Легенда про шалену кулю
Ох, колись це було велике місто, пане... Шпилі соборів дряпали хмари, куранти на ратуші розмінювали години на хвилини, гриміли диліжанси на Поштовій площі, світилося світло за тисячами вікон. А бачили б ви, як лягало місячне сяйво на Діамантову дорогу - головну вулицю міста! Особливо влітку, коли цвіли липи, там панувала така благоговійна краса, що лагіднішали серця старих дів, і навіть я, міський кат, крадькома витирав сльозу…
Зараз липи, мабуть, засохли, бруківку Діамантової дороги затягла трава, за вікнами - вдень і вночі сама чорнота. І тиша: немає диліжансів, давно зупинилися годинники. Навіть птахи там не в’ють гнізд, не залітають туди. Що лишилося? Лише місячне світло та шпилі, які як і раніше виводять письмена на небесах. Я бачу ці знаки, коли хмари пролітають над моєю хатиною…
О, пане, до міста не буде й трьох миль. З отих пагорбів його вже добре видно. Я це знаю, хоча не бачив його будинків і вулиць уже років двадцять… Інколи хочеться глянути аж до свербіння, вибачте, в сідницях, хоч одним оком. Але я стримуюся. Занадто багатьом таке бажання коштувало життя. Там уже володіння шаленої кулі.
Що погубило місто? - запитаєте ви. - Обов’язково запитаєте, цього не можна не запитати. Ну, крім кулі, звісно. Кохання, пане… Те саме почуття, на опис якого поети витрачають щороку кілька діжок чорнила й чимало пер.
Кохання не до тієї людини.
А починалося все добре… Настільки добре, що могло закінчитися лише погано - я це передбачав з самого початку. Лише не вгадав, наскільки саме.
У ті часи, пане, а я кажу про те, що було понад двадцять років тому, поштою керував хлопчина років тридцяти. Він приїхав до міста після закінчення університету звідкись здалеку разом зі своєю дружиною.
Чи любила вона його хоч хвилину?.. Мені це невідомо. Але приїхала вона вже зі сталлю в погляді, і яточниці з нашого ринку навіть не намагалися її обдурити.
Так, вона була красунею! І я теж був грішний: милувався чужою дружиною. Але не подумайте, пане, нічого поганого. Я ніколи б не зробив до неї й кроку, бо розумів: між нами не крок, а десятки років, сотні миль. І хоч живемо ми на одній вулиці - нам ніколи не зустрітися.
І бургомістр, хай спочиває з миром, поклав око на дружину поштмейстера. І як можна здогадатись, з куди більшим успіхом. Хоча ми з ним були досить схожі: він був лисим - я теж тоді ходив із залисинами. Він товстий - я також попрощався зі стрункістю ще коли служив підручним. А її чоловік - був просто поштмейстером, і шанси в нього були, як у хробака на розпеченій пательні.
А той цього не помічав. Був щасливий, як сойка, і робота в нього йшла. Поштові диліжанси відправлялися хвилина в хвилину, листи доставлялися за адресою і не розпечатаними. Увечері він щось майстрував у своїй квартирі при пошті. Інколи заходив до шинку промочити горло кухолем пива. Розповідав про нові механізми, завдяки яким можна було б передавати повідомлення й звуки так, що потреба в листах і поштових диліжансах зникла.
Назрівала туга біда.
І одного дня ближче до вечора на пошту зайшов бургомістр, похвалив поштмейстера за роботу й запропонував йому відступитися від дружини.
- Вона все одно тебе не любить, — сказав маленький лисий товстун.
- Я боротимусь.
- Спробуй, - посміхнувся бургомістр.
Боротьба не затягнулася. Вже вранці на стіл до міського Благовірного Інквізитора ліг донос, підкріплений чималим хабарем. І ще до обіду за поштмейстером прийшли. Він просив допомоги, кричав. Але городяни в кращому разі відводили погляди, а здебільшого - витріщалися. Бо він усе ще залишався чужинцем, і випите пиво цього не змінювало.
