Того місяця в Парижі пройшов референдум, на якому 89% містян виступили за те, щоб прибрати з міста самокати, які ну дуже заважали. І все б нічого, але є одне але. На референдум прийшло 7,5% громадян.
Якщо озброїтися калькулятором можна побачити, що вийшла дуже мила подія, коли 6,675% парижан заборонили решті 93,325% самокати. Хтось скаже, що мовчання – знак згоди, але згоди на що? Постає резонне питання, якого чорта я не можу їздити на самокаті із причини наявності 6 з половиною відсотка снобів, в той час як абсолютній більшості начхати?
Такі моменти стаються не тільки на референдумах подібного масштабу. Мабуть, найвідоміший приклад – це референдум про незалежність Каталонії 2017-го року, де 90% виступили за незалежність, яка буде на деякий час невдовзі проголошена. Але знову ж таки є одне але. Явка на референдум склала 42,3%, в той час як противники сепаратизму схильні до бойкоту подібних референдумів. Тобто, 38% громадян, незважаючи на волю 62%, відділили їх, най і на пару днів, у незалежну державу.
Організованим меншостя із чітким розумінням, чого вони хочуть: урбаністам, національним рухам, екологам, корпоративним лобістам, необов’язково навіть влаштовувати теракти, чи революції. Достатньо просто вміло використовувати ті важелі, які надає усталена система, і навряд хтось скаже щось проти.
Правда полягає в тому, що більшість мас навіть не помітять цього. Вони здебільшого починають зазирати в політику в той момент, коли стається моральна паніка чи вибори. Ті, хто слідкують за нею на постійній основі, розуміють, як вона працює, навряд піддадуться черговим народним хвилюванням. Натомість вони набагато вправніше зможуть скористатися отриманою ситуацією.
На фоні останніх подій із польсько-українським конфліктом навколо зерна, мені незрозуміло, чому багато людей ігнорують фактично ключове його джерело. Так, 12-го жовтня в сусідній країні пройдуть вибори, про це говорять, але не говорять далі, чим український фермер гірше, що не має права вигравати чесну конкуренцію? Відповідь проста до болю. Тому що від українських фермерів ніхто не отримає голосів.
Польські лобісти в сфері сільського господарства організовані, вони добре знаються на тому, як працює польська політика, і тому успішно її лобіюють.
Український фермер в цьому плані знаходиться в більш програшному положенні, і тому на його голову ллються популізм, звинувачення в низькій якості і сльозні історії, як через цих хіхлов-утоплеників, заразом тонуть в демпінгу фермери польські, що забули, як свого часу топили німецьких..
А що в цей час робить звичайний поляк-не фермер, замість того щоб радіти низьким цінам на хліб і порішавшему риночку? Радісно улюлюкає, як уряд захищає його від утоплеників зі сходу.
Повен страхів і жахів світ, в якому живе середньостатистичний виборець. Податки зависокі, але компанії їх не платять, і взагалі забагато жирують. Забагато мігрантів, але корпорати переносять виробництво за кордон. Виробники задирають ціни, але навряд зможуть конкурувати із більш дешевим імпортом. І взагалі скоро прийдуть ChatGPT і MidJorney, і заберуть наші робочі місця. І все буде тільки гірше, а за кутком вже нас чекає сорос і інші ж ы, щоб спустити штани і насцяти у кран, і після цього, цю ж воду з крану і випити. Навкруг одні чорні, ґеї вчать дітей робити мінет, а всі дівчата повиходили заміж за арабів.
В 1996-му році в Америці провели опитування серед економістів і тих, хто мало цікавляться політикою, як же ж все таки зараз справи. Що ж, бачення простих громадян і економістів сильно різнилися. Опитування проводилося серед різних соціальних груп, із різними політичними баченнями, але оцінки були здебільшого схожі.
Ще одну велику роботу в цій царині зробив Брайан Каплан у своїй книзі «Міт про раціонального виборця». Там він відмічає, що хоча бачення економістів так само підвержене впливу ідеології, воно має набагато більш спільне із колегами по цеху, і може навіть частіше відрізнятися від малоосвідчених співпартійців.
Чому? Та тому що ліві і праві економісти про це знають, і про те, що мінімальна зарплатня і податки – це не завжди погано, і про те, що міграція – це не завжди кінець, і проблема скоріше у темпах зростання ефективності праці, аніж у всіх перерахованих проблемах. І навіть гендер-геп не такий зловіщий.
Каплан відмічає, що якщо 20% різниці між думками економістів і обивателів можна пояснити корисними намірами і ідеологією, в кінці кінців ми всі люди, то решту все таки різницею в обізнаності.
Думка обізнаних в політиці частіше буде ближче до думки економістів, аніж до думки простих громадян.
Каплан говорить про деякі упередження, які властиві загальній публіці. Антиринкове, антиіноземне, віра в те, що головне не продуктивність, а кількість робочих місць..
Брак знань призводить до того, що ми починаємо думати емоціями, намагаємося самі знайти пояснення, і саме в цей момент ми і наштовхуємося на когнітивні помилки, страхи і особливості роботи мозку.
Протягом еволюції ми навчилися шукати корисливі мотиви в діях інших, групувати, і ділити на своїх і чужих. Людина звикла до цього на рівні підсвідомості, але світ трошки складніший.
