Над крижаною пустелею повисало і затихало чи то виття, чи то причитання. Звук хоч мелодійний, але одноманітний, тужливий. Так звучала б арфа з єдиною струною із людських сухожилок.
- Клянуся, я вб'ю його, - бурмотить Оу. - Варварський дикун...
Він не вб'є тубільця. Тому що ліньки. Тому що в холоді м'язи деревніють і кожен зайшлий починає берегти сили, дихання, навіть думки. Тому що тубілець ніби не помічає холоду і сильніший за нас обох. Він міг би нас убити, якщо б захотів. Він чомусь не хоче.
Намагаючись зігрітися вогнем лампи, я знову вивчаю записи Марлоу.
- Він пише, що треба побоюватися хижих туманів... Пише, що вперше знайшов “Декуд”, коли йому було 27 років. А вдруге - через сім років. Якщо це так, чому не забрав монети, чому вони ще там?
- Яка різниця? – каже Оу. - Ніхто досі ними не хвалився, отже, вони там. Марлоу просто не зміг. Ми зможемо.
Гафельний куттер "Декуд" під час війни перевозив грошове забезпечення до далекого гарнізону. Намагався обійти блокаду вздовж межі криги, але пішов більш мористо ніж було припустимо, вмерз у пак. Дрейфом корабель затягнуло до архіпелагу Принца.
Гримить грім – десь поруч блукає гроза, блискавки в пустелі шукають в щось вдарити. У наметі я стискаюся, намагаюся уникнути поганих думок, вивчаючи карту.
Єдина карта архіпелагу складена з кричущими помилками. Тут магнітна аномалія - компас з глузду з'їхав, з тим же успіхом можна йти по флюгеру. Секстант я залишив на яхті. У туманах та за такою хмарністю він би нам все рівно не допоміг. До того ж мій годинник зупинився - застигло мастило.
Назви на карті чесні: острів Відчаю, бухта Горя, гряда Загибелі. Начебто виділяється мис Фіалки. Але я знаю: колись там розбився бриг "Фіалка". З екіпажу врятувалися собака та одна людина – Марлоу. Тоді він знайшов “Декуд” уперше.
Чи вдруге?
Намагаюся думати, але втома виявляється сильнішою за мороз. Я засинаю.
-
Вранці на спиртівці гріємо кашу картонного кольору та смаку. Намет не збираємо – до “Декуда” залишився десь добовий перехід.
Тубілець, чиє ім'я я не вважав за потрібне запам'ятати, теж прокидається, встає прямо зі снігу. Оу каже, що дикун не мерзне, оскільки його серце вкрите вовною, і що деякі його одноплеменці проживають свої жалюгідні життя так і не побачивши рідку воду.
Ми йдемо. Рухаємося, наче сходимо на нескінченну гору. Вітер відштовхує нас назад, б'є снігом. Тутешній сніг – не рідня снігу з материка. Він випав сотні, бо навіть тисячі років тому, і з того часу вітер ганяє його, перетираючи в пил настільки тонкий, що той проникає між нитками тканини.
Від холоду земля тут стискається як серце ката і видавлює із себе каміння, плює ними в небо.
Скеля схожа на скелю, пустеля на пустелю. Ми йдемо, звіряючи шлях по могилам і решткам. Якщо загинемо, то наші тіла стануть комусь орієнтирами. На привалах роблю позначки у блокноті. Марлоу писав, що той, хто потрапив сюди, повинен вести щоденник, щоб той, хто знайде його труп, не зробив тих же помилок.
-
Ми переходимо через тороси і ступаємо на мис, де колись висадився Марлоу. На кам'янистому полі розсіяні уламки "Фіалки". Низьке сонце гріє сіре каміння, поряд з ними повільно плавиться сніг.
Туман виникає раптом, наче вискакує з-під каміння. Видимість погіршується – за чверть хвилини я вже не бачу проводаря, який йшов попереду нас кроків за двадцять. Туман стає відчутним. Вчуваю, як щось мерзенне проникає під одяг - ніби сотні мух разом перебігають по шкірі на дрібних лапках. Немов вся втома світу валиться на мене.
Я бачу, як Оу ножем б'є у різні боки. Чую і його крик, але тихий, як через вату.
Бігти? Куди?
Револьвер!
Рука ковзає під парку, я висмикую зброю, звожу курок. Постріл, інший – навмання в різні боки. Туман здригається, кулі залишають у ньому дірки, які відразу затягуються.
