Це - розширена текстова версія мого відповідного відео.
Чому ми знову говоримо про ультраправих? У Румунії відбувся перший тур президентських виборів. Перше місце — з 40% голосів — здобув ультраправий кандидат Джордж Сімон. Це — не просто консервативний політик. Це людина, яка прямо закликає переглянути кордони України, зокрема “повернути” Чернівецьку область.
Але головне не в ньому одному. Ми бачимо повторювану тенденцію — по всій Європі й за її межами, зокрема у США, ультраправі сили стрімко набирають популярності. Питання — чому саме зараз? Чому це не просто черговий популізм, а сплеск ідей, які в ХХ столітті призвели до диктатур, війн і геноцидів?
Часто популярність таких рухів намагаються пояснити соцмережами (TikTok, Telegram, Facebook), мігрантами, занепадом моралі або "традиційних цінностей".
Але всі ці пояснення — поверхові. Вони не відповідають на головне питання: чому страх, ненависть і бажання “сильної руки” знову стали соціально прийнятними? Звісно, почнемо з екскурсу в історію.
Глава 1. Перша хвиля ультраправих: досвід Першої світової.
Перша хвиля масової популярності ультраправих — це Європа 1920-х років. Вона з’явилась на фоні трьох катастроф:
Перша світова війна — безпрецедентна за масштабами, насильством і мобілізацією.
Революції та страх більшовизму — від Росії до Угорщини, ледь не по всій Європі.
Економічна криза після війни, з піком у вигляді Великої депресії.
Що принесла Перша світова війна?
Масову травму. Десятки мільйонів загиблих і скалічених, майже все населення Європи було травмоване війною. Хімічна зброя, артилерійські обстріли, голод, тотальна мобілізація стали тим, чого ще ніколи не бачили (і в таких масштабах західні суспільства не побачили навіть під час Другої світової).
Уніфікацію суспільства. Регламентація, дисципліна, стандартизація (включно з переведенням годинників і логістикою транспорту), карткова система - все це було небаченим рівнем уніфікації.
Ідеал "порядку". Фронтовики ,що поверталися додому з ідеєю, що жорсткий порядок може врятувати суспільство, переносили власний травматичний досвід війни на повсякденне життя.
Наприклад, Беніто Муссоліні — типовий продукт цього процесу. Починав як соціаліст, але побачив "ефективність порядку" під час війни. Саме так в його голові визрів свій погляд - італійський фашизм - і створив модель, де держава і великий бізнес зливаються в одне ціле, ідеалізуючи дисципліну, контроль і національну ідею. Ще один відомий діяч ультраправого руху, австрійського походження, нахапався всього цього теж на фронтах Першої світової.
Факторами, які зробили ці ідеї популярними серед мас були:
Ресентимент, який базувався на незадоволені підсумками війни і міжнаціональній ненависті, роздмуханої на фронтах. ВІн провокував ненависть до всіх “інших”, як ззовні, так і всередині країн. І якщо більшовики пропагували класову ненависть, то праві - національну, релігійну, печерно - етнічну.
Страх перед більшовизмом. Жах перед радикальним лівим експериментом у Росії та його "копіями" теж підживлював ідеї захисту “нації”, “віри”, свого звичайного способу життя.
Повоєнна економічна криза. Навіть переможці війни відновлювались довго. А Німеччина — ще й принижена, з гіперінфляцією, боргами та мільйонами біженців із Росії.
Особливою формою ресентименту був, наприклад, німецький (та й загальноєвропейський) повоєннтий антисемітизм. А у Німеччині на додачу до економічної кризи його провокував як потік німців з Російської імперії (з їх доволі ексклюзивним антисемітизмом), так і потік самих євреїв зі Східної Європи.
Карикатурний образ “східного єврея” - переважно вихідця з невеличких міст і містечок Польщі, Білорусі, Литви і України - став об'єктом пропаганди. Насправді, ви знайдете дуже мало відмінностей між карикатурним образом єврея того часу і мусульманина теперішнього.
Все це в комплексні стало ідеальним ґрунтом для нацизму в Німеччині, фашизму в Італії, різних форм авторитаризму в Угорщині, Іспанії, Румунії, Польщі. А та ж Франція у 30-х двічі ледь відповзала від “правого повороту”, але ми маємо памʼятати, що Петен і режим Віші мали сильну соціальну базу 1940 - 1945 року. Про що потім намагалися забути.
