Колись Ніневія була найбільшим містом усього відомого світу, столицею кровожерливих ассирійських імператорів, знаною своєю жахливою нечестивістю. Суд їй провістили святі пророки Йона, Наум та Софонія, які застерегли, що Господь «На північ простягне руку Свою, і Ніневію учинить спустошенням, суходолом, мов ту пустелю».
Чимало жителів вирішили утекти від провіщеної катастрофи на захід й оселилися зрештою у руїнах давно забутого міста поблизу Алеппо. Найбільше серед цих біженців було страшно одержимих учених, які розкрили містичні скрижалі царя Соломона й потайки забрали із собою гримуари та клинописні таблички, сповнені темної магії, викарбуваної ще у добу прадавньої Месопотамії. Такою була їхня гординя, що вважали вони себе духовними нащадками стародавніх чарівників Єгипту, які втекли од загарбницьких армій Александра Великого – і не усвідомлював жоден, що саме тексти, яким вони поклонялися, накличуть невдовзі гнів Господній.
Могуттю герметичних чар учені камінь за каменем відбудували ті руїни на підземне місто, назване Ніневія Новус. Закляттями приховали вони своє місто за піщаними бурями, здатними плоть здерти з кісток, та поневолили демонів пустелі убивати всякого, хто підійде надто близько. Певні були мудреці, що це захистить їх водночас від гніву Творця та пожадливих очей інших царів. Минали століття й здавалося, неначе вони не помилилися. Величезні бібліотеки звели у тім місті, аби зберігати все розмаїте знання, здобуте при спілкуванні з вищими істотами. Чимало сховищ сповнювали містичні артефакти, захоплені Лицарями Соломона – військовим орденом, створеним будь-якими методами шукати предмети магічного значення й повертати їх до Ніневії Новус.
Більше тисячі років таємничі сили приховували чаклунів пустелі, однак не кожну долю можливо оминути чи відвернути. Зарозуміле прагнення розкрити могуть божественного підштовхнуло мудреців осквернити ангельське та демонічне, образити водночасся Небеса та Пекло. А подібні образи ніколи не прощають. Кінець Ніневії Новус настав однієї єдиної, сповненої кричущого жаху ночі у році Господа нашого 1272-му, коли обрушився на неї гнів обидвох царств – немов разом зійшла кара, яка колись спіткала Содом, Тир та Самарію. Сімдесят два дні палала Ніневія Новус знизу та зверху й навряд чи бодай одна душа пережила ту люту ніч.
Бодай чаклунські обереги, вплетені у скелі, захистили саме місто, гнів земний виштовхнув чимало глибоких палат назад на безжальне сонячне світло. Тим не менш, багато знань, виснуваних засліпленими мудрецями та віднайдених лицарями, зрештою вціліло у поруйнованих бібліотеках й релікваріях, наполовину похованих під землею. Подейкують, ніби мерзенні почвари, витворені для дослідів нечистими закляттями, досі блукають подібними на лабіринти коридорами Ніневії, спраглі помсти колишнім мучителям. Декілька неприродно старих учених, які давно збожеволіли од власного фатуму, досі ховаються на румовищах, щоправда катаклізм перетворив їх на скажених шаленців. За мурами мертвого міста чигають демони пустелі – мстиві джини, чиї нелюдські крики віщують саму смерть.
Ще далі, ген на самому кордоні пустки, снайпери-стовпники святого Симеона чатують за руїнами з вершин великих стовпів, готові вбити будь-що, що спробує вирватися з-під землі, або ж віднадити будь-кого, хто ціною своєї смертної душі наблизиться до проклятого міста. Попри це скарбошукачі, або ж бажаючі забороненого знання, часом оминають пильну варту стовпників та пробираються до знищеної Ніневії Новус в пошуках її таємниць. Мало хто повертається з цих безглуздих експедицій, а тих, кому вдається, побачене під пісками змінює до невпізнаваності.
