Всередині мурів рясніло від людей, диму, кольорового вбрання, глиняних горщиків, ножів та мечів різного способу кування, слоїків із усілякими тинктурами, алкогольними й дуже алкогольними, горішків, каштанів, льодяників на паличках, оберегів і прикрас на всі ґатунки. З одного боку старовинного майдану звучала коза, з іншого, тихіше — древня ліра. Посередині лицарі верхи розважали народ кінними боями, а зовсім при вході факіри крутили кинджали, вогонь та стрічки у неймовірних вихилясах. Дзвоники, метання сокир, запах ковбаси. Чорні й червоні спідниці, збільшувальні скельця, пляма від цибулевого супу. Миготіння вогню, невпинний хід каруселі.
Ганна поправила фібулу й щосильніш загорнулася у щільний вовняний плащ, сподіваючись, що її буденного одягу під ним ніхто не побачить: гостей, убраних “традиційно” на ярмарок пускали безкоштовно, а в неї було грошей або на квиток — або на їжу і питво. Хоча хіба то їжа — маленький кухлик слабкого теплого меду й шмат жиляника з печі, трохи притрушений цибулею та кількома шкварками?
Пропустили. Факір зі зморшками, що видніли на плохому лиці навіть крізь грим, чемно всміхнувся і сказав, що якби панна мала десь при собі ознаки роду Гулевичів — їй би все їдло та пиття було сьогодні й на всі дні ярмарки безкоштовними, і що гостям з ознаками багато привілеїв дають, деякі двері фортеці відчиняють, візьміть брошурку.
- Якщо то навіть будуть несправжні клейноди, нестрашно, — підморгнув він.
В Ганни жодних клейнодів не було, ні справжніх, ні підроблених, був тільки плащ, який шив їй колись давно дідусь для театрального гуртка в школі. На щастя, з тих часів не виросла, от і знадобився дідів дарунок.
Подруга вже чекала на неї. Тобто, як подруга. Висока, статна, шляхетної крові Ярина Вигурівська, аспірантка Академії, членкиня комісій, авторка статей, і, і. Хто Ганна поруч із нею? Та ніхто. Паршива другокурсниця, що потрапила до Академії “по сумному блату”: сиріт брали на бюджет без іспитів, але інших послаблень не давали. Ярину просто поставили їм якось на заміну, дівчата розговорилися після пари й почали ділитися книжками. Тоді Ярина запросила Ганну на вечір настолок у свою компанію. Тоді подарувала на день народження антологію “Магія Поділля: звичаї та ритуальна культура нашого народу”, серед авторок якої сама ж і була.
Ярина чекала вже давно, біля неї на дерев’яній стійці під благеньким навісом стояло вже кілька порожніх келихів із-під медовухи і порожня тарілка. Вона крутила так-сяк у руці русяву косу, хмурила брови. “Зараз як прокляне мене нарешті”, — подумала Ганна.
Ярина їй за життя жодного злого слова не сказала, але старші курси її чомусь боялися, тож Ганна ніяк не могла позбутися відчуття, що от-от почнеться. Просто одного разу вона зробить щось недосконале, і... Дідусь би її за будь-який хибний крок уже розстріляв словесно, але дідуся не стало торік, і Ганна лишилася майже зовсім сама. Оце хіба люди на курсі, з якими спілкувалася трохи, і ще Ярина. А так, надто дома, поговорити стало геть нема з ким.
- Велика черга на вході?
- Та ні. Це я запізнилася. Вибач.
У відповідь подруга кивнула, відлипла від стійки й міцно обійняла Ганну обома руками.
- Дарма, не вибачайся. Гулевичівни все одно поки нема, тож можемо просто походити рядами, пороздивлятися собі, купити щось.
- Та я не те щоб на закупи...
Всередині у Ганни все ніби стислося в кулак. Аякже, “не те щоб”. Півтора карбованці на добу, якщо планувати бюджет, виходячи зі стипендії. Бо решта йде на проїзд, інтернет, комуналку... Півкарбованця вже витратила, поки сюди доїхала. Але на вечерю відкладено яблуко, кус хліба і трохи “Нутели” на дні. Тож можна, так би мовити, “шаліти так шаліти”.
- Так погано?
Питання Ярини заскочило зненацька. Вона точно відьма, ще й думки читає.
- Та ні, я просто стомлена трохи. І зараз я щось куплю, чекай. Щось поїсти та попити, певно, зранку ні крихти в роті...
- З бабусею. Так погано?
Кулак усередині стиснувся ще сильніше. Ну так, так. Забула, нащо прийшла. Дурне дівчисько.
- Ну... вона не говорить. Тільки дивиться перед собою, і очі... Не знаю, як описати. Не знаю, чи це поможе. Не хочу про це.
А про себе вкотре про себе подумала: матінко, скільки людей. І оце всі вони прийшли... Щоби що?
