О 18:00 робочий день, як завжди, перейшов у неробочий вечір. Макс вийшов з офісу, паралельно підключаючи навушники до телефона через блютуз. Зазвичай дорога додому займала дев’ять-десять пісень. От лиш сьогодні був один із тих днів, коли потрібно було зайти в магазин за продуктами, що суттєво розширювало плейлист.
Борщ з вихідних закінчувався, тож вдома на Макса чекав черговий рутинний квест з приготування нової партії. Непомита підлога і вкритий кількамісячною пилюкою підвіконник наївно очікували своєї черги в списку справ на вихідні. От тільки проблема полягала в тому, що Макс вмів гарно складати списки, але зовсім не вмів їх виконувати.
Надворі була хмарна погода, тож незрозуміло було, яка зараз пора доби. Дорога Макса вела на захід, і десь приблизно в тому напрямку зараз мало бути сонце. Позаду ж залишався будинкок, у якому Макс проводив свій робочий від волі час.
Сірість неба плавно переходила в аналогічну сірість довколишніх споруд і доріг. Вітер, граючись, безцільно переганяв пісок і опале листя по асфальту. Все навколо буяло спокоєм, який, щоправда, був повною протилежністю блаженству.
Макс зараз відчував щось подібне. Вірніше, він відчував це майже завжди, бо його життя постійно балансувало між напруженістю та нудьгою. Виснажливий тягар обов’язків змінювався неспокійною порожнечею апатії, і навпаки. Коли завдання з розряду «мушу» або «треба» переростало в розряд «проблема», ефективність Макса сягала максимуму. Адреналін не давав можливості перейматися авгієвими стайнями дрібниць, а змушував концентруватися на наймасштабішій загрозі. В такі моменти Макс очікував на найшвидше вирішення проблеми, щоби нарешті звільнити час і енергію для себе і почати нове життя. От тільки проблема закінчувалася, а нове життя все ніяк не починалося.
Дамоклів меч рутини завжди нависав над Максом. Прибирання, наради, приготування їжі, креслення, дзвінки, покупки — все це викликало стрес, який переростав у перманентну тривогу. Саме вона і поглинала вільний час та енергію. Постійно боліли нерви. Макс навіть не без іронії визнав, що у фазі проблем він почувається краще, ніж у фазі відносного спокою.
— Тобі треба вийти із зони комфорту, — твердив йому друг, який полюбляв відвідувати різноманітні тренінги та читати літературу з персональної ефективності.
Проте, Макса більше цікавило, як до неї увійти. Він любив спокій, але спокій, здавалося, не любив його.
Хлопець звернув наліво і потрапив на ширшу вулицю. Втім, вона не сильно відрізнялася від попередньої. Ті ж самі будинки, ті ж самі дерева. Здавалося, одноманітність Максової дороги на роботу і назад відмінно корелювала із одноманітністю його життя.
Чи були у нього мрії? Трохи більше, ніж забагато. Гра на гітарі, особистий проект для саморозвитку, скейтбординг, лижі, відеоуроки з комп’ютерної графіки – він ретельно зберігав цікаві закладки та занотовував ідеї, але рідко до них повертався і ще рідше їх реалізовував.
Рік тому в нього виникло бажання складати конструктори. Співробітник розповів, як він із величезним захопленням разом із п’ятирічним сином зібрав цілу колекцію. Макс запалився бажанням, але відтоді спромігся скласти лише один, і то, він був надто малим, щоби можна було ним похвалитися. Інший, трішки більший набір, лежав так і нерозпакованим десь на балконі, чи то в шафі, чи то на шафі, припадаючи пилюкою.
А ще Макс мріяв про подорож в пустелю. Байдуже, в яку: в Сахару чи в Олешківські піски. Важливо, щоби це була саме пустеля, адже саме вона була для нього втіленням того блаженного спокою, якого йому так бракувало. От лише ця подорож стояла у пріорітеті десь між походом у спортзал та курсами англійської мови, на які Макс щоразу планував записатися трохи пізніше, ніж наступного місяця.
Нові ідеї постійно тягнули його в різні сторони і з різною силою, мов лебідь, щука і рак. Єдине, що залишалося стабільним, це те, що їх векторна сума завжди була нульовою.
Макс любив математику. Шкільну. Саме це і спонукало його поступити на математичний факультет. Університетську математику він згодом зненавидів. Далі з’явилася робота, яку вдавалося поєднувати з навчанням. Здавалося, закінчивши універ, закінчаться і проблеми, адже робота не приносила такого дискомфорту, як вивчення нецікавих предметів. Проте, отримавши диплом магістра, Макс усвідомив, що помилився. Університет навчив його працювати з кресленнями, але не навчив працювати із власним життям.
Одинадцять років школи і шість років вишу він робив те, що в нього вимагали. Підсумкова атестація з біології? Нецікаво, але вивчити можна. Незалежне оцінювання з української мови та літератури? Тут допоможуть хрестоматії та репетитор. Екзамен з диференціальних рівнянь? Якось буде, ще не було такого, щоби якось не було. А потім був випускний, після якого замість відчуття свободи прийшло відчуття порожнечі.
Робота була стабільною, але безперспективною. Поки друзі методом спроб і помилок намагалися знайти своє місце в житті, Макс безцільно плив за течією. Мимовільно він прийняв рішення не приймати ніякого рішення.
— Ти наче білка в колесі, — любив говорити йому той самий друг, відвідавши черговий тренінг.
Але Макс уявляв себе не так. Він радше уявляв себе білкою під колесом. Саме така картина періодично і зринала у голові: колесо рутини і проблем постійно переслідувало, намагаючись наїхати на його, Макса, а точніше на її, білки, хвіст.
Назустріч ішли дві дівчини, весело розмовляючи, тому Макс мимоволі напружився. Минаючи його, вони замовкли, а потім далі продовжили говорити. Це напружувало ще більше. З жінками у Макса теж не клеїлося: доступні його не цікавили, достойні ж не цікавилися ним.
Підійшовши до пішохідного переходу, Макс витягнув телефон. Поточна пісня не надто відповідала його настрою, тому він вирішив внести деякі корективи у свій плейлист.
З-за повороту на великій швидкості вискочив автомобіль. Водій вперше їхав цією вулицею, тому не очікував, що зразу натрапить на перехід. Ще менше він очікував побачити на ньому хлопця, який повільно плентався, туплячись в телефон.
Удар був настільки сильним, що Макс підлетів угору приблизно на два метри. Описавши в повітрі перевернуту параболу, хлопець впав спиною на асфальт. Телефон вислизнув з руки і з характерним звуком розбився. Музика в навушниках перервалася.
"Пішло воно все до сраки", — подумав Макс і розслаблено усміхнувся. Борщ, креслення і наради вже не мали для нього ніякого значення.
Мертвий спокій його сірих очей ідеально співпадав із мертвотним спокоєм хмарного неба.
