Інавгураційний Хибогляд 09.11.2023-17.12.2024, 01.01.2025: тотальний, критичний, профанний, і з любов’ю до мистецтва

Я довго обмізковував, якою мовою писати цей допис. Зрештою, подивитися понад двісті фільмів за трохи більше року — це досягнення, яким хочеться поділитися з якомога більшою кількістю людей, і англійська доречніша. Але перемогла українська — з причини бажання залучити ці фільми до українського культурного простору, можливо, показати ледь не вперше. Усі вони вже представлені в англомовному просторі, тому додаткового представлення не надто потребують, натомість власне український кінопростір ще треба захистити з нинішньою політикою Держкіна. Тому, перефразовуючи Чикаленка, любитиму український кінопростір до глибини вільного часу, ціннішого ресурсу в мене нема, не настільки багатий.

Чому саме ці фільми? Чиста суб’єктивщина. Мені сподобалася назва, постер, анотація, рейтинг на “гнилих помідорах” був високий, або ж просто то режисерський дебют. Намагався вибирати якомога ширше, але моя любов до нео-нуару далася взнаки. Я бо хлопець, мені цікаві моральна сірість, пістолети і розбиті серця. Другий момент — моя неприязнь до кінотеатрів як місця перегляду фільмів, ретроспектива там рідка, а люди заважають дивитися, тому нових стрічок кіт наплакав.

Принцип. Структура йде в хронологічному порядку виходу картин, від найстаріших до цьогорічних. Називатиму назву стрічки, країну, рік виходу, режисера і сценариста. Бо і перших, і других згадуватиму різним словом.

Метод. Я найгірший для кінокритики тип критика — профан із гуманітарним дипломом, який думає, що на чомусь розуміється. Моя відповідь: так, розуміюся. Це бо огляди, а не рецензії. Вони будуть короткі, повсякчас їдкі, і відмічатимуть те, що мені впадало в око при перегляді. Снобізм лишіть класичним музикантам.

Приємного перегляду.

Генерал (The General). Штати, 1926. Режисери: Клайд Брукман, Бастер Кітон, сценаристи: Клайд Брукман, Бастер Кітон, Ел Босберг.

“Генерал” — одна з вершин штатівських німих слапстик-фільмів. Але замість пояснювати, просто прошу переглянути сцени погоні на локомотивах (фільм у вільному доступі на Вікіпедії). Усе знято в натуральну величину, як Бастер Кітон лазить по потягу, жоден жарт чітко поставлений, аби перетікати один ув одного: від голови потяга до хвоста, від хвоста до голови, і назад, кожного разу з потребою: зарядити гармату, сховатися від ядра, від’єднати вагон, відкинути балку на коліях тощо. Це неймовірне зображення фізичних дій, що входить в історію. Хоча варто наголосити, що “Генерал” принагідно підігрує штатівському міфу “втраченого” Півдня.

“Нариси радянського міста”. Україна, 1929. Режисер: Дмитро Дальський, сценаристи: Дмитро Дальський, Олександр Індлін.

З технічного боку, це вельми цікавий фільм, враховуючи кількість монтажних технік, що він застосовує, він дзеркальних композицій до всіх можливих планів і панорам. Поля, села, заводи, місто удень і вночі — за 29 хвилин мало яке кіно покаже стільки. З подієвого ж боку це — “махрова пропаганда”. Попри чималі крупні плани, людей тут немає — лишень герої і трударі — що всі мають самовіддано працювати на благо комунізму. У запеклому збиранні чавуну можна побачити жахи колективізації. А сцени нічного міста вельми нагадують дешеве зображення Штатів, повні веселощів, ігор та розваг; єдине місце, де колективне поступається індивідуальному.

“Вогні великого міста” (City Lights). Штати, 1931. Режисер-сценарист: Чарлі Чаплін

Лебедина пісня штатівському німому кіну, Чаплін знімає універсальну історію: романтичну комедію-казку. Як оповідь, вона тримається на типах (бундючний дворецький, ексцентричний багатій, серйозний боксер) і архетипах (дурень, інженю, турботлива матір), а також на трійках: три зустрічі з мільйонером, три купівлі квітів, три допомоги закоханій тощо. Але режисура не пасе задніх: тільки гляньте сцену боксерського поєдинку. Заповненість кадру, постійний рух акторів, зображення не тільки матчу, а й реакції на нього, і фізичної комедії — усе це без жодних змін кута. А ще така кінцівка: сентиментально, але як чесно. Я аж плакав.

“Маленький Цезар” (Little Caesar). Штати, 1931. Режисер: Мервін ЛеРой, сценаристи: Френсіс Едвард Фараґо, невказані сценаристи: Роберт Лорд і Дерріл Ф. Занук.

“Маленький Цезар” — ґанґстерський фільм на три чверті, і ще десь на чверть — романтична драма, аби була бодай якась актриса в головній ролі в цьому клюбі джентльменів. Це стандартна зйомка середнім планом. Це темний різновид “від лахів до скарбів” через злочинну діяльність. До того ж несеться історія стрімголов: від підлеглого до керівника — за один вечір. І це ж іще про роздвоєння душі, що вибирає між вірністю до друга і вірністю до коханої. Словом, міцний, швидкий, і навіть 80 хвилин не має. Це ж треба, як багато втиснули в невеликий метраж.

“Дракула” (Dracula). Штати, 1931. Режисер: Тод Броунінґ, сценарист: Ґаррет Форт.

“Дракула” — текст не тільки готичний, але й декадентський. Якщо відкинути все надприродне, то можна помітити, як людей гублять зневажливе ставлення до традиції та загравання зі смертю. Розпад, розклад, занепад стосується не тільки старих замків, а й світоглядів і моралі. Не тямиш пересторогам місцевих — будеш рабом нечисті, жартуватимеш про смерть — станеш її жертвою, відкидатимеш захисні обряди — страждатимеш, бо беззахисний. У цьому вимірі “Дракула” — дуже консервативний, як не дивно.

“Франкенштайн“ (Frankenstein). Штати, 1931. Режисер: Джеймс Вейл, сценаристи: Ґарретт Форт, Френсіс Едвард Фараґо, невказані сценаристи: Роберт Флорі, Джон Расселл.

Версія роману Мері Шеллі радше спрощена. Хоча її знають за сценою, де вар’ятський вчений виголошує: “Воно живе! Воно живе!” сам фільм позбавлений великого шматку філософських міркувань, особливо між Франкенштайном і його творінням, котрі зробили текст культовим. Монстр — однозначно злий та тупий, а його творець — троха сіруватий, але відразу і беззастережно приймає відповідальність за своє дітище. Кінцівка теж далека від крижаної Арктики. Словом, я не маю нічого проти режисера, і все — проти сценаристів.

“Качиний суп” (Duck Soup). Штати, 1933. Режисер: Лео Маккері, сценаристи: Артур Шикмен, Нат Перрін.

Від “Вогнів великого міста” минуло два роки, але тенденція очевидна: до фізичної комедії приєднуються одно-рядкові жарти. Власне ж “Качиний суп” — чорна комедія, що сміється багато з чого: дурні диктатори при владі, міждержавні відносини, що залежать від особистого, переважання особистих бажань над суспільними в людей при владі. Воєнні сцени несуть відбиток Першої світової, але, на мій погляд, не европейські війни, а громадянська війна в Штатах — головний натхненник. Усе-таки “земля хоробрих і вільних” — означник надто відірваний від землі, аби характеризувати Европу, прикметою якої є етнонація (і пов’язаний із нею расизм.

“Імітація життя” (Imitation of Life). Штати, 1934. Режисер: Джон М. Сталь, сценарист: Вільям Джей Хурлбут

“Імітація життя” — це буквальне визначення мелодрами: категорично емоційне, надміру сентиментальне, готове застосовувати всі методи, аби змусити глядача плакати. І я плакав на сцені похорону, так майстерно з мене давно не вичавлювали сліз. Ця агресія виправдана тим викликом, який цей фільм кидає тодішньому суспільству: заявити, що жінка може реалізуватися без чоловіка, що чорні заслуговують одного ставлення з білими; протестувати проти системи, що змушує мулатів імітувати білих — неймовірний на той час mauvais ton. У жодному разі це не осмислена провокація, радше крик, може, плач, але основну мету — представити інший голос — фільм виконує добре.

“Правила гри” (La règle du jeu). Франція, 1939. Режисер: Жан Ренуар, сценаристи: Жан Ренуар, Карл Кох.

Красива трагедія про французькі вищі кола, де ідеалізм, принципи та мораль програли етиці, яка проголошує важливість зберігати спокій і тримати марку найбільшою цінністю. У цих довгих кадрах, що застосовують одразу два чи навіть три плани, де люди в постійному русі й їхні голоси зливаються в поліфонію, можна побачити, як еліти вважають чесність і прямоту незручними, непрактичними, а тому осоружними; і як їхня поведінка просочується до низів, що її вбирають. Це світ, переможений лисицями: самі лиси не є поганими, але відсутність важелів противаги робить їх нездатними протистояти прямій, жорсткій і жорстокій агресії, власне що з Францією й сталося.

“Гасова лампа”, або “Ґазлайт” (Gaslight). Велика Британія, 1940. Режисер: Торольд Дікінсон, сценаристи: А.Р. Роулінсон, Бріджит Боланд.

Помітно, що це екранізації п’єси: більшість сцен відбуваються в межах одного будинку, вельми зручно збудованого, аби окремі події були водночас на різних поверхах. Попри обмеження сценічні й історичні, фільм витискає максимум із того, що є: “Гасова лампа” добре лягає на британський закритий характер, особливо серед вищого суспільства, і тому персонажі пів фільму вагаються: чи мій чоловік такий жахливий, чи то звичайна стриманість? Волбрук чудово грає спритного чоловіка, що від витончености до холоду йому треба один-два порухи, і як мало йому треба, аби довести дружину — просто переставляти дрібнички й напосідати на своїй версії реальности. Дуже правдоподібно і дуже лячно.

“Саботажник” (Saboteur). Штати, 1942. Режисер: Альфред Гічкок, сценаристи: Пітер Віртелл, Джоан Гаррісон, Дороті Паркер.

“Саботажник” — фільм, що в чомусь продовжує “Правила гри”, хоч і з більшою мелодраматичністю. Люди зі статками схильні переходити на бік супротивника заради власних амбіцій, а органами влади легко маніпулювати або переманювати на свій бік. Геройство може виходити лишень із незаможних і маргіналізованих людей — сліпих, людей із вадами розвитку чи інвалідністю, робітників на кшталт звичайних водіїв — і саме їм доводиться боротися за демократію, допоки влада не роздуплиться. У чомусь це лівіший фільм, ніж радянський кінематограф. Лівіший і кращий.

“Миш’як і старе мереживо” (Arsenic and Old Lace). Штати, 1944. Режисер: Френк Капра, сценарист: Юліус Джей Епштайн, Філіп Джейн Ейпштайн.

За чорною комедією про щойно одруженого чоловіка, який дізнається, що його дві милі набожні бабусі, окрім догляду за його братом із психічним розладом “Я — Теодор Рузвельт”, власноруч хоронять і відспівують людей після того, як самі ж їх і вб’ють, можна побачити класичну комедію інтриги — ексцентричну, але доволі невинну. Належне треба віддати Кері Ґранту з його бездоганним відчуттям комічного ритму: його вираз обличчя досі продає більшість жартів. А ще в нього є сценічний брат-психопат, що якраз із спільником завітав у гостину, переховуючись від поліції з трупом на руках. Лишень не кажіть тому, що в нього обличчя Бориса Карлоффа.

“Рим, відкрите місто” (Roma, città aperta). Італія, 1945. Режисер: Роберто Росселліні, сценаристи: Роберто Росселліні, Федеріко Фелліні, Серджо Амідеї.

Один із перших представників італійського неореалізму, повен зйомки на вулицях, зображенні робітничого класу й трагедії, що спіткала людей із захопленням міста німцями, “Рим, відкрите місто” повен реалізованих персонажів, навіть третьорядних, нацистських звірств, внутрішніх конфліктів і прославлення ваги самопожертви й боротьби за власну свободу, фізичну чи власну. Окрім одної важливої фабули, що лишилася незакритою, найбільший удар по цьому фільму нанесла наука історія: кіно-бо замовчує факт фашизму Муссоліні, перекладає колективну відповідальність за фашизм на окремих громадян, а католицька церква… Про їхню допомогу організовувати втечу нацистів досі складають легенди.

