Ліна відчула різке фізичне й моральне полегшення, коли чоловік успішно вибрався з пастки.
«Бля... По ходу, в мене зламане ребро», — подумала жінка, тримаючись за бік, де відчувала біль. «Блядство ж яке...» — усе так само подумки лаялася вона, важко дихаючи.
Чоловік теж відхекувався.
Чоловік не на жарт злякався. Хоч виду намагався й не подавати.
І в першу чергу не за себе.
За неї.
За жінку, яку міг потягти за собою. "Він би собі такого ніколи не пробачив." Думав чоловік, витираючи дощ із обличчя рукою.
Ліна поволі сіла, намагаючись зайвий раз не рухатися. Але їй хотілося спертися об скелю. І просто видихнути.
Вона підставила своє обличчя дощу. Довірила йому своє тіло, аби він остудив не лише його, а й її емоції.
Аліхан теж сперся об скелю, важко дихаючи. Довго сидіти так небезпечно:
— Нам варто пройти трохи вперед. Там є виступ, який захистить нас від зливи, — кричала жінка крізь гуркіт грому та шум дощу.
Чоловік підвівся.
Ліна теж.
Поволі. Обережно. Аби зайвий раз не тривожити болючу ділянку тіла, яка нагадувала про себе з кожним необережним рухом.
Вони рушили далі.
Повільно, наче крадучись.
Незабаром помітили той виступ. Та й стежина ставала ширшою.
Вони сіли під навислою скелею, що слугувала їм єдиним захистом від розлюченої стихії. Дощ періщив зовсім поруч, утворюючи справжню водну завісу. Під навісом суворої скелі було значно сухіше й затишніше.
Жінка притулилася спиною до холодного каменю, важко дихаючи. Кожен вдих віддавався в боці гострим, пекучим болем.
Вона заплющила очі, намагаючись опанувати себе.
Аліхан примостився поруч так близько, що вона фізично відчувала, яким напруженим було його тіло.
Він нарешті подивився їй просто в очі.
І в цьому погляді Ліна побачила не звичну зухвалість, а щось зовсім інше. Розгубленість. І, можливо, приховане каяття людини, яка вперше відчула справжню вагу власної помилки.
— Ти поранена? Давай я огляну тебе, — тихо сказав чоловік.
Ліна тяжко вдихнула, але не сперечалася.
Не до того зараз.
Вона дістала з рюкзака аптечку. Простягнула її чоловікові, а сама підняла одяг там, де відчувала біль.
Коли жінка підняла одяг, Аліхан помітив широку криваво-фіолетову смугу в неї на боці.
Це видовище завдало йому майже фізичного болю.
Адже все це через його впертість.
Він обережно почав обробляти рану жінки.
Вона зойкнула.
Чоловік одразу зупинився.
— Боляче? — майже ніжно запитав він.
— Терпимо, — сухо відповіла жінка. — Давай швидше.
Він мовчки продовжив.
Потім тихо запитав:
— Можна я доторкнуся? Погляну, чи немає ще якихось ушкоджень?
Жінка мовчки кивнула.
Він обережно торкався її ребер.
Вона мовчала.
Відчувала, як мокрі, сильні чоловічі пальці ретельно досліджують її тіло.
На подив жінки, ребра були цілі.
Отже, біль був від того, як мотузка врізалася в тіло.
Це мине швидко.
— Досить уже, — зупинила його жінка.
Чоловік одразу відступив.
Ліна дістала з рюкзака сигарети, які разом із телефоном та запальничкою лежали в поліетиленовому пакеті.
Закурила.
Протягнула пачку чоловікові.
Він не відмовився.
Деякий час вони курили мовчки.
Тоді чоловік простягнув їй руку. До цього моменту вони навіть не знали імен одне одного.
— Я Аліхан, — промовив він.
Жінка поглянула на простягнуту руку й подала свою.
— Я Ангеліна. Можна просто Ліна, — відповіла вона.
