Жодне формування на службі вірних народів не уособлює бойову міць Великої війни подібно до механізованої важкої піхоти.
Практично невразливі її механічні обладунки, зведені на основі геніальних та осяяних провидінням трудів святого Мефодія, творця славетних святинь анахоретів. Завдяки оріхалковим сплавам вони легко витримують цілу зливу куль та переживають прямі влучання навіть найпотужнішої ворожої зброї. З'єднання кожного костюму – ремісничий шедевр та вінець механічної інженерії, з яким носій рухається вдивовижу швидко й вільно, захищений водночас навіть від найважчих атак.
Новітні моделі дістали ще й дизельні двигуни та гідравлічні шарніри для додаткової потужності. Утім навіть з ними пересування в подібному живому танку потребує сили й витривалості значно більших, ніж мають прості солдати. До того ж, костюми складно модифікувати – коли сплав вже застиг, внести до конструкції в добру тону завбільшки якісь зміни практично неможливо. Більшості ливарників змінити настільки твердий та міцний метал не до снаги. Тому натомість вони змінюють солдат. Оріхалкова сталь коштує чимало, а плоть – нічого.
Відтак чорнорясі ченці ордену менделістів невтомно мандрують землями вірян та випробовують молодь, охочу стати до лав механізованої важкої піхоти в обмін на збільшену платню та славу бійця настільки видатного підрозділу.
Добровольців завжди вдосталь. Через набіги єретиків на прибережні містечка, сиротинці набиті юнацтвом, ладним піти на все тільки би вирватися зі свого голодного, одноманітного, жорстокого животіння. У багатьох Велика війна забрала батьків, а бажання помсти за них вправно плекає державна пропаганда. Менделісти не зважають на походження, стать, народ чи національність. Головне – воля, кмітливість та міцне тіло, здатне витримати їхні сироватки.
Охочих перевіряють на швидкість реакції, а також стійкість до хімічних процедур та освячених пахощів. Без них тіло воїна не зміниться та не подужає носіння механічних обладунків – тим паче коли шквальний вогонь супротивника ламає кістки носієві костюму навіть попри всю його силу. Більшість юнаків такі досліди не проходить та вороже реагує бодай на найменші дози благословенних речовин. Іншим бракує гостроти розуму, необхідної для керування обладунками та складним озброєнням. Якщо ж вони зрештою переживають досліди, то здобувають ранг кандидата. Опісля у позбавлених вікон фургонах перевозять їх під опіку ордену, де й починається вишкіл.
Тіла кандидатів стрімко змінюються: на них нарощують значно більше білих м'язових волокон, а кістки стають товстішими й міцнішими – щоправда ціною небажаних випинів та гребенів. Хімічні ін'єкції орден менделістів здійснює вкрай обережно, намагаючись уникати зайвих наростів, оскільки простір всередині костюмів дуже обмежений. Рекрутів годують величезними порціями білків, що допомагає хімікатами та гормонам збільшити густину тіла. Підвищену внаслідок таких процедур агресію стримують завдяки суміші освячених пахощів з настоянкам опіатів. Напружені духовні та технічні навчання кандидатів чергуються фізичними та бойовими тренуваннями. У віці вісімнадцяти років їхні тіла здебільшого готові до служби.
Та перш ніж убрати механічні обладунки для справжнього бою, кандидати рушають на далекі патрулі та зачистки окопів – побачити війну на практиці. Там досвідчені ветерани та фахівці вчать їх користуватися різноманітною зброєю, від звичайного ножа до важкого кулемета. Переважно на це йде рік. У дев'ятнадцять кандидат або мертвий, або ветеран численних боїв, готовий зодягти відведений тип механічних обладунків. Довго чекати їм не доводиться, адже смертність на передовій дуже висока. Зазвичай кандидат вперше убирає лати за кілька тижнів по загибелі свого попередника.
