— ...Ну шо, попустило? — Арбалет схилився над Пазуром, що лежав під навісом на старих піддонах і блював. Перше знайомство з антирадом було паскудне. Як і з двоголовим мутантом. Сталкер спробував сісти. Голова крутилася, нудило. Він ледве розгледів начальника охорони бункера в кількох метрах від себе.
— Тобі дуже пощастило. Ти впав у кількох сантиметрах від арматури.
— Що то за тварюка була? Я таких не бачив ніколи.
Пазур не впізнав свого голосу. Якийсь чужий.
Арбалет посміхнувся.
— А що ти взагалі бачив? По тобі ж видно, що зелень ще. Як ти взагалі сюди дійшов? Це химера. Небезпечний хижак. Ти приніс, що шукав?
— Тааак, у наплічнику. Ох йоооо!
Пазур спробував встати. Його понесло вбік і він з грюкотом завалився набік. Старі дошки піддонів глухо тріснули. Сталкер боляче вколовся старим цвяхом.
— Та йоб же ж твою... — бурмотів Пазур, підводячись. Арбалет простягнув йому флягу з водою.
— На, пий. Ти зневоднений. Після такої ригачки...
Сталкер жадібно почав пити. Фляга спорожніла.
— Тепер на мийку, дезактивацію і до професора. Він чекає.
За півгодини Пазур, перевдягнутий у треніки і футболку, сидів у Сахарова. Професор поглядав журнал, швидко перелистуючи пожовклі сторінки.
— Те, що треба! Ви впоралися! Вітаю, сталкере.
— Я більше туди не полізу. Ще однієї зустрічі з цією тварюкою я не переживу.
— Ви про химеру? Знаю, Арбалет доповів.
Професор говорив буденно, як ніби нічого не сталося.
— Ви не розумієте, професоре. Вона мене мало не розірвала! — підвищив голос Пазур.
— Молодий чоловіче, вас можуть тут розірвати і маленькі тушкани, і «воронка», і пси. Мені не цікава ваша мотивація полізти в Зону відчуження. Так що не треба піднімати голос.
— Я з вами розрахувався?
— Майже. Скажіть, куди ви йтимете далі?
— В Рудий ліс. Нам потрібен Лісник.
Професор зобразив щось схоже на посмішку. Чи якоїсь гримаси.
— От і чудово. То віднесете старому один пристрій. Він просив через сталкерів. І ми квита.
— Приблуда важка? Ми обмежені по масі.
— По-перше, то ваші проблеми. По-друге — ні, не важка.
— А якщо не принесемо?
Професор цього разу усміхнувся по-справжньому.
— Тоді при наступному наближенні до бункера охорона вас просто пристрелить.
Професор говорив м'яким голосом, не піднімаючи тону.
— ...А тепер зайдіть до Артема, лікаря, він вас огляне. А потім я вас не затримую. Напарник вже на ногах...
За дві години Капот і Пазур, прокладаючи болтами шлях через болітце, йшли до задніх воріт комплексу. Там була стежка в Рудий ліс.
— Цей професор — маніяк, яких мало. Йому кажеш, що химера мало на шматки не розірвала, а йому пофігу!
Пазур не міг заспокоїтись.
Капот, навпаки, був спокійний і зосереджений. Майже доба під загальною анестезією відновила йому сили.
— А чого ти очікував? Співчуття? Тобі б не знати, що щось таке в Зоні тебе прикінчить?
У Пазура промайнув спогад. У тому спогаді Вовк казав колишньому ренегату: «Хлопче, сталкер сталкеру вовк»...
— Сталкери для нього лише інструмент. Не більше. Як для тебе оці болти, — Капот пожбурив болт перед собою. «Електра» гучно розрядилася, перебивши сморід решток тіл і болота озоном. Сталкери хутко проскочили небезпечне місце. До Рудого лісу було недалеко...
Біля вагончика близько до входу в заповідну зону сидів старий. Він відпочивав. Коліно нестерпно нило. Він вже зробив з десяток кілометрів по лісу. Зібрав потрібні трави. Дід відчував аномалії здалеку. І умів їх обходити найважчими стежками.
