1.
«…Вдалим видався день…» - вже і не згадаю, відколи це звучить у моїй голові. Звучить постійно, нав’язливо, невідступно переслідує мене, щоб я не робив - чи коли їм, чи щось читаю, просто коли блукаю по хаті (бо на вулицю зараз виходжу не часто), чи лягаю до сну і навіть воно проникає у сни (!). Але ж насправді… - нічого “вдалого” не відбулося, не відбувається і (підозрюю) ще довго не відбудеться. То ж, аби позбутися цієї настирної фрази, змушений взятися до письма.
Зрозуміло, що віршика з того не вийде, а от прозою щось можна вигадати. Наприклад, у мене гарний настрій (уявімо це)…Випив ранньої кави. Вдягаюся, виходжу на прогулянку в чудовий сонячний осінній день. Насвистую якусь то веселу мелодію, заграю зі стрічними дівчатами і вони пирскають стриманим сміхом. Та трапляються і такі, які шарахаються від мене та роздратовано буркотять на мої загравання…А мені по фігу - в мене ж чудовий настрій! Іду невідомо куди, стріч незнане чому, але в надії на щось не очікуване, чарівне… - можливо, на диво? На те, що ось раптом закінчилася осінь, настала весна. Або - зима просипалась снігом, тріщить сильним морозом і можна проїхатися на санчатах по головній вулиці чи на ковзанах крутити по критому льодом озеру всілякі викрутаси. Ні! Краще - грянуло літо зі співом пташок, з теплим лагідним леготом в листі, у травах, квітах в степу…Стоп!
…То вже аж занадто - над моєю головою гуде літак (лайно, яке путиноїди звуть літаком) і він завантажений КАБами. А замість дівчат - відморожені пики окупантів та мешканців міста. Мешканці заклопотані своїми клопотами, яких останнім часом додалося - московія заповзає своїми законами та порядками, своїм уставом на чужу їй землю - лізе в мою вітчизну, яку так нагло вкрала…паскуда! То ж, з гарним настроєм ми покінчили.
2.
Кажуть, усе пізнається у порівнянні.
Наприклад, у мої шкільні роки в шкільних підручниках по історії сересер порівнювали економічний розвиток тодішньої країни із 1912 роком. І це тоді, коли на дворі був 1972 рік… - чому? Тоді не ставив собі такого питання - усе сприймав як істину. Пізніше, може, років зо два це викликало у мене подив - у мізку моєму з’явився сумнів - …що це за дурня така?… - думалося мені. Зараз то викликає лише сміх, сатиричний сміх. Особливо, коли москалі вирішили пірнути у той 1912 рік та розв’язали дику різню між двома, як вони стверджують, “братерськими” народами. І, коли порівняти совітські тодішні часи із сучасністю - розумієш, наскільки ж відстав у своєму розумовому та світоглядному розвитку цей “ординській” натовп (тут відлунює слава Чінгісхана) у московитських просторах…певне, не на одну сотню років. А це вже зовсім, абсолютно ні по якому не смішно - адже мати такого сусіду і кари Божої не треба…
…А ще, як на мій погляд, спогади є не що інше, як індивідуальна історія життя. Бо в кожної людини свої спогади - у спільності вони складають всю історію людства. І мені цікаво - який внесок зроблять спогади путиноїдів у кошик історії світової цивілізації? І який висновок зробить світ, зростивши на свою біду цього недоноска, виродка, що засів за кремлівським червоним (кривавим?…) плотом. Не стану називати його прізвища, аби не наврочити ще гіршої біди.
…та повернемося, врешті, у свій будень.
Заходив у гості Василь (ліпший друг!) та повідав мені щодо моїх творчих невдач - мовляв, що я просто блукаю у темряві, коли у світі зараз такі світлі свята: Різдво та Новий Рік. Радіти треба, а я навіть іще прикрашеної ялинки у хаті не маю. І назвав це він чомусь “блюзнірством”. А раз так, казав він, то й я з того і злий такий, глузливий “чоловічок”. Я мав намір щось заперечити та, врешті, відмахнувся рукою і перевів розмову на інше. А саме на ці настирні слова “вдалим видався день” - …що вони означають?… - спитав Василя. - Бо не дають мені спокою, сверлять вже котрий день… - і він зі мною погодився, що нічого на краще не змінилося та поки що нічого вдалого у визволені нашого краю не відбулося і найближчим часом не відбудеться - ця московитська окупація, судячи з усього, надовго.
