Вчора вперше за довгий час доторкнувся до ночі. Вийшов на прогулянку після 22-ої. Зазвичай о такій порі повертаюся додому.
Треба було викинути сміття, а я, здається, ще ніколи в житті не виносив сміття просто так: кинув і назад. Завжди брав його з собою, коли кудись ішов. Ну, ніс лише до смітника, не весь час. Так і зараз: мотивацією до прогулянки стало заповнене сміттєве відро.
Подивився в Spotify, що схоже на The Dale Cooper Quartet, бо їхні альбоми я вже всі вздовж і впоперек прослухав. Хотілося чогось похмурого, тягучого, глибокого. Зайшов. Bohren & Der Club of Gore. Альбом Black Earth. Завантажив. Щоби, навіть тримаючи на безгучному режимі смартфон, раптово не побачити якесь повідомлення, коли будеш діставати гаджет, бажаючи зробити тихіше чи голосніше. Повне занурення.
Регулювати гучність можна й на бездротових навушниках, які я використовую, але завжди є страх замість зменшити чи збільшити децибели переключити трек. І тоді треба буде повертатися до попереднього й слухати його спочатку. А це втрата часу й зміна настрою...
Вийшов. І сніг іде. Пішли разом.
Вдивляюсь у сніжинки, великі, пухнасті, повільні, падають мені просто в очі, в свідомість, і це така собі медитація, транс. Плюс музика — така, як я хотів.
Привіт, ніч. Вибач, що так довго не приходив. У нас тут обставини.
Неділя. Людей майже немає. Тільки я, ніч і сніг — гуляємо втрьох.
Та потім таки траплялися випадкові путники(ох, якесь недоречне слово, але вже не буду змінювати). Такі ж, як я, самотні чоловіки з навушниками на голові. Цікаво, раптом вони теж слухають даркджаз? Чи, можливо, це якесь сонячне реггі. Усе може бути.
Потім бачив людей із відрами. Але не сміттєвими, а з попкорном. Не доїли під час перегляду кіно. Виходять з останнього сеансу. Сеансу — схоже на «сеанс сну». Чомусь я був радий їх бачити. Зустріти людей біля місцевого торгового центру з кінотеатром, які тільки що дивилися фільм, вони ще, можливо, й досі трохи там, в реальності вигадки, це як натрапити на апостолів... не знаю, іншого типу життя, фантазії, гри, казки. Зараз вони покладуть мені до рота розбубнявілу кукурудзіну й дадуть запити виснаженою колою — тіло й кров бога паралельного світу.
Але ні. Фоткають, як падає сніг на фоні вуличного ліхтаря. Сьогодні в інстаграмі буде на одну цікаву сторис більше.
Дивлюсь на вікна. Відчуваю, що скоро моя поведінка буде здаватися комусь підозрілою.
— Що ти там виглядаєш, незнайомцю? Це мій будинок. Я тебе вже не вперше тут бачу.
— Дивлюсь, у кого є надмір затишку, щоби полегшити їхнє життя...
— Затишку забагато не буває, незнайомцю. Я бачу, ти зовсім не розумієш, про що говориш.
Зелене, червоне, синє, жовте тепле, жовте холодне світло. Миготять гірлянди. А десь є свічки біля вікна, як у мене, коли я читаю вголос Пашковського на кухні, та я їх не бачу. Мене розбирає якийсь ніжний емоційний лоскіт, і хочеться обійняти всі ці будинки з їхнім світлом, їхніми чорним замазаними швами, клаптиковим утепленням, скотчем і сніжинками на вікнах... Але це, напевно, тому, що я не бачу людей, які живуть у цих квартирах. Натомість заселяю їх своїми копіями.
Світ — це дзеркало, криве дзеркало? Чи вдасться за життя вийти з цього задзеркалля, і чи треба?..
Повертаюся додому. Подорож почалася зі смітника, ним і закінчується. Але іншим. Згорілим. Хтось кинув недопалок, і пластиковий бак біля сусідньої багатоповерхівки зіщулився, перетворився на груду зеленої рідини й чорних пляшок. Сліди пожежі свіжі. Це сталося сьогодні.
Поки я спав, горів бак. Поки я читав, горів бак. Я пив каву, а в цей час горів бак. Я дивився у вікно — а в іншій стороні світу(північ, південь, захід, схід) горів сміттєвий бак. Перехожі минали його й хрестились... Поки я писав тобі лист, палали наші відходи, плавилися спогади, дотлівали останні залишки надії...