Вогонь! Тумани не люблять спеку!
З-за поясу дістаю фальшфеєр, рву кільце запалу. Файєр розгорається ліниво, але за кілька секунд дає яскраве світло. Туман здригнувся, відсахнувся, але відразу підбирається знову.
У кишені лежить фляга з віскі – я берег її для особливого дня.
Ллю рідину на уламок шпангоуту, тикаю фальшфеєром... Дерево спалахує так, наче вогонь у ній ховався і нині вирвався на волю. Запалюю ще уламки, сам озброююсь смолоскипом, даю інший Оу.
Туман повзе за сераки.
-
Проводар чекає нас на пагорбі і дивиться на нас із нудьгою. Тут нема на що дивитися з любов'ю. На морозі м'язи заклякають і у живих. Звичайним виразом обличчя стає байдужість.
Якби туман з'їв нашу плоть, дикун би спокійно обшукав наші мішки. Я не тримаю на нього зла. Побут тубільців тяжкий. За своє життя вони не чіпляються, а чуже не цінують. Відповідно, не думаю, що врятував би дикуна, якби він мені був не потрібен.
На сході блукають хмари гангренозного кольору. Вони лякають, і я кваплю супутників.
Але ми не встигаємо – нас зустрічає завірюха.
Вона починається не загрозливо. Сніг під ногами починає ворушитися, піднімається спершу до поясу, потім до грудей, і ось накриває нас з головою - наче снігопад пішов знизу вгору.
Сніг засліплює нас, намагається забити ніс і рот. Серце калатає так, ніби хоче розтрощити грудну клітку.
Тубілець продовжує йти, ми бредемо за ним. І коли я вже готовий здатися, завірюха розмикається, ми бачимо "Декуд". Видавлений кригою, куттер стоїть на березі майже на рівному кілі.
Погода покращується, начебто здається нам. Вітер стихає, сніг осідає.
Тубілець мовчки сідає на валун, дістає інструмент, грає свою тужливу мелодію.
"Декуд" схожий на жебрака в лахмітті. Звисає рваний такелаж, прибрані вітрила розтріпали вітри та пурги. По торосу сходимо на борт – палуба порожня. Вітер зірвав стулку люка на полуюті та понамітав усередину кучугуру.
Оу запалює ліхтар, ми спускаємось.
Біля сходів у мундирі із золотими галунами лежить покійник. Його очі і рота відкриті, ніби у своїй смерті він знаходить щось дивне. Безрезультатно Оу носком чобота намагається закрити покійному рота – тіло задубіло.
- Трохи поваги, - прошу я. – Це все ж таки труп капітана.
Де і сказано знаходимо скриню з монетами, набиваємо ними мішки.
- Ми багаті! Ми більше не будемо мерзнути! – радіє Оу.
Незабаром ми залишаємо куттер. Тубілець чекає на нас там, де залишався. Я віддаю йому плату – жменю мідяків. Ця дрібнота не варта й однієї монети із скрині. Мені знову варто було насторожитися. Але нам треба поспішати, ми розлучаємось.
Вітер вже штовхає нас у спину, жене геть. За тиждень виходимо до яхти – наш «Куртц» чекає на нас. Нам щастить: шторм зламав припай, відніс його до моря. Піднявши пари, вирушаємо.
-
Мене будить крик. Я лежу в темряві, намагаючись зрозуміти, що сталося. Машина працює рівно, "Куртц" на ходу. Знову крик.
Я знаюся на криках – при мені кричали часто. Крик жаху відрізняю від крику болю. То був крик розпачу.
Підводжуся, йду на палубу. Оу стоїть біля нактоуза – у ньому ми склали нашу здобич. Нині там порожньо. Ми дивимося один на одного з острахом - на борту нікого немає, крім нас. Яхта занадто мала, щоб переховати монети.
- Я лише хотів подивитись. Де гроші? - дивується Оу.
Він завжди був дурний. А мені варто було здогадатися раніше. Але тепер я розумію. І сміюся...
- Там де і були - на борту «Декуда». Вони завжди повертаються. Тому Марлоу знаходив їх двічі. Тому дикун вибрав мідяки.
Ми залишилися бідними, але стали трохи розумнішими.
- І що ми тепер робитимемо?.. – питає Оу.
Він не чекає відповіді, але я її даю:
- Те саме, що зробив Марлоу - продамо карту і записи йолопам на кшталт нас.