А я навіщо прийшла? Кому я треба? Чим я можу заплатити? Що це мені дасть?
Ярина кивнула: не хочеш про це, то не треба. Тоді помахала комусь у Ганни за спиною. Ясно — кому. Ідуть. Усі йдуть. І вони теж тут.
У компанії Ярини, крім них двох, було ще троє людей — двоє дівчат і парубок. Хоча Марічку Правду важко було назвати дівчиною: молодиця, молода жінка. Височенна, як тополя, вища за Ярину голови на дві, і плечі такі, що каріатидам не снилися. І найстарша в компанії, до того ж. Вдачі Марічка була спокійної, говорила ніби завжди жартома, але дивилася часом так з-під чорних брів і чорного ж чуба, що ставало страшно. На ліктях у Марічки було повно дивних шрамів, і Ганна так ніколи й не набралася хоробрості спитати — звідки.
Останньою дівчиною в компанії була Соня. Соня була маленька і вертлява, схожа на злу лисицю, і голос був як у лисиці, високий і гучний. Соня вічно носила з собою купу металобрухту на шиї, якихось хрестів, псевдогострої бутафорської зброї, книжок із виживання. Її наплічник був зібраний “на всі випадки життя”, тому був величезний і круглий. Про Соню казали, що ніхто не знає, де вона живе, бо її батько вигнав із хати. Кожен другий свій велерозумний монолог вона починала тицяння пальцем у небо і канонічного “ви не шарите”.
Ну і Максим. Мовчазний і завжди дуже серйозний молодик казкової краси. Ганні було важко зізнатися собі, але часом вона приходила на вечори настолок не задля того, щоб обговорити з Яриною стародавні чародійські ритуали чи процеси над відьмами, — а щоб побачити Максима. Ах, Максиме, твої чорні кучері. Ах, Максиме, твої турові очі. Ах, Максиме, твій стрункий гнучкий стан. Тьху!..
Всі підійшли, почалися обійми та рукостискання, нова розмова влилася в попередню і Ганна наказала собі підібрати шмарклі.
- ...Я, до речі, ярчука нового завела. Назвала Вітер. Таке мале, а вже знає, хто мамка в сім’ї, — Соня вже заходилася показувати подругам світлини нового собаченяти. Щось зовсім маленьке, кудлате та нещасне.
- Оце твій ярчук? — Ярина з усміхом похитала головою. — Ну-ну.
- Я ж кажу їй, це ховрах, напевно, — реготнула Правда.
- Та ви не шарите! Воно виросте, воно моє життя ціною свого захищатиме! Це сьома сука від сьомої суки, щоб ви знали!..
Ганна навіть всміхнулася: деякі речі таки не змінюються. Може, це не зовсім її компанія. Але це компанія, де можна просто бути. Сміятися з жартів, говорити про щось цікаве. Навіть сьогодні вони всі тут.
За мить вітер вдарив в очі пасмом диму від горілої цибулі. Зажмурилася, зморгуючи гірку сльозу.
Вони всі тут. Отже?..
- Привіт, — ніжний тихий баритон. Максим. — Ти як?
- Та... таке.
- Як бабуся?
- Жива поки. Як мама?
Нарешті проморгалася й побачила: в Макса теж очі червоні. І певно, що не від диму.
- Та нашими молитвами, поки теж. Але їй ніби дихати нема чим, весь час просить відчинити вікно. Ми не зачиняємо. Ходимо вдома вбрані як на вулицю. Така пригода в лісі ніби, але не виходячи з хати. Брат зібрав мамин намет, і тепер він вождь індіанців, і в намет без данини входити нікому не можна.
Слабко й нещиро посміялися. Отже, він проситиме за маму.
- Ти добре подумав? Гулевичі забирають щонайцінніше...
У відповідь на цю (кострубату! яку! ж! Кострубату!) спробу виявити турботу хлопець гордо струсив кучерями:
- За кого ти мене маєш? Це моя матір, звісно що я віддам за неї найцінніше! Якщо треба буде.
Ця розмова була б довшою, якби не Правда, що згребла всіх у могутні обійми, безапеляційно сказала: “Дівки, ходімо на медус із хлебусом, я пригощаю”, і потягла до одної з безлічі тимчасових кнайпок під мурами фортеці. Де Правда працювала, ніхто крім хіба Ярини достеменно не знав (казали люди, що працює якихось кримінальних посестер), і гроші — великі, часом скажені гроші — водилися в неї завжди. Тому якби Ганна з Яриною були вдвох, і Ярина запропонувала б частування на свій невеликий аспірантський зажиток, Ганна відмовилася б. Але тут відмовити було неможливо.