Відбувся короткий суд.
Його звинуватили в чаклунстві: мовляв, він створив машину, яка могла ловити молитви вірян, і ті… Молитви, як розумієте, а не віряни, не доходили до Бога. Молитва — річ досить інтимна. Деякі просять у бога такого, про що слід було б просити диявола. На молитві людина набагато відвертіша, ніж на сповіді. Згадали його слова про машину для передачі звуку. Але ж це явне богохульство: машина не повинна говорити!?
Адвокат не надто старався, дружина поштмейстера дала обвинувальні свідчення, дюжина присяжних визнала його винним, і суддя оголосив вирок. Чомусь, не зрозуміти чому, забравши в людини кохану, роботу й свободу, вони не пішли далі - не передали його в мої руки. Не буду брехати, ніби я не став би його страчувати: робота є робота. І краще було, якби я відрубав йому голову: усе закінчилося б тоді, хай несправедливо, але малою кров’ю.
Та бачать боги: йому не було за що любити чи жаліти це місто.
…Його чомусь пожаліли. Запропонували: якщо він зречеться єресі, то замість сокири ката на нього чекає заслання в заморську колонію, у місце, яке в державному листуванні називалося архіпелагом Герцога, а в інших місцях - Уділом Мороку. Там пекельний холод, і допливти до островів можна лише в серпні, та й то не щороку. Тамтешні аборигени злі, п’ють людську кров просто щоб зігрітися, і з’являються біля наших фортець лише щоб убити когось або щось украсти. Їхні шамани без сумніву прокляли б наш світ, наврочили б його. Але на щастя, вони про нас не знають.
Це було місце, звідки не повертаються. І поштмейстер чомусь швидкій смерті віддав перевагу смерті в льодах, зрікся тих гріхів, у яких не був винний.
І гнилий корабель із брудними вітрилами відвіз його в край вічного холоду, а його наречена, як дружина в’язня, одразу отримала розлучення. Але не засиділася в незаміжніх. Ще восени, коли лід скував шляхи до уділу Морока, вона уклала шлюб із бургомістром. Танцювала на балу, сміялася, коли за тисячі миль від неї для її колишнього чоловіка реготала й танцювала хуртовина.
О, поштмейстер не загинув. Не одразу, принаймні. Кажуть, на копальнях невідомо як, але йому вдалося домовитися з шаманом тамтешніх крижаних голонеч. Ніби він продав тому душу, але я так не думаю. Там стільки нещасних душ, що ціна їм — півкопійки.
Але він став чаклуном — це безсумнівно. Він з’єднав магію й техніку. Із ґудзиків свого напівзотлілого мундира він вилив кулю, загартував її в крові, дістав трохи пороху й вистрілив нею в відлуння свого втраченого щастя.
Послухайте, пане, я починав свою кар’єру як підручний дивізійного ката. Я бачив багато смертей і не лише на ешафоті. І покійник-герой часто нічим не красивіше за страченого мародера. Але один виняток з правил я знаю. Інколи людину вбиває випадкова, не призначена йому куля. Куля, пущена просто так, навмання, куля, якій раптом стало тісно в стволі. І солдат, який хвилину тому вважав, що його життя в безпеці, раптом осідає з здивованим обличчям. Він розумів, що вбитий. Але не розумів як, за що…
…Я знову згадав про тих нещасних, коли побачив бургомістра, вбитого в своєму кабінеті. Коли він підійшов до вікна, куля розбила скло, прошила голову навиліт і полетіла кудись у коридор. Варто було б задуматися ще тоді: чому кулю не знайшли. Але ні, усі шукали вбивцю. Крізь розбите вікно видно було карниз собору, який відстояв від ратуші кроків на чотириста, і хороший стрілець міг би влучити при деякій вдачі навіть у лоба. У бургомістра вистачало ворогів, і під варту взяли відставного стрільця-штуцерника.