“Утамаро і його п’ять жінок”, або “П’ять жінок поруч із Утамарою” (Utamaro o meguru gonin no onna). Японія, 1946. Режисер: Кенджі Мізоґучі, сценарист: Йошіката Йода.

Попри назву, це не та історія про кохання, на яку глядач очікує. Утамаро — художник, тому краса для нього найперше; жінки ж складають оточення, нарівні з художниками, учнями й простими людьми, для яких він малює. Жінки живуть, працюють, закохуються, страждають, і продовжують жити. Направду фільм має більше профеміністичних нот, ніж очікуєш від японського історичного фільму, частково через штатівську окупаційну цензуру, але вона все одно не надто чітка: жінка все одно може себе реалізувати лишень у шлюбі, байдуже, що чоловік має її поважати. По-друге, відчувається розхристаність через таку кількість персонажів: зрештою, навіть сам Утамаро в другій половині фільму переходить на спорадичну роль.

“Неправильна людина” (Odd Man Out). Велика Британія, 1947. Режисер: Керол Рід, сценарист: Р.С. Шерріф.

Політичний фільм без жодного слова про політику. У вас є “організація” в Ірландії, і всі розуміють, хто це, заради чого вони існують і чому вдаються до грабежу. І всі ірландці їм симпатизують: навіть ті, що бояться пов’язувати себе з ними, не здають їх поліції. Їм допомагають усі, хоча і не кожна допомога годяща. У чомусь я би назвав “Неправильну людину” абсолютним фільмом про підпілля на рівні цілого суспільства, ще й красно знятим. Моїм улюбленим кадром є одна зі сцени сварки п’яного художника з жебраком через бажання наживитися на “людині”, передавши його церкві за винагороду: жебрак під столом і на нього дивиться догори дриґом художник, що звисає з барної стійки. Гарний комедійний момент.

“Хрест-навхрест” (Criss Cross). Штати, 1949. Режисер: Роберт Сьодмак, сценарист: Деніел Фукс.

Нуар часто схожий на доромантичні тексти тим, що розводить шлюб і кохання по різні боки. Жінка виходить заміж за нелюба через втручання суспільства, як спосіб захиститися й забути коханого, що покинув її. Водночас пристрасть між закоханими притягує їх, попри час, простір і здоровий глузд, але наслідки відновлення колишніх стосунків фатальні. Десь у цьому ж світі відбувається й пограбування, але воно відчувається другорядним, випадковим на фоні драми, що чимось нагадує “Украдене щастя”. Бо злочин таким і народився — абсолютно випадково.

“Постукайте в будь-які двері” (Knock on Any Door). Штати, 1949. Режисер: Ніколас Рей, сценарист: Джон Монкс-молодший, Денеіл Тарадаш.

Дивна суміш: на третину нуарний фільм, на третину — юридичний трилер, ще на третину — мелодрама. Проблема в тому, що остання частина підважує дві решти. Це дуже агресивне представлення “пропащої сили” а-ля Чіпка Варениченко, спроба його пояснити вадами суспільства, якби не одне але: після того, до чого він довів власну (бідолашну, та одномірну) дружину, мені було навіть не важливо, чи вбив поліцейського. Я хотів, аби його покарали. За власну неймовірну самолюбність. (Але так, останні кадри з тінями — дуже красиві, очевидне натхнення німецьким експресіонізмом) .

“Святковий день” (Jour de Fête). Франція, 1949. Режисер: Жак Таті, сценаристи: Жак Таті, Генрі Марке, Рене Вілер.

Маючи глибоке коріння в німому кіні, “Святковий день” Таті характеризується мінімізацією діялогу заради фізичного гумору. Цей фільм про відчуття маленького містечка: їхні стосунки і взаємозв’язки, а також між ними і подорожнім ярмарком є справжнім головним персонажем. Певною мірою легка й піднесена картина, вона є трохи консервативною, але не назадницькою: прогрес, символічно прив’язаний до Штатів, Таті не стільки заперечує, скільки зрівнює в правах із іншими цінностями. Людина ж не машина, аби завжди викладатися на 100 відсотків.

“Усе про Єву” (All About Eve). Штати, 1950. Режисер-сценарист: Джозеф Л. Манкевич.

Манкевич — майстер середніх планів і продуманих мізансцен як режисер; іронічними, подеколи їдкими дотепами і хитросплетеними історіями як сценарист. “Усе про Єву” — не виняток, а яскравий приклад його майстерности: його персонажі — театральні актори, сценаристи, режисери, продюсери, критики — аж пашать від рядків, що нагромаджуються один на одного, маючи за ціль ідею йти по головах заради успіху й ейджизм щодо жінок на сцені, дарма в кіно чи театрі. Завжди знайдеться молода кров, готова штрикнути ножа в спину готової зірки, із посмішкою на очах.

“Рашьомон” (Rashomon). Японія, 1950. Режисер: Акіра Куросава, сценаристи: Акіра Куросава, Шінобу Хашімото.

Об’єднавши “Рашьомон” і “У бамбуковому чагарнику” Рюноске Акутаґави, Куросава робить найвідоміший фільм про пам’ять (і створює однойменний прийом, на жаль чи на щастя для кінематографа). Виживання, що примушує людину чинити зло, самовиправдання і самопредставлення в спогадах, зміна інтерпретації подій для власної вигоди. Чи билися бандит із самураєм хоробро, чи мечі їх дрижали, чи бою взагалі не було; хто саме вийняв лезо з трупа; коли і як саме втекла дружина — питання, що стосуються не відтворення подій, а моралі людей, що цю історію обговорюють, включно з глядачем. Підтримати одного з чотирьох оповідачів, чи заперечити усім і запропонувати власний варіянт подій — завжди провести лінію добра і зла. Що завжди дуже складно.

“Пограбування інкасатора” (Armored Car Robbery). Штати, 1950, режисер: Річард Флейшер, сценаристи: Ерл Фелтон, Джеральд Дрейсон Адамс.

Перед вами — зразковий нуар, типовіше нікуди. За трохи менше 70 хвилин тут будуть майже всі нуарні тропи: власне пограбування, поранення, перестрілки, переслідування, напруга всередині групи, зради спільників і подружні, удари в спину й обов’язкова перемога світла над темрявою в формі наполегливого детектива, що прагне помститися за смерть напарника й посадити злочинців за ґрати. Більше не скажеш, і більше було би неможливо. Цензура.

“На згубній землі” (On Dangerous Ground). Штати, 1951. Режисер: Ніколас Рей, сценарист: А.І. Безерідес, Ніколас Рей.

Пана Рея щось тягне зіставляти нуар із мелодрамою, але цього разу суміш удаліша. Це досі маргіналізація людей із психічними захворюваннями, хіба що замість психопатії недорозвиненість, та її тут не виправдовують вихованням чи суспільством. Перевагою “На згубній землі” є загальна тяжка атмосфера фільму: місто повне брехні й розкладу, село суворе і безжальне. Темрява міста зіставляється зі сніжними горами, однаково не дружелюбні до людини. Найслабша ланка тут — мелодраматична, із дивною, на сучасний погляд, любовною лінією, проте вона прийнятна в тому сенсі, що це єдина приємна річ, тому вона й відчувається дивно. Бо вже відвик від того, що може бути не тяжко.

“Співаючи під дощем” (Singin’ in the Rain). Штати, 1952. Режисери: Джин Келлі, Стенлі Донен, сценаристи: Бетті Комден, Адольф Грін.

Один із найвидатніших штатівських мюзиклів, що пропагують американську мрію, переслідуючи яку, заразом отримаєш і справжнє кохання. І ця ілюзія дуже вправно продається: хоч і історія досить проста, вона повна швидких і яскравих ремарок, а також різноманітних номерів на будь-який смак: жартівливі водевілі, фізична комедія з реквізитом (“Змусь їх сміятися”), славнозвісний танець під дощем (вибачте, у танці я ще більший профан). Але найіконічнішим, напевно, є включення в вигаданий фільм техніки мізанабіму, у межах якого темний і пристрасний танець (фламенко?) перетворюється в уяві танцюристів у шикарний і натхненно світлий балет. Це щось дивовижне.

“Як вийти заміж за мільйонера” (How to Marry a Millionaire). Штати, 1953. Режисер: Жан Неґулеско, сценарист: Наннеллі Джонсон.

“Виходити заміж треба з кохання” — каже фільм, чиї три головні персонажки вирішують знайти мільйонерів і вийти заміж із розрахунку. І всі плани летять шкереберть, бо ніде нежонатих заможних парубків не видно, а з другого боку — щойно трапляється нагода, то вони напосідають і ловлять кожна велику рибу. А далі — то риба вислизає, то трапляється гнилувата, то сама рибалка потрапляє в чужі тенета. Назагал фільм опиняється в полоні центральної сценарію, який нагадує ситком. Важко поєднати щире, чисте кохання із ідеєю одруження заради вигоди. Штатівці, звісно, знаходять спосіб об’єднати, але під час перегляду єдине, що спадає на думку — оце навигадували, жодного відношення до реальности.

“Ніаґара” (Niagara). Штати, 1953. Режисер: Генрі Гетевей, сценаристи: Чарльз Брекетт, Волтер Рейсх, Річард Брін.

По-перше, це нуарний фільм із Мерилін Монро в головній ролі, зроблений для неї, про неї і через неї. І вона вправно грає femme fatale. По-друге, це фільм, що працює через двійників. Пара Катлерів має двійників: Люмісів і Кеттерінґів. План вбивства Роуза стає планом вбивства Джорджа. Лікарня стає початком кінця для них обох, як і водоспад. Не сказати, що це настільки майстерний фільм — зрештою, тут досі є типова маргіналізація ПТСР — але йому стає мотивів і кутів, аби успішно відбутися як не зовсім типовий представник нуару.

“Сабріна” (Sabrina). Штати, 1954. Режисер: Біллі Вайлдер, сценаристи: Біллі Вайлдер, Ернест Леман, Семюел А. Тейлор.

Погане вутятко усім поганим вутяткам, “Сабріна” — це чергова голівудська казка, де проста (але все одно гарна) дівчина переживає нещасливе кохання, аби потім повернутися і звабити чоловіка своєї мрії. Але кермує досі Біллі Вайлдер, тож на сцену виходить його брат, якому ця любов заважає отримати прибуток у третій чверті року, тож він зваблює її — і закохується сам. Усе це і більше — в красивій режисурі, і гострих кумедних репліках. Визначення щасливого кінця як голівудського кліше не з’явилося би, коли би не було сотень прикладів, що це підтверджують.

“Ніч мисливця” (The Night of the Hunter). Штати, 1955. Режисер: Чарльз Лафтон, Джеймс Ейджі.

Казка, пофарбована в щирі нуарні тони, і ще зверху зашпакльована експресіоністським кіном, “Ніч мисливця” оповідає про перемогу добра як старої, але надійної і сильної “матінки-Гуски” над злом у формі серійного вбивці-священника, що полює на слабких і поранених і чиї проповіді каламутять розум. Однієї їхньої співочої битви під час виконання гімну “Опираючись на Його вічні руки” достатньо, аби відчути сходження універсальної історії в найбільш універсальній формі.

“Сверблячка сьомого року” (The Seven Year Itch). Штати, 1955. Режисер: Біллі Вайлдер, сценаристи: Біллі Вайлдер, Джордж Аксельрод.

Прикладом того, що цензура обмежує всіх і всюди, є “Сверблячка сьомого року”, де Біллі Вайлдеру буквально ніде діти свій талант сценариста-режисера, бо кодекс Гейса забороняє показувати перелюб. Йому лишається гратися з ідеєю перелюбу, вдаючися до персонажа, що є буквальним втіленням передумування настільки інтенсивного, що він готовий їхати оформлювати розлучення через перелюб у його голові, про який його дружина якось дізналася. Через деякий час будь-який глядач готовий говорити: “Чуваче, іди помацай траву, ти ж узагалі землі не тримаєшся”. Надто вже ця ідея стоїть на місці без утілення. Поруч із персонажем Монро це здається блюзнірством.

“…І Бог створив жінку” (Et Dieu... créa la femme). Франція, 1956. Режисер: Роже Вадим, сценаристи: Роже Вадим, Рауль Леві.