— Слухай, Аліхане, а звідки ти знаєш українську? — запитала жінка, видихаючи дим.
— Бабуся в мене з України. З Волині. У нас усі в родині знають українську.
— Потужно, — тільки й промовила Ліна. — А в тебе є якесь зменшувальне ім'я? Ну, от мене Ангеліна — Ліна. А ти як?
Він не поспішав із відповіддю, спостерігаючи за тим, як цівка диму від сигарети розчиняється у вологому повітрі.
— Бачиш, Ліно... — почав він, і його голос звучав уже зовсім інакше, без звичного металевого відтінку. — У нас імена — це не просто слова. Це частина нашої суті. Більшість людей називає мене просто Аліхан. Але бабуся... вона завжди кликала мене просто Ханом. А ти... можеш називати мене так, як вважаєш за потрібне. Особливо після того, як ти витягла мене з тієї прірви. Я думаю, «Хан» — це найменше, на що я можу розраховувати.
— Ок. Тоді я не буду ламати язик і просто кликатиму тебе Ханом. Хоча це звучить якось зовсім дивно. Але в мене для тебе є особливе ім'я.
Чоловік здивовано подивився на жінку.
— Яке ж?
— Олух царя небесного, — сміючись відповіла вона. — Бабуся часом тебе так не кликала?
Хан на мить завмер, а потім, спершу тихо, а далі все впевненіше, розсміявся.
Це був перший справжній сміх за довгий час, який відлунням розкотився по гірській місцевості. Він відкинув недопалок і знову подивився на жінку.
— Раз я вже олух, то мені доведеться докласти зусиль, щоб звільнитися від цього прізвиська, — сказав чоловік, підводячись.
Він пригледів кілька дрібних гілок, які занесло сюди вітром. Не так багато, щоб розпалити справжнє вогнище й обсохнути, але зігрітися можна.
Ліна ж сиділа не рухаючись.
Біль у тілі посилювався.
«Треба випити знеболювальне», — подумала жінка.
На подив жінки, Хан доволі вправно розпалив вогнище. «Ну, плюсик йому в карму вже зарахую», — подумала жінка.
Ліна обережно прилягла біля вогнища. Вона відчула різку втому. І фізичну, і моральну. Повіки налилися свинцем. І вона заснула.
Хан поки не думав спати.
Він сидів навпочіпки біля вогню, підкидаючи в нього дрібні гілки, які вдалося нашкребти під скелею.
Чоловік дивився на Ліну. Вона спала важким, виснаженим сном. «Олух царя небесного», — прошепотів він сам до себе і ці слова не викликали ні гніву, ні образи. Лише гірку, майже самоіронічну посмішку. «Ну і заслужено», — думав Хан, вдивляючись у нічну темряву.
Дощ і не думав вщухати.
Добре, що вони обоє були в дощовиках і не промокли наскрізь.
Чоловік підійшов до жінки й ліг поруч.
Все-таки тепло людського тіла краще, ніж мерзнути всю ніч.
Не зважаючи на травму, жінка, на диво, спала добре. І голова зручно лежала наче на подушці. «Подушка! — майнуло в голові. — Яка ще подушка в горах?» . Жінка відкрила очі й помітила, що її голова успішно лежить на руці чоловіка. «Зручненько так», — посміхнулася про себе Ліна. Вона поворухнулася, щоб підвестися.
Чоловік теж відкрив очі. Жінка відчула якусь дивну незручність у той момент.Але швидко прогнала цю емоцію геть.
Вона підійшла до свого рюкзака й дістала з нього два сухпайки.
— Ось наш сніданок, — сказала вона, простягаючи пакунок Аліхану.
Він мовчки взяв його.
І так само мовчки вони їли.
Успішно з'ївши все, що було в пакунках, чоловік і жінка зібралися в дорогу.
— Я понесу, — сказав Хан, забираючи з рук Ліни рюкзак.
