Інтригуюча назва, еге ж?
Саме до цього висновку я дійшла сьогодні, блукаючи вуличками свого міста. Вийшла, називається, за хлібчиком. У мене є така собі національна забава: щоразу, коли морально стає важко, виходити на вулицю та просто кудись йти, розмірковуючи про всю марність буття. Не дуже допомагає, проте кажуть, що від прогулянок на свіжому повітрі виробляється окситоцин.
Брешуть.
Або ж це занадто переоцінений метод. Але ходити потрібно, так.
Похмуро гуляючи сьогодні знайомими вуличками, я відчайдушно намагалась вловити той самий весняний вайб. Якщо чесно, то я завжди любила весну. Особливо квітень. Щоразу здається, що якщо природа оживає, то й у мене не все так втрачено. Це свого роду ковток свіжого повітря, коли здається, що ще трохи — і настане щось воістину світле й позитивне.
Блукаючи, я довго прокручувала в голові наболілі події. Можливо та сама екзистенційна криза виглядає саме так. А може я просто люблю ловити «в'єтнамські флешбеки» і називати це рефлексією, хто зна. Проте я довго думала про те, які стосунки будувала. Яких людей притягувала у своє життя. Який тип зв'язку виходив у підсумку і чому щоразу наступала на один і той самий дивний патерн, але вже в новій обгортці.
Сучасні психологи на кожному кроці кажуть, що всі проблеми беруть початок у дитинстві. Десь мама була холодною, десь не вистачало любові, а десь, навпаки, виховували так, що людина має необ’єктивно завищену думку про себе. Загалом покоління міленіалів якось по-особливому сприймається в плані психотравм. І дуже часто там одна й та сама дивина. А полягає вона в тому, що нас виховували справді зручними.
Дивлячись на те, яке в мене було виховання, я взагалі не розумію, як могла вирости адекватною людиною. Більша частина тих установок, які мені вдовблювали, виявились чимось настільки неефективним, що навіть не описати весь той рівень абсурду, з яким довелось зіткнутись, коли намагалась розібратися у всіх співзалежних історіях, де хотіла бути хорошою.
Іронічно, проте я завжди вважала, що якщо я дружу з людиною та вона знає про мої думки, проблеми, дає зворотний зв’язок на мій шквал емоцій і ділиться своїми, то це неймовірний емоційний зв’язок. У романтичних стосунках була схожа історія, тільки в рази гіперболізованіша.
Я завжди була готова зрозуміти і пробачити. Слухати і втягуватись у біль іншого, навіть якщо самій кепсько. Виправдовувати негідну поведінку своїх залицяльників їхніми психологічними травмами та складним періодом життя. Ось буквально намагалась заслужити потрібну мені ступінь любові та визнання, витрачаючи себе на чужий фон, з яким люди не могли впоратись. Зате я, як і належить доброму самаритянину, завжди була готова простягнути руку допомоги.
Мені ж не складно. Я ж сильна.
Чи варто говорити про те, що коли мені було погано, то чарівним чином нікого не було поруч?
Думаю, багатьом знайоме це відчуття, що навіть коли є людина, якій можна виговоритись, то не завжди можна бути почутим. Тобто тебе слухають але приймати твій біль та переживати разом з тобою ніхто це не буде. Занадто стабільну конструкцію життя побудували люди, щоб порушувати її чужими проблемами. Для себе я зробила аналогію з гумовим м'ячиком, який кидаєш у стіну, а він відскакує назад прямо тобі в лоб. Грубо кажучи, дія є, а морального задоволення від такого «зворотного зв'язку» інших як кіт наплакав.
І тут до мене дійшла цікава думка про те, що ніхто й ніколи не буде поруч з іншим просто так. Ми взагалі не так влаштовані. Усі люди завжди були налаштовані на те, щоб отримувати якийсь ресурс із зовнішнього світу. Ми так виживаємо.
І ось вона — найнеприємніша думка: я сама підпускала до себе людей-споживачів, бо відігравала на них свої ж сценарії. Чи можна тоді сказати, що мене використовували, якщо я добровільно на це йшла і навіть отримувала від цих ситуацій щось? Питання риторичне.
Насправді грати роль безкорисливого рятівника і тієї самої терпіли набагато ефективніше, ніж латати свої ж внутрішні діри в самооцінці. До певного часу.
Неприємно усвідомлювати, що там, де здавалося була дружба, насправді виявилась викривлена карикатура, де я виступала як друга голова для чужих проблем. Там, де були родинні зв’язки — лише токсичний полігон для всіх негативних переконань родичів, який відігравався на мені. А там, де були стосунки — банальне бажання самоствердження чоловіків але небажання брати реальну відповідальність, бо гойдалки й аб’юз не кожна захоче терпіти.
У підсумку отримуємо ось такого «універсального солдата», який просто був емоційним контейнером для жесті інших людей. Простіше кажучи: просто функція.
А функцію реально ніхто поважати не буде. Її будуть використовувати поки є така можливість.
У такі моменти відчуваю себе трохи Нео, який випив червону таблетку та вийшов з Матриці. Мем смішний, ситуація страшна, як то кажуть.
Іронія в тому, що всі стосунки — це про вигоду. Але буває так, що вигода буває адекватною та взаємною. Там головна модель: я тобі — ти мені. А буває паразитування, як було в мене. Хоча перекривати цій кривій динаміці кисень і бачити здивування інших — видовище кумедне.
Виявляється, не всі витримують залишатись у своїх декораціях без підживлення і просто відвалюються. Буває, що намагаються до останнього втриматись на чужій голові, але й там зазнають фіаско. Буває, що роблять вигляд, ніби нічого не сталося, але з поведінки видно, що людина просто не розуміє, що їй тепер робити з цією новою версією мене і чи потрібно взагалі щось робити.
Бий, біжи, замри прямо.
Тому гуляючи сьогодні я відчувала порожнечу. І вона дуже гнітюча, якщо чесно. Думки складались в один пазл, а мої життєві історії прокручувались як на фотоплівці. Тестувати нову для себе реальність і реакції інших людей на свою поведінку виявилось цікаво, але боляче. Адже якщо старе оточення розчарувало практично на 100%, то будь-які спроби завести нові знайомства кидають мене в ті самі декорації, з яких я виходжу швидше, проте розчарування тільки посилюється.
І що ж далі? Повторення сценаріїв до нескінченності чи таки левел ап? — історія поки що замовчує. Але якщо розчаруюсь остаточно — завжди можна піти в монастир. Чоловічий. (с)
На цій ноті сьогоднішні думки все. Далі буде.
