— Аккумулятори, пір'я, горіхи, гарбузове насіння, — гучно пролунало з дороги.
Жовтий пошарпаний жигуль тихенько плив кострубатою дорогою, повторюючи одне й те ж раз за разом.
— Купуємо! Акумулятори, качине, гусине пір'я, горіхи, гарбузове насіння, — пролунало в черговий раз.
— Та коли він вже проїде, — невдоволено бурмотів Костя.
Діти стояли по обидва боки дороги, в очікуванні коли жовта розвалюха проповзе повз, і можна буде далі грати в "квадрата".
Цей любитель пір'я, насіння та якоїсь іншої фігні перервав всю партію, що, до слова, була неймовірно напруженою.
Нарешті машина проїхала повз компанію, єхидно блимнувши фарами.
Гучномовець продовжував свою роботу, повідомляючи бажаючих про свою присутність. Дядько Федя вийшов із-за воріт та махнув рукою, зупиняючи машину.
—Горіхи є, зара, — кинув він і поспіхом побіг у двір.
Проте вуличні гуляки на то вже не звертали уваги.
Вони займалися відновленням партії.
— Який рахунок був? — запитав Андрій
— Костян - два. В мене - один. В тебе - один, в Олі - чотири, Олег - три, — з серйозними виглядом перелічив Жека.
— Окей, погнали тоді, - махнув головою Андрій.
Колись давно в цьому селі, замість грунтової дороги з'явилося ноу-хау - плити. Мабуть, їх навмисно поклали, для того, щоб зараз дітям було зручніше грати в "квадрата". Бо яка ж могла бути інша причина.
Кожен зайняв своє місце, ставши на одну з плит. Так виходило два на два, якби не Олег, що теж напросився пограти. Тепер стояв збоку, ні в тин, ні в ворота, як то кажуть.
Жека та Андрій переглянулися. Оля піймала їх дивну посмішку. Стало зрозуміло, що ці два жуки щось задумали.
Андрій підняв м'яч та вдарив його об свій квадрат так, щоб той перескочив до Олега. Надто високо. Приймати тільки головою. Але хлопець, видно, не очікував такої атаки. Спробував підставити голову, але м'яч пролетів повз та вдарився об його квадрат. А тоді вилетів за межі та покотився до вишень на узбіччі.
— Чотири, — констатував Жека, усміхнувшись
— Чьотирі, — перекривив його Олег, та з незадоволеною міною пішов за м'ячем.
Гравці на позиції. Гра продовжується.
Перша подача Олега. Обравши жертвою найслабшу на його думку - Олю, він кинув м'яча на неї.
— А фіг тобі, — дівчині вдалося ногою відбити м'яча до Жеки, хоч цілила вона на Андрія. (Влучність не їх перевага) Той вже, в свою чергу, знову зробив пас на Олега. Він підбив м'яч носком кросівка, але шкіряний засранець надто різко підлетів уверх, ледве не вдаривши його, а потім...
— Рука! Рука! — вигукнув Костя, коли м'яч опинився у нього. Хоч він і відбив на Олю, та гра зупинилась.
— Не було руки! — гукнув Олег
— Була, я бачив! Ти торкнувся!
— Я відбивав! Ногою! Може він трохи зачепив, але ж не рукою відбив.
— Хто ще бачив? Оль?
Дівчина задумалась на мить, вона не була впевнена, що бачила, але махнула головою.
— Була.
— Окей, тоді п'ять, ти вибуваєш
— Та бляха, ви гоните? Просто злили мене.
— Ну піди поплач, — засміявся Жека. — Чи мамі пожалійся, хай прийде всіх наругає.
— Та пішли ви, — кинув Олег, засунув руки в кармани, взяв м'яч та пішов додому, човгаючи кросами по плитах.
— Блін...то його м'яч був? — ніяково запитав Жека. — Я думав твій, — він повернувся до Олі
— Мій спустив, тато в полі, ще не накачав.
— Олег, блін, ну ти шо, жартів не розумієш? Йди сюди, давай грати, по нормальному вже, чесно, — крикнув Андрій тому в слід.
Ігнорування дало ясно зрозуміти, що на сьогодні гра закінчилась.
— Ну тоді виграв той, в кого найменше, — пожав плечима Андрій. — У нас з Жекою по одному, то нічия тоді.
Всі погодилися з цим твердженням
— Що робити тепер будемо? — подав голос Костя, порушуючи тишу. Кожен думав, чим можна було б зайнятися, втративши найцінніше. (Не Олега, звісно)
— О, давайте в ножика, я можу збігати, принести, — вигукнула Оля
— О, давай. І води набери.
— Окей, я зараз, — посміхнулась дівчинка і щодуху побігла додому.
