— Можемо обговорити філософську сторону цього питання на шляху додому, — посміхнувся чоловік.
Хіро стверджувально мотнув головою, і знову перевів погляд на маки. Підійшов ближче та присів. Легкий вітерець хитав квіти на тонких стеблах. Від них йшов дивний металевий запах.
Щось його змусило торкнутися пелюсток. Він відчув, що на пальцях щось лишилося. Липке, густе та червоне.
...Все ж таки, вони проросли з тих тіл...