Поки в Штатах у 1955 році Біллі Вайлдер міг показати на екрані хіба що ідею бажання подружньої зради, у Франції наступного ж року виходить фільм про зраду, сексуальний потяг і пристрасть загалом — переважно аби показати, яка принадлива Бріджит Бардо. На мій погляд, не всі актори не витягують закладеної сценарієм драми, особливо Трентіньян і Маркан, їх сама Бардо і Юрґенс упевнено переважають. До речі, персонажці Бріджит треба віддати належне — дівчина, якій відверто затісно в патріярхальних структурах Франції 50-х, про котру кажуть, що вона тільки робитиме, що ставитиме роги чоловікові, довго зберігає йому вірність і вдячність. Фільм мимохідь критикує оцю ідею, що красива жінка має зраджувати, особливо коли в неї така чуттєва вітальність. Сексизм, вельмишановне панство!

“Ніч і мла” (Nuit et brouillard). Франція, 1956. Режисер: Ален Рене, сценарист: Жан Кейроль.

“Ніч і мла” — документальний фільм про нацистські концтабори, зроблений у поетичній манері, можливо, аби наблизити жертв до глядача, або аби віддалити його від зображуваного жаху. Надто свіжа була ще рана Другої світової. Це фільм про те, як жахи минулого оскверняють теперішнє, місце, землю, предмети. Наполягаю його дивитися з моральної точки зору. Бо деякі образи, як величезні рулони тканини, зроблені з жіночого волосся, мають бути побачені, запам’ятовані назавжди, бодай з поваги до тих, з чийого волосся вони були зроблені.

“Дитячий мат” (Le Coup du berger). Франція, 1956. Режисер: Жак Ріветт, сценарист: Жак Ріветт, Клод Шаброль, Шарль Бітч.

З одного боку, “Дитячий мат” — короткометражний фільм на дуже типову французьку тему: подружню зраду, де дружина намагається влаштувати подарунок коханця як річ, що її чоловік “випадково” знайшов. А з другого — у рухливій камері й досить незвичних кутах, ув оповіді від третьої особи, що нагадує детективну начитку в штатівських нуарах, у хитрій історії на актуальну тему — це фільм-передвісник французької нової хвилі, як “La Pointe-Courte”. Вираження неповні, але тенденція проявляється.

“Восьмигодинний жах, чи Вісім годин жаху” (Hachijikan no kyôfu). Японія, 1957. Режисер: Сейджун Сузукі, сценаристи: Ґоро Танада, Рокуро Цукіджі, Койчі Сайто.

Режисерський дебют пана Сузукі — єдина причина, чому я взявся цей трилер телевізійної якости. Що я отримав: досить непоганий другорядний фільм, який бере максимум із своїх обмежень. Тут персонажі — здебільшого типи (багач-боягуз, молода матір із дитиною, злочинець із складним минулим, жінка з забороненим коханням, пуританець-трансвестит тощо), з рівною мірою комедії і мелодрами. Історія проста: ось захопили двоє злодюг автобус. Тому й 8 годин жаху. Плюс красиві краєвиди японських гір. Більшого не очікуйте.

“Ніч демона” (Night of the Demon). Велика Британія, 1957. Режисер: Жак Турньєр, сценаристи: Чарльз Беннетт, Гол І. Честер.

Перед вами класична Старозавітна історія, де замість Бога — демон, зроблена в найкращих канонах фільмів про чудовиськ. Сила демона — неухильна, невідворотна й чхати хоче, чи ви вірите в надприродне. Щось на кшталт Саяко із “Дзвінка”. І ті, хто отримали силу демона, направду найбільше в його пастці. А ще це фільм, де науковий метод спершу протиставлений, відтак — зіставлений із магією. Емпірика доводить наявність демонів? Тоді наука має їх прийняти. Старомодно, але весело.

“Тюремний рок” (Jailhouse Rock). Штати, 1957. Режисерд: Річард Торп, сценарист: Ґай Троспер.

Фільм зробили для того, аби заробити грошей під ім’ям Елвіса Преслі, і то видко. Увесь фільм — посередня мелодрама, а сам Преслі, по-перше, грати не вміє, по-друге, зображає персонажа з великим еґо і ще більшим мудацтвом з-поміж таких самих мудаків. Єдиною пристойною людиною є Джуді Тайлер, котра все це терпить, бо ж обов’язковий щасливий фінал і возз’єднання з Преслі. Можна подивитися кліп пісні “Тюремного року” в межах фільму, і пропустити решту. Збережете власний час.

“Міст через річку Квай“ (The Bridge on the River Kwai). Велика Британія, 1957. Режисер: Девід Лін, сценаристи: Карл Форман, Майкл Вілсон.

Це — один із найкращих епічних воєнних фільмів, що їх бачив. І я не скажу про нього нічого, окрім одного спостереження: цей фільм — боротьба честі проти бунтарства. Честь британського полковника — у виконанні наказів, у витримці катувань заради власних ідеалів, у плануванні на майбутнє, у відповідальності за солдат; бунтарство американського командира — у прагненні втечі, у відмові до самопожертви та жертвування загалом, у вмінні виживати за найскладніших умов, у готовности порушувати накази. І кожна позиція підважується, кожна позиція підноситься, бо жодна з них не може бути в абсолюті.

“Доторк зла” (Touch of Evil). Штати, 1958. Режисер-сценарист: Орсон Велз.

Фільм про межі в усіх сенсах: на межі Мексики і Штатів підривають машину, межою стає спосіб поліцейського розслідування, що розділяє капітана поліції і спецпрокурора; і утримання від алкоголю є останньою межею, перш ніж людина втратить усю честь. Дехто каже, що “Доторк зла” є останнім власне нуарним фільмом, де злодієм виявляється поліцейський: сюжет, який раніше не міг бути правдою, бо поліція несла з собою справедливість, закон і порядок. Велз ставить логічне питання: “Чи має право заради цього вище переліченого робити все доступне, аби притягнути злочинців до відповідальности, як ми бачили до цього?” І його відповідь так само хвилююча, як і шалені експресіоністські куті, що присутні в сцені вбивства в готелі.

Олекса Довбуш. Україна, 1959. Режисер: Віктор Іванов, сценаристи: Віктор Іванов і Любомир Дмитерко.

Наші улюблені українські опришки. У мене майже немає претензій до технічного боку фільму, він зроблений професійно — хіба що оті “поєдинки” на шаблях, там відразу видко, що актори ніколи навіть не тренувалися битися зі зброєю в руках. Але його треба дивитися вельми обережно, бо він має антиукраїнське наповнення (дякуйте союзу) у деталях. Наприклад, задля розколу козацькі низини прирівнюють до опришків, старшину — до польської шляхти. Або сцена в церкві, коли священника викривають як зрадника і контраст світлих кадрів із затемненими кадрами священника наближає останнього до чорта. Уважним треба буть страшне, але наш спадок, що поробиш.

“Суботній вечір і недільний ранок“ (Saturday Night and Sunday Morning). Велика Британія, 1960. Режисер: Карел Рейс, сценарист: Алан Сіллітоу.

Ось вона — британська драматургія кухонної мийки. Сіра, брудна, суперечлива, але безсумнівно — жива. Це протаґоніст, що живе заради задоволення, бо довкола сама сірість і нудота буднів на заводі. Це постійне бажання обдурити представників влади, байдуже, менеджерів на заводі чи офіцера поліції. Це небажана вагітність, від якої треба позбавитися, аби можна було дуріти далі (тоді ж аборт ще нелегальний). І це однозначне майбутнє: іпотека, сім’я, усе той самий завод. Однозначне, і тому настільки огидне в своїй неухильности. Проте, можливо, із коханою людиною то буде менш огидно.

“Пекло” (Jigoku). Японія, 1960. Режисер: Нобуо Накаґава, сценаристи: Нобуо Накаґава, Ічіро Міяґава.

Фільм зробили явно, аби показали буддистську форму пекла, і це відчувається. Це світ, де зло породжує зло з такою швидкістю, що добро навіть не встигає зрозуміти, що саме відбулося. Уся частина на землі існує лишень для того, аби показати якомога більше різних грішників, що в майбутньому гнитимуть у пеклі. Але останнє, попри дешевизну, приємно вражає — це щось середнє з-поміж “Пекла” (1911) і “Домом, що збудував Джек” (2018) — і не тільки хронологічно. Але якщо вам не цікаво дивитися на потойбічні страждання за ваші гріхи, шукати тут майже немає чого.

“Цілься у поліцейський фургон” (Jūsangō taihisen yori: Sono gosōsha o nerae). Японія, 1960. Режисер: Сейджун Сузукі, сценаристи: Шінічі Секізава.

Один із багатьох гостросюжетних трилерів, що їх Японія активно продукувала, надихаючись штатівськими фільмами, але пристосовуючи їх до своєї авдиторії. Уявіть: ви разом із дівчиною, що ви мали би захищати, прив’язані в кабіні машини, і ваш ворог пускає сірника на цівку бензину, що тече з вашого бензовоза. Що далі? Голівуд би зробив, що вони звільнилися і вистрибнули з кабіни в останній момент під великий вибух. У Японії все простіше: дівчина звільнилася перша, розв’язала чувака, він вийшов, закрив витік, і вони від’їхали на три метри. Бо реальність така — простувата.

“Зазі у метрі” (Zazie dans le Métro). Франція, 1960. Режисер: Луї Маль, сценаристи: Луї Маль, Жан-Поль Раппно.

Культова французька буфонада, у чомусь вона відображає дитячий світогляд: в усьому важить моє “я”, що поєднується хитрою, не мудрою, логікою. Усі персонажі яскраві й незмінні: язиката племінниця-грубіянка, дядько пофігіст, що танцює в кабаре, стара дама в активних пошуках чоловіка, таксист, зациклений на власному авті, дружелюбний старий… педофіл? Можливо, та це не важливо. Ламай, бий, трощи, кусайся, нападай на поліцейських — нічого не має значення, бо твоя заповітна мрія — покататися на метрі — полетіла в вікно через страйк. А решта, як каже чоловік, стоячи на даху ліфта Ейфелевої вежі, “сон уві сні”.

“Солодке життя” (La Dolce Vita). Італія, 1960. Режисер: Федеріко Фелліні, сценаристи: Федеріко Фелліні, Енніо Флаяно, Тулліо Пінеллі, Брунелло Ронді, П'єр Паоло Пазоліні.

У чомусь перекликаючись із “Ніччю” Антоніоні, “Солодке життя” — це фільм про внутрішню порожнечу і породжену нею жадобу. У чомусь три години зображення цього надміру — безперечно, гарно поставленого, написаного й зіграного — теж підтвердження пустоти. Журналісти, що кидаються на кожну потенційну історію; християни, що трощать дерево, біля якого начебто було з’явлення Діви Марії; протаґоніст Марчелло, що женеться за численними жінками в пошуках кохання; Штайнер, що відчуває порожнечу, попри багатство й люблячу родину; список може продовжуватися. У дечому — провісник втоми від історії й етичного падіння “західного” світу, що надто погрузло в власних слабкостях. А ще італійці — невпевнені в собі сексисти.

“Вірідіана” (Viridiana). Мексика, 1961. Режисер: Луїс Бунюель, сценаристи: Луїс Бунюель, Хуліо Александро.

“Вірірідана” — наче два фільми, об’єднані лишень титулярною протагоністкою. Перша бо половина нагадує початок фільму про привида, якого дядько не здатен забути — щось на кшталт дивної версії “Ребекки”. Але потім фабула різко міняється у бік більш-менш історії про потребу доброго ставлення до безхатьків, бідних і хворих, які самі себе підважують, коли роблять бенкет у чуму, що нагадує картину про святу вечерю Да Вінчі. Окрім власне Вірідіани, постійною тут є критика церкви — не віри — як здирництва, догматизму, підтримки існуючого ладу, однак і ідея прямого служіння Богу в обхід зрештою підважується. Тому це дуже цинічний фільм, але його цинізм обґрунтований, хоч і суперечливий.

“Одноокий валет” (One-Eyed Jacks). Штати, 1961. Режисер: Марлон Брандо, сценаристи: Ґай Троспер, Калдер Віллінгем, невказані сценаристи: Род Серлінґ, Сем Пекінпа.

Брандо зробив нам усім послугу, сказавши, що після “Одноокого валета” він більше ніколи не зніматиме фільмів. Брандо — не найгірший режисер, у нього є і глибина кадру, і цікаві ракурси, але чого в нього нема, то це відчуття динаміки фабули. Як навмисне, ще й сценарій не дуже. Перші 40 хвилин це вестерн, а потім його хитає між вестерном і мелодрамою, і хитає не те слово. І режисер, і сценаристи шукають найобхідніші, найповільніші способи сказати й показати абсолютну банальність. Аби в останні 10 хвилин набрати таку стрімку швидкість, що в фіналі скаче галопом не лишень коняка. Словом, видатний актор — зеленавий режисер.

