Чи достатньо того, щоб просто проголосити себе індивідуалістом?
Ні. Релігія можливо і може бути задоволена вербальною відданістю та парою актів поклоніння. Але практична філософія, яка не практикується - нічого не коштує.
Чому релігії можуть виявляти більше поблажливості, ніж моральні вчення?
Релігійні божества - могутні монархи. Вони рятують своїх підданих завдяки благодаті чудесам. Вони дарують порятунок замість дотримання деяких законів, певні ритуальні слова та певні узгоджені жести.
Вони можуть навіть віддати мені належне за деякі жести та слова, сказані для мене найманцями.
Що я повинен по-справжньому зробити для того, щоб заслужити ім'я індивідуаліста?
Усі мої дії мають бути у гармонії з моїми ідеями.
Чи не хитромудра дана конгруентність до досягнення?
Насправді це легше, ніж здається.
Чому?
На початку свого шляху індивідуаліст стриманий хибними звичками та благами.Він звільняє себе лише ціною деяких зусиль. Але розбіжність між його діями та ідеями є для нього більш болісним, ніж усі можливі зречення. Він страждає від цього так само, як і музикант страждає від відсутності гармонії у мелодії. Музикант за будь-яку ціну ніколи не захотів би прожити своє життя серед дисонасних звуків. Так само, моя відсутність гармонії є, для мене, найнестерпнішим із усіх страждань.
Як зветься зусилля, спрямоване на гармонізацію чийогось життя з чиїмись думками?
Це зветься «чеснотою».
Чи приносить чеснота винагороди?
Чеснота вже сама по собі є винагородою.
Що ці слова означають?
Вони означають дві речі:
Перше: якщо я думаю про винагороду – я не гідний і доброчесний. Безкорисливість є першим атрибутом чесноти. Друге: безкорислива чеснота веде до щастя.
Що таке щастя"?
Щастя – це стан душі, яка почувається вільною від усіх зовнішніх поневолюючих залежностей, перебуваючи в ідеальній гармонії із собою.
Хіба це не той випадок, коли щастя є таким станом душі при якому вона більше не потребує нових зусиль, і хіба щастя не слідує за чеснотою?
Мудра людина завжди потребує нових зусиль і чеснот. Вона завжди під загрозою нападу ззовні. Але, фактично, щастя існує в душі лише тоді, коли в ній більше немає жодної внутрішньої боротьби.
Чи нещасні ми в гонитві за мудрістю?
Ні. Поки ми чекаємо на щастя – кожна перемога приносить нам радість.
Що таке радість?
Радість – це відчуття переходу від меншої досконалості до більшої. Радість – це відчуття того, що ми рухаємося на щастя.
Проведи наочну різницю між радістю і щастям.
Миролюбна істота, вимушена боротися, забирає перемогу, яка наближає його до миру і спокою: наразі вона відчуває радість. Зрештою, вона набуває спокою, який ніщо не може потривожити: вона, тоді, досягнула щастя.
Чи варто намагатися досягти щастя і досконалість з першого дня, як ми їх досягли?
Це рідкість те, що ми змогли б досягти негайної досконалості без того, щоб не зробити жодного необачного вчинку.
Яку небезпеку тягне за собою необдуманий ризик?
Небезпека відступу та розчарування.
Як слід правильно підготувати себе до досконалості?
Слід почати з Епіктета, проходячи через Епікура.
Що ти маєш на увазі?
В першу чергу, необхідно почати позиціонувати себе з точки зору Епікура, навчившись розрізняти природні та уявні потреби. Коли ми будемо в змозі зневажати на практиці все, що не є необхідним для життя, коли ми будемо нехтувати розкішшю і комфортом, коли ми насолоджуватимемося фізичним задоволенням від споживання простої їжі та води; коли наші тіла, також, як на наші душі, пізнають цінність хліба і простої води – тоді ми можемо просунутися далі по нашій дорозі.
Які кроки ще потрібно зробити?
Залишається відчути, що навіть будучи позбавленими хліба та води, ми можемо бути щасливими; що навіть страждаючи від найбільш болісної хвороби, перебуваючи без будь-якої допомоги ми можемо бути щасливі; що навіть помираючи від тортур посеред образ натовпу – ми можемо бути щасливими.
Чи досяжні ці мудрі висоти взагалі?
Всі ці вершини підкоряються всіма людьми доброї волі, які відчувають природню схильність до індивідуалізму.
Який інтелектуальний шлях веде до цих вершин?
Цим інтелектуальним шляхом є вчення стоїків про справжнє зло і добро.
Ще раз, як ми називаємо це вчення?
Ми називаємо це вченням про речі, які залежать і незалежать від нас.
Які речі залежить від нас?
Наші погляди, наші бажання, наші схильності, наші антипатії та огиди: словом – усі наші внутрішні дії.
А що залежить не від нас?
Тіло, багатства, репутація, гідності: словом – усі ті речі, які не враховуються нашими внутрішніми діями та волею в цілому.
Чим характеризуються речі, які залежать від нас?
Вони вільні за своєю природою: ніщо не може зупинити чи перешкодити їм.
Як ще називаються речі, які не залежать від нас?
Речі, які не залежать від нас, також можуть бути названі «байдужими» (адіафори).
Чому?
Тому що жодна з них не є ні справжнім добром, ні справжнім злом.
Що відбувається з тим, хто оцінює байдужі речі критеріями добра та зла?
Він скрізь натикається на перешкоди. Він у розпачі, засмучений, стривожений; він скаржиться на всіх і вся: на речі та на людей.
Чи не відчуває він ще більше зло?
