Зірки неначе навмисно сховались, аби зробити небо ще темнішим, та і місяць геть зослабив своє бліде світло. В таку ніч випадковий мандрівник нізащо не знайшов би шлях серед цих потворних кущів і химерних дерев до Неймовірно Зловісного Саду Гріхів та Інших Неподобств.
Проте Шедо опинилась тут не випадково – і абсолютно точно знала, куди йти.
Діставшись до Священних Грішних Каменюк, вона скинула на землю торбину і витягла дрібку речей, необхідних для проведення ритуалу.
– Оце так почерк. Наче кіт пазурякою, серйозно, хто так малює? – бубоніла вона вже півгодини, поки креслила стародавні символи з моторошної книги на поверхні кожної Каменюки. Ті стояли на рівній відстані одна від одної і утворювали коло, всередині якого Шедо накреслила наймоторошніші символи.
Раптом земля задрижала. Навколо Шедо піднявся сильний вітер – закружляв у шаленому вихорі, здіймаючи з землі листя і зламані гілки.
Шедо усміхнулась, оголила руки і прошепотіла над ними закляття. Від кінчиків пальців і до ліктів шкіра поступово вкривалась крихітними чорними символами. Деякі з них сочились кров'ю – і Шедо торкалась їх долонями і притискала до символів на Найсвященнішій Каменюці.
Криваві сліди розчинились у камені, наче цукор у водичці. Двічі прогримів грім. В Каменюках утворились величезні сяючі тріщини, аж раптом шмат землі всередині кола провалився униз – чорт його зна куди.
Звідти, з самісінької темряви виповзло жахливе створіння. Величезне і огидне, немов з вогню й землі мерзенної зроблене, воно встало на лапи, заревіло і змахнуло пазурями.
А потім придивилось уважніше до Шедо.
– О ні, знову ти… – розчаровано промовило створіння приємним баритоном.
Шедо радісно посміхнулась і сплеснула долонями.
– Доволі жалюгідні спецефекти, Володарю, Ви вмієте краще.
Огидне створіння на якусь мить стало прозорим і розмитим, а потім перетворилось на сорокарічного чорнявого чоловіка. Вродливого такого, з вусами і короткою бородою, в темних очах горіли зелені вогники і – зовсім трошки – жага помсти усьому людству.
– Звідки ти взяла це заклинання? Я був певен, що воно вже кілька століть усіма забуте.
– Так я Вам і розповіла усі секрети. Знаєте, мене трохи ображає, що Ви уникаєте нашої зустрічі. Це вже сьомий ритуал, але...
– Ні, лише подивись, що ти накоїла! – створіння в подобі чоловіка підскочило до Каменюк і вказало на величезні тріщини. – Зіпсувала священні тисячолітні артефакти, щоб побазікати! Може за це тебе нарешті виженуть з культу.
– Ніхто не вижене тебе з культу, якщо в книзі пророцтв ти напишеш пророцтво, в якому тебе не можна виганяти з культу, – відповіла Шедо, постукавши пальцем по скроні, і підморгнула.
– То чого тобі треба цього разу? – поцікавилось створіння.
– Те, що й минулого. Де він? Я знаю, що Ви знаєте.
– Він – це перстень, яким тобі не можна володіти, чи той молодик, який тобі заборонив до нього наближатись?
– Це вхід в те місце, де вони обоє ховаються від мене, – промовила Шедо і адресувала створінню вельми красномовний погляд.
– Проведіть мене – і я відчеплюсь від Вас, – продовжила вона. – А як ні, то я прямо зараз почну погрожувати: в мене тут багато часу і список на сорок вісім сторінок, Володарю…
Створіння обдумувало пропозицію шість годин, двадцять сім хвилин і п'ятдесят чотири секунди – культистка отримала б своє в будь-якому разі, але і Володаря Темряви демонічна матінка не для впертих дівок ростила.
– Гаразд, згоден. Але я лише дам мапу, дістанешся туди сама. І за це я візьму з тебе одне бажання.
– Володарю, шантаж і погрози не так працюють…
– ЦИТЬ, МАЛА ВІДЬМО.
Створіння схилилось над Шедо і наблизило пальці до її скронь. З кінчиків, що немов розчинились у повітрі, поповзли чорні напівпрозорі нитки. Вони сяяли і мерехтіли, перепліталися між собою і щезали у голові Шедо.
Ці маніпуляції завжди були болючими, але з часом Шедо спромоглась стримувати крик. Лише важко дихала, а інколи, як от сьогодні, носом йшла кров.
– Ви там всі багацько втрачаєте, відмовляючись від потойбічних картографічних сервісів, – пробурмотіла Шедо, щойно процес завершився.
– Цить.