“Санджюро”(Tsubaki Sanjūrō). Японія, 1962. Режисер: Акіра Куросава, сценаристи: Хідео Оґуні, Руюзо Кікушіма, Акіра Куросава

“Санджюро” — це продовження “Йоджимбо” Акіри Куросави, таке ж пригодницьке з насиченими боями і місцями шикарними спецефектами (особливо остання смерть). Водночас це — і тонка насмішка над фанами першого фільму, реалістичніша і складніша, що має на меті показати, як складно керувати й залагоджувати конфлікти, і що бійки й різанина, так обожнювані хлопчиками-самураями — небажана крайність, вибір недалоглядних. Уміння впоратися з кризою й долати суперника без витягання меча зі своїх піхв — ось справжній шлях самурая, лорда, і всякого управлінця.

“Маленький солдат” (Le petit soldat). Франція, 1963. Режисер-сценарист: Жан Люк Ґодар.

Якщо відкинути Ґодарівську манеру персонажів говорити афористично, що невимовно дратує і уштучнює їхні стосунки, “Маленький солдат” — антивоєнний, антириторичний і, що найважче назвати, антизасобний. Опонентом Ґодара тут є, дивовижно, Мак’явеллі. Показуючи терористичні організації за та проти незалежности Алжирії, режисер наголошує, що обидві — однаково негуманні, ладні шпигувати, шантажувати, піддавати тортурам і навіть вбивати заради своєї мети. У цьому є певний цинізм зневаги причин, але питання Ґодара “Чи варто послуговуватися методами супротивника, аби його перемогти” є вельми актуальним.

Наш чесний хліб. Україна, 1964. Режисери: Богдан Муратов, Кіра Муратова, сценарист: Іван Бондін.

“Наш чесний хліб” фільм соцреалістичний, хоч і Муратових довелося лещатами туди запихувати. Там є чимало деталей, що додають персонажам і фабулам тримірности — молокодійні пристрої, що ламаються; начальник сусіднього колгоспу, що робить, як партія скаже; дуже літня пані, що терпляче чекає, поки їх збудують будинок. Мінус: соцреалістичний фільм не може мати антагоністів, тому сина начальника колгоспу, очевидного антагоніста, відбілюють як можуть, та й загалом сценарій не виходить за межі шаблону “У країні, де переміг соціялізм, бувають похибки на місцях, але не в системі”. Та й таке.

“Три вигнанці-самураї” (Sanbiki no Samurai). Японія, 1964. Режисер: Хідео Ґоша, сценаристи: Кеїчі Абе, Ейзабуро Шіба, Хідео Ґоша.

У чому престиж бути самураєм? Що є Бушідо? “Три вигнанці-самураї” — фільм про це, але й про японську ієрархію під час Едо. А також про порушення ієрархії, величезну провинність, за яку мусиш бути готовим покласти голову. Але що й порушення — свідчення великого розпачу, кривди, що не має бути зігнорована. І що бути самураєм — це престиж і відповідальність, яка йде в парі, і що відмова нести відповідальність перед законом, не феодалом, закінчиться тим, що останній тебе й спробує вбити.

“Історія лютого пістолету” (Kenjū zankoku monogatari). Японія, 1964. Режисер: Такумі Фурукава, сценаристи: Харухіко Оябу, Хісатака Кай.

Фільм-пограбування із очевидними нуарними нотками, “Історія лютого пістолету” — кіно абсолютно типове. Ось Тоґава, що хоче забезпечити гарне життя й операцію своїй сестрі в кріслі колісному — персонажці мелодраматичній, аби поспівчувати Тоґаві. Він пристає на пропозицію пограбувати — знову, до речі — інкасатор, і далі все очікувано: внутрішня напруга, зради, поранення, перестрілки, фатальна жінка, аби бодай хтось був красивий у кадрі; нарешті, сутичка зла проти більшого зла. Єдина відмінність від штатівських нуарів — відсутність поліції як світла, тут вони в програші, а зло пожирає себе самотужки. А ще цікавий момент боротьби проти часу: Тоґаві вже за 30, і, як він думає, це — остання спроба вирватися в люди, остання можливість знайти грошей для сестри.

“Незвідане місце Абашірі”, або “В’язниця Абашірі” (Abashiri Bangaichi). Японія, 1965. Режисер-сценарист: Теруо Іші.

Хоча його представляють як якудза фільм, “В’язниця Абашірі” — мелодрама в убранні тюремного фільму, єдине, що не дає йому звучати так сентиментально. Хоча чимало сцен присвячені ієрархії, правилам й повадкам в кримінальному світі, почасти данина часу (і факту, що якудза кришувала японський кінематограф, відмиваючи свій образ і власні гроші), фабула це все підважує — головний персонаж не хоче мати нічого спільного з кримінальним світом, він там бував, і тепер бажає виправитися; його протест, явний чи прихований, ставить в’язням палиці в колеса, і зрештою, він перемагає тим, що цей кодекс не приймає. А ще там красиві краєвиди, холодні й засніжені, неприємні, як у “На згубній землі”.

Як справи, Тигрова Ліліє? (What's Up, Tiger Lily?). Штати, 1965. Режисер: Вуді Аллен, Сенкічі Таніґучі, сценаристи: Вуді Аллен, Луїз Лассер, Лен Максвел, Джулі Беннетт, Френк Бакстон, Мікі Роуз, Бріна Вілсон, Хідео Андо.

Режисерський дебют Аллена — пародія на шпигунське кіно 60-х, найпростіша за формою: берете вже готовий фільм, і записуєте поверх нього новий звукоряд (добре, Аллен ще зняв кілька екстра сцен, що не стосуються фільму). Зіткнення двох різних контекстів — ось вам і комічне. Не сказати, що воно дуже вже хапає зірок із неба, все-таки прийом один, і він швидко себе вичерпує, але місцями бувають доволі кумедні жарти.

“Безтямний П'єро”, або “Дурень П’єро”. Франція, 1965. Режисер-сценарист: Жан-Люк Ґодар.

“Дурень П’єро”, на мою думку, підхоплює тренд шпигунських фільмів, що з’явилися після першого бондівського фільму три роки раніше, і об’єднує його з характерною Ґодарівською зневагою до французької армії та мистецькими амбіціями. Тут є вже відома з італійських фільмів утома від буржуазного суспільства і прагнення втекти від неї в руссоїстську природну щирість. Є агенти розвідки й зображення тортур. Є кілька смертей. Є бажання написати роман про “життя”, і ганебна спроба самогубства. Є реквізит. Є умовність. І є сценарій Ґодара, який усе більше йде в метанарацію, через що актори радше промовляють афоризми, ніж говорять, та й вислови ті радше звучать розумно, ніж такими є. Зате які красиві кадри, які чудові кольори.

“Планета вампірів”, або “Жах у космосі” (Terrore nello spazio). Італія, 1965. Режисер: Маріо Бава, сценаристи: Альберто Бевіляква, Калісто Косуліч, Маріо Бава, Антоніо Роман, Рафаель Джей Сальвіа.

Якщо відкинути очевидну дешевизну фільму й такий самий сценарій, хоча аж п’ятеро трудилися його написати, то “Жах у космосі” захоплює цікавим візуалом. Так, воно досі дешеве, видно, що зроблене на студії але практичні спецефекти й спроби замаскувати його в тумані мають свій шарм. Але більше зацікавлює монстр, якого нам показують. Концепт безтілесних чудовиськ, що захоплюють у свій контроль свідомість живих і тіла мертвих — лякає, бо в певному сенсі Арґо нездоланні. Їх можна зачинити в закритому просторі, втекти, але не перемогти. Це як вірус у пробірці: якщо втече назовні — всім каюк.

“Хороший, поганий, злий” (Il buono, il brutto, il cattivo). Італія, 1966. Режисер: Серджіо Леоне, сценаристи: Лучано Вінченцоні, Серджіо Леоне, Адже і Скарпеллі.

Три години перестрілок у найрізноманітніших співвідношеннях. У чомусь наслідуючи Куросаву (не тільки ж сценарії в нього красти), Леоне демонструє нам насилля з метою його підважити, щоразу даючи його більше: від зірваного повішання зрештою доходимо до славнозвісної мексиканської дуелі на свіжому кладовищі, скрізь і довкола вкритого трупами. Це красиво, це весело, і це працює. Особливо після сцени битви за міст, де паралелі з Першою світовою війною очевидні, а розчарований командир проклинає міст, що пожирає його людей. Третя сорок п’ять, час втрачати солдатів!

“Про вечірку і гостей” (O slavnosti a hostech). Чехословаччина, 1968. Режисер: Ян Нємец, сценаристи: Ян Нємец, Естер Крумбахова.

“Про вечірку і гостей” є гарною вправою на те, як змусити людей робити те, що ти від них хочеш: створюй ілюзію порядку і контролю, створюй задля них правила, котрих мусять виконувати, дивних, але які потенційно можна пояснити самим собі та апелюй до людського еґо. Бажано, аби ти ще був харизматичним, здатним впливати на людину при владі й на інтелектуала. Тоді успіх гарантований. Поширюй владу на всіх за столом, потім за бенкетом. Відтак іди шукати гостя, що пішов, з собаками та рушницею. Ніхто й не подумає, що можна якось інакше.

“Для мого розчавленого правого ока” (Tsuburekakatta migime no tame ni). Японія, 1968. Режисер-сценарист: Тошіо Мацумото.

Короткометражний фільм, що зіставляє мистецькі зображення з живим записом і масовою культурою в швидкому монтажі, часто ділячи екран навпіл, або на чотири частини. Дарма дошукуватися фабули, це радше технічний витвір, що мені нагадав перегляд відео, де половину екрану займає Subway Surfer або Minecraft для концентрації уваги. Або хвилю коротких відео, як у ТікТоці. Мацумото у дечому був прозірливий.

“Дика банда“ (The Wild Bunch). Штати, 1969. Режисер: Сем Пекінпа, сценарист: Сем Пекінпа, Валон Ґрін.

Сем Пекінпа знімає про занепад зейтґейсту вестернів, акурат перед початком Першої світової. Тут є навіть німець серед антагоністів. Ковбої старішають і зникають, бо вже нема тієї свободи, цивілізація наступає, і їм лишається або пристосовуватися, або кивати п’ятами (знову в Мексику). І водночас це — критика самої ідеї вестерну, що чітко показує, як часто гинуть випадкові перехожі, власні товариші, що потрапили на лінії вогню, чи просто мали нещастя працювати з ідіотами. Що коли і є справжній претендент на свободу штатівської землі — то це індіанець.

“Безтурботний їздець” (Easy Rider). Штати, 1969. Режисер: Денніс Гоппер, сценарист: Пітер Фонда, Денніс Гоппер, Террі Саутерн, Карен Блек

На позір дорожній фільм, “Безтурботний їздець” — кіно про кризу штатівських 60-х, про агресивне зіткнення суворого, консервативного, і глибоко упередженого Півдня зі змінами — світоглядними, поведінковими, в одязі і в спілкування тощо — що йдуть не тільки з Півночі, а ще й із Заходу. Ще це — фільм-пошук, коли людина досягає власної мрії (у випадку головних персонажів — успішної продажі наркотиків заради купи грошей), отримує внутрішню кризу і не знає, куди рухатися далі. Штатівська людина як капіталізм: без руху занепадає. До того ж там є Джек Ніколсон, що краде всі сцени зі своєю участю.

“Дзета” (Z). Франція, 1969. Режисер: Коста-Гаврас, сценаристи: Коста-Гаврас, Хорхе Семпрун.

Не дайте поганим асоціаціям із назвою вас відвадити. “Дзета” — страшний і тривожний фільм із реалістичним зображенням, як демократія програє військовій хунті. Я не можу не стати на бік протестувальників, хоча й їхня типова позиція соціялістів-совєтолизів мене вибішує. Це кіно про вбивство політичного кандидата, але не тільки. Це і про те, як консервативні кола застосовують шантаж, залякування, маніпуляції, зловживання службовим становищем, потурання, втручання в розслідування, навіть деполітизацію як інструменти. Про те, чому важливо бути політично свідомим, і що судова гілка має бути незалежною. І про те, що протест має завжди переходити в заколот, себто має бути сила, готовність бити, трощити і бунтувати на знак протесту проти несправедливости. Інакше, схоже, ніяк.

“Пограбування по-італійськи” (The Italian Job). Велика Британія, 1969. Режисер: Пітер Коллінсон, сценарист: Трой Кеннеді Мартін.

