Чому б не знести цей світ і натомість не побудувати щось краще?
Молодіжний максималізм? Так, саме він. Але не тільки. Якщо вашими жилами так само як в 16 тече бажання щось змінити, то раді вітати. Це радикальні думки, формат у якому наші кращі автори розмірковують про те, що можна було б змінити в нашому суспільстві й опонують один одному. Те саме можете робити і ви: пишіть у коментарях, чия думка вам ближче.
Автор: Іван Сотніков
Існує певний суспільний договір: ви вдаєте, що ви нам платите, ми вдаємо, що вас лікуємо. Так працює вся державна медицина, яка спонсорується за рахунок платників податків. Ми з вами її спонсоруємо все наше життя, тому що стикаємося з податками майже всюди, таким чином ми просто віддаємо частину свого доходу на так зване суспільне благо, при чому віддаємо ми гроші завжди, а користуємось цим не завжди, а якщо й користуємось, то задовольняємось дуже поганою якістю.
Якась несправедливість чи не так?
Уся причина в тому, що гроші, які ми віддаємо не йдуть на те, що ми споживаємо, вони йдуть в кишеню держави, де витрачаються чиновниками, на послуги та товари, які потрібні їм, а все, що залишилось, вже йде на соціальні витрати і то, вони витрачаються не на те, що суспільство найбільше потребує, а на те, що є найдешевшим, а те, що в підсумку може залишитися, йде знову ж таки в кишеню чиновника, що ніяк не контролюється ні державою, ні іншими органами. Інша ж справа це приватна медицина, яка працює за принципом: ви нам заплатили - ми вас лікуємо, стандартний підхід, який притаманний будь-яким комерційним підприємствам. Ти один раз можеш заплатити, і отримати те, що тобі потрібно, ніж платити все життя ніби-то менше, але насправді більше з тієї причини, що умовно ти віддаєш 100 гривень щомісяця і так усе життя, а натомість отримуєш персонал лікарів, який тобі хамить і погані умови, як то старе обладнання чи недотримання санітарних умов, а можеш за один раз заплатити 1000 гривень, де ти зможеш отримати якісні послуги та заплативши за один раз менше ніж за все життя. Органи державного управління часто не здатні ухвалювати швидкі та ефективні рішення, необхідні для просування якоїсь сфери вперед. Орієнтованість на результат, а не на процес, на задоволення споживача, а не на звітність - ось що відрізняє приватний медичний сектор від державного
Медицина як данність або як державні лікарні нас вбивають
Почнемо з того, що медицина це невід'ємна частина нашого життя і позбутися її - це буквально покласти кінець цивілізації, люди завжди хворіли, хворіють і будуть хворіти і запобігти цьому - неможливо, але можливо попередити хвороби або лікувати їх. Для цього й існують травмпункти, аптеки та лікарні з полікніками, різниця тільки в тому, кому це належить. З однієї сторони є приватний власник аптеки, в якій люди купляють вітаміни, ліки які їм потрібні, а з іншої - держава та Міністерство охорони здоров'я, які "знають краще" що треба людям і в який час. Здавалося б, чому це так важливо, і ті й ті задовольняють людей необхідними препаратами, але різниця чомусь же є, насправді все надзвичайно ясно як день, приватний виробник ліків дбає про своїх споживачів, тому що він у процесі виробництва розпоряджається тільки своїми власними ресурсами, і якщо свій товар зробить не якісним, то його ресурси просто згорять, через що він сильно постраждає, тому в його власних інтересах - задовольнити інтереси всього суспільства якісно зробленою продукцією. Держава ж має у розпорядженні гроші платників податків, за які вона й виробляє ліки, але не завжди якісно, бо вона знає, що зробивши щось не якісно їй нічого не буде, а навпаки, у неї буде просто змога вкрасти ще більше грошей, бо виробивши ті ж ліки не якісно, умовно додавши в них крейду замість якісного хімічного препарату вона не зазнає ніяких втрат і навпаки, збільшить, бо матиме штучно встановлені ціни, від яких споживачам нікуди не втекти. І так абсолютно з усім: медичним обладнанням в лікарнях, з інфраструктурним забезпеченням в поліклініках та з виробництвом тих же ліків.
