Війна загострює усі суспільні процеси. Конкретно я – волонтер, і думав, що мені закинути за недостатньо проукраїнську позицію не вийде. До нещодавна.
«Ви що, забули, що в країні війна?». А ви дозволяєте собі ходити на дискотеки, відпочивати, а якщо ви ще з-за кордону не повернулися! Уууу… Коли подібне ще кажуть військові, коли ти кожень день бачиш кров і смерть, я можу зрозуміти ці емоції. Але не в той момент, коли це каже умовний Іванов зі своїм йобарем десь в Києві, певно не після штурму посадки. Але то так, ліричний відступ. Подібна позиція популярна і в тилу, прям пригадався відос, де чувак ходить по Хрещатику, питає як ви допомагаєте країні і дивиться на всі засудливих поглядом, дізнаючись, що часом ніяк… Коротше, як вам не соромно?!
Я не так просто назвав цю статтю «чи СОРОМНО не допомагати»? Сьогодні ми не будемо ставити під сумнів необхідність допомоги - вона як раз дуже необхідна; тож так, щоб читати далі, необхідно задонатити на ЗСУ прямо зараз. Я хочу поговорити про тих людей, які дуже люблять присоромити інших тим, що в країні війна, а ви якось мало страждаєте.
Я вважаю, що подібні претензії не тільки руйнують суспільство, розвалюють горизонтальні зв’язки і породжують агресію, це просто не по християнськи.
Що таке нація? Французький філософ та письменник Ернест Ренан писав, що нація це так звана уявна спільнота.
Людина це колективна тварина. Вона живе в спільноті, і якби їй не хотілося її життя без інших людей дуже тяжке. Саме тому у взаємодії з іншими членами суспільства формуються спільні принципи взаємодії, розуміння, що таке добро, і що таке зло.
Аласдер МакІнтаєр, американській філософ, в своїй роботі «Чи є патріотизм добродією?» зазначає, що хочемо ми цього чи ні, ми навчаємося моральним нормам у нашого суспільства. Так, існують універсальні моральні принципи, та й ті, що ми отримуємо в рамках інститутів часом схожі, однак нюанси і деталі проявляються по різному та і все одно їм вчать конкретні люди. Це для тих хто любить порозмірковувати про те, що ця країна мені нічого не дала. Не могла не дати, такі красунчики як ви, народилися вже в якійсь спільноті, користуєтеся її інститутами і дієте в її рамках.
Чому ж ця спільнота уявна? Раніше людство жило в племенах і кланах, їх розвиток і ускладнення породили підвищення ролі сім’ї. В таких спільнотах ми знали принаймні більшість членів.
Розвиток християнства в Європі, де церква засуджувала близькі шлюби і змушувала передавати у спадок майно церк… тобто богу, привів до того, що церква розвалила інститут сім’ї набагато раніше, ніж думають традиціоналісти.
Замість сім’ї, суспільство почало оформлюватися навкруг гільдій, об’єднань, та виданих привілеїв. В такі спільноти люди вступали або за інтересами, або виходячи із привілеїв, що дозволяють туди вступити.
Нація – це щось інше, в неї не вступати за власними інтересами, участь в ній не є привілеєм. Люди вже за замовчуванням народжуються в певному суспільстві. Люди є її членами, бо вже є носіями певної культури і ідентичності.
Статус уявної не робить її менш значущою, а націоналістів фанатиками чортзна чого. Люди готові на найбільш безумне заради нації і її інтересів, куди тут більш серйозно?
Страшна правда полягає в тому, що попри той факт, що ми є носіями ідентичності, моральних норм, визнаєм певні правила взаємодії, які діють в суспільстві, ми ані разу не є цьому суспільству в чомусь зобов'язані. Навіть національна держава є благом не тому, що, ми як народ обладаємо якоюсь спільною волею щось вирішувати, чи принаймні даєм на це згоду, як про це писав Джон Локк, а тому що через неї банально простіше лобіювати національні інтереси. Такі як, наприклад, захист культури від нав’язливої імперської ідентичності, з якої вже імперія черпає свою легітимність.