Культовий комедійний фільм-пограбування з моїм улюбленим Майклом Кейном у головній ролі. Тут є все для гарного вечора: британська вищість, навіть у в’язниці, навіть на унітазі; мафія, що дуже воліє грабувати в Італії без конкуренції; хакер із фетишем на повних людей; рання форма хакінґу, через що в місті затори, як у Києві о 8 ранку під час повітряної тривоги; і моє улюблене: погоня на машинах: по вуличках, каналізації, воді і навіть на даху стадіону.

“Кес” (Kes). Велика Британія, 1969. Режисер: Кен Лоач, сценаристи: Кен Лоач, Баррі Гайнс, Тоні Ґарнет.

Пізній представник драматургії кухонної мийки, “Кес” — історія про підлітка з неповної сім’ї і робітничого класу, без майбутнього, надій і сподівань; єдина певна річ — він завжди може піти працювати в шахту від безвиході. Вихідці з міст при копальнях зрозуміють. Тут — дуже жорстка й справедлива критика шкільної системи, котра лишень оспівує бога, карає учнів за діло й без, і нарікає на погане покоління. А ще — про важливість мати справу для самореалізації, байдуже, яку, аби вона надихала й приносила задоволення. Протаґоніст, наприклад, віднаходить себе в соколярстві, де його стосунки з соколом — не дресирування — дозвіл величного птаха бути одомашненим хлопчиком.

“Лиходій” (Villain). Велика Британія, 1970. Режисер: Майкл Тачнер, сценаристи: Дік Клемент, Ієн Ла Френе, Аль Летьєрі.

“Лиходій” був одним із фільмів, що започаткували в Британії тренд на фільми про злочинців. Без покаяння, без спроб повернутися на добру сторону, злочинці мають бути лишатися злими, проте складними. Важкий характер, рукоприкладство, і токсичні “стосунки” з хлопцем, і водночас турбота про матір, розумна організація тіньових справ, бажання уникнути зайвих проблем (що не означає, що протагоніст не готовий пустити кулю в лоба). “Лиходій” категорично злий, і в цьому його принада. Людей приваблює вигадане зло.

“Вулиця Ріллінґтон, 10” (10 Rillington Place). Велика Британія, 1970. Режисер: Річард Флейшер, сценарист: Клайв Екстон.

Дослідження подоби зла, “Вулиця Ріллінґтон, 10” проймає тим, яким може видаватися серійний убивця. Джон Крісті у виконанні Річарда Аттенборо — ввічливий і тендітний, із м’яким голосом і сусідською доброзичливістю, що робить його диявольськи хитрим і завбачливим. Як і кожен маніяк, він уміло грає своїми жертвами, полюючи на тих, хто доведені до розпачу, хто хоче швидких, напів- чи нелегальних рішень. Його головний інструмент — невпевненість. жертви стають співучасниками, бо вагаються щодо того, ким він є насправді, дозволяючи йому контролювати історію. Стрімкий розвиток останніх років злочинця перед затриманням не йде фільму на користь, бо супроти одиничної трагедії випада дешево. Гадаю, це спадок штатівської цензури, що завжди вимагала покарання для злочинців, бодай фіктивного, як у “Об’їзді”. Національний спадок Флейшера, так би мовити.

“Валері і тиждень див”, або “Дивовижний тиждень Валері” (Valerie a týden divů). Чехія, 1970. Режисер: Яроміл Їреш, сценаристи: Естер Крумбахова, Яроміл Їреш, Іржі Мусіл.

Першим враженням про “Валері” — що це доросла історія “Аліси в країні див”, повна надприродного, вампірів, чарівників, випадів у бік церкви, жіночої бісексуальности, і бенкету біля річки, аби зрештою все виявилося наче сном. Себто так, із сценарної боку, воно не дуже тримається купи, але, оскільки воно збудоване як казка, фільм може собі дозволити певну розхристаність. А от режисура тут пречудесна, особливо костюми і декорації. Усі персонажі красиво вдягнені, ходять по локаціям, що нагадують радше невизначене минуле, аніж чітке сьогодення. Прихильникам “Аліси”, гадаю, сподобається.

“Чорний живіт тарантула” (Black Belly of the Tarantula). Італія, 1971. Режисер: Паоло Кавара, сценаристи: Марчелло Данон, Лучілле Лакс.

Я майже певен, що цей фільм написали і зняли лишень задля того, аби показати красивих акторок, часто голяка, перш ніж їх усіх криваво повбивати. Іншої причини таких різких тональних змін, де пів фільму було розслідування, чи не чоловік убив дружину, аби зробити поворот на 270 градусів у бік спа салону, не бачу. Мейл ґейз ув усій красі італійського сексизму. Десь там і типова для джалло маргіналізація психічно хворих людей як маніяків. І теж через секс. Або італійці гіперфіксовані на сексі, або мало кохаються.

“Смерть ходить на високих підборах” (La morte cammina con i tacchi alti). Італія, 1971. Режисер: Лучіано Ерколі, сценаристи: Мануел Веласко, Діно Верде.

Мені подобається лейтмотив очей. Погляд з боку злочинця, його колір очей, підглядання через вікно та у бінокль, професія окуліста, розслідування з кількох точок зору — бачення та його обмеження хитро вплетені в історію. Як фільм-детектив він працює добре, але в іншому він слабкий. Знову, не через режисерську роботу — частково через лейтмотив вона якраз-таки сильна, бо треба постійна глибина кадру для підглядань — а через сценарій. Характери там дуже сирі й не вельми змінні, ще й із прикметною для італійського кіна перегравання через сильні емоції. Щораз, як я чув оцей вигук “Porco!” з сильним акцентом від нібито француза, я вибухав реготом.

“Гарольд і Мод” (Harold and Maude). Штати, 1971. Режисер: Гел Ешбі, сценарист: Колін Гіґґінс.

Макабрична романтична комедія, “Гарольд і Мод” — це зіткнення декадансу, із його інтересом до танатосу, і віталізму, що прагне жити в миті. Обидва є способами критики й одночасно боротьби з системою, де все штучно, одноманітно й банально нудно. Подумаєш, кохання з різницею в 60 років, наче Ґете ледь подібне не утнув. Але видно, що декаданс — це привілей багатих, а віталізм жертвує суспільним заради індивідуального. Щирість і любов до життя — речі добрі, але не виправдовують категоричного відкидання великих ідей, надто вже самолюбно, як на мене.

“Шафт” (Shaft). Штати, 1971. Режисер: Ґордон Паркс, сценаристи: Ернест Тайдімен, Джон Д. Ф. Блек.

Небезпідставно критикований за об’єднання маскулінности, внутрішньої сили та мачизму, усе ж “Шафт” означив собою не тільки тенденцію, що на афроамериканцях можна зрубити грошей, але що вони мають силу і голос стояти окремо, а не бути в постійній залежности. Так, це дуже неоднозначний сценарій, і досить сексистський, але що мені подобається, то це чіткий територіяльний чи навіть ментальний маркер: Гарлем є чорним, і чорні вирішуватимуть, що і як їм робити: у межах закону, спираючись на кримінал, чи долучаючись до революції. Як представник постколоніальної нації, мені резонує. Плюс, це весело і круто знято.

“Крутеееезнааа пісня Солодкого Світбека” (Sweet Sweetback's Baadasssss Song). Штати, 1971. Режисер-сценарист: Мелвін Ван Піблс.

Порівняно з “Шафтом”, тут більше емансипації… і менше фабули. Себто, вона є, пунктиром: проститут убиває расистських лягавих і мусить тікати в Мексику. Далі він бігає. Із плюсів, це цікавий монтаж і прикольний супровід від додискових EW&F. Але… Ахем, там перша сцена — зваблення дитини проституткою, із якою він (проститут) разом понад 10 років. До того ж пунктирність історія з часом втомлює: чувак кудись добігає, трахається, йому хтось допомагає, хтось за це отримує на горіхи, він біжить далі. Сексуальна революція, здається, мала на меті щось інше. Але приємна солідарність, своєму допомагають без питань.

“Клют” (Klute). Штати, 1971. Режисер: Алан Пакула. Сценарист: Енді Льюїс, Девід Льюїс.

Блукаючи між напругою, холодом, відстороненістю і внутрішнім дискомфортом, “Клют” найбільше залежить від вашого ставлення до проституції і вмінні емпатувати до дуже сірого досвіду представниці цієї професії. Водночас це — симптоматичний фільм своєї епохи, старі традиції й установи автоматично не приносять комфорту, а нові ще не вироблені і не відомо, чи будуть вони взагалі. Через це — постійне відчуття незадоволення, дискомфорту, внутрішнього браку, котре ниє під шкірою. А тут ще й розслідування потенційного вбивства. Ні миті спокою.

“ТНХ 1138“ (THX 1138). Штати, 1971. Режисер: Джордж Лукас, сценаристи: Джордж Лукас Волтер Мерч.

З одного боку, гріх нарікати на фільм — з мінімалістичним дизайном, чорно-білими кольорами (сам він не знятий у чорно-білому), розбудованим світом і класними кадрами. З другого боку, Лукас ніколи не був таким обдарованим сценаристом, який він режисер, і це помітно навіть тут. Стосунки ТНX і LUH не мають справжньої глибини, попри свої “неправильність” у тій антиутопії, та й історія сама не знає, куди себе подіти, це бачення майбутнього, безумовно тривожне, але не оригінальне, і не має кінцевого повороту, що міг би вразити. Красиво, але безцільно.

“Банани” (Bananas). Штати, 1971, режисер: Вуді Аллен, сценаристи: Вуді Аллен і Міккі Роуз.

“Банани” є одним із кращих фільмів Аллена його раннього періоду, коли він був кращим сценаристом, аніж режисером. Тут є задатки його зрілої режисури, котрій бракує лиску й майстерности, що особливо проявляється в незграбних рухливих кадрах і подекуди дивних кутах. Проте фабула постаріла не сильно — Штати як були імперіалістичним ґеґемоном, так ними і лишилися, хіба що їх знову кидає ув ізоляціонізм — та й більшість жартів досі кумедні. Балакучість, самоаналіз і єврейство — три кити алленівського гумору, що рідко його підводять.

Усе, що ви хотіли знати про секс * Але боялися запитати (Everything You Always Wanted to Know About Sex * But Were Afraid to Ask). Штати, 1972. Режисер-сценарист: Вуді Аллен.

Зазвичай антології не рівні і цей фільм не є винятком. Окрім слабкого Вуді-режисера, варто пам’ятати, що за понад 50 років ставлення об’єкту комедії і до сексу сильно змінилося, тому секс-комедії старішають найшвидше. Назагал, враження наступне: про Середньовіччя — скетч посередній; про зоофілію — зневажливо орієнтальний, бо вівцейобством лікаря заражає вірменин; про публічний секс — чудовий: пародія на Фелліні й Антоніоні посилює Аллена-режисера; про трансвестизм — це дивитися радше боляче, ніж кумедно, таке воно старече; про збочення — класний форматом телешоу, аніж змістом; про сексологію — воно не має сенсу, зате є монстр-цицька; про виверження сім’я — кумедна, і люди в костюмах сперми. Отак.

“Нишпорка” (Sleuth). Велика Британія, 1972. Режисер: Джозеф Л. Манкевич, сценарист: Ентоні Шаффер.

Берете адаптацію п’єси Шаффера, що грається з детективом як жанром, у той же час будучи коментарем щодо класової нерівности та імміграції, де блеф є первнем розмови, і битва умів ведеться на подвійному та навіть потрійному блефі. Берете майстра Манкевича, що розставляє декорації й акторів, наче на шахівниці, де навіть вікна запотівають, аби можна було побачити акторів; нарешті, на основні ролі берете великого Майкла Кейна та генія Лоуренса Олівера. Це і є “Нишпорка”.

Ендрю: Не поспішайте. Спершу ви маєте перевдягнутися.

Майло: Навіщо?

Ендрю: На випадок якщо вас хтось побачив.

Майло: Тут? У чорта на рогах? Навіть із клятою мапою я ледь знайшов це місце!

Ендрю: Ви ніколи не можете бути певні. Якась пара поблизу гає час, чи повз проходить ґвалтівник овець.

“Тиха ніч, кривава ніч” (Silent Night, Bloody Night). Штати, 1972. Режисер-сценарист: Теодор Ґершуні.

