Вирішила, зрештою, вести Друкарню, як Друкарня того і потребує: як блог. Це мій перший публіцистичний довгочит на літературну тематику, тому буду дуже вдячна за вашу активність та реакції. Пропонуйте теми для обговорення знизу у коментарях, і я обов’язково розгляну їх наступного разу.
До появи письма люди передавали інформацію одне-одному через звуки: барабанний бій, вигуки, мугикання або навіть пригорщі паличок та черепашок. Людям потрібно було якось спілкуватися між собою, попереджати про небезпеку, показувати емоції, висловлювати думки. Потім виникла потреба передавати інформацію на довгі відстані, залишати знання у спадок нащадкам в первозданному, незміненому вигляді, що з функціями людської пам’яті просто неможливо. Тому зародилися писемність та письмо, а з них – письменництво, як творчість, хобі, робота та стиль життя багатьох сучасних людей.
Завдяки титанічній роботі машини прогресу і наших пращурів писати сьогодні вміють усі, цьому навчають у початковій школі. Технічно, сучасному письменнику навіть писати не обов’язково – можна надиктовувати своєму голосовому асистентові у телефоні або ноутбуці.
Чому ти пишеш?
Людина може почати творити з різних причин. Проте всі вони мають психологічне підґрунтя. Навіть бажання заробити грошей або здобути славу мають в основі психологічні імпульси, але в цьому випадку перетворюють творчість в певний засіб здобуття бажаного.
Сьогодні ми розглянемо декілька шляхів, чому люди приходять до мистецтва. Звичайно, їх є значно більше, і у всіх людей мотивація та причини почати займатися творчістю виключно свої, але я хотіла би спробувати виділити та пояснити ключові.
Творчість як самовираження
Людина прагне показати світові, що вона існує.
Кожна людина в тому чи іншому сенсі прагне до самовираження. Це не завжди про багатомільйонну авдиторію в блозі або про власний величезний бізнес – у кожного з нас самовираження своє і кожному з нас потрібна різна його форма. І далеко не завжди вона про соціальний аспект. Декому достатньо, щоб найближче оточення знало та підтримувало його хобі. Декому – одягатися так, як хочеться, та фарбувати волосся в улюблені кольори. Декому хочеться продавати свої вироби у інтернет-магазинчику, а дехто відчуває себе непочутим навіть тоді, коли збирає тисячі глядачів в концертних залах.
Людина, яка вирішила пов’язати свій шлях самовираження з літературною творчістю, займається одночасно і своїм психологічним розвитком. Він полягає в розширенні та вдосконаленні вроджених нахилів та набутих навичок творчого моделювання художніх образів. Усе це вимагає важкої психологічної праці.
Такий письменник виражається через свої тексти, і важливим аспектом в цьому підході є те, що для нього не є ключовою реакція його читачів – він пише, тому що хоче писати. Тому що це йому подобається, таким чином він проявляє своє Я в цьому світі. Саме це відрізняє цей пункт від пунктів про гіперкомпенсацію та волю до влади, про які ми поговоримо нижче. Така людина знаходить у письменництві своє улюблене заняття.
Творчість як (само)пізнання
Людина прагне пізнати світ, людське єство та самого себе.
Література має когнітивну (тобто пізнавальну) функцію. І більшість читачів вважають її найголовнішою. У чому цікавість читати книгу, якщо в ній немає абсолютно нічого нового для тебе?
Але в даному випадку когнітивність полягає в тому, щоб розповісти іншим про свої знання, виступити в ролі наставника та вчителя. Людина прагне поділитися досвідом, здобутим за життя, але одночасно і сама прагне знань про світ, в якому живе – тому через слова та персонажів моделює ситуації, цікаві їй як для вивчення, так і для висвітлення.
Інформація – це лише матеріал, з якого вона має змогу викроїти щось оригінальне. Спогади, прочитане, послухане, вигадане… Для цього їй необхідно вміти ним користуватися, відтворювати його, моделювати образи та образні масиви. Людина, що вибирає шлях пізнання світу через творчість, одночасно дізнається багато і про саму себе – які теми для неї є табуйованими, неприйнятними, що їй цікаво, що її турбує. Саме тому часто люди, що приходять до письменництва з таким бекграундом, починають не з художньої літератури, а з мемуарів та щоденників.
Творчість як суперництво
Людина прагне першості.
Нідерландський культуролог Йоган Гейзінга у праці “Людина, що грається” у розкритті процесу виникнення мистецтва як такого, у тому числі і словесного, використовує агональну теорію. Вона полягає в тому, що у витоках деяких форм мистецтва стоїть бажання домінувати, виборювати першість. Показувати свої багатства, обізнаність, вченість. Це видно навіть в українській обрядовій архаїці. Зокрема, деякі веснянки відображають змагання у дотепності між дівчатами та парубками, у весняних піснях переспівуються роди, що іронізують одне над одним, а загадки – це взагалі повноцінний жанр, в якому люди змагаються в кмітливості.