Каплан відмічає, що люди схильні відчувати себе не стільки учасниками ринку, скільки його жертвами. На чолі всіх цих страхів, звісно, стоять корпорації, які обов’язково мають являти собою монопольне зло. Корпоративні структури, які формують закриту від суспільства окрему ієрархію і етику, не можуть не викликати підозр.
Аналогічно це працює із закордонним. Внутрішній ксенофоб, який сидить всередині кожного з нас, має глибокі упередження стосовно іноземного, яким би воно кращим чи вигіднішим не було у порівнянні з вітчизняним. Люди на підсвідомому рівні шукають ворогів і протекціонізм, навіть там де він в першу чергу шкодить.
Всі ці страхи безумовно не можуть вести до чогось хорошего, звідти росте класичне песимістичне упередження, і якщо вчені говорять, що завтра економіка виросте, з’являться нові технології, то в народних масах єдине, що нас чекає це смуток, голод і кіберпанк. Мабуть в цьому і полягає така популярність його як жанру.
Для більшості людей ринкова економіка є складною для розуміння, як настільки децентралізована система, в якій незалежні дії величезної кількості членів із корисною метою, можуть вести до спільного блага. Ще гірше, коли ці дії виконують люди із іншої соціальної групи – наприклад, іншої національності чи в іншому матеріальному положенні. Чим більше соціальна дистанція, тим гірше їх дії людиною, яка намагається зрозуміти світ, сприймаються як добрі.
Натомість, централізована система із чіткою ієрархією, яка зрозуміла, і мотиви якої легко усвідомити, приймаються на ура. Саме тому люди так люблять позабороняти чогось іншим, і взагалі не проти якогось міцного господарника, яка вирішать всі їх проблеми. Так, політично активні громадяни теж нерідко страждають на всі ці упередження, природа бере своє. Саме тому під ніж летять самокати в Парижі, ГМО у Швейцарії, і комісії по боротьбі з гомофобією на ТБ в нас. Заборонити щось знизу вверх відчувається простішим.
Іноді ситуація виглядає абсурдною, як нещодавно наш уряд заборонив відсилати поштою їжу, яка невдовзі зіпсується. Все це звісно добре і правильно, і ніхто не за те щоб люди потравилися, тільки людина навряд би такі речі, знаючи що воно може зіпсуватися, в такий спосіб перевозила б.
Боротися із цими когнітивними упередженнями, в принципі, ніхто не хоче. Та й навіть знання і переконання не панацея від емоцій, в кінці ніхто не скасовував ефект Даннінга-Крюгера.
Не хоче, тому що це не вигідно. Голос на виборах є один із мільйонів, стається така собі трагедія громад.
Коли мова йде про щось, від чого залежить напряму її добробут, наприклад навчання чи кваліфікація, вони прикладають достатньо зусиль, аби в цьому розібратися. Але з політикою, яка сама по собі є вкрай складною дисципліною, це так не працює.
Можливо суспільне благо і є важливим, тільки якщо людина уважно дослідить всі аргументи за та проти тієї чи іншої політики, то людина по сусідству — далеко не факт, а ваші голоси між собою рівні. Не треба бути спеціалістом з теорії ігор, щоб зрозуміти, що в цьому просто немає смислу
Плебс не тільки не обізнаний, він до того ще й неповороткий, він не має достатньо соціальних зв'язків, йому не цікава політика, а його інтереси досі розмиті. Натомість малі організовані групи, які мають чіткі інтереси, не факт що корисні для всіх і правильніші, досягають свого, лобіюючи власні інтереси.
У плебса регулярно стаються моральні паніки, коли суспільство на певні моменти втрачає довіру один до одного і йде карати зло. І малі групи цим обов’язково скористуються. В тому числі, проводячи референдуми. Так це і працює, коли мала організована група забороняє срать великій та хаотичній, якій здебільшого все одно.
Але у Швейцарських референдумів, так, навіть із їх забороною ГМО, є один великий плюс. Так в певній мірі, такі інститути самі по собі не проти по забороняти сусідам самокати, курити траву чи дивитися порно, в певному сенсі це навіть простіше, але головним плюсом такого підходу є складність політичного ландшафту.
Єдиним способом досягнути принципу «моє тіло – моє діло» насправді, най в ідеальній ситуації, є лишень підтримка величезної кількості малих і організованих соціальних груп, що настільки сильно конкурують, що єдиним можливим компромісом лишається визнати, що кожен багато речей може вирішити і без мудрих соцільних інженерів, які знають за всіх як краще.
«Демократія — найгірша форма правління за виключенням решти» — казав Вінстон Черчилль. Хороша демократія – це не там де, чесні вибори, і не там де багато референдумів, це не та де децентралізація. Це та, що вручає суспільству повідок від чудовиська. Це та, де розгалужена система стримування і противаг із грою на межі між тим, щоб держава була функціональною, і щоб лишала людям якомога більше свобод. Це люди мають робити вибір, як їм жити і розпоряджатися собою, у всіх своя голова на плечах, і ніхто з нас не знає єдине правильне.
І чим більше лобістських груп із різними інтересами і поглядами, чим більше населення бачить власною вигодою участь в політиці, і має для цього ресурс тим більше цього вибору в системі і допускатиметься.