Як висновок можна зробити, що приватні медичні заклади є набагато ефективнішими, через те, що вони використовують власний капітал, а не гроші платників податків, як це робить держава.
А тепер трохи критики такої концепції
Опоненти: Владислав Остроухов та Максим Сиромолот
Насамперед, значна частина критики державних інституцій та медицини зокрема спрямована саме на неефективність системи державного регулювання. Себто, рішення проблеми може полягати не тільки в тому, щоб прибрати державу з медичної системи, але й в тому, щоб перетворити державу на ефективний та прозорий керуючий орган. Гарно налагодивши таку систему, можна було б позбавитися неефективних витрат та ряду інших проблем, про які йшлося в другому абзаці основного тексту.
У другу чергу згадується система обов'язкового державного страхування (частина податків йде на те, щоб забезпечити кожного безкоштовною допомогою). Головним її недоліком виголошується необхідність платити постійно, так що у фіналі такі внески виходять дорожчими відносно придбання конкретної послуги. І для великої кількості людей це справді буде так працювати. Але більші витрати в цьому випадку покривають ризики складних і вкрай дорогих для лікування хвороб. Таким чином навіть не маючи багатотисячних накопичень на випадок тяжкої хвороби, людина буде впевнена, що вона і її родини отримають якісну допомогу. Принципово ж, таке страхування не обов'язково має бути державним, але держава необхідна як регулятор, що гарантуватиме роботоспроможність системи.
Окрім цього, деякі аспекти медичної системи вкрай складно уявити без регулювання з боку держави. Вона зокрема має монополію на видачу ліцензій клінікам та медичним препаратам. А одже, в ідеалі виконує дві принципово важливі функції: допускає на ринок виключно клінічно перевірені препарати та не видає ліцензії псевдонауковим клінікам по типу гомеопатичних. У першому випадку, доволі складно уявити комерційну систему, що могла б контролювати безпечність ліків. Дуже показовою є історія з талідамідом: ніби перевіреним препаратом, який тим не менш не було допущено до ринку США через відсутність якісних перевірок на безпеку для вагітних. В Європі ж його випустили на ринок, що незабаром спричинило епідемію народження дітей з каліцтвами: виявилося, що препарат (а точніше його стереоізомер) окрім своєї основної дії, також може впливати на розвиток ембріона. Це історія минулого століття, але принципово подібні речі відбуваються і зараз: у ковідні роки йшли перегони між фармацевтичними кампаніями за те, хто ж першим випустить ефективну вакцину. І тільки за декілька років опісля пандемії ми дізнаємося, що фармкомпанії принаймні применшувати ризики від своїх вакцин. AstraZeneca під тиском громадськості та державних регуляторів визнали ризики тромбозу, викликані вакциною. Подібний судовий позов було подано і проти Pfizer. Одним словом, держава необхідна принаймні для того, щоб виборювати чесні інформацію про ефективність та ризики вживання медпрепаратів. Одночасно з цим існує необхідність захисту споживача від відверто непрацюючих методик лікування. Гомеопатія, магнітотерапія, маятники, трави і ворожки – псевдонаука існує на будь-який смак і колір. І на жаль, велика частина суспільства лишається недостатньо освіченою аби не нести гроші тим, хто аж ніяк не буде їх лікувати. І хоча провал обізнаності в сфері медицини та біології це зокрема відповідальність держави, виключно вона наразі лімітує поширення псевдомедицинських практик.
Одним словом, зменшення ролі держави чи її ефективізація в медичній сфері є безумовно доволі логічним кроком. Хоча повне анархічне позбуття державного контролю скоріше за все призведе до великої кількості проблем, пов'язаних в першу чергу з відсутністю суворого контролю за якістю препаратів та методів лікування.
А що думаєте ви?
Голосуйте у нас в телеграмі чи пишіть прямо в коментарі!