Коли початківець, прочитавши новелу, вирішує: “І я так зможу!”, він ніби включається в змагання з творами та авторами, яких намагається перевершити. Люди, що змагаються в творчості, часто збираються разом для поетичних або прозових батлів. У цьому випадку мистецтво – це гра. Гра між авторами в майстерності, гра між автором та читачем в відгадуванні сенсів, гра між читачами. Як і кожна авантюра, з такого погляду літературна творчість є психологічно напруженою і непередбачуваною за своїм результатом діяльністю, чим і приваблює учасників.
Теорію гри останніми роками дедалі частіше застосовують для тлумачення постмодерної літературної творчості, яка грає в словесну гру як спосіб осягнення і вираження суперечливого, різноманітного у своїх проявах світу.
Творчість як воля до влади
Людина прагне влади.
Коли ви читаєте якийсь текст, і він вас зацікавлює, викликає емоції, змушує над чимось замислитися – то автор цього твору певною мірою має над вами владу. Не в прямому сенсі цього слова, звичайно, однак все ж - ця людина змогла словами достукатися до важливих для вас тем, прив’язати до персонажів та описаних місць. І щоб інтерес до його творів не ослаб, письменник, для якого така “влада” є одним із важливих пунктів, змушений стверджувати себе цікавішими, досконалішими, незвичайними творами, що одночасно стимулює його творчий розвиток.
Така людина приходить в літературу з бажанням “здивувати”, “повчати”, “закликати”, “утверджувати (вставте слово) ідеали”. Це людина, що пише вспуреч або на противагу вже існуючим канонам і нормам. Людина, що прагне змін – причому, не так важливо, в чому саме: в своєму житті чи в літературі загалом, в світі, в правилах буття, однак в її творах першочергово підніматимуться питання правильності та справедливості того чи іншого явища.
Творчість як гіперкомпенсація
Людина прагне повноцінності.
Гіперкомпенсація (від грец. hyрer - понад + cоmрensare - відшкодовувати) – це теоретичний конструкт індивідуальної психології австрійського психіатра А. Адлера. Це підкреслена захисна компенсація наявної або уявної неповноцінності людини (фізичної або психічної), при якій вона намагається подолати її, прикладаючи надміру більше зусиль, ніж потрібно, та використовуючи різні методи та шляхи. При реалізації цього виду компенсації не просто відбувається позбавлення від почуття неповноцінності, але й досягається якийсь видимий іншим та самій людині результат. При цьому вона займає домінуючу позицію.
Чимось цей пункт перекликається із пунктом про самовираження, однак в першому випадку творчість виступає як окрема одиниця життя письменника, а в цьому – як противага до недостачі. Тобто, якщо десь є -1, то десь повинно бути +1, щоб вийшов 0. Люди в цьому випадку вибирають творчість ідентифікатором своєї самооцінки. “Якщо я - популярний письменник, то люди (і я сам собі) не матимуть права сказати, що я в чомусь недостатній”.
Письменник в такому підході до творчості сильно залежний від реакції аудиторії, що наближає його до пункту про жагу до влади.
Творчість гедоністична
Людина прагне щастя.
Цей пункт може поміститися в два речення: “Людина творить, тому що їй це подобається і процес творчості приносить їй щастя. Усе інше – до сраки”.
Творчість як втеча від реальності
Людина прагне заспокоєння.
Інакше кажучи – ескапізм.
За матеріалом “Свідомих” ескапізм — це різновид психологічного захисту, коли людина “тікає від реальності у вигадані світи”. Це може проявлятися по-різному, починаючи від читання книжки чи перегляду фільму, щоб на деякий час відволіктися від буденних проблем, закінчуючи дванадцятигодинним безперервним daydreaming-ом. Останнє — приклад нездорового.
Ескапізм може бути реакцією психіки на постійний стрес або травму. Тоді вигаданий світ замінює реальний. Інколи людина перестає їх відрізняти або перебуває у вигаданому настільки довго, що руйнуються деякі сфери її життя (наприклад, соціальна).
Їх є кілька – активний і пасивний ескапізм. Активний в основному пов'язаний із творчістю. Якщо це стосується літератури – то це, наприклад, написати фанфік або свою власну історію. Таким чином уява та мовні засоби допомагають людині впоратися зі стресом та тривожністю, тому що у вигаданому світі, на відміну від реальності, все можна проконтролювати. Для такого автора неважливі читачі (та навіть їх наявність), оскільки його світ – це його дім.
Якщо говорити про пасивний ескапізм, то до нього відносять, наприклад, сюжетні відеоігри, читання книг та перегляд фільмів, де від людської фантазії не потрібно особливих зусиль – усі координати задані, придумувати не потрібно, тільки вибирати і виконувати.
Підсумки
Звичайно, не можна виділити один-єдиний пункт і сказати, що лише він є причиною та мотивацією людини до мистецтва. Митець – складна структура, і на його творчість впливають багато як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Однак їх знання допомагає розібратися в собі та інших і виділити основні компоненти у цій сукупності чинників.
Всім миру ;)
