Єретичні жерці, які постають у подобі окопних примар, навіть після смерті неначе в насміх зберігають владу над своїми мертвими слугами. Вони стають шляхтою, командирами мерців, та удають роль, що мали при житті.
Ці могутні примари слабко пам'ятають бажання піднестися в ієрархії єретицького порядку, яке вело їх при житті, однак жага до слави не дає їм спочинку навіть у смерті. Позбавлені прижиттєвих амбіцій, натомість примарні повелителі створюють собі крихітні володіння, де панують безсмертними тиранами. Невситимий потяг веде їх до слави та могуті, хай відтепер недосяжних. Мов намагаючись задовольнити амбіції, що їх безугавно мучать, вони створюють грубі та кострубаті скіпетри й корони – порожні символи безглуздих титулів, якими вони самі себе марно обдарували.
Наймогутніші з їхніх лав стають примарними королями. Вони тримають двір у зруйнованих храмах та осквернених базиліках Нічийної Землі, виголошують божевільні промови та насаджують своїм підданим закони, дарма що кожен день для примар однаковий. Панують на їхніх землях лише холод, жаске відчуття порожнечі та повільний розпад на чорний живий прах. Усі задуми про завоювання та розширення володінь стрічають тільки один кінець – безглузде панування над крижаними та випаленими землями, всіяними мертвими тілами. Подібне животіння заганяє пихатих королів у прірву відчаю та гніву, освітлену хіба палаючою заздрістю усьому живому. Примари заздрять смертним, які ще можуть утілити власні бажання, на відміну від приречених навіки мерців. Не знати їм більше навіть тепла Пекельного вогню.
Лише битва дарує мерцям найменший спалах значущості. Зачувши присутність живих, примари тихо та невідступно змикають лави й очікують команди знову піти у бій. Загін окопних примар може роками переслідувати жертву й плекати гіркі образи на всякого суперника – зокрема й інших примар, адже натурою вони гордовиті та бундючні. Наймогутніші примарні королі та королеви, тирани, герцогині та маркізи страшенно один одному заздрять і нерідко оголошують війни чи кревні помсти своїм ворогам, яких вбачають узурпаторами та несправжніми монархами.
До бою такі безсмертні деспоти часто їдуть верхи на танках-паланкінах. Збиті з решток бронемашин та знищених танків, покинутих на поталу Нічийної Землі, паланкіни примарних шляхтичів не їдуть на дизелі чи бензині. Натомість їх оживляють душі, які коряться примарному королю у вічнім рабстві. Слуга, який розгнівав повелителя при житті може отримати покарання вже при смерті й стати одним з поневолених привидів, змушених тягнути танк-паланкін крізь Нічийну Землю. Одних нещасних приковують до танків шипастими гаками, нашийниками та кайданками, а інших перетворюють на прах й ув'язнюють у двигунах. Коли машина починає рухатись, крики цих нещасних полонених луною тнуть її корпус, а дух слабшає з кожною миттю. Немає для окопної примари гіршої за це долі.
Верхи на паланкіні гордовито посідає сам примарний володар. Танк для нього водночас і огидна пародія на престол, і неабияк захищена позиція, звідки зручно посилати на супротивників дощ іржавих куль. Натомість ворожі набої просто відскакують від мертвотного танка. Адже лиш на позір його звідусіль пожирають корозія та гниль – направду практично жодна зброя не здатна пробити його броню.
Минають роки, і танки-паланкіни оздоблюють розмаїтими трофеями, захопленими хоругвами й прапорами, а також озброєнням, загарбаним від ворогів примарних королів. Вірні солдати підносять їм золото, витвори мистецтва та артефакти давнини, а опісля грубо прибивають їх до машини. Примарні вельможі намагаються заповнити гризотну порожнечу, оточуючи себе згадками минулих перемог. Та байдуже, скільки реліквій вони прив'яжуть до свого престолу колючим дротом чи скільки здіймуть знамен вирізаних рот – зрештою примарні королі усвідомлюють, що посідають безглуздий трон нічого. Відтак вони сунуть до наступної битви, різанини, завоювання, що потім ретельно запишуть примарні писарі, змушені нескінченно вести списки перемог своїх жаских владарів у надії втамувати їхній холодний гнів.
Побачивши миготіння жахливих ліхтарів танків-паланкінів у тумані Нічийної Землі та зачувши лемент хору духів колючого дроту, який сповіщає про з'яву свого господаря, найрозумніші просто тікають геть. Адже коли до вас долине гул танка, а холодні очі його безсмертного повелителя впадуть на вас... Тікати буде вже пізно.