Принцип мовчазної згоди ще висміював Девід Юм, порівнюючи вибір бути частиною нації із вибором стати членом екіпажу корабля, на який тебе занесли без твого відома.
Ми не підписували жодних контрактів на те, що ми маємо щось суспільству чи державі, нас просто вже поставили перед цим фактом. Однак в сучасному контексті, погодьтеся, звучить це по справжньому жахливо.
Уявіть таку ситуацію, що ви опинилися в кімнаті з випадковими людьми, а на неї насувається зграя зомбі. У вас є два варіанти. Нічого не робити і колективно приєднатися до товариства, що насувається, або взяти і всім разом намагатися не пустити зомбі всередину. Припустимо, серед вас навіть є люди, яким все одно, зжеруть їх мізки чи ні.
Можливо, з точки зору філософії, змушувати когось силою тримати двері неетично, йому всеодно, а вашу душу він не зобов'язаний рятувати. Однак наша моральна інтуїція підказує, що щось із цим лібертаріанським патерналізмом не так.
Ми потрапили в ситуацію, де універсальні моральні норми і питання виживання спільноти вступили в конфлікт. От навколо цього конфлікту і відбувається та дискусія про яку ми говоримо: можливо ми нікому не зобов'язані в тому, щоб іти на фронт чи волонтерити, але виправдовувати свою бездіяльність чимось в стилі «їбалась мені ця країна лол» звучить максимально вбого і цинічно.
І тут в гру якраз і вступають соціальна влада і інститути які вона заклала. Суспільство часто насправді примушує нас робити те, що нам не подобається, і ще обертає це таким чином, ніби ми самі на це дали згоду. І от що з цими інституми не так ми і поговоримо решту статті.
Після Другої світової війни головним питанням яке мучало американців окрім «як німці так їбанулись?», було питання «як японці так їбанулись?». На це питання спробувала відповісти антрополог Рут Бенедикт, вона проаналізувала інтерв’ю військовополонених, тодішні статті газет, пропаганду, і зробила висновок, чому коли американці чи британці намагалися мінімізувати втрати своїх солдат, і взагалі неохоче вступали в війну, японці спокійно аб’юзили принцип «баби єщьо нарожают». Закінчилося це мабуть однією з найвідоміших книг про антропологію «Хризантема і меч», якої немає українською, в той час як японці зачитувались нею.
Бенедикт поділила всі культури по так званій основній соціальній емоції, тобто тієї завдяки якої вчиняється соціальна влада в суспільстві. Таких типів культури три: культура страху, культура сорому і культура вини. Це не значить, що іншим суспільствам не притаманні такі емоції, однак саме на цій грунтується соціальна влада.
Культура страху – це така культура, де головне питання, яке ставлять люди «якщо я це зроблю, чи заподіють мені болю?». Зрозуміло, що така культура притаманна найменш розвиненим суспільствам, де діє виключно право сильного. А от дві інші категорії розповсюджені набагато ширше.
Культура сорому у своїй структурі набагато складніша. Вона є логічним розвитком культури страху. Із розвитком суспільства, коли акторів, які можуть вчиняти насильство стало надто багато з’явилася потреба в більш універсальному механізмі визначення моралі, ніж кулаки.
Така культура як правило поширена в азійських країнах, передусім в Японії, Кореї та Китаї.
Ми звикли змішувати поняття сорому і вини, але це не так. Відчути провину може виключно сама людина, розуміючи, що вчинила не правильно. Сором же виникає як реакція на засудження оточуючих.
В культурі сорому відсутнє поняття гріха. Головне питання яке рухає людини в культурі сорому «що про мене подумають?». Тут відсутнє поняття сумління, єдине що непокоїть людину, що живе в таких інститутах, щоб її вчинок не був розглянутий як позорний. Поки ніхто не бачить, азіат може робити все що завгодно, але не на публіці. Ким є людина для самої себе визначається, не тим, що вона вчиняє, а як її бачать оточуючі.