Було холодно. Ворота до заповідника, вибиті багато років тому, противно скрипіли іржавими завісами. Збиралося на дощ. Старий ще хотів сходити до старої копальні, але погода натякала, що цю прогулянку краще перенести. Та й ноги вже втомилися.
Раптом старий прислухався. Потім усміхнувся про себе і, не повертаючи голови, промовив:
— Ех, молодняк. Що ж вам спокійно не сидиться? Йдемо до мене, поговоримо.
Старий поволі рушив до будівлі.
Двоє сталкерів завмерли, переглянулися між собою. Те, що вони очманіли від ситуації — це дуже м'яко сказано. В обох на обличчях читалося одне й те ж — як? Двоє мовчки пішли слідом.
Пазур і Капот ввійшли до невеличкої кімнати. Лісник вже грів воду на електроплиті.
— Зараз кави заварю, хлопці.
— А де ти струм береш, діду? — спитав Пазур. В Зоні на «ви» зверталися тільки до вчених. Решта — незважаючи на вік і досвід — на «ти». Хоча як у «Моноліті» — не знав ніхто. Розповісти було нікому.
— Артефакти. «Спалах» чи «Батарейка». До речі, ви принесли мені регулятор від Сахарова?
Сталкери знову отетеріли. Хоча вже менше. Док їх здивував свого часу. Цей теж з таких.
— Принесли.
Капот дістав з наплічника пристрій.
Лісник розлив каву.
— Сідайте. І питайте.
— Шукаємо гелікоптер...
— Знаю. І де він, теж знаю. А тепер найцікавіше — навіщо він вам? Спочатку ти, сержанте.
Лісник відпив кави і очікувально дивився на сталкера.
Капот миттю зрозумів, що темнити нема сенсу. Старий бачив їх наскрізь.
— Наказ командира. Знайти зниклих. Тільки район пошуків він означив геть інший.
— Вилупок твій командир, сержанте. За твій рахунок він хоче підвищення. Але чорт з ним. Чому ти виконуєш? Ти ж можеш зникнути в Зоні. І жити тут.
— Не хочу я тут жити. Я хочу за периметр. В тому гелікоптері було щось цінне. Знайду — буде можливість змінити життя.
— Зрозуміло. А ти?
Лісник повернувся до Пазура. Сталкер відвернув погляд. Здавалося, що очі старого просвічують його, наче рентген.
— Я шукав Арта. І хотів комусь допомогти. Спокутувати минуле.
Пазур прийняв єдине вірне рішення — бути чесним.
— Минуле... Кому воно треба, твоє минуле? Тебе і знати ніхто не знає. Але то твій вибір. А тепер скажи, ти добре зрозумів, що казав тобі наставник перед твоїм рейдом?
Пазур був у шоці. Як? Цю розмову ніхто не чув. Звісно, Вовк про Лісника знає, але ж не контачить...
— Кожне слово.
— Зараз тобі треба зробити вибір, хлопче. Назад вже дороги не буде.
Пазур замислився. Лісник мовчав. Мовчав і Капот. Тільки очікувально дивився на напарника. Так, друзями вони не стали. Але життя один одному по разу вже врятували. Якщо він зараз відмовиться? Які шанси? Нуль цілих і хрін десятих?
Пазур мовчав. Йому стало страшно. Страшніше, ніж будь-коли. Варто? Чи ні? Страх задавив йому горло. Він бачив рівно те ж саме в очах Капота.
— В мене вже її нема. І якщо зараз ввімкну задню... Для чого було це все?
Все було зрозуміло. Лісник відставив чашку.
— Тоді слухайте. Гелікоптер впав біля старого госпіталю, за Лиманськом. Місто повне зомбованих. Мутантів майже нема. За мостом — схрон.
В КПК обох з'явилася мітка.
— Там припаси, що вам допоможуть. І не підходьте до старої РЛС. Після останнього викиду там псі-випромінювання вас уб'є. Ночуйте, хлопці. А завтра вдосвіта — в дорогу...
