Незліченні битви Великої війни минули на священних місцях: безліч зруйнованих обстрілами, вогнем та вибухами храмів, церков, святилищ і мечетей поцятковують Нічийну Землю. Могили та похапцем вириті військові кладовища часто потерпають від обстрілів та попід чобітьми солдатів, які й гадки не мають про їхнє первісне духовне призначення.
Та земля пам'ятає те, що забула людська пам'ять. За довгі роки протистояння чимало єретиків загинули в бою на священній землі – та навіть після смерті не втекти їм від Великої війни. Не терпить ґрунт їхніх отруєних тіл та душ, і виштовхує назад на ноги, у бойовище. Закритий їм шлях до Раю, та оскільки смертю прив'язані їхні душі до Землі, Пекло їх також не забере. Відтак постає нова Примара окопів. Тьмяно пам'ятають ці привиди своє земне життя. Їхні мертвотні пальці стискають гвинтівки, а посічені протигази ховають роздерті обличчя. І коли лунають полем битви позамогильні команди їхніх давно мертвих офіцерів, збираються вони у загони та знову рушають до бою, адже спочинку їм відтепер не знати.
Примари окопів сповнені бездонної ненависті й заздрості до живих. Їхні загони ведуть нескінченну війну супроти усіх смертних, хай то вірян чи їхніх колишніх побратимів на службі Пекла. Навіть нещасні, заражені Чорним Ґраалем, мають у собі живого більше за Примар, які радо проміняли б свою холодну муку на змогу відчути їхній біль. Вони за першої ж нагоди нападають на всякого чужинця у Нічийній Землі та безшумно збираються в штурмові загони щойно відчують будь-кого, не схожого на їхню жалюгідну подобу.
Бодай сенсу в цім вже немає, Примари окопів все одно відчувають жадобу до монети та потяг до озброєння й спорядження. Вони грабують Нічийну Землю в пошуках кожного похованого дуката чи викинутої гвинтівки, а потім збирають награбоване великими купами у своїх прихованих лігвах. За відсутності ворогів, вони торгують між собою та проводять вишколи – хай навіть ці дії не мають ані сенсу, ані мети.
Їхні повсталі з мерців загони вербують до своїх лав самотніх подорожніх Примар, а іноді розростаються на цілі армії, що панують над чималими землями – похмурими володіннями, де правлять мертві генерали у подобі примарних королів. Навіть морям не уникнути цього мертвотного лиха, адже єретики, що згинули в бою за священні води стають примарними рейдерами, прикутими до відкритого моря аж поки не настане сам Страшний Суд.
Поки сонце сяє високо, Примари ховаються углиб бункерів, вогневих точок та підземних тунелів. Там чатують вони на дурнів та необачних, які зайдуть на їхні землі у пошуках притулку.
Їхні напівматеріальні тіла, попри неабияку міць, все одно можна знищити мечем, кулею та, особливо, вогнем. Навіть неживе тіло Примари окопів якщо розрубане, спалене чи розірване снарядом, то зрештою перестане боротися та втратить волю до чергового відродження.
Та навіть смерть не дарує Примарам окопів звільнення. Їхня свідомість досі животіє у пошматованих рештках, не здатна утекти з кругу земного та навіки застрягла між світом цим і наступним. Роки минають, а їхня напівматеріальна подоба перетворюється на огидну чорну сажу, поки спогади мучать їхній змордований розум, що остаточно втратив себе. Плине цей живий прах бойовищами Нічийної Землі та несе із собою примарний лемент агонії. Солдати, які чули це вічне й неземне відлуння болю, вже ніколи його не забудуть.