Не те щоби я багато очікував від другорядного жахастика, що вважається одним із першим слешерів… Але. Перші пів години усе дешево і кемпово: ось вам зав’язка, персонажі, не дуже оригінальні, але кожен, особливо мешканці містечка, достатньо ексцентричні. Відтак перше вбивство, і все летить шкереберть: лінива постановка, акторам нема чого грати, персонажі раптово всі вирішують піти на смерть, бо “а чом ні?”, жахливий у плані зйомки флешбек із уже клішованою маргіналізацією психічно хворих. І це виключно провина мудака, що це написав і зняв. Ходіть ви, Теодор, за попутнім вітром.

Самотній вовк і вовченя: меч помсти (Lone Wolf and Cub: Sword of Vengeance). Японія, 1972. Режисер: Кенджі Місумі, сценарист: Казуо Койке.

У Японії є жанр джіґайдекі, “історичні фільми”, у межах яких є чамбара, “самурайське кіно”. “Самотній вовк і вовченя”, попри свою назву, тяжіє радше до першого, ніж до другого. Куди більше часу приділено церемоніалу, традиціям, правилам і самурайським кодексам поведінки. Окремо йдуть флешбеки, їх тут стає на окремо третину фільму. Самі бої радше швидкі, але типово брутальні, особливо останній бій роніна проти змовників і їхніх ронінів. Єдиною проблемою стає історія: через постійні флешбеки й акценті на тогочасних моделях поведінки історія повільна й дещо розхристана, хоча й напружена.

“Шлях Дракона” (The Way of the Dragon). Гонконґ, 1972. Режисер-сценарист: Брюс Лі.

“Шлях дракона” Брюса Лі — комедійний фільм про бойові мистецтва, не в стилі раннього Джекі Чана. Тут радше протилежний прийом: якщо сцена комічна, то комедія розкручується повністю, як у початковій сцені в ресторані при аеропорту. Якщо сцена вимагає драматизму, то навіть бравадо зникає після першого удару. Узагалі Брюс Лі тут максимально проявляє себе як актор: він готовий бути смішним, дутися, шкіритися, не знати, куди себе подіти; але водночас його бій із Чак Норрісом — вершина серйозности й певної навіть воїнської шляхетности, коли б’ються на смерть. І цьому віддають належне.

Вихід Дракона (Enter the Dragon). Гонконґ, 1973. Режисер: Роберт Клоуз, сценарист: Майкл Аллін, невказаний сценарист: Брюс Лі.

Шпигун, що володіє бойовими мистецтвами — таким був останній, але увічнений тип, що його нам подарував Брюс Лі. “Вихід Дракона” повен м’язів й маскулінности, що стала характерною для будь-якого бойовика, особливо після того, як 80-ті перекачали його тестостероном. Водночас, окрім чудово поставлених боїв, що вміло застосовують не тільки акторів і масовку, а й оточення (бій Су Лін проти О’Гари і його людей), фільм працює як історія, що розгортається в кількох вимірах паралельно. Лі, Ропер, Вільямс і Хан складають чотири історії, центр постійно зміщується, відтак персонажі отримують достатню реалізованість у межах своїх типів. Це досі прямолінійна історія, але її достобіса цікаво дивитися.

“Леді кривавий сніг”, або “Леді сніжної різанини” (Shurayuki-hime). Японія, 1973. Режисер: Тошия Фуджіта, сценарист: Норіо Осада.

Поділений на чотири частини, це фільм про помсту як центральну річ у житті, єдину, що дає сенс існувати. Помста постає кармічною і спадковою, і в чомусь тримає людину бранцем — протаґоністка не може обрати інше життя, бо її матір визначила все наперед своєю смертю. Але якщо взяти інший кут то це — мелодрама, де приємна дівчина виявляється донькою того, кого ти маєш убити, а твій коханий — сином іншої майбутньої жертви. Але сцени в снігу, попри їхню очевидну постановку в студійному павільйоні, дуже красиві. Мало змісту, зате красиво і багато смертей.

“Людське, надто людське” (Humain, trop humain). Франція, 1973. Режисер: Луї Маль.

Уявіть серію з передачі Дискавері “Як це працює” про автомобільний завод у Франції. Майже те саме, з трьома відмінностями: знято в далекому 1973 році, тут немає звукового супроводу з поясненнями, і Маль рівномірно розділяє увагу між продуктом і працівником. Бо багажник автомобіля, руки й молоток, що їх виготовляють, і власник тих рук, чувак у джинсовому одязі — однаково важливі. Просте людське заспокійливе кіно.

“Аутфіт” (The Outfit). Штати, 1973. Режисер-сценарист: Джон Флін. Невказаний сценарист: Волтер Хіл.

“Аутфіт” (власна назва злочинного угруповання) належить до повністю сірих нео-нуарів, що розквітнули в 70-х із падінням кодексу Хейса. Це така собі історія боротьба двох зол, малочисельного, але мобільного, проти численного, але централізованого. І обидва зла намагаються одне одного переграти, лишаючи за собою дорогу з пограбувань, вбивств, провокацій, пасток і зрад. У чомусь це — насмішка над законом, особливо в останній репліці, яке буквально не встигає за такою активністю, і йому лишається хіба що підбирати трупи.

“Бос” (Il Boss). Італія, 1973. Режисер-сценарист: Фернандо Ді Лео.

Консервативне мачо мачистське кіно, викручене до межі. Мафія, перестрілки, погоні, складні схеми, кам’яні обличчя — від відсутности таланту чи характеризації, я не знаю — амбіції, зради, гроші, тощо — чого тут тільки нема! От жінок нема — ти або молода приваблива німфоманка, або геть із екрану! Тому, якщо вам хочеться кіно на вечір, де тільки треба рахувати трупи, “Бос” чудово зійде. А так ловити тут особливо нема чого.

“Складний трафік” (Heavy Traffic). Штати, 1973. Режисер-сценарист: Ральф Бакші.

“Складний трафік” — певно найкраща й найрепрезентативніша робота Ральфа Бакші: талантливого режисера, і посереднього сценариста. Джордж Лукас анімації. Цей фільм — радше набір паралельних історій про дорослішання, стосунки й самостійність, із прикметним дорослим зображенням: себто багато голизни. А, ну і ще тут багато конфліктів ідентичностей: євреї- — афро- — італоамериканці і гетеросексуальні чоловіки — жінки — гомосексуальні чоловіки. Дивитися це треба як на мріяння, фантазію, бо майже всі стосунки, поведінка, рішення показують, як робити не треба. Хіба що ви хочете жити швидко і померти молодими.

“Сила Маґнума” (Magnum Force). Штати, 1973. Режисер: Тед Пост, сценарист: Джон Міліус, Гаррі Джуліан Фінк, Ріта М. Фінк, Майкл Чіміно.

У чомусь спроба саморефлексії, “Сила Маґнума” — пряме продовження “Брудного Гаррі” в усіх сенсах. Фільм досі сірий, любить суперечливі ситуації, характери й історії. Місцями трохи пафосний і стилізований, але не сильно. Себто режисура мене переважно задовольняє. Сценарій… Байдуже на недоладну секс-сцену. Я ціную заземлення й акцент на різноманітній поліцейській роботі і важливости підготовки кадрів. Обрана тема буквально тицяє Гаррі в носа — копи, що діють поза правилами, аби принести закон і порядок. Але вона себе не реалізує повністю, їй дуже бракує глибини для повного розгляду складної теми. Тому й розв’язок вельми простий. І в чомусь розчаровує.

“Убивство у «Східному експресі»” (Murder on the Orient Express). Штати, 1974. Режисер: Сідні Люмет, сценарист: Пол Ден.

Це — взірцевий приклад того, як треба екранізувати Аґату Крісті. Берете талановитого режисера, сценариста, акторів, знімальну групу, і витримуєте поставлену детективним романом планку. А вона висока. Важко хвалити щось гарно зроблене, тим паче детектив, тому зосереджуся на улюбленій деталі: снігоочиснику, що неухильно наближається на допомогу потягу. Він — постійне нагадування обмеженого часу і простору, водночас добрий і поганий знак, і так глядач постійно відчуває напругу і брак достатньої кількости часу на подумати. Це відволікає, і це розумно.

“Якудза” (The Yakuza). Штати, 1974. Режисер: Сідні Поллак, сценаристи: Пол Шрейдер, Роберт Таун.

Не в останню чергу через цей фільм однойменна локальна злочинна група отримала той образ у поп-культурі, котрий вона має зараз. Усі ті татуювання, зобов’язання, важливіше за життя, відрізання мізинців, складна структура й внутрішні кодекси, порівняння з самураями й інша маячня. Щодо самого фільму, то це той вхідний рівень у японську культуру. Трохи орієнталізму, але загалом відчувається повага до іншого світу. Історія повільна, але аж ніяк не складна, щоб вам не казали. Окрім бойовика, реалістичного, за винятком останнього акту, це ще й драма, і єдине, що не дозволяє їй бути мелодрамою, це те, що люди говорять без слів. Інакше було би саме кліше.

“Розмова” (The Conversation). Штати, 1974. Режисер-сценарист: Френсіс Форд Коппола.

“Розмова” — це реалізація мемів про чоловіків і терапію і технологічних працівників два в одному. Знання тут набувають кількох значень: моральної відповідальности, причини параної, способу отримати правду, свідчення суспільної залежности від технологій. Проникнення в особисту приватність уже тоді було легкою справою, а зараз і поготів, і перспектива, як показує п’ятдесятилітній фільм, вельми тривожна. Окрім страху за власну приватність із перспективи людини, що працює в спостереженні, окремою є тема інтерпретації, як пропуск одного слова, одного наголосу може пустити неправильним слідом. У “Розмови” нема нічого позитивного, бо це фільм про параною, на жаль, надто добре обґрунтовану, аби її можна було позбавитися. Тому це чудове страшне кіно.

“Захоплення Пеламу Один Два Три” (The Taking of Pelham One Two Three). Штати, 1974. Режисер: Джозеф Сарджент, сценарист: Пітер Стоун.

“Пелам” — це бойовик-трилер, зроблений без жодної помилки: тут достатньо драматичних і комедійних елементів, злодії, що поводять себе розумно, обережно й до останнього не роблять помилок. Влада тут радше пасе задніх, але коли може, теж проявляє кмітливість: наприклад, користуючись обмеженим доступом інформації, диспетчер каже, що гроші вже прибули й готові до передачі, хоча вони ще не приїхали. Словом, виявляється, метро теж можна викрасти, якщо знати його зсередини.

“Фоксі Браун” (Foxy Brown). Штати, 1974. Режисер-сценарист: Джек Гілл.

“Фоксі Браун” — це, по суті, знята роком раніше “Коффі” тим же режисер і з тією ж Пем Ґрієр у головній ролі. “Фоксі” краща в сценах про складність долі афроамериканки, на котру напосідають білі, чорні чоловіки й власні складнощі життя; гірша в бійках, яким часто бракує внутрішнього конфлікту; краща в окремих сценах, як утеча з секс-рабства, і персонажах, котрі достатньо харизматичні, коли й не дуже пропрацьовані; гірша як історія, бо це типова історія про помсту, ще й досить агресивно маскулінну, через зброю, вбивства та кастрацію. Нема тієї драми в останній сцені, порівняно з “Кофі”, аби Ґрієр могла показати свої здібності як драматична актриса.

“Жанна Дільман, набережна Комерції 23, 1080, Брюссель“ (Jeanne Dielman, 23 quai du Commerce, 1080 Bruxelles) Бельгія, 1975. Режисерка-сценаристка: Шанталь Акерман.

Отже, три з половиною години феміністичного повільного кіна. Як чоловік, цим фільмом я радше мучився, ніж його дивився. Він доводить подієвість до межі, тут на позір нічого не відбувається, аби потім так само нарощувати напругу не через швидкість, а через помилки в розпорядку. Вивірена система дає збій, розладнується разом із Жанною, бо існує в межах більшої, задушливої системи, що безупинно тисне на домогосподарку. Вибачте, Жанно, але ваш син — мудак, що не може собі дати раду. А ще ви зажерлися в Бельгії, стільки продуктів викидаєте, і не тому, що вони зіпсувалися, а бо “я могла би зробити пюре, але пюре в нас завтра, тому я викинула переварену картоплю”. Серйозно? Патріархат вас знищує, але се не причина марнувати продукти.

“Швидкісний потяг”, або “Великий вибух на шінкансені” (Shinkansen Daibakuha). Японія, 1975. Режисер: Джуніа Сато, сценаристи: Джуніа Сато, Рюноске Оно.

