Тема Чорнобиля є вельми популярна. Вона сенсаційна, складна, страшна, сповнена вигадок, перекручувань, табу, засекречень і конспіративних теорій, через що не полишає уми і фантазії різних людей. Так само вона є — в принципі, як і все на світі, коли так подумати — місцем ідеологічних баталій, особливо щодо ядерної енергетики. Саме Чорнобиль разом із Фукушімою згадують, коли говорять про атомні електростанції як джерело зеленої енергії, у позитивному й негативному сенсах (Автор — прибічник ядерної енергетики, тому нагадую, що і Чорнобиль, і Фукушіма стали катастрофами виключно з вини людського фактору).
Графічний роман Емманюеля Лепажа “Одна весна в Чорнобилі” — показовий, бо задумувався, принаймні в самій історії, як текст про неґативний вплив ядерної енергетики на світ, довкілля і людей. Але, відбулася сама подорож до зони відчуження, і опісля, по поверненню ву Францію, був отриманий текст цілком іншого спрямування. Менш проблематичним він від того не став.
Контекст: у Франції дуже розвинена система атомних електростанцій і є власні ядерні боєголовки. Зрозуміло, є противники, котрі не вважають таку енергію чистою, і активно борються проти неї. У тексті кількох ідеологічно прихильних митців наймають з’їздити в Чорнобиль й написати про це антиядерну книжку. Серед них — Емманюель, котрий відчуває ідейну невідповідність намірам через свій неактивізм, тривогу через поїздку в настільки небезпечне місце й спогади про підліткову самотність, яку він топив у фантастичних світах, де вбивав світи, часто ядерною зброєю. Усе це зовнішньо проявляється в його проблемі з рукою, через що йому складно малювати, але його все одно вмовляють поїхати, бо нема більше кому. І він таки їде.
Фабульно, “Одна весна в Чорнобилі” примітивна, як світ. Приїхали з точки А в точку Б, пожили там два місяці й повернулися назад в точку А. Через те, що текст — охудожнена версія справжніх подій, пан Лепаж уважає, що йому пробачать і брак конфлікту, і невмотивованих персонажів, і повторюваність дій (приїхали-зафіксували-поїхали, така сама схема, кажу ж, банальщина). Може, й пробачили, коли би була достоту велика глибина думки… Але.
В рецептивній естетиці такого собі німецького теоретика Ганса Роберта Яусса є поняття “горизонту очікувань” — каша з попередніх досвідів, стереотипів і думок, якою певна річ мусить бути. Якщо річ не така, рветься шаблон, і в пана Лепажа при вигляді Чорнобильської зони, у котрій бринить життя попри радіацію він порвався непогано. Але… І що? Думки, що влада людини ілюзорна, природа вміє відновлюватися, а життя завжди повертається всі звучать клішовано, їм бракує глибших розмислів. Так, тло Чорнобиля робить ці ідеї позірно істинними, але це трюїзми, які до того ж не відчистили від нашарувань, аби надати їм свіжого звучання. Лісабон існує, Ашгабат теж, Хірошіма й Наґасакі великі міста, Чикаґо відбудували, концентраційні табори не стали кінцем для євреїв. Зрештою, Україна існує всупереч усьому! Істину француз знайшов, ну-ну.
Це одна біда. Друга простежується з першої. У тексті фабульно минає дві тисячі восьмий рік, ув Україні розчарування Ющенківською добою, не за горами всесвітня криза й темрява Януковича. І ось приїжджає Емманюель Лепаж і його колеги, із великої европейської держави, і зупиняються вони не аби де, а в Чорнобильській зоні, де живуть хіба що ті, кому нема куди йти або чого втрачати. Який їхній погляд на Україну? Орієнтальний, колоніальний. Для них тодішня українська держава — дике, дивне, колишнє радянське одоробло, водночас сіре і повне життя, примітивно колективістське й антиінституціональне (частково анархістське, частково антидержавницьке). Знову приїхав вихований імперець у колонію подивитися на цікавих, але неотесаних варварів. І в тексті я не бачу, аби позиція французів змінилася на принципово фундаментальному рівні. Нічого собі, українці, виявляється, теж люди, думати, говорити, посміхатися вміють! Оце дивина, еге ж? Може, вони навіть теж европейці?
Третій цвях у цей гроб — це проблема, як малювати невидиму загрозу. Як зобразити на аркуші паперу радіацію, котра не має зовнішнього вираження. Аби це була музика, можна було записати лічильник Гейгера. Але що робити художнику? Ну… Це ще одна надзвичайно просто показана проблема, котра розв’язується буквально за одне речення. Відкинь міметичний погляд за Аристотелем і малюй ідеї за Платоном. Звісно, глибше пан Лепаж не йде, лишень просторікує й бідує, бо нема що змальовувати, природа навколо випромінює життя. Він потім то знайде вихід, але осад, як бачите, лишився.
“Одна весна в Чорнобилі”, на мій особистий смак, видався надто клішованим, хоч і красним текстом. Він гарно мальований, із чудовими зіставленнями чорно-білих і кольорових пейзажів, але фабульно простий, а ідейно не тільки поверхневий, так ще й орієнтального спрямування. Життя, може, перемогло смерть, але відкрите французьке суспільство свого колоніального погляду так і не подолало.
