Ти розквітнеш, неодмінно розквітнеш,
Зачаруєш погляди, кинуті повз.
Ти наллєшся красою по вінця,
Ароматом свободи наповнишся.
Знов.
Пригадай, як минулої вЕсни
Тебе пестив вітерець.
Це ж було!
Пригадай, як пелюстки воскресли,
Потім саван зняли.
Перед сном.
Відпочила за зиму? прокинься!
Розквітай, неодмінно цвіти.
А якою ти будеш завтра?
Різнобарвною? білою?
Чи...
Брунька. Ти.
12.03.2025 ©Ірина Вірна
у зрізаних квітів зранені очі...
Не можу я зійти з протореного шляху...
Це перша зрада...
Цей вірш — про втечу від перевантажених думок і чужих суджень. Про бажання впасти в поле і розчинитись у нічній тиші, де світанок більше не важить нічого. Лиш поле, волошки й спокій, якого не зламати жодним голосом.
Здіймання в тиші, перешкоджувало паланню свічі, дароване світло давало себе в спокій вічних меж в сліди з осадками журавлиних сліз
Цей вірш — про втечу від перевантажених думок і чужих суджень. Про бажання впасти в поле і розчинитись у нічній тиші, де світанок більше не важить нічого. Лиш поле, волошки й спокій, якого не зламати жодним голосом.
Здіймання в тиші, перешкоджувало паланню свічі, дароване світло давало себе в спокій вічних меж в сліди з осадками журавлиних сліз