В підсумку страх + травма + бідність + ненависть до “інших” сформували запит на “сильну руку” і “порядочек”, який коштував світу десятків мільйонів життів.
Глава 2. Друга хвиля: як глобалізація породила страх і бажання “своїх”
Після падіння Берлінської стіни у 1989 році здавалося, що світ увійшов у нову еру — еру “кінця історії”, де демократія, ринок, ліберальні цінності йдуть пліч-о-пліч і ведуть до стабільності та процвітання. Але вже за два десятиліття стало зрозуміло: історія не закінчилась. Помилився Фукуяма.
У 1990-х і 2000-х західні країни активно виводили виробництво за межі Європи й США. Компаніям це було вигідно: робоча сила в Азії — дешева, податки — мінімальні, регулювання — слабке. Світ почав працювати як гігантська фабрика, де Китай шиє, Америка продає, а прибутки розподіляються між акціонерами глобальних корпорацій.
Але що відбулось із людьми в старих індустріальних центрах, особливо не дуже розвинених? Вони втратили звичну роботу і звичний спосіб життя. Вартість життя зростала швидще за доходи. Профспілки значною мірою втратили вплив, а старі еліти не давали, на думку цієї соціальної групи, гідної відповіді.
Так звані “сині комірці” — робітники, які будували індустріальну міць Заходу — поступово перетворилися у власних очах на людей другого сорту. Поки великі міста і транснаціональні корпорації багатіли, середній клас ставав усе менш упевненим у завтрашньому дні. Він ще не збіднів — але вже не мав стабільності. Ти можеш втратити роботу в 50 — і залишитися ні з чим, крім соціалу (а в США його і немає). Твої діти не зможуть купити житло без кредиту на 40 років. Ти не довіряєш політикам — бо всі обіцяють, але нічого не змінюється. У цій ситуації страх стає фоном навіть за відносно високого рівня життя. А страх — це завжди передумова для появи “внутрішнього ворога”. А тут і “чужі”, які начебто позбавляють майбутнього вже утворилися і прибували.
Ще в перші десятиліття після другої світової в Європі зіткнулися з гострим дефіцитом робочої сили, особливо у Німеччині. На перші 10-15 років вистачило потенціалу німців, яких викинули з Центральної та Східної Європи. Але вже з кінця 50-х німецька економіка почала відчувати брак робочої сили, який компенсовували за рахунок робітників з Югославії, піренейських країн, Туреччини, і навіть Південної Кореї. У Францію прибували вихідці з Магрибу та Індокитаю, у Британію - з Індії, Пакистану, Карибів. А потім почала падати народжуваність, а старіння населення стало викликом для всіх західних суспільств.
Перші покоління мігрантів мовчки виконували брудну роботу. Але коли їхні діти захотіли бути рівними, розпочалась тиха культурна паніка. Люди у малих містах, які ніколи не бачили справжнього “іншого”, особливо на фоні культурних і економічних зсувів, почали боятися втратити свою ідентичність.
Це дозволило природні страхи перетворити у ідеологічне пугало про "захоплення країни чужими" — мігрантами, мусульманами, “лібералами з ЛГБТ-ідеологією”, глобалістами. А це все веде до розчарування існуючими елітами.
А, до речі, якщо ви дивуєтесь, чому польські ультраправі ненависть направляють на українців, німецькі на мігрантів - мусульман, а американські на латиноамериканців, замість генерувати ненависть, наприклад, до Росії, яка є справжньою загрозою, то це має просте пояснення. Загроза “чужих” має бути або поруч, або десь близенько. Так працює людська психіка. Тому спочатку ненависть до сусіда, потім до загадкового мігранта, якого ти ніколи не бачив (наприклад, як у випадку зі Східною Німеччиною), а потім вже - до чогось далекого. Тому нацисти починали з німецьких євреїв та євреїв, що приїхали туди у 20-х.
Глава 3. Вибух популярності і “сильна рука”.
Хоча перші успіхи ультраправі мали ще у 90-х і на початку 00-х, справжній розквіт спровокувала серія криз, з якими зіткнулися США і Європа. І які ще більше посилили страхи і розчарування в елітах.
2007-2009 - світова фінансова криза, коли, на думку багатьох пересічних громадян, банки рятують, людей — ні. 2011 - Арабська весна, біженці, хаос. 2015 - масштабна війна проти ІДІЛ і масова хвиля мігрантів до Європи. 2020 - пандемія, яка стала каталізатором різних конспірологій і паранойі про змову еліт. 2022 - перша з Другої світової війна континентального масштабу в Європі.