Поки стояли, купляли, наливали, випивали та їли, поки Соня щось розказувала про те, що насправді собаки зараз уже не ті, і з вовками не родичаються, і чивава ніколи б не понесла від найменшого вовка, і це ж чекає інші породи — ви уявляєте взагалі, як складно розводити ярчуки? — Ганна все дивилася на подруг і думала. Ну, зрозуміло, нащо вона тут. Зрозуміло, чому Максим. Але інші? Соня, може, якихось таємних знань хоче. Все їй кортить того, чого не має. Знань. Влади над часом і людьми. Досліджує, як боротися з відьмами, а сама тільки спить і бачить, як замовляння працювати почнуть. Марійці, може, треба якісь борги старі віддати? Щось кримінальне абощо. А Ярині... Гм. Що їй може бути треба...
- Ідуть!
В натовпі віднялося одразу кілька хвиль неспокою.
- Ідуть, ідуть!
- Іде!..
Якась темна каламутна хмара вповільненого часу, наче дим, розлетілася вмить на весь середньовічний майдан, огорнула людей, в’їлася в сукно, дерево й камінь, обтяжила прапорці та притлумила вогонь польових кухонь.
За майданом, углибині фортеці, прихований тимчасовими ятками та сценою, за високими сторічними каштанами ховався присадкуватий білий палацик. Ганна знала, що він є, вона бачила знимки в мережі — та вона й була тут колись, дуже давно, в дитинстві, з дідусем, в інший, не такий день — але зараз зовсім забула, що він тут є. І люди навкруги теж забули.
Доки з палацику не вийшли.
Високі вартові з блідими, знекровленими обличчями не могли приховати за собою невеличку жіночку в довгій свиті, ніби сплетеній із тіней і найчорнішого кошлатого пилу. Біла хуста, що охоплювала голову й лоба, не приховувала великі чорні очі з темними колами — Ганна бачила ті очі з іншого краю фортеці. Всяка людина у фортеці в цю мить бачила їх, і дивилися ті очі просто на неї.
Галшка Гулевичівна, легендарна безсмертна, безстрашна воїтелька, меценатка, що відновила та звела в місті до сотні храмів для всілякої віри і чи не більше шкіл для всякої науки. “Матір” вітчизняної археології, що першою докопалася до прадавніх стоянок найперших відьом під схилами міста. Хрещена Академії.
Упириця.
Коли Ганна була маленькою, вона чула історії про цю людину. Бачила передачі. В них називали імена славетних письменниць, що писали романи, надихнувшись історією маршалки Гулевичівни. Цитували тексти. Брали інтерв’ю в тих, кому пощастило знати її особисто. В самої маршалки — ніколи, володарка Молдовії та Валахії на питання не відповідала, лиш часом спілкувалася епістолярно, надзвичайно довгими, розлогими, неймовірно красиво написаними листами.
Це вже потім Ганна дізналася про карусель. Не від дідуся, той беріг її, не від батьків. Від якоїсь баби напідпитку, на чиїхось поминах. Є, мовляв, таке місце і такий день, і влаштовує його сама Галшка, люди гуляють, дивляться, веселяться, а тоді кому треба — ті сідають на карусель.
Час трохи прискорився, Ганна зрозуміла, що знову може дихати, що на рукав її плаща повільно впала перша сніжинка, і так само повільно розтанула, що крізь шари диму ніхто на неї вже не дивиться — Гулевичівна просто йшла двором фортеці, митрополичим двором старого монастиря, до великих воріт. Люди плавно розступалися, серед ущухлих розмов тільки й було чути: шурхіт кроків осіннім листям, змішаним із піском.
Ганні зашарілися щоки, запекло вуха, горло почало колоти мов на застуду а ноги навпаки, зробилися холодні, крижані.
“То я справді це зроблю?” — Глянула на подруг. — “Невже і вони теж зроблять?..”
Ніхто нікого не силував. Остання з відомих упириць, що пила чужі можливості на силу, залишаючи напівмертві бездушні тіла скніти свої останні дні безсловесними напівтваринами, померла двісті років тому. Генералка Тарнавська. Маніячка з нестримною жагою красти чуже. Страшенно ласа до насильства, вона була заслана в місто з Вільнюса, і перш ніж громада встигла щось зробити, виссала до останнього двісті людей і ще кількох. Місто, та й увесь край збідніли на музику, відкриття, звитягу. Хто зна, скільки таких тарнавських іще було в історії. І було б їх іще більше, якби не Академія, започаткована власне Гулевичівною. І якби не закон: віддавати упириці чи упиреві своє можна лише за згоди, інакше ніяк.
- Чого розкисла, дрібното? — спитала Ганну Марічка.
Виявилося, що моторошна димна постать уже зникла за воротами. Певно, фортецю обходить. Ганну сіпнуло.
- Та... нічого.
- Ніколи раніш митрополичий хід не бачила?
Хитнула головою:
- Наживо — ніколи.
- Правдо, відчепись від Гандзі, — Ярина перервала їхню розмову жорстко, аж надто.