…Василь завернув до мене вже ідучи від церкви. З його слів, з огидою змушений був слухати замоскволюженого попа, але все ж - поставив свічку та нишком пом’янув загиблих захисників України. І, от, зайшов до мене з пляшкою такого-сякого вина. Ми хильнули по склянці. І він розповів мені, як святкуються містом ці святі свята… - на головній площі стоїть неприглядна ялинка, прикрашена якимись то цяцьками “картонними чи така бумага тверда, біс йо зна”. У багатьох квартирах ілюміновані вікна, по крамницях мешканці розбирають різно всякі солодощі та продукти до столу. Енергійно скуповуються алкогольні напої - вважай, ящиками! І звідки у цих нещасних стільки грошей?!…І усе це “поселення балдіє” під москальський “шансон”…дикість якась та й годі!…Потім Василь розпрощався зі мною, порадивши мені все ж таки поставити ялинку - свята не винні в людській дурості.
…Сиджу оце тепер сам у компанії з Бурштином - з гарним, вірним другом лахматим песиком. Він не знатного роду, але красунчик. Пригадуємо разом, коли у перші дні окупації змушений був тікати з площі перед мерією - там здіймали рашистський прапор, а я галасливо протестував, за що і був гнаний. Ледве ноги уніс! Бурштин пам'ята. Молодий був і той мій “драп” від мерії сприйняв тоді наче гру - весело біг, голосно гавкав, обганяв, відставав, підстрибував…Одним словом - грався у здоганялки. Все пом’ята - он, як дивиться розумними все розуміючими очима. Навіть злегка кивнув мені наче погоджувався з усім, що я щойно тут йому вимовив… - …о! так, ти правий, мій друже - відповів я на цей погляд. - Якби я тоді не втік, тобі прийшлося б мене шукати або на цвинтарі, чи у якійсь ямі при дорозі. Або ж у лікарні напівживим. Скрутно б тобі тоді прийшлося без мене… - погладив по спині Бурштина та пригостив його смачним шматочком м’яса. - …З наступаючими тебе святами, друже! - привітав, дивлячись як неспішно Бурштин розправлявся з їжею у пластиковому блюді…Але подумки я був далеко від сьогодення.
Сумно було на душі, темно. А це негоже у такі святкові дні!
І знову оселилася метушня у думках, якась безвихідь, плутанина. Розум все вишукував шлях до читких пояснень, до зрозумілості у відповідях на питання - чому? де? як?…навіщо?…
і не помітив, як стемніло.
3.
стародавні східні мудреці вважали, що коли спиш на правому боці ти - цар, коли ж на лівому - мудрець, на животі - грішник, а на спині коли спиш - ти святий…Я не знаю у мене усе тут скособоченя якесь. Бо засинаю на спині, вві сні кручусь мов дзига і прокидаюся на правому боці. То ж, хто я - не вгадаєш. Але добре, що не грішник. Хоча щодо останнього в мене є цікавий один віршик, але не стану його зацитовувати… - ні до чого воно тут.
…Вже котрий день місто огорнуте туманом - то густим, то навпаки - тонкою завісою. І постійно плюсова температура (+1 - +5). Зимно, вітряно, сиро. і це грудень місяць?…А незабаром січень?…Не віриться аж, що зима.
Сьогодні ми вирішили із Бурштином прогулятися містом - Різдво все ж таки. Народу на вулицях мало - всі товпляться по крамницях. У тутешнього “заселення” Різдво настає після Нового Року. Ми з моїм вірним другом дійшли до мерії, де стоїть мені вдома вже зі слів Василя головна ялинка міста. Як він і казав - ялинка викликала зовсім не святкові відчуття, а навпаки - справляла гнітюче враження. Ялинка нагадувала змерзлого, переляканого, розгубленого підлітка, якого обмотали гірляндами та обвішали не то паперовими, не то картонними іграшками, які від сирості обважніли, а декотрі з них від подиху вітру були зірвані з гілок донизу прямо у багнюку. І усе це було зовсім вже не святково. Площа мала вигляд засмічений та брудний. І ми із Бурштином пошкодували, що взагалі прийшли сюди. До усього того - Бурштин втомився і ми розвернули додому.
На зворотньому шляху несподівано зустрів давню знайому. Ми розговорилися із нею “ні про що”, попліткували на сьогодення, мимохіть згадали минуле. Я запропонував їй увечері в кафе “розвіяти нудьгу”. Надиво вона погодилася.
Вже пізньої години я повернувся додому, а тут…таке - на коці лежав бездиханний Бурштин. Помер в самоті…не дочекався мене.