В суспільствах із культурою сорому не можливі соціальні об’єднання в класичному розумінні. Якщо людина вчинятиме, щось що має викликати сором, від неї відвертаються всі, в тому числі його соціальна група. Причиною не вчиняти супроти моралі для людини в культурі сорому є страх перед остракізмом і іноді власну честь можна виправити хіба що самогубством.
Для європейця теж спочатку основною емоцією був сором. Язичницькі боги, які домінували до приходу християнства, як правило не могли слідкувати за думками, в християнстві ж навіть емоції можуть бути гріхом, а бог є всюдисущим.
Гріх треба замолювати, бажано в церкві. Для християнства була важлива ідея покаяння. Тут від самого народження ти винен перед господом, ти відчуваєш провину, навіть якщо про твій гріх ніхто не знає. Вина – це емоція яку відчувають люди самі по собі, сором нав’язується іншими.
Якщо азіата стримує ідея, що про мене подумають інші, то європейцю важливіше страх, що він вчиняє неправильно, і його неодмінно чекає покарання, не стільки на землі, скільки на небі. Страх перед остракизмом і не визнанням замінюється страхом перед кармою і божим судом.
Звідти ростуть корені індивідуалізму, де ти маєш відповідати в першу чергу перед собою.
Саме така моя відповідь: людина, український патріот, не має відчувати з боку суспільства засудження, він сам має розуміти, що це напряму від нього залежить чи настане перемога, що це прямо від нього залежить життя солдат. Людей має мотивувати те, що вони не зробили все що в їх можливостях, а от соромити когось – це щось більш про азійські країни.
Гаразд, але що нам приносить культура сорому, саме по собі, окрім того що це засуджує Ісус? Слабкий аргумент в нашому суспільстві, де більшість віруючі пасхально-різдвяного обряду. Культура сорому знищує індивідуалізм. Замість слідування власним моральним орієнтирам, люди стають залежними від думки оточуючих про себе.
В суспільстві, де всі бояться осуду, осуджуючий має перевагу над осудженим. Лідери думок звикли говорити про спільноту від свого імені, і вже від свого імені починають вказувати що мають робити кращі її представники підмінюючи тим совість. Зникає поняття гріха. В результаті нація стає такою собі річчю, де лідери суспільної думки активно сперечаються… Як це бидло зобов'язане жить.
От тільки проблема що це бачення не тільки неоднорідне, інформація про мораль сама по собі виявляється вкрай розсіяною. В результаті, втрачається багато жорсткостей, люди припиняють пробувати зрозуміти інших людей. «Можу я – можеш і ти». Лідери суспільних думок дозволяють собі риторику, коли поганими людьми в їх розумінні стають цілі соціальні групи, і всім людям, не дивлячись на те, в якому вони положенні, які в них були можливості мають бути соромно, просто за те що вони ними є. Всіх укладають в прокрустове ложе свого бачення чесноти із питанням «як вам не соромно».
Але найгірше, що є в соромі - так це те, що він не вимагає ані визнання вини, ані сповіді. Сором не передбачає пробачень. Сором, який визначається колективним несвідомим суспільства – це величезне прокрустове ложе, яке не знає милосердя.
Ті, хто виставляють взірці моральної поведінки, ніколи не поставлять питання, наскільки той взірець поведінки, який вони вважають правильним, є досяжним.
Якщо зміг я – зможеш і ти. Спроби виправдатися, пояснити, що ти не міг вчинити інакше, перетворюються на перекидання звинувачень, хто більше страждає і кому було тяжче.
Не знаю, як вам, а мене таке суспільство трохи лякає. Замість егалітаризму та індивідуалізму, ієрархія і колективна свідомість. Замість свідомого бажання допомогти, страх піддатися остракізму. Замість совісті парад лицемірних лозунгів і олімпіада «хто більше страждав». Чеснотою стає не відношення старань і щирості до соціального капіталу і можливості, чеснотою стає робити стільки скільки встановило саме суспільство, чеснота вимірюється «хто більше досяг», чи принаймні «хто більше страждав».
Я вважаю, що українець має відчувати провину, що зробив сьогодні недостатньо, але в жодному разі не відчував сором.