- Як скажеш, пані, — хихикнула Правда у відповідь і відправила в рота півкелиха гарячого пива. Тоді відсапнулася й додала: — Нічого, мала, не переймайся. Бач, сніжок пішов. Скоро зліпимо тобі снігового вуйка з отакенним...
- Правдо!..
- Все, мовчу-мовчу.
Максим у ці теревені майже не вступав. Стояв собі скраю, пив уже доволі довго дрібними ковтками вино з невеликого кухлика. А коли ледь не всі в фортеці стривожено дивилися на Гулевичівну, він, здається, один зачудовано дивився на сніг.
- Ти не Правду смикай, ти мене послухай, Ясю! — це Соня. — Я чула, поки сюди їхала, одну річ. Спершу думала, брешуть, а тепер дивлюся: може, і правда. Словом, я почула вже від кількох людей, що в цьому році питимуть не лише з тих, хто на каруселі, а й так просто. Рандомно, як-то кажуть. У кого майбутнє найсмачніше. Чи хто найталановитіший. Отримати за це можна ніби ледь не все, але можливості це частина душі, а майбутнє то майбутнє. Тож я принесла нам усім, — вона зняла наплічника й кинула його просто на пріле листя. Всередині щось задзвеніло, — амулети. Про всяк випадок. Вовчі зуби, посрібнені. Цвяхи холодного кування, стандарт, але тут таких точно не буде. Хрестики, звісно. Горобину, сіль у торбі. Сіль зі Свяченої землі, до речі, не просто так.
На плащ Ганни впала ще одна сніжинка і розтанула. Під плащем були звичайні сині джинси, простенький саморобний светр. А от у подруг, звісно, все було гарно. Гарні сорочки, автентичні строї різних героїчних епох. Максим був убраний теж несучасно, хоч і скромно, без шапки: простий чорний каптан, штани та чоботи.
“Що я можу віддати?”
Майдан ожив, заметушився, загудів. Листя, пісок, камінці зашаруділи під ногами. На якусь мить дрібні гілочки й камінчики склали у щось, подібне до обличчя. У бабусі личко було маленьке, зморшкувате, мов яблучко. Коротке сиве волосся. Руки мов древнє коріння. І та її сіра тепла кофта, що вона її місяцями носила і плакала без неї — маленькі чорні очі, плачуть і плачуть, і губляться у зморшках і сльозах.
Тепер вона навіть не плакала. Лишала за собою сліди, запахи. Їла. Дивилася в стіну так, ніби то не стіна, а найгірший її ворог. І, звісно, не говорила.
“Що я можу віддати?! Яке майбутнє в мене може бути, які можливості?!”
Довчитися в Академії. Мати коло спілкування, хай навіть таке, де найменша й найбідніша, але коло. Бачити. Чути. Ніби все?
Снігу ставало все більше. Сутеніло. До кози з одного боку майдану приєдналася ще одна, а тоді барабани. До ліри не приєднався ніхто, і лірник уже й сам ходив майданом, покурюючи люльку, зі своїм чудернацьким інструментом за плечем. Тільки зараз Ганна помітила, як голосно стукотіло і гуркотіло колесо каруселі.
На ньому досі нікого не було. Один із факірів, усміхнений, стояв біля механізму колеса, помахував чудернацьким бузковим капелюхом і ніби запрошував: ходіть, ходіть сюди, дітки.
- Хто передумала, я? Ясю, ти не шариш! Ніхто не передумує, але раптом ви...
- Я думаю, вже час.
На каруселі місць було небагато. Дитяча карусель, чотирнадцять сидінь, якщо для дітей, сім, якщо для дорослих. Дерево, заліза чи пластику не видно взагалі. Старе дерево, що багато разів сохло під сонцем. Намальовані коні, птахи, зайці, змії.
- Що, дівчата, вирішили спробувати долю?
Ярина першою з них дійшла до сходів на карусель.
- І всі хочете по квиточку?
Ярина озирнулася. Ганну не спитали: ти впевнена? Точно хочеш? Не спитали нікого. Все було обмовлено заздалегідь.
- Тоді з вас один карбованець.
Цього вона не чекала. Тобто, як це? Платити? Платити за те, що ти ще й потім удруге заплатиш?!
- Добре. Я заплачу. За всіх.
Поки Ярина відраховувала гроші, інші заходили на карусель і обирали собі місця. Дивні штуки, ці каруселі. Схожі на прадавні млини. Тільки колесо перетирає не зерно, а якусь версію твого майбутнього. І, можливо, душу.
Марічка обрала собі сидіння з крильми орла. Соня — із крилатим конем, оповитим вогниками полум’я. Ганна сіла на перше-ліпше місце, не надто роздивляючись, що там намальовано обабіч. Одразу перед нею сів Максим. Витягнув у струну і без того пряму спину.
Шостим на карусель, що рипіла як старі палети, піднявся лірник.