На мій погляд, трилер не виправдовує своєї тривалости в дві з половиною години. Звісно, це дає достатньо часу розкрити всіх трьох злочинців, дати їм таку індивідуальність, що її не має жоден із команди протагоністів — тут нема й основного героя, як у штатівських фільмах, навпаки, злагоджена командна робота є вищою цінністю. І ще забагато мелодраматичности: хтось запинається, подає нову проблему, далі наїзд з середнього на крупних план і шокований обличчя персонажа. Та й на другу годину біда замінованого потяга радше нагадує серію перешкод у відеогрі. Ура, ми перейшли на новий рівень. І десь втратили емоційну прив’язку.

“Сімейна змова” (Family Plot). Штати, 1976. Режисер: Альфред Гічкок, сценарист: Ернест Леман.

Останній, не крайній фільм Гічкока — вдале завершення однієї з найвидатніших режисерських кар’єр. Хоча й радше ремесло, ніж мистецький продукт. Пан Гічкок наслідує, а не задає тренди: пародія погоні на тачках — теж у чомусь пасти задніх. Деталізація процесу “ідеальних злочинів”, макабрична історія, купа сюжетних поворотів, персонажі вдають із себе інших — усе це було в його шедеврах, від “Натисніть М для мордерства”, “Проблем з Гаррі”, “На північ через північний захід”, “Запаморочення”, до згадуваного “Саботера”. Але як продукт, “Сімейна змова” досі захоплює, і чимало режисерів не досягають висот Гічкока в його просто хорошій роботі.

“Убивство китайського букмекера”. (The Killing of a Chinese Bookie). Штати, 1976. Режисер-сценарист: Джон Кассаветіс.

Стриптиз є мистецтвом і протаґоніст “Убивства китайського букмекера” Космо Вітеллі сповідує це найпершим. У його стрип-клубі кожен номер прописаний, зіграний і складає частину більшого вечірнього шоу. А ще Космо вляпався через карткові борги, і тепер у нього великі проблеми. Проблемою ж самого фільму є повільна динаміка, котра не зовсім підходить кримінальному кіну, де акцент ставиться на обмеженні в часі. Він постійно здається непоквапливим, окрім, може, сцени, де Космо шукає мафія в закинутому будинку. Аби він був хвилин на 20 коротшим, було би перфектно.

“Автомийка” (Car Wash). Штати, 1976. Режисер: Майкл Шульц, сценарист: Джоель Шумахер.

“Автомийка” є вельми простою як задум. Ось є титулярна “Ді-Люкс Автомийка”, де єврей завідує афроамериканським підлеглими, і глядач спостерігає за одним робочим днем цих людей. Ситкомівська в своїй реалізації, це радше поєднання досить стійких характерів тодішніх штатівців: серед працівників є послідовник Малколма Х і новонавернений мусульманин; житейський чоловік на умовно-достроковому; син власника, любитель трави і Мао Цзедуна (ліваки-вестерни, ха!); впевнений у собі барвистий ґей; касирка, що полює на покупця з великим гаманцем тощо. Якщо ви працювали в сервісі обслуговування, то знайдете когось, із ким себе можна з’асоціювати.

“Королівство павуків” (Kingdom of the Spiders). Штати, 1977. Режисер: Джон Кардос, сценарист: Алан Кайлоу, Річард Робінсон.

Якщо ви не очікуватимете багато, “Королівство павуків” виявиться досить солідним жахастиком на перетині соціяльного, природнього і екологічної проблематик. Так, усі персонажі — характери, проте солідні, і, що важливо, клепка в них присутня, у межах своїх характерів. В основі — конфлікт агресивного виживання й балансу екосистеми. І чим більше людина атакує природу хімією, намагаючись зберегти свій статус першости, тим більше вона відбивається — у даному разі людожерними павуками. Рішення проблеми просте — привезти павуків та гризунів. Звісно, влада науковців не чує. Як потім не чутиме криків постраждалих.

“Відгрім” (Rolling Thunder). Штати, 1977. Режисер: Джон Флін, сценаристи: Пол Шрайдер, Гейвуд Ґаулд.

Якщо відкинути змарновану персонажку й історію Лінди Гайнс, “Відгрім” — фільм про сильний ПТСР після досвіду військового полону й тортур, що стримується аж до кульмінації, аби нарешті вибухнути купою смертей. Тут досить нетипово довго триває експозиція — майже пів години чоловік намагається зібрати життя докупи після екстремального досвіду й очікуючи розлучення й тяганини за опікою над сином. Єдиним, хто його розуміє, є такий самий воїн, що разом із ним це пережив. Узагалі найбільшим плюсом фільму є оця мовчазна напруга, і короткочасні сплески дій, що в чомусь паралельні реакції на травму. Так, це досі віджіланте фільм про помсту, але якісно відмінний у гарну сторону.

“Гра смерти” (Game of Death). Гонконґ, 1978. Режисери: Роберт Клоуз, Брюс Лі, Саммо Хунґ, сценаристи: Роберт Клоуз і Брюс Лі.

Я подивився цей фільм радше випадково і хіба що з поваги до пана Брюса. Кажу прямо: можна пропустити всю ту фабульну маячню і перейти власне до сцен, знятим ще з живим Лі. Поставте на павзу і налаштуйтеся дивитися тільки на поведінку Лі: він самовпевнений, грайливий, трохи насміхається з опонента, бо знає, наскільки він справді сильний; але варто йому зустрітися з опонентом одного рівня чи вище, його очі горять, і він стає зосередженим, уважним, готовим викластися на повну. Такі переходи, ця харизма — дуже складна і в отриманні, і в утриманні. Жоден дублер Лі її не має. Бо вони не Лі. І дивитися на них вдавати з себе Брюса Лі — ображати пам’ять про нього.

“Накурені” (Up in Smoke). Штати, 1978. Режисер: Лу Адлер, сценаристи: Томмі Чонґ, Чіч Марін.

Ранній представник комедії з травичкою, “Накурені” не хапають зірок, у першу чергу, тому, що головні актори-сценаристи — і посередні актори, і як персонажі теж порожні. Жарти переважно зістарилися не дуже, проте повсякчас є щось кумедне, як суддя, що п’є горілку під час засідань, або тачка, зроблена повністю з трави, або обшук монахинь, бо їм підкинули травичку. Але того мало. Словом, дивибельність фільму прямо “up in smoke”, розчинилася в повітрі.

“Шалений Макс“ (Mad Max). Австралія, 1979. Режисер: Джордж Міллер, сценаристи: Джордж Міллер, Джеймс МакКосленд, Байрон Кеннеді.

Якщо відкинути погоні на тачках — безперечно захопливі — перший фільм франшизи “Шаленого Макса” відгомонює кризою, світською есхатологією, коли є передчуття занепаду, котре неможливо зупинити, попри всі твої намагання. Цей фільм — про поразку останніх захисників колишнього суспільства, втомлених і розчарованих, котрі не стільки хочуть світового колапсу, скільки не витримують кількости випробувань, що на них випадає. Макс програє системі, у системі, самому собі й утрачає особисте життя. Не дивно, що він бореться з власним божевіллям. І зрозуміло, чим це закінчиться.

“Втеча з Алькатраса” (Escape From Alcatraz). Штати, 1979. Режисер: Дон Сіґел, сценарист: Річард Таґл.

Схожий у тематиці з “Утечею з Шоушенку”, хіба що без нарації Морґана Фрімена та стриманіший, відстороненіший у зображенні в’язниці, “Втеча з Алькатраса” — історія про потяг людини до свободи, байдуже, в переміщенні чи в можливості робити щось для себе. Як у “Кесі”, важливою є самореалізація через речі, що тобі подобаються, як, наприклад, малювання, і заборона малювати ламає в’язня. Але самореалізація може бути інакшою: через чітко поставлену мету, що є продовженням твоїх принципів. Останнім є утеча для персонажа Клінта Іствуда, він з самого початку планує її. Він завжди вільний усередині, тому в нього найкращі шанси на зовнішню свободу.

“Нульовий рік: тиха смерть Камбоджі”. (Year Zero: The Silent Death of Cambodia). Велика Британія, 1979. Режисер: Девід Манро, сценарист: Джон Пілджер.

Спершу Джон Пілджер може сходити на три літери зі своїми заявами про “нацистів ув Україні” і любов’ю до Путіна. Далі, “Нульовий рік” — репортаж гостросоціального характеру, що має на меті змусити відчути дискомфорт, ні, несправедливість, котру треба виправити негайно. Кадри жахливі, і чимало знятих людей помирали під час зйомки. Пілджер справедливо атакує Штати за несанкціоноване бомбардування Камбоджі, Кхмерів за жорсткість, “перший світ” і ООН — за відсутність допомоги, бо влада кхмерів досі де-юре легітимна, бо Кіссінджер задобрює Китай, а єдиною, хто рятує людей, виявився сам голодуючий В’єтнам. Що Пілджер умисно опускає — приналежність Кхмерів до комуністів і їхню підтримку Китаєм, що допомагати самі не поспішають. Пропаганда, панове.

“Зле Різдво” (Christmas Evil). Штати, 1980. Режисер-сценарист: Льюїс Джексон.

Комерціалізація свят, наприклад, Різдва — тема не нова. Взяти її за основу жахастику — оце ново. Балансуючи між приємною різдвяною комедією та досить кривавого слешеру, Джексон пропонує персонажа, якого розумієш. Так, Гаррі — серійний убивця, але він щиро вірить у магію Різдва, роздає іграшки добрим дітям, співає різдвяних пісень у святкування, і навіть жертвує іграшки в лікарню. І зичить усім гарного Різдва. Невже він гірше за керівника заводу, що готовий жертвувати іграшки за умови хитрої схеми та експлуатації робітників? Завершення дещо магічне, а надалі пропоную Гаррі перейти на службу до Святого Миколая — аби діти боялися непослуху й різок.

Американський перевертень у Лондоні (An American Werewolf in London). Штати, 1981. Режисер-сценарист: Джон Лендіс.

Фільм, що заслужив культовий статус своїми практичними ефектами, не тільки перетворенням людини на перевертня, а ще й зображенням гниючого мерця в свідомості носія прокляття. Тут є концептуальна діра щодо передачі прокляття, але мене більше цікавить те, що фільм є насправді трагічним, і вельми людським. Опинися не в тому місці, не в той час, і ось ти виєш на Місяць, а єдиним способом врятувати себе та інших — це накласти на себе руки. Іншого вибору нема. Лендіс ховає цю трагічність у дуже чорний гумор, але вона все одно впадає в очі.

“З днем народження мене” (Happy Birthday to Me). Штати, 1981. Режисер: Джей Лі Томпсон, сценаристи: Тімоті Бонд, Пітер Джобін, Джон Секстон, невказаний сценарист: Джон Бейрд.

Я згоден із думкою, що цей жахастик — джалло, що прикидається слешером. Надто вже багато посилань на нього: чорні шкіряні рукавички, червоні оселедці, ментально нестабільна персонажка, проблеми пригадати архіважливі спогади, що виводять на вбивцю, гротескні смерті, травматична подія з минулого як мотив вбивств. Не сказати, що це робить фільм краще — це досі посередньо зроблений жахастик, а сюжетні повороти на голову не налазять, як сова на глобус. Але саме вар’ятство джалла робить його відмінним, певно, у кращий бік.

“Моя вечеря з Андре“ (My Dinner with Andre). Штати, 1981. Режисер: Луї Маль, сценаристи: Воллес Шоун, Андре Ґреґорі.

Гадаю, це єдиний фільм, перегляд якого я би назвав переживанням. Це кіно максимально просте в зображенні — ось вам двоє чоловіків, драматург і театральний режисер, сидять у ресторані за вечерею і говорять. Але зміст, який це зміст! Це розмова про театр і його сприйняття, про мистецтво і його суть, про глядача, про гуманізм і релігійний досвід. Одна величезна розмова, що втягує і пропонує два погляди, гуманістичний і позначений духовним досвідом, кожен із своїми плюсами і мінусами. Не суперечка, не сварка, а справжня жива дискусія, що триває 111 хвилин, а я не вперше за довгий час не відчув цього. Годинник розтанув у розмові.

“48 год.” (48 Hrs.). Штати, 1982, режисер: Волтер Гілл, сценаристи: Роджер Споттісвуд, Волтер Гілл, Ларрі Ґросс і Стівен Е. де Соуза.