— Та я сама. Що там нести... Чи ти просто не можеш ходити без рюкзака? — сказала жінка з посмішкою.
Чоловік змовчав.
Хоча й роздратувався.
Ну не буде ж він битися з нею за її ж рюкзак. Взагалі він мав намір повернутися за своїм багажем. Чоловік помітив, що рюкзак упав на виступ скелі, і якщо вітер із дощем його не знесли, то є шанс повернути собі свої речі.
Вони вирушили в путь.
Шлях був легшим, бо вів униз, а не вгору. Погода теж сприяла. Не спекотно. Без дощу. Лише роса подекуди мочила їм взуття. Через декілька годин вони вийшли на рівнину. За якихось два кілометри виднілося невеличке село.
— Ну... тут ми можемо поновити запаси їжі й води, — сказала жінка.
— Ти позичиш мені свою мотузку? — промовив чоловік, коли жінка сіла на невеликий камінь.
— Навіщо?
— Я хочу повернутися за своїми речами, — відповів чоловік. Ліна одразу закипіла від злості. «Бляха... Як я тепер розумію Вольдемара Палича, коли він оре на підлеглих». Їй хотілося зробити так само.
Просто дуже хотілося.
Але поки вона стримувалася.
— І так, бачу, звання «олух царя небесного» в тебе буде пожиттєво! — саркастично відповіла жінка. — Не розумію, тобі що Бог виділив не одне життя, і ти вперто перевіряєш цю теорію на практиці?! На який хрін тобі ті речі, через які ти мало не загинув?! Що там такого важливого, що варте твого життя?!!
Чоловік теж поволі закипав. Її слова його дратували і злили саме тому що були правдивими.
— Дай мені мотузку, — роздратовано сказав Хан. — Я не прошу тебе йти за мною. Я зроблю це сам.
— Ска... як же ти бісиш! — вигукнула жінка, вже не стримуючись. Вона дістала мотузку і кинула її просто в обличчя Аліхану.
— На! Якщо тобі речі важливіші за власне життя! Люди тут, в Україні, лишилися домівок, рідних, минулого, а часто й майбутнього... А ти вчепився в якийсь сратий рюкзак! — кинула вона, розвертаючись у бік річки.
Хан навіть не ухилився від мотузки, яка летіла йому в обличчя. Просто мовчки підняв її із землі й пішов назад, звідки вони прийшли. Він міг би повернутися й раніше, але хотів, щоб жінка була в безпечному місці. Щоб не турбуватися за її стан.
Тепер чоловік був налаштований рішуче.
Тим більше він уже знав шлях.
Вивчив його.
В середині він злився на Ліну. Аж надто. Але для повернення за рюкзаком у нього були свої причини.
Жінка ж не тямила себе від злості.
«От що мені робити?! Іти за ним?! Лишитися?! Набрати шефа?! Що, в чорта, я маю робити в такій ситуації?!» Вона ходила туди-сюди, не знаходячи собі місця. «А як з ним щось трапиться... Бля... сука... Як же я ненавиджу бути нянькою. Та ще й дорослого чоловіка».
Вона сіла.
Закурила.
Дим від цигарки потроху заспокоював її.
«Ок... Заспокоюся і піду за ним. Лише попереджу шефа про зміни планів». За пів години жінка вирушила за чоловіком. Зла, знервована, але вперта у своєму бажанні наздогнати того осла. Шлях угору займав більше часу й забирав більше сил. Ліна знову випила знеболювальне, але воно не надто допомагало.
Проте жінка не відступала.
Хоч як вона намагалася йти швидше, біль і втома давали про себе знати. «Відпочивати немає коли. Треба догнати того олуха». Ліна навмисно себе підбурювала, згадуючи нещодавні події, через які вони обоє мало не загинули, аби ця злість надавала їй сил рухатися далі.
Знову починало сутеніти.