- Е-е, діду, діду, обережно! Тричі подумай! Ти старий, у тебе не так багато часу й не так багато варіантів того, що може бути! Дивись не помри мені на каруселі!
- Не бійся, — лірник змахнув на факіра рукою. Пригладжуючи то вуса, то рідке волосся на потилиці, вмостився на котресь сидіння, передостаннє. — В мене тяжба є до мосьпані Галшки, і то надто серйозна, так або ніяк.
Факір тільки зубом цикнув:
- Ну що ж, — і собі теж скочив на останнє, сьоме, сидіння. Тоді, певно, помітив Ганнин погляд. Пограв трохи м’язами під жилеткою, вдягнутою просто на шкіру. Успіхнувся, підморгнув. Тоді гукнув: — Мені нічого не буде! Я гуль, нам самим перепадає за роботу. Гуль Гуль-евичівни, хе-хе! Не переймайтеся, дівчино! Але й не бійтеся — надто якщо ви в нас уперше, а ви вперше, я б вас запам’ятав. Усе буде добре, з вас багато не візьмуть. Може, це буде варіант майбутнього, де вас грабують у темному парку. Чи варіант, де ви гинете під колесами вантажівки. Словом, повірте: без цього значно краще жити, сіно з воза — кобилі легше! А головне — думайте! Мрійте. Зосередьтеся на тому, чого ви бажаєте. І — трохи незручностей, мінус один, і то найгірший варіант майбутнього — і чекайте на справджене бажання!.. А ви, юначе, тримайтеся міцно, — закінчив він, побачивши хлопця у компанії дівчат.
І колесо пішло.
Ганна спробувала розслабитися, наскільки вийде. Зрештою, ну, справді, що буде? В неї маленьке життя. Маленькі досягнення. Нічого такого від неї не візьмуть. Але треба думати не про це, а про бабусю. Про те, щоб вона прийшла до тями, якось прокинулася. І щоби їй при цьому було добре. Щоб...
Чорні кучері Максима немов переходили в його чорний оксамитовий каптан. Як пір’я чи, може, хутро на заплічку дикого звіра. Сніг падав пластівцями, мов білий пух, і оторочував Максимові плечі. З неба впав одинокий промінчик сонця — звісно, саме зараз, саме сюди. Ганна заплющила очі. “Все буде добре. Це робили сотні людей до мене, і сотні робитимуть після мене”. Рух каруселі змушував плисти перед очима дивні, химерні образи.
Раптом вона опинилася в іншому місті — на скелі над широкою рікою. Була не осінь, а пізня стигла весна, вітер гладив на схилах трави та польові квіти. В голові сама собою зродилася думка, що річка — це Дністер, і жодною іншою рікою вона не може бути. Ганна роззирнулася: позаду височів похмурий старовинний замок строгої натури і простої краси. А перед замком, всього в кількох кроках від Ганни, стояла пара, юнак і дівчина.
- Максиме! — скрикнула, і лиш тоді зрозуміла: ні, не він. Трохи інше, більш тонке та шляхетне обличчя. Юнак тримав за руки дівчину, в якій Ганна впізнала Гулевичівну — але молоду і якусь... живу? Звичайну? Очі, якими Єлизавета Гулевич дивилася на незнайомого гарного хлопця, не породжували страху, не зачаровували, а були просто живі і майже чорні. Ніхто з пари Ганну не помітив. Придивилася: трава проходила їй крізь ноги.
- Мама кажуть, — заговорила Галшка тихим хрипким голосом, — щоби я прийняла дар. І я скорюся, Петрусю.
- Але Галшко, то гріх!
- Гріх, — дівчина кивнула й поцілувала хлопця у стиснуті в замок пальці, — але я не маю вибору. Уяви собі, скільки ми всього зможемо, ти і я! Для нас не буде нічого неможливого! І скільком людям ми зможемо помогти!
- А про занапащені душі тих людей ти не думала? А про свою душу? Про мою?..
Порив вітру розтріпав довжелезні Галшчині коси.
- Твоя душа — то чи не єдине, що мені дороге. Дар прийму тільки я, ти не муситимеш. Я хочу зробити це для нас. Для тебе. Щоб тебе захистити!
- Хіба я просив тебе про такий захист?
Вітер піднявся, і в ньому Ганна почула рипіння й стукіт дерев’яної каруселі. Змиг ока — і вона вже в іншому місці. В місті, оточеному ріками й болотами в урвищах, із великими прадавніми воротами й темними глухими лісами за ними. Ганну, мов ту пелюстку тендітної квітки, невпинно несло у вітрі через місто Луцьк, а навколо кружляв і нісся білий вишневий цвіт. Обірвані вітром пелюстки врешті вдарило в надвечірнє вікно, за яким Ганна знову побачила Галшку. Підкинута пам’ять підказувала: минуло багато років. Але Гулевичівна не змінилася зовні. Така ж молода, от тільки щось надто строге і хиже з’явилося в рисах обличчя.