Пандемія остаточно вбила віру в неспроможність старих еліт і їх цинізм. Люди відчули, що вони — просто гвинтики, замінні елементи, а вже розчаровані в елітах сприймали директиви “залишайся вдома”, “вакцинуйся”, “чекай на державну допомогу” як зловживання від “неспроможних глобалістських еліт”. І тут знову виникло поле для ультраправих популістів з їх риторикою “Повернемо собі контроль”, “заберімо країну назад”, “покажімо їм, хто справжній народ”.
У таких умовах популярності ультраправих — закономірна. Люди шукають простих рішень, зрозумілих ворогів, сильного лідера, символічного реваншу. І їм це пропонують: Орбан, Трамп, Лепен, Сімон,, АФД, Конфедерація. Це і є друга хвиля. Не менш небезпечна за першу. Може, менш кривава — поки що. Але така сама ідеологічно: вона хоче “очистити”, “повернути”, “покарати”.
А за такого запиту порядок, контроль і “сильна рука” знову стають фетишем. Коли світ стає надто складним і непередбачуваним, люди починають тужити за простотою. Особливо за тією спрощеною, уявною простотою, яку дає дисципліна, субординація і жорстка ієрархія. Світ, де “все по поличках” і “ніхто не сперечається”, де немає “інших” і все вписується у бінарну картину “ми - і вони”.
Ще після Першої світової фронтовики поверталися з окопів не лише з травмами, але й з переконанням: "на фронті був порядок".Це був псевдопорядок — контрольований хаос. Але людська ностальгія працює доволі дивно. Тому образ, що на фронті кожен мав своє місце, командир — бог, система працює без зайвих питань, а “ворог” завжди поруч і зрозумілий, став для багатьох дуже привабливим.
Така модель здавалась спокусливою для тих, хто після війни опинився в розбитій, хаотичній, несправедливій реальності. Саме тому багато майбутніх фашистів і нацистів — ветерани. Саме тому війна стала міфом про справедливість, а не про жах.
У XXI столітті ситуація схожа — тільки роль такого “фронту” для західного пересічного відіграє пандемія, бідність, цифровий тиск, соціальна невизначеність.
Ліві політичні сили, які часто зосереджуються на раціональних аргументах та політичних програмах, не зуміли запропонувати такого простого емоційного зв'язку з виборцями. Вони не змогли запропонувати переконливу альтернативу ультраправим наративам, що апелюють до страху та ідентичності. Це призвело до втрати підтримки серед традиційного електорату, особливо в робітничих класах.
Глава 4. Технофашизм.
Для ультраправих рухів єднатися з великим бізнесом взагалі - абсолютна норма. І не стільки тому, що так бізнес захищається від “ліваків”, бо з точки зору економіки між різними сортами “ультра” різниця зазвичай не дуже велика. А тому що як на початку 20 століття багато хто надихався впорядкованістю конвеєра (не дарма ж Форд фанатів від Гітлера), так сьогодні люди радо захоплюються можливістю впорядкувати світ завдяки цифровим технологіям.
Концепція сучасного технофашизму і дотичного до того темного просвітництва в чистому вигляді продукт європейського досвіду. І тут ми знову про Першу світову. Бо саме тоді з'явилася ідея, що суспільство можна структурувати так, щоб воно працювало як годинниковий механізм — чітко, злагоджено, під повним контролем. Це була мрія фашистів, про що я вже писав вище.
Ілон Маск, Пітер Тіль, інші техномільярдери живуть мріями часів Форда. Вони вважають, що за допомогою цифрового контролю можна побудувати "правильне" суспільство, де кожен буде гвинтиком у великій машині.
Це нагадує антиутопію Євгена Замятіна "Ми", де люди були позбавлені імен і мали лише номери. Тоді цей шедевр і перший твір антиутопії був реакцією на більшовизм і фашизм, а сьогоднішні мрії технофашистів є бажанням поставити незрозумілий їм світ і людей у загін.
Чи є ці ідеї дикунськими і антигуманними? Так. Але багато з цих технологічних лідерів живуть у своєму світі, відірвані від реальності звичайних людей. Вони не розуміють, як живе більшість, і бояться з ними взаємодіяти. Тому вони прагнуть створити систему, де все під контролем, де немає місця для хаосу.