«Ну, оперний театр... Це якісь пекельні борошна відбуваються». «Немає сечі терпіти ці знущання», — згадала вона ті невдалі переклади з рашистської. «Все... Я маю відпочити. Тут безпечно», — продовжувала вести монолог у себе в голові жінка.
Вона сіла на траву.
Дістала воду й цигарки. І зробила собі перепочинок. Жінка лягла головою на рюкзак і намагалася заснути. Смуга від мотузки аж пекла. Ноги нили від утоми.
Зі злості вона навіть не хотіла їсти. «З першими променями сонця вирушу далі», — думала вона, поволі провалюючись у тривожний сон.
Крізь сон жінка почула якийсь шурхіт.
«Тварина, певно якась», — майнуло в голові.
Вона поволі підвелася. Очі ще погано звикли до темряви, але Ліна все ж потягнулася до сигнальної ракети. «Якщо це небезпечний звір, вона може стати в пригоді». Раптом зовсім поруч почувся важкий подих великої тварини.
Серце закалатало.
Ліна підпалила сигнальну ракету, але поки що не запускала її. Червоне світло освітили галявину. За кілька метрів від неї стояв ведмідь.
Небезпека була реальною.
Ліна намагалася поводитися спокійно, хоча кожна клітинка її тіла кричала про протилежне.
Вона знала: жодних різких рухів, жодних криків, жодного бігу — це може спровокувати хижака. «Сигнальна ракета — останній аргумент», — промайнуло в голові. — «Вона може його налякати... а може й розлютити». Ведмідь стояв нерухомо. Величезний. Темний. Він принюхувався, не зводячи з жінки очей.
Ліна відчувала, як у скронях пульсує кров.
«Тільки не біжи... Тільки не біжи...» — повторювала вона подумки.
Вона повільно підняла сигнальну ракету вгору.
— Ну... давай... Іди собі, — тихо промовила вона, більше до себе, ніж до звіра.
Ведмідь зробив ще один крок.
Ліна смикнула шнур. Ракета з оглушливим свистом рвонула в небо. Яскраве червоне світло на мить розірвало темряву.
Гримнув постріл. Ведмідь різко розвернувся, пирхнув, мотнув головою й стрімко кинувся в хащі.
За кілька секунд від нього залишився лише тріск гілок, що швидко віддалявся.
Ліна ще хвилину стояла, не вірячи, що все закінчилося. Лише тепер ноги стали ватяними.
Вона важко сіла просто на землю.
— От же ж... Ледь не посивіла... — видихнула жінка, намагаючись заспокоїти дихання.
«Терміново треба закурити й розвести вогонь. Повернуся на пласку землю — обов'язково нап'юся», — вела монолог у своїй голові жінка.
Серце все ще шалено билося. Руки тремтіли від пережитого шоку.
Проте жінка все-таки розпалила багаття.
Аж тут вона знову відчула чиюсь присутність.
Хтось біг. Гупіт ніг було добре чути.
І ось на місці перепочинку з'явився Аліхан. Захеканий і стривожений.
«Біг рятувати, — здогадалася жінка. — Але це як у фільмах: поліція приїздить, коли вже всіх злочинців знешкодили. Так і цей примчався».
— Я бачив сигнальну ракету. Ти в порядку?! — підійшов він до неї, важко дихаючи, зі своїм рюкзаком.
Це видовище розгнівало жінку.
Знову через його рюкзак вона була в небезпеці.
— Слухай сюди, ти, інфантильний впертюху, зарозумілий віслюку! Твоя тупість вимірюється масштабами твоєї гордині, і вона вже переповнила мій терпець! — кричала жінка, тицяючи пальцем у груди Аліхана. — З тобою не в гори йти, ні....з тобою в дурдом здаватися, бо ти — ходяча катастрофа, яка впевнена у своїй правоті!
Її голос розносився луною по горах.
Аліхан не рушив з місця й мовчки слухав болючий монолог жінки. Він бачив її гнів, розумів його, але як її заспокоїти — не знав. Ця його незворушність ще більше роздратувала Ліну.