Галшка сиділа біля свічки за столом при вікні. На столі перед неї було розгорнуто креслення витонченої роботи, навіть крізь вікно, здаля було помітно, наскільки складним і незвичним має бути той механізм із сотні сотень коліс, коліщат і коліщаток. На поличках — книги в коштовних обкладинках: золото, каміння. Пічка позаду аж реве, так гріє. Раптом до кімнати вбігла сполохана челядь, відсапуючись, поламаним хором заголосили: Петро вмер. Далеко, в монастирі, відписав усе своє школам і Академії, а за три дні ліг на стіл і перестав дихати.
За мить Гулевичівна з нелюдським криком згребла все зі столу й кинула долі, тоді перевернула стіл, розвернулася до наляканих служниць.
Ті впали, мов підкошені, немов хтось висмикнув із обох життя. На зблідлих обличчях навіть не встиг відбитися переляк. Галшка ж тим часом із ревом заходилася кидати на підлогу книги, шкури, посуд. В її голосінні не було нічого світлого й нічого людського теж.
Вітер знову зарипів старим колесом, Ганну понесло далі, і заледве роззирнувшись, вона побачила, як палає Галшчин дім.
Ганну тепер несло все швидше крізь часи та міста, крізь долі людей. Невисока темна постать Єлизавети Гулевич виринала то тут то там, часом сама, часом із вірними гулями — і брала, брала, брала. А натомість давала людям бажане, зв’язуючи не згірше ніж словом, даним особисто Ліліт. Хочете везіння в коханні? Віддайте даний Долею талант і те майбутнє, де з його допомогою досягаєте слави. Хочете зажити великих статків? Розпрощайтеся з лагідною вдачею, яка допомогла б вам знайти вірних друзів. Хочете, щоби ваша дитина отримала гарну освіту? Покладіть на вівтар власну здорову старість і часи, в яких ви доживаєте до онуків.
Ганна не була впевнена, чи не ввижається їй: серед тих, повз кого вітер, майже ураган, ніс її, був її дідусь. Але в чому вона точно була впевнена — Ярина, Марічка і Соня теж там були. І...
Галшка стояла прямо перед нею. Ганну кинуло до її ніг — і на тому вітер затих.
Зморгуючи їдкі сльози, Ганна підвела погляд: зараз здавалося, що маршалка заввишки з величезну скелю.
- Ну здрастуй, Гандзю. — Упириця нахилила голову до плеча, немов вивчаючи. — Дивись-но, і ти прийшла до мене. Дідусь твій світлої пам’яті казав, що не прийдеш, а бач, як вийшло.
Говорити було неможливо. Де там, тут не забути б, як дихати. І довкола — нічого, геть нічого, за що можна зачепитися оку. Лише туман і сніг падає. І вона, Єлизавета Гулевич, дивиться Ганні просто в душу, піднімає з самісінького дна щось страшне і чуже.
- То за чим, Гандзю, ти прийшла до мене сьогодні?
- Таж ви... знаєте...
- Знаю, — усмішка. — Я все знаю, я лиш хочу, щоби ти собі в тому зізналась.
“Бабуся. Я прийшла сюди через бабусю. Їй жодні лікарі, жодні знахарі допомогти не можуть”.
- Ай брешеш. Ти бабусю ніколи не любила. Вона строга до тебе була малою, завше дорікала тобі кожною копійчиною, зробила зі смерті твоїх батьків ікону. Вона тобі ніколи не посміхалася наодинці — лиш при сторонніх, щоби ті думали, що вона тебе любить. Якби не дідусь, ти вийшла б заміж за нелюба, ти ніколи не пішла навчатися, ти лишалася б при ній за наймичку — хіба це те життя, повернення якого ти хочеш?..
Ганна схотіла заперечити, що це жива людина, рідна кров, єдина крім неї, Ганни, хто залишився з сім’ї. Але згадалося чомусь, як бабуся простує коридором і брудними пальцями вимащує стіни.
- Ні, Гандзю. Бабусине життя та здоров’я — це не твоя мета. Це твоя жертва.
І тоді Гулевичівна засміялася. Тихо, лагідно, а з Ганни немов вибили подих. “То це я для того?.. Ні!”
- А мета в тебе інша.
Туман за спиною в упириці трохи розійшовся — і Ганна побачила карусель. Подруг на ній, себе — всі лежали на своїх сидіннях непритомні. Порожнє місце, де мав бути факір. І Максима. Він лежав без свідомості, мов застрелений — фігурка з чорних і білих плям углибині туману.
За мить вони обидві стояли біля каруселі, Гулевичівна ніжно, мов дитину, гладила Максимові кучері, а Ганна не могла й поворухнутися.
- Прекрасний юнак. Шляхетної крові, до речі. І нагадує мені зовсім іншу людину, з зовсім інших часів. Ми були щасливі з цією людиною — щоправда, недовго.