Вони не вірять у демократію — бо демократія “повільна”, “нерозумна”, “хаотична”. Їм ближче ідея алгоритмічного порядку, штучного балансу, керованої реальності. Логіка за останні 100 років не змінилася. Змінилися лише інструменти.
А створити такий чудовий новий світ, маніпулюючи страхами, особливо погано освіченого і конспірологічного електорату, виглядає як цілком досяжна задача.
І реальність дає їм надію. Карантинні обмеження показали: суспільство легко погоджується на контроль. Війна чи навіть страх війни легалізують жорсткість. Технології — дозволяють реалізувати давню мрію фашистів: світ як годинниковий механізм, де всі — гвинтики.
Чому це небезпечно? Бо коли мільйони людей вимагають порядку — їм дадуть саме такий порядок, який буде зручний тим, хто має технологію для побудови цифрової диктатури з соціальним рейтингом. Де голосування — опція, не право; де дисиденти — це “нелояльні користувачі”; де освіта не потрібна, бо підриває легітимність такого устрою.
Потрібно згадати, чому після Другої світової війни в Німеччині були проведені реформи, які унеможливили існування таких корпорацій, як Крупп і старий Порш, які підтримували Гітлера і були ключовою опорою його режиму. І чому з корпораціями сучасних технофашистів треба зробити те саме.
Глава 5. Що спільного у радіо і тік-току?
Ультраправі рухи і автократії швидко адаптувалися до нових медіа, використовуючи їх для поширення своїх ідей. Вони створюють контент, що апелює до емоцій, часто використовуючи дезінформацію та теорії змови. Це дозволяє їм обходити традиційні медіа та безпосередньо впливати на аудиторію, особливо молодь. Ви думаєте, я про соцмережі? Ну взагалі то я про радіо.
У XX столітті саме радіо стало головним інструментом тоталітарних режимів. Воно відіграло вирішальну роль у встановленні влади Гітлера в Німеччині та радянської влади в СРСР. Сьогодні цю роль виконують соціальні мережі: TikTok, Telegram, Facebook. Але проблема не в самих інструментах, а в тому, що вони використовуються для маніпуляції масами, поширення страхів і ненависті.
Можна скільки завгодно намагатися обмежити доступ до цих платформ, регулювати алгоритми, але це не вирішить головної проблеми — соціально-економічної та політичної нестабільності, яка породжує страхи і робить людей вразливими до пропаганди.
Тому потрібно працювати з людьми, вирішувати фундаментальні проблеми, які ведуть до популярності ультраправих. Ці інструменти потрібно адаптувати до сучасного світу і поступово лікувати суспільство від страхів і ненависті. Бо результат румунських виборів — це не TikTok. Американських - не твіттер. Це наслідок глибших проблем.
Короткий висновок.
У XXI столітті ультраправі політичні сили стали головними «збирачами страху» — не лише тому, що вони вправно використовують емоції, а й тому, що вони змогли перетворити страх на політичну валюту. Їхній успіх пояснюється поєднанням соціальних, культурних та медійних факторів, які ліві сили не змогли використати з такою ж ефективністю.
Ультраправі політики та рухи систематично використовують страх як інструмент мобілізації. Вони створюють наративи про загрози — іммігрантів, мусульман, глобалістів, ЛГБТ+ — і позиціонують себе як єдиних захисників «справжнього народу» від цих загроз. Ця стратегія виявилася ефективною в умовах соціальної нестабільності та економічної невизначеності.
Зростаюча недовіра до традиційних політичних інституцій та еліт створила вакуум, який заповнюють ультраправі сили. Вони позиціонують себе як антисистемні гравці, що борються з корумпованим істеблішментом, що резонує з настроями значної частини населення.
Ліві сили, зосереджені на раціональних аргументах, не змогли ефективно протистояти цій стратегії, що призвело до зміщення політичного балансу в багатьох країнах.
Ланцюг Страх → Потреба в порядку → Образ ворога → Авторитаризм працює без збоїв. У 1920-х. І знову — сьогодні. Але сьогодні він ще підсилений технологією, соціальними мережами, новими формами популізму і глобальними кризами.
І якщо ультраправі можуть достукатися до найнижчих, найогидніших мотивів людей і змусити їх проголосувати за себе за допомогою сучасних технологій, то це сигнал для поміркованих політиків і громадян. Ми повинні вчитися перемагати цих людей на їхній території і за її межами. Іншого шляху немає.