Колишня кохана поштмейстера знову стала вдовою і знову ненадовго.
Її служниця розповіла потім, що коли вони з господинею спускалися в зал, почули ніби придушений регіт, схожий на шепіт. Озирнулася - нікого. А коли повернулася назад, вдова вже котилася вниз сходами наче кинута лялька. Вона могла б померти від переломів, але вистачило одного погляду, щоб зрозуміти - сходи в її смерті неповинні. Немов квітка на її білосніжній сукні розпускалася кармінова пляма. Він таки розбив їй серце, якщо ви розумієте, пане, про що я…
Пострілу ніхто не чув, кулю знову не знайшли, та й не дуже шукали. Кмітливий, розумів - ця куля знайдеться сама.
Так і сталося.
…Не всі загинули одразу. Адвокат був поранений у пах і помер у муках через три дні. Інквізитор молив богів про порятунок від чаклунської напасті, але боги дивилися на його молитви з такою ж байдужістю, з якою рік тому ми дивилися на засудженого поштмейстера. Ну а куля взяла своє: просто під час служби поранила Інквізитора, і той захлинувся власною кров’ю. Потім дванадцять присяжних лягли в могилу. Загинули й ті, хто не зважив на прохання про допомогу. Почали гинути підлітки, діти. Може, вони кидали в арештанта брудом - не знаю того.
Людей перекреслювало по одному або одразу по десятку - ніби нанизувало на невидиму вісь. Куля вибивала життя з тих, хто тікав із міста і зі сплячих у своїх ліжках.
Інколи я виходив на вулицю й бачив одразу з півдюжини похорон.
Із міста вибило саме життя. Усе те, що змушує годинники йти, запалює вогні за вікнами.
Але багато хто втік. Хтось дременув вже першого тижня і, як виявилося, саме вони вчинили найрозумніше.
Я не тримався до останнього, інакше лежав би зараз десь там. На моїх очах пуля скосила шістьох. Але покійник - зовсім не те, що може налякати ката. І лише коли вбили мою дружину, з якою ми прожили без малого тридцять років, я не витримав. Утік із міста, пане, як останній боягуз, як дезертир. Я навіть не поховав її. Її останки лежать там само, в нашому домі… Але не пропонуйте мені туди повертатися.
Ви знаєте, милостивий пане, багато хто втік із міста за світ очі. Я за всі минулі роки не відходив від міста більш ніж на десять миль.
Якщо в місті пекло, хтось мусить охороняти ворота до нього. І чи є для цієї посади хтось придатніший, ніж відставний кат?
Чи ходить хтось у місто? - питаєте ви.
О так, не минає й місяця, щоб туди не пішов черговий божевільний.
Хтось іде на спір, хтось - похизуватися, хтось за покинутими речами - мародерів завжди вистачало. Дехто молитвою чи технікою намагався спіймати кулю. Деякі навіть поверталися. Від них я дізнався, що куля досі там.
Підете, пане?.. Але куди ви, на ніч дивлячись?.. Ах, за пагорби.
…Як дивно. Я ж на самому початку показав вам на інші пагорби, за якими лише вересова пустка. А ви пішли правильною стежкою. Ви ж уже бували тут, хоча вдаєте чужинця.
Ну що ж, пане поштмейстере, ідіть. Світ великий, але вам, здається, із вашою кулею не розминутися. Я не звинувачую вас у тому, що ви не померли мовчки, але часом мені здається, що з вашою мірою справедливості щось не так… Втім, ми вже одного разу були суддями - і що з того вийшло?
Вже не знаю, пане, що станеться, коли ви зустрінете кулю. Не знаю, чи підлетить вона до вас іззаду, чи прямо в обличчя. Але за мить до її появи ви почуєте тихий сміх.
На те вона й шалена…
