Ніби мотузки — на тілі й на шиї,
на стопах, на спині, сідницях і грудях,
я гублюсь у мінному полі бажань,
запитань,
страждань —
приємних.
кожен вузол — це слово, що я не сказала,
кожен дотик — то спогад, що з пам’яті зняла.
ти читаєш мене по шкірі, наче шрифт Брайля,
де між ліній — мрії, між шрамів — моя травма.
так багато емоцій — під шкірою й на ній,
ніби цілий симфонічний оркестр
грає ноктюрни Шопена, супроводжує мої дії:
кожне слово,
сподівання,
кожен твій дотик,
намагання.
мереживна білизна приховує те, що я сама захотіла —
те, що має символічні назви, як конкретні частини тіла.
але немає нічого потаємного —
і це зрозуміло.
на глибині душі лежить моє справжнє “хочу”,
що б'ється між ребрами,
між шкірою й кістками,
між страхом і довірою,
між тілом і тінню душі.
якщо хочеш зазирнути за край,
якщо вистачить сміливості торкатись глибше —
то прийми це рішення
і стань до мене ще ближче.