Губи нарешті послухалися Ганну:
- Ви гадаєте, що я ладна піти на це? Вкоротити віку близькій людині заради ницих бажань?!
Гулевичівна знову засміялася. Відпустила Максимове волосся — і його голова впала на спинку сидіння, позбавлена будь-яких сил. Маршалка сплела в замок худі пальці з довгими білими нігтями:
- Що, на твій позір, відбувається, коли ви, смертні, сідаєте та карусель? Твої подруги тобі щось про це розказували? Вони ж у тебе, на відміну таки від тебе, всі дуже розумні та досвідчені. Ні?
А справді, що відбувається на каруселі? Як це відбувається?
Ганна не знала. Ярина не сказала їй — та Ярина, яка зараз, як і інші лежала без свідомості на каруселі, що мала от-от докорінно поміняти її долю. Але, на відміну від Ганни, Ярина знала.
- Це має якесь значення? — спробувала гідно відповісти Ганна. А вийшло — жалюгідно. Мов пташка пискнула.
- О, дорогенька!..
Карусель ожила й почала рух. І, хоч гуркіт і рипіння мали б заглушувати всі інші звуки, Ганна чула спокійний, впевнений голос Гулевичівни:
- Цей неймовірний механізм створив колись для мене один добрий друг. Великий мислитель, можливо, навіть величніший, ніж я, хоч і, на превеликий жаль, смертний. Цей механізм перетворює одні етерні енергії на інші — ті, що підтримують життя мого роду. В вас ніхто нічого не забирає, лише змінює. От, скажімо, ти схотіла би щиро, щоби твоя бабуся, Рита Іванівна, одужала і ще багато років жила повноцінним життям. Це була б версія майбутнього, в якому, просто повір, вам із Максимом не судилося б бути разом, а ти доживала віку нещасною, в найкращому випадку сама — в значно гіршому з якимсь нелюбом. Я можу прибрати це майбутнє з рівняння і замінити на те, де сама доля штовхає вас одне одному в цнотливі обійми. Процесом заміни одного майбуття іншим дуже просто керувати через цю карусель. Енергія, що виділяється при русі одного майбутнього ближче до вірогідного, а іншого далі, і є тою силою, що мені потрібна. Звісно, я можу зробити все і самотужки. Але... Потрібен контроль, скажімо так. У минулому, поки машина не була побудована, я часом загравалася, відсуваючи всі варіанти майбутнього людини у неможливу далечінь. Сили, що я тоді отримувала, — Гулевичівна усміхнулася від солодких спогадів і облизнула язиком маленькі губи, — її було дуже багато. Вона давала мені стільки всього! Але я не варварка. Я гуманістка і хочу помагати людям. Хто ж винен, що людям завше все не так. Вони хочуть одне майбутнє, потім отримують його — і вже хочуть зовсім інше! Їм завжди щось не подобається! Завжди недостатньо!..
Ганна усвідомила, що карусель насправді величезна, і те, що вона бачить — лише наземна верхівка величезної машини, схованої над землею: земля під її ногами тремтіла й вібрувала, бо тремтіло й вібрувало, перемелюючи людські долі, те, що знаходилося глибоко внизу.
- А люди все йдуть і йдуть, — продовжувала Гулевичівна. — І навіть коли в них лишається тільки одне можливе майбутнє, вони хочуть чогось іншого, і щоби те інше хтось підніс їм на золотій таці — бо ніхто не бажає міняти щось самотужки!
Тепер вони вдвох стояли над прірвою. В безодні без упину крутилося й ворушилося — щось. Величезне, лише частково видиме через туман. Частково дерев’яне, частково з плоті, немов величезна глибинна тварина чи риба, що намагається розламати потоплений корабель і використати його замість мушлі.
- Навіщо ви мені це показуєте?
- Бо ти маєш право знати. Ти походиш від роду, який ховає в собі безліч таємниць. Ця — лиш одна з них. А тепер скажи, яке майбутнє ти хочеш наблизити, і що готова віддати натомість.
***
Вона прийшла до тями рвучко, відчувши все одразу: запахи, звуки, кольори, холод снігу, тепло диму. Не одразу змогла зосередити зір, зрозуміти, де межі тіла, як ним керувати. Навколо було їдке, ситне, кисле, холодне, тверде, тепле, шумне, рухливе.
- Очуняла, дрібното?
- Ганно, ти як?
Голоси. Знайомі?
- А я казала, не треба її з каруселі знімати. Ну, покаталася б іще, сама б проснулася, коли час би настав!
Нарешті погляд зібрався в одне. Обличчя Ярини було просто навпроти її обличчя:
- Як ти?
- Та... якось. Нормально. Ніби.
Їдким димом, ситним їдлом, трохи пивом пах її власний плащ. Холодним і твердим був поручень метро, теплим — плащ і чиєсь плече поряд. Потяг нісся кудись, і люди то входили, то виходили з вагона. За вікнами блимала картинка: освітлений хол якоїсь станції, тоді темрява і дроти. Тоді якийсь інший хол — і знову дроти і темрява.