Водночас змінювати костюми їхня ж конструкція не дозволяє, а бойові дії вимагають постійного потоку солдат на передову. Тому за необхідності кістки кандидатів навмисне ламають та зрощують наново, аби ті вмістилися у наданий костюм. Ампутації – звична справа. Усе заради користування найстрашнішою зброєю з найпотужнішою віддачею. На заміну відрізаним кінцівкам згодом стають протези, придбані у славетного Дому Мудрості. Тільки їм під силу витримати суворі умови носіння механічних лат.
Більшість обладунків переходять від бійця до бійця безперебійно. Їх хіба що похапцем лагодять по смерті чергового носія. Важких піхотинців зазвичай скеровують на найважливіші ділянки та в найзапекліші битви. До двадцяти одного року вони вже увішані нагородами. До тридцяти за плечима вони мають стільки досвіду, що командування переводить їх на службу в особисту гвардію герцога. Там їм видають дивовижні експериментальні літаючі костюми, подібні до лат самого повелителя Нової Антиохії, а стяги та знамена прикрашають знаками Священного списа. Справжню реліквію несе на своєму величному щиті сам герцог.
Згідно з основною воєнною доктриною Нової Антиохії, механізована піхота проводить атаки з важким озброєнням та під прикриттям звичайних штурмовиків – адже вороги неодмінно спробують оточити закутих в лати велетів. Кожен обладунок створено під конкретний вид озброєння та роль на полі битви. Це, зокрема, важка підтримка, штурми, мобільна оборона та полювання на бронетехніку. Існують також підрозділи механізованої піхоти, заточені під ближній бій, – вони навчені досконалому володінню цілим арсеналом важких дробовиків та величезної холодної зброї. Деякі піхотинці оснащені масивними балістичними щитами, викутими з шарів араміду та тонких листів оріхалкового сплаву. Пробити їх майже нереально, а у наступі під ворожим вогнем кращого захисту годі й шукати.
Через вимоги оборонних боїв, англійська Корона розробила для своїх піхотинців надважкий різновид обладунків. На них падає роль мобільних берегових батарей та справжнісіньких оріхалкових мурів – відбивати геть ворожих десантників чи тримати рубежі, допоки на поміч не прийде основне військо Корони. Один такий підрозділ постійно розквартировано у Новій Антиохії на випадок прориву міських стін.
Перенесені за короткий час глибинні зміни свідомості й тіла дуже важко б'ють по психіці воїнів. Багатьом складно змиритися зі своїм перекроєним тілом, а обладунки вони знімають якомога рідше, не здатні винести постійні налякані погляди та пересуди. Навіть серед побратимів піхотинці часто лишаються самотніми.
За традицією, тільки-но зодягнувши обладунки, воїн переймає ім'я найпершого їхнього власника. Це водночас знак пошани до попередника та спосіб відмежуватися від втрати колишньої особистості. Ім'я, дане при народженні, лишається хіба на жетонах і відтоді звучить тільки з вуст найближчих друзів – тих, хто розуміє самоту та відчуженість солдата.
Варто одному з оріхалкових воїнів загинути в битві, дикастерія у справах Войовничої Церкви піде на все, щоб повернути його обладунки. Спеціальні броньовані машини вирушають до Нічийної Землі із завданням віднайти утрачені лати та якнайшвидше полагодити їх до наступного бою.
Тіло полеглого піхотинця ховають у братській могилі, названій на честь першого носія обладунків, опліч зі всіма попередниками. Орден Пам'яті записує справжнє його ім'я на бронзовій табличці, що потім зберігається в одній з численних військових каплиць. З роками подібні зібрання перетворилися на велетенські сховища. Триває надалі Велика війна, а імена спочивають забуті й занедбані, облишені на поталу неспішній корозії.
У казармах святого Михаїла, в Новій Антиохії, подейкують солдати, ніби щороку на День усіх померлих герцог Костянтин XI потай приходить до Великої каплиці Пам'яті. Там він читає імена своїх особистих гвардійців з механізованої важкої піхоти й молиться за їхнє спасіння.
Хто зна, може це лише чергова оповідка. Мов ті, якими один одного втішають солдати шукаючи сенсу найвищої жертви, що невдовзі мусять принести.