Вона замахнулася, щоб дати ляпаса цьому нахабі. Він перехопив її руку. Вона підняла іншу — він теж її перехопив. Жінка тяжко дихала, кидаючи на Аліхана злі погляди. Він, своєю чергою, теж злився на жінку, яка посміла підняти на нього руку.
Обоє важко дихали й з ненавистю дивилися одне на одного.
Ліна почала вириватися.
Чоловік не відпускав.
Вона не відступала.
І в пориві їхньої боротьби Аліхан із пристрасною ненавистю впився в губи жінки.
Жорстко. Грубо. Нахабно.
Від його поцілунку Ліна ледь не задихнулася. Жінка на мить завмерла від несподіванки. Потім різко вирвалася з рук Аліхана і щосили врізала йому ляпаса, як і хотіла від самого початку.
Аліхан мовчав. Лише потер щоку рукою.
Цей ляпас наче привів його до тями.
«Чорт, що це я зробив?!» — ехом відлунювали думки чоловіка. «І головне — навіщо?» Не вірив сам собі Аліхан.
— Вибач, — лише сказав він, знімаючи зі своїх плечей того триклятого рюкзака.
Ліна нічого не відповіла.
Вона сіла біля вогнища й закурила, поволі приходячи до тями після всіх цих подій.
Втома раптово навалилася на її плечі.
Вона хотіла лише одного.
Відпочинку.
Ні думок, ні емоцій у неї вже не лишилося. Ліна докурила, кинула недопалок у вогнище, поклала рюкзак під голову й умостилася біля багаття. Аліхан теж вирішив відпочити. Для нього цей день був не менш виснажливим, ніж для Ліни. Він і досі перебував у легкому шоці від власного вчинку.
__________
Ранкове проміння, що світило просто в очі жінці, розбудило її. Вона поворухнулася і помітила на собі спальник Хана. А сам він сидів біля багаття й заварював каву.
Жінка сіла.
Чоловік мовчки підніс їй каву і поставив поруч, на землі. Видно було, що він не спав. Або спав дуже мало. Але Ліна проігнорувала це.
«Сам винен», — ще зі злобою думала вона, роблячи ковток кави.
Така тепла, свіжа й приємна.
Чоловік поводився на диво тихо. Навіть рухи його були повільні, наче умиротворені.
Він підійшов до свого рюкзака і почав у ньому поратися, дістаючи якийсь глечик. Чи що... Ліна одразу не розібрала.
— Це... — почав пояснювати Аліхан. — Урна з прахом моєї бабусі.
Жінка мовчки дивилася на нього.
— Вона ще молодою переїхала в Казахстан з моїм дідом . Все життя мріяла побачити Карпати. Казала, що вони їй сняться, хоча вона ніколи тут не була.
Він провів рукою по кришці урни.
— Не склалося. Робота, діти, життя... Потім хвороба. Перед смертю вона попросила мене лише про одне.
Аліхан на мить замовк.
— Сказала: «Якщо колись будеш у Карпатах, розвій мій прах там. Я так і не побачила тих гір. Хай хоч після смерті побуваю».
Ліна повільно перевела погляд із урни на чоловіка.
Тепер вона зрозуміла. Зрозуміла, чому він був готовий ризикувати життям заради цього рюкзака.
І їй стало соромно за власні слова.
Аліхан ніби прочитав її думки.
— Я знаю... Це виглядало безглуздо. І ти мала право злитися. Але якби я залишив його там... я б усе життя не пробачив собі, що не виконав останнього прохання людини, яка виростила мене.
Запала тиша.
— Вона була хорошою? — тихо запитала Ліна.
На суворому обличчі чоловіка вперше з'явилася тепла усмішка.
— Найкращою. Вона навчила мене української. Казала, що людина, яка забула мову свого роду, втрачає частину себе.
