Хочеться щось тепле написати. Але часто, коли приходить подібний приплив ніжності і теплоти всередині, паралельно з’являється відчуття, наче я не заслуговую на це.
Завжди на тлі почуттів щось відтягує і не дає повністю віддатися почуттю.
Бо коли повітряна тривога і чутно, як працює ППО, думаю про те, як нелегко та холодно на позиціях нашим захисникам. Єдине, що мені залишається, - бути в країні, як можу, підтримувати економіку і кожного місяця донатити на ЗСУ.
Відчуття дріб’язкової допомоги при цьому не покидає мене, але справа в тому, що я не одна така. І мої дії мають сенс.
Авжеж хочеться, щоб спокійні часи настали, перш за все, для наших захисників. Щоб вони нарешті видихнули хоч трохи у їхній важкій службі без вихідних, щоб були спокійні за своїх близьких, і ми всі побачили щось схоже на стабільність у майбутньому.
Але як би там не було, треба жити. Намагатися, сподіватися, вірити, любити. Ми врятуємо одне одного і зробимо кожен по своїй совісті все, що можливо.
Головне - не мовчати, не соромитися просити про допомогу. Людям важко, але ми сильні по-різному і можливості маємо різні. Ми сильні не тому, що такими народилися, а тому, що життя не дає вибору бути слабкими. Не повинно бути соромно у проханні про допомогу. Особливо у такі важкі часи.
Так і живуть зараз українці. Хтось кличе - хтось донатить.
ППО працює. Лячно. Але життя продовжується.