Він раб бажань та страхів.
Який стан душі людини, яка знає на практиці, що речі, які не залежать від нас, байдужі?
Він вільний. Ніхто не може змусити його робити те, чого він не хоче або завадити йому зробити те, що хоче зробити. Йому нема чого скаржитися з приводу тієї чи іншої речі чи людини.
Наприклад, хвороба, в'язниця та бідність: хіба вони не зменшують мою свободу?
Зовнішні чинники можуть обмежити свободу мого тіла та моїх рухів.Але вони не перешкода для моєї волі доти, доки нав'язлива дурість безрозсудно не змусить мене хотіти те, що залежить від мене.
Хіба вчення Епікура є достатнім для практики протягом усього життя?
Його вчення достатньо, якщо я маю необхідні речі для життя і хороше здоров'я.Перед радістю, це вчення робить мене подібним до тварин, які не роблять самі собі уявних турбот і бід. Але, попри все, це вчення перестає бути достатнім, коли хтось обтяжений хворобами та голодом.
Чи достатньо воно у соціальному плані?
Щодо соціальних відносин – воно може бути задовільним, адже це вчення звільняє мене від усіх тиранів, які мають владу лише над зайвим.
За яких соціальних обставин це вчення перестає бути задовільним?
Воно перестає бути таким лише тоді, коли тиран може позбавити мене хліба, якщо він може вбити мене чи поранити моє тіло.
Що ти називаєш "тираном"?
Я кличу тираном будь-кого, хто, впливаючи на байдужі речі, такі як моє багатство чи тіло, претендує впливати і на мою волю. Я кличу тираном усіх, хто намагається змінити стан моєї душі засобами відмінними від тих, які є нічим іншим, як розумним переконанням.
Чи є індивідуалісти, яким достатньо лише одного вчення Епікура?
Що б не сталося зі мною в теперішньому, я все одно залишаюся в невіданні про майбутнє. Я не знаю чи чекає на мене якесь велике потрясіння, внаслідок якого вчення Епікура більше не буде актуальним. Якщо й так, то потім я повинен, так скоро, як я знайшов епікурейську мудрість, працювати старанніше, зміцнюючи себе до тих пір, поки я не досягну стоїчної невразливості.
Як мені жити у спокої?
Щоб жити у спокої, мені слід жити обережно та помірно як Епікур, маючи при цьому дух Епіктета.
Чи корисно для досягнення досконалості пропонувати собі спосіб життя як у Сократа, Ісуса чи Епіктету?
Ні, це поганий спосіб.
Чому?
Тому що першорядну важливість має саме моя гармонія, яку я усвідомлюю і втілюю, а не чиюсь ще.
Які види обов'язків існують?
Існують два види обов'язків: універсальні та особисті обов'язки.
Що ти називаєш «універсальними» обов'язками?
Я називаю універсальними обов'язками ті, які покладені на будь-яку мудру людину.
Що тоді ти називаєш «особистими» обов'язками?
Під особистими обов'язками я маю на увазі ті, що покладені на мене особисто.
Чи існують особисті обов'язки?
Вони існують. Я особливе буття, яке знаходить самого себе, що перебуває в особливих ситуаціях та умовах. У мене є певний ступінь фізичної могутності, інтелектуальної сили, і я володію більшим або меншим багатством.У мене є минуле, щоб продовжити свій шлях. Я повинен боротися проти ворожої долі або співпрацювати з дружньою.
Проведи простим позначенням різницю між універсальними та особистими обов'язками.
Без будь-яких винятків, універсальні обов'язки – обов'язки стриманості. Майже всі обов'язки, пов'язані з процесами – особисті. Навіть у тих рідкісних випадках, коли дія накладається на дію у всій її детальності, то це дія все одно буде нести з собою слід діючого агента, наче якийсь особливий підпис морального художника.
Чи може особистий обов'язок вступати в протиріччя з універсальним зобов' язанням?
Ні. Це як квітка, яка може рости лише на рослинах.
Чи схожі мої обов'язки на обов'язки Сократа, Ісуса чи Епіктета?
Вони не повинні бути схожими на них, якщо я не веду апостольський спосіб життя.
Хто навчатиме мене моїм особистим та універсальним обов'язкам?
Моє сумління.
Як воно навчить мене моїм універсальним обов'язкам?
Через вказівки того, що мені слід очікувати від кожного мудреця.
Як вона навчить мене моїм особистим обов'язкам?
Через вказівки того, що мені слід вимагати від самого себе.
Чи складні обов'язки?
Для мудрої людини складних обов'язків немає.
Перед тим, як почати осягати мудрість, чи можуть ідеї Сократа, Ісуса та Епіктета бути корисні для мене у скрутну хвилину?
Вони можуть бути корисні для мене, але я б ніколи не став би сприймати цих великих індивідуалістів як еталони для наслідування.
Як я сприймаю їх?
Я сприймаю їх як свідків, очевидців. І хочу того, щоб вони ніколи не засуджували мої принципи та спосіб дій.
Що щодо серйозних та незначних помилок?
Будь-яка помилка, визнана такою до її здійснення, є серйозною.
Теоретично, для того, щоб судити про мою ситуацію або про інші ситуації на шляху до мудрості, чи можу я у своєму судженні проводити різницю між серйозними та незначними помилками?
Можу.
Що я називаю «незначною помилкою»?
Зазвичай, незначною помилкою я називаю помилку, яку Епіктет би засудив, а Епікур – ні.
Що я називаю «серйозною помилкою»?
Серйозною помилкою я кличу ту, яка була б засуджена навіть Епікуром, при всій його поблажливості.