Вони всі вп’ятьох сиділи на острівці з короткими лавками в кінці вагону. Соня і Марічка навпроти, Ярина просто нахилилася над нею, стоячи, отже...
Ганна сіпнулася й сіла рівно. Повернулася — Максим. Дивиться тривожно, ніби якесь питання ставить. Яке? Чи занапастила я власну душу? Чи заплатила чужим майбутнім за своє щастя? Що ти від мене хочеш, чоловіче?
- О, вибач. Здається, я витріщаюся.
- Так.
Ганна відвела погляд, бо теж почала витріщатися. “А він? Він теж занапастив чиєсь майбутнє, свою душу? Заради маминого щастя — чи, може, свого? Хто його знає, що йому в голові...”
Знову станція. Знову темрява. І ще одна станція. А тоді — сірий від туману великий світ, потонулий у киселі так сильно, що не видно ні круч, ні Дніпра, лише пролітають повз товсті сталеві канати вантового моста.
Вони вийшли по черзі — дивні сучасні люди в дивних несучасних костюмах. Найпершою, на ходу кидаючи на спину наплічник, вибігла Соня, ледь не проґавила зупинку. Тоді до дверей почимчикувала Правда, наостанок спитавши, чи точно Ганна жива.
Тоді Максим. Глянув іще раз так, ніби по живому різав. Ганні захотілося крикнути: “Чого ти на мене так дивишся?! Я хіба єдина пішла на ту бісову карусель? Ти не пішов? Чи вони? Ти ж навіть не знаєш, що вони віддали і на що проміняли! Ти не знаєш, що лишилося від їхніх душ! То чому я винна?!”
Вони лишилися удвох із Яриною.
- Тебе провести, може?
- Та ні. Я хочу побути трохи на самоті. Якщо можна.
Вони мешкали поруч, в одній зупинці метро. Ярина ближче до озер, а Ганна — до лісу, з самого краю міста. Ходити там увечері було завжди моторошно, але якщо йти разом, доведеться говорити. Питати. Уточнювати. Виправдовуватися. Слухати Яринині відповіді. І, можливо, сваритися навіки. Цього Ганна зараз не хотіла. “Зрештою, якщо вдома на мене чекає холодний труп, мені знадобиться допомога подруг і наставниці. Я з цим не впораюсь сама”.
- Як скажеш. Тоді бувай. Заходь завтра на чай о сьомій, поговоримо!
З цим Ярина вийшла, не обертаючись, і Ганна зусиллям волі змусила себе не думати про те, що може бути потрібним такій, як Ярина. Гроші? Ну, хіба що трохи грошей всім не завадить. Але що вона за те віддала? Яке майбутнє? Чиє майбутнє?..
Червоний хутір геть засипало білим, машини з гучним шепотом вологих шин носилися трасою на аеропорт по свіжому шару осінньої багнюки. Ввімкнулися ліхтарі.
Вже пройшовши пішки кілька кварталів, Ганна зрозуміла, що в неї дуже намокли та змерзли ноги у старому дірявому взутті. Згадала, що треба було зайти до аптеки, купити для бабусі Ріти її ліки — єдине, на що заледве вистачало мізерної пенсії.
Але вирішила спершу не йти. Зрештою, аптеки працюють ще години півтори чи дві.
Спочатку треба перевірити.
Зайшла у свій непривітний двір, де всі дерева не трималися більше року. Калюжами добрела до сходів під’їзду, почала ритися в своєму рюкзачку, щоб відчинити двері старим магнітним ключем у порепаному синьому пластику. Пальці рук теж замерзли і тепер погано ворушилися. Плащ майже зовсім не допомагав, хіба тільки беріг від снігу і трохи від вітру.
На поріг, у нанесений свіжий сніг перед дверима щось випало.
Ключ.
Великий важкий ключ із жовтого металу.
Ганна підняла його й піднесла до тьмяної лампочки під карункою.
На фігурній голівці ключа був відтиск герба, у слабкому світлі його було видно погано, та Ганна розібрала: лицарський шолом, хрести, круги. В голові ніби озвався голос факіра, що перевіряв квитки на воротах фортеці: “То тепер панна має клейнод і може одержати чималі привілеї!”
Сама не знаючи, навіщо, вона причепила знахідку на кільце з ключами, частина з яких зробилася непотребом, відколи не стало дідуся. Притисла-таки магнітний ключ до дверей, дочекалася сигналу. Піднялася до під’їзду, пропахлого цигарками та закинутою вбиральнею. Доїхала до свого восьмого поверху. Взяла ще інший ключ і в напівтемному коридорі тричі провернула у шпарині, сторожко дослухаючись до важкої задушливої тиші.
А потім ввійшла в оселю.