Розвіявши прах бабусі й забравши речі, молоді люди знову повернулися до того місця, де вчора розійшлися, щоб знову зустрітися. Після всіх подій жінка не перестала злитися на вчинки чоловіка, але почала розуміти їхній сенс.
Чоловік теж змінив своє бачення Ліни. Вона вже не була язикатою зміюкою. Вона була гідним партнером, який нічим не поступався Аліхану. Така ж уперта, витривала, не скиглить і не плаче без причини. Ці якості були варті поваги.
Так вони й ішли мовчки, кожен занурений у свої думки.
Ось вони знову біля річки. Знову привал.
Тепер уже Хан дістав із рюкзака сухпайки й подав один жінці.
Вони їли мовчки. Втома й недоспані ночі давалися взнаки. Далі їхній шлях лежав до селища, що виднілося неподалік. Дорогою до села вони зустріли чоловіка, який їхав фірою. Ліна напросилася, щоб він підвіз їх. Чоловік не відмовив.
— Пане, а як вас звати? — запитала жінка, сідаючи поруч із чоловіком.
— Та Василь я, — усміхнувся їй візник.
Аліхан сидів позаду, спиною до них, і цього не бачив.
Василь був ще одним співробітником агентства. Під виглядом випадкового господаря він надавав туристам кімнату для відпочинку, за що отримував зарплату. Він добре знав Ліну. Не вперше ж вона тут. Знав, що цим маршрутом проходить не кожен і що після нього відпочинок та гарний сон потрібні як ніколи.
— То, може, ви нас прихистите на декілька днів? Ми в боргу не лишимося, — запитала жінка, ледь помітно всміхнувшись.
— Та чого ж не прихищу? Прихищу, як треба.
Незабаром вони під'їхали до будинку Василя.
— Ну, проходьте, — сказав чоловік гостям. — Зараз я вам на стіл накрию... Зачекайте лишень, — турботливо говорив він, метушачись біля печі. Аліхан зняв свій багаж і, мовчки стоячи, роздивлявся оселю.
Він побачив перед собою стіни, обшиті деревом. Низьку стелю з товстими дерев'яними балками. Велику піч із чавунною плитою. Дерев'яна підлога трохи рипіла під вагою ніг. Уздовж стін стояли лавки. Посеред кухні — масивний стіл із товстих дощок. На стінах висіли гуцульські ліжники, різьблені тарілки, топірець, старі світлини. Біля печі сушилися гриби, кукурудза, пучки трав. У кутку — образи, прикрашені вишитими рушниками. Повітря пахло дровами, смерековою смолою, сушеними грибами й свіжим хлібом. Чоловікові подобався вигляд хати. Подобався її запах. Нехай це був не його дім, але тут пахло бабусею. Грибами. Травами. Домашнім хлібом.
Саме бабуся вчила його розрізняти лікарські трави. Показувала, коли збирати м'яту, чебрець чи звіробій, як правильно їх сушити, щоб не втратили свого запаху й сили. Вона казала, що кожна рослина має свій характер і свій час. А ще вчила поважати землю, не ламати зайвого, не зривати більше, ніж тобі справді потрібно. Казала, що природа завжди віддячує тому, хто ставиться до неї з розумом. І зараз, стоячи посеред чужої карпатської хати, Аліхан раптом зрозумів чому саме сюди хотіла потрапити бабуся ,а не до себе на малу батьківщину. Тут почуваєшся так, ніби потрапив у казку. Молоді люди сіли за стіл, і очі в них розбігалися від кількості страв.
Тут були і вареники з картоплею, і банош, і малай — запашний кукурудзяний хліб, і голубці, і чай із карпатських трав.
А ще ж наливки різні були. Медовуха, хріновуха і спотикач. 🫣🤣🤣 Саме цього й хотіла Ліна. Аліхан же дивився на все це з неприхованою цікавістю.
Молоді люди просто накинулися на їжу.
А Василь усе підливав і підливав наливки, пропонуючи скуштувати щось нове і, за його словами, ще смачніше за попередній напій.