Вікіпедія стверджує, що цей фільм популяризував троп “друзяки-поліцаки”. Вірю, бо втомлений і розхристаний Нік Нолті супроти охайного і хитрого Едді Мерфі — чудова гра на контрастах (і расистських стереотипах). Моя улюблена сцена — поліцейський відділок, що триває майже три хвилини одним кадром. Тільки кілька поворотів і заповнення кадру і в ширину, і в глибину. Саме так просто й робиться якісне кіно. Хоча власне фінал дещо стандартний для фільмів вісімдесятих, але що вдієш: шаблон народжується в повторюваності.

“Трон” (Tron). Штати, 1982. Режисер-сценарист: Стівен Лісбергер.

Отже, “Трон”. Цей фільм — тріумф форми над змістом, і вкотре переконуюся, що жодне технологічне новаторство не вартує того, аби зневажати змістом. Бо комп’ютерні спецефекти 1982 року, дарма які новаторські тоді, станом на 2025 випадають вельми… застаріло, коли бути лагідним. І це не так сильно давалося би взнаки, коли би була історія, що утримувала фільм на плаву, але змісту тут кіт наплакав. Цей техно-трилер представляє історію, що, чим більше про неї думаєш, тим численніші прогалини. Вона оформлена як казка — не дарма виробництво Діснею — і казкою є, хіба що заявлені теми штучного інтелекту й інтелектуальної крадіжки надто серйозні, а розвитку не мають жодного.

“Король комедії” (The King of Comedy). Штати, 1982. Режисер: Мартін Скорсезе, сценарист: Арнон Мілчен.

“Король комедії” — це історія про суспільне захоплення теле-, кіно- та іншого роду зірками й намагання фанів бути присутніми в їхньому житті, бути з ними, бути ними. Як і кожна історія успіху, важчі частини — вперта робота над собою, повільне просування нагору, допоки праця і щасливий збіг обставин — плюс, вроджений талант — не піднімуть людину до статусу зірки. Драма Руперта Папкіна в бажанні перескочити цей шабель і відразу стати на одному рівні з його кумиром Джеррі Льюїсом. Руперт — не дурний, не безталанний, але йому бракує досвіду, що він намагається замінити зв’язками, що він їх наче має. Навіть якби мав, навіть якби він потрапив на шоу Льюїса за сприяння останнього, результат був би той самий — його виступ був би добрий, але нерівний. Саме це бо і сталося.

“Кояніскаці” (Koyaanisqatsi). Штати, 1982. Режисер: Ґодфрі Реджіо, сценаристи: Рон Фрік, Майкл Хоеніґ, Ґодфрі Реджіо, Алтон Валпол.

Той, хто назвав "Кояніскаці" документалкою, здається, його не дивився, бо це поетичний фільм вздовж, упоперек, у глибину і на ідейному рівні. Це кіно про саму суть Штатів — цілого світу в собі, красного, строкатого, величного, але що страждає на мегаломанію і гігантомахію. І ніде про це не говориться, але образ Штатів саме такий. Принаймні іншого не бачу.

“Розладнаний” (Unhinged). Штати, 1982. Режисер: Дон Ґронквіст, сценарист: Дон Ґронквіст, Рейґан Рамзі.

“Розладнаний” — слешер розладнаний (ха-ха, тавтологія робить бррр). Тут і повільний розвиток подій, через що фільм здається довшим за свої 82 хвилини; всього кілька смертей, перша стається аж на половині фільму. Але я не можу не відмітити ні пропрацьовану ядучу атмосферу будинку, ні тему вуаєризму, ні стосунків між мізандричним матріархом і втомленою, затиснутою в пружину донькою, котру та постійно лає й звинувачує в розпусній поведінці. На жаль, жодна з жертв не має і далеко такого цікавого характеру. Дивно у хорошому сенсі, але брак досвіду надто дається взнаки.

“Крилатий ящір К’ю” (Q — The Winged Serpent). Штати, 1982. Режисер-сценарист: Ларрі Коен.

Пів фільму в мене було дежавю, поки не зрозумів, що я це колись бачив. Звичайно, анімація застаріла, проте, через цього кайджу з крилами, тут дуже красиві кадри Нью-Йорку з повітря, що є найкращими частинами фільму. Плюс, тут є нетиповий головний персонаж — горе-злодій-піаніст, що хитрує так вправно, що зрештою стає жертвою власних хитрощів. Наче й мудак, але все ж достатньо совісний. Так кумедно злодії награбоване ще не втрачали.

“Різдвяна історія” (A Christmas Story). Канада-Штати, 1983, режисер: Боб Кларк, сценаристи: Боб Кларк і Лі Браун.

Крім “Самого вдома”, в англомовному світі є інша культова різдвяна комедія. Уявіть, що ви дев’ятирічний хлопчик, який хоче будь-що отримати на Різдво пневматичну ґвинтівку. Ви продумуєте різноманітні схеми, як змусити дорослих вам її купити, особливо не зважаючи на брак логіки в ваших умовиводах, але щоразу вам кажуть: “Та ти виб’єш собі око”. Це чудовий різдвяний фільм, з гумором дитячим і дорослим, повен дитячих страхів, переживань, звершень і кумедних ситуацій через дурощі та образи. Бо тільки діти можуть ув уяві помирати від промивання рота з милом.

“Мертві не носять спідниць”, або “Мертві не носять тартан” (Dead Men Don't Wear Plaid). Штати, 1982. Режисер: Карл Райнер, сценаристи: Карл Райнер, Стів Мартін, Джордж Гайп.

Пародія не лишень нуару як жанру, а й фільмів 40-х зокрема, наполегливо рекомендую спершу обізнатися бодай із кількома представниками тієї епохи, бо фільм не тільки складений цілковито з обігрувань тропів у характерах та історії (де мішаються класичні змови, любовні історії, стереотипне зображення Південної Америки, та нацистські лігва), а й залучає уривки фільмів тієї епохи як окремих повноцінних персонажів. Трохи зарозуміло, бо сенс у постійному реферуванні без особливої мети, але можна бодай грати в “хто більше назве показаних фільмів”.

“Зеліґ” (Zelig). Штати, 1983. Режисер-сценарист: Вуді Аллен.

"Зеліґ", як і більшість Алленівських фільмів, є історією єврейської ідентичности, вимушеної постійно підлаштовуватися під суспільство, але викрученою на максимум. Із технічного боку кіно повторює свого персонажа, наслідуючи репортажну зйомку, інтерв'ю, наукові записи, і навіть художні фільми 30-х, бо власне тоді й відбуваються події. Окрім ідентичности, "Зеліґ" - фільм про пам'ять і забуття, як вони важливі для людини, аби бути собою, і як легко себе без них втратити. Ще й нацистів пошито в дурні, краса.

“Англієць за кордоном” (An Englishman Abroad). Британія, 1983, режисер: Джон Шлезінґер, сценарист: Алан Беннетт.

Українцеві може бути невтямки, чому англієць при повному глузді може наважитися працювати на радянську розвідку, аби врешті втекти жити в Союз. Чим Британія, вільна, незалежна, демократична не вгодила? Ти ж вимушений красти в театральних труп шампанське, келихи і мило, за тобою стежить КҐБ 24/7! Відповідь головного персонажа: бо Британія у 1950-х досі колоніяльна імперія, досі криміналізує ґеїв, досі має класову систему і пригноблює робочий клас. Наївний вестерн, що живе при совєтах, але любить видженджурено вдягатися. Такий він, англієць без патріотизму.

“Зу: Воїни з чарівної гори“ (Zu Warriors from the Magic Mountain). Гонконг, 1983. Режисер: Цуй Харк, сценаристи: Сюй Чун'ют, Сітхоу Чюкхонь.

У чомусь натхненний комедійними бойовиками з Джекі Чаном, “Зу: Воїни з чарівної гори” — це неймовірно розважальне видовище, що напихає в усю — китайське історичне фентезі-бойовик… що? — власне комедію, трюки, енергійний монтаж, практичні й комп’ютерні спецефекти. Так, історія досі проста, повна отого китайського “знайдіть печеру у печері, озеро під озером, поєднуване в непоєднуваному”, і являє радше вільно поєднані сцени, ніж щось притомне, але тут є оце щире бажання миру в світі, повному лишень війни, дарма що глибше воно не йде. Словом, можна відключити мозок і насолоджуватися, як дідо вусами стримує вселенське зло.

“Табір “Засипати”” (Sleepaway Camp). Штати, 1983. Режисер-сценарист: Роберт Хілцік.

Відрізняє цей фільм від решти слешерів свого часу світ персонажів-підлітків, що ще не думають про секс, світ жорсткий і повен образ, заздрощів, помсти, і зневаги до будь-якої інакшости. А ще тут досить кемпова естетика, через що випада сюрреально, і навіть смерті бувають дивакуваті (не всякий умирає на унітазі від рою бджіл). А, і тут славнозвісний сюжетний поворот у кінці, вельмт вар'ятський, але що його підсвідомо очікуєш.

“Поліцейська академія” (Police Academy). Штати, 1984. Режисер: Х’ю Вілсон, сценаристи: Х’ю Вілсон, Ніл Ізраїль, Пет Профт.

“Поліцейська академія” — це комедія характерів у перемішку з дуже підлітковим гумором, ще й прямо з штатівських 80-х. У міру расистська, у міру сексистська, із обов’язковою любовною лінією і гомофобними жартами. У принципі, тут і фабула радше пунктирна: прийшли купа характерів ув академію — така сама купа характерів і вийшла. Якщо вам подобається “Національна пародія”, і пов’язані з нею фільми, дивіться. Якщо хочеться підліткового гумору трохи кращого ґатунку, ідіть до Абрагамса й Цукерів. Чи Джона Ландіса. Бо якщо вам за 15 хвилин жоден жарт не зайде, краще не стане.

“Похорон” (Osōshiki). Японія, 1984. Режисер-сценарист: Джудзо Ітамі.

Людина помирає і, після шоку, родина стикається з унікальним універсальним досвідом: поховати родича по-людськи, що означає провести всі обрядові церемонії, відповідно до загальних уявлень. І мало де ритуальне дійство таке унормоване, як у Японії. З одного боку, це джерело комедії: приховувати в обрядах образи чи вчити фрази, якими публічно дозволено передавати чи розділяти смуток (донька померлого вибирає одну зі списку, що їх пропонує навчальне відео). А з другого боку, це і спосіб приховати власні відчуття горя до того моменту, поки гості на поминках не підуть, і розділити їх із найближчими. “Похорони” — фільм чуттєвий і напрочуд гуманний, що відповідає на питання потреби слідувати обрядам: в них знаходять втіху в найважчі моменти і допомагають пережити втрату.

“Кодекс мовчання” (Code of Silence). Штати, 1985. Режисер: Ендрю Дейвіс, сценаристи: Майкл Батлер, Денніс Шріак, Майк Ґрей.

Один із класичних бойовиків 80-х, “Кодекс мовчання” імпонує тим, як буря згущується над персонажем Норріса. Другорядні історії рухають одна одну, створюючи проблеми немов ненавмисно. Напад одної кримінальної групи на другу під час поліцейської операції під прикриттям призводить до війни у підземному світі і смерти цивільного. У місті купа трупів, в поліції дізнання, взаємопокриття й остракізм, через що Норріс лишається сам на сам із злочинністю, ще й із донькою одного клану на руках. “Кодекс” — гарний одноразовий бойовик. Але ще нагода сказати: ви бачили “поліцейських” роботів? Воно, звісно, негуманне, зате боєкомплект на цілу армію! У 1985 році! З’їжте, совєти.

“Зазублене лезо” (Jagged Edge). Штати, 1985. Режисер: Річард Маркуенд, сценарист: Джо Естергаз.

"Зазубрене лезо" - ніщо більше, ніж естетична й еротична загадка. Вона затягує тим, що показує вище суспільство з вадами, але й принадами, що мимоволі зваблюють. Водночас це підтвердження того, що судовий процес — боротьба оповідей та оповідачів. Кожна сторона намагається максимально випнутися, або представити події, як їм це вигідно. І важливі не тільки те, як це сталося, а й те, хто це сказав. Бо якщо оповідач втрачає довіру, то його правота вже нікого не цікавить. А ще я би надав перевагу відкритому фіналу, який би лишив глядачів вічно дискутувати, бо на те загадки й існують.

“Моя прекрасна пральня“ (My Beautiful Laundrette). Велика Британія, 1985. Режисер: Стівен Фрірз, сценарист: Ганіф Курейші.

У роки правління Марґарет Тетчер, британець пакистанського походження перебирає на себе управління дядьковою пральнею і водночас спершу відновлює дружбу з другом дитинства, колишнім расистським панком, а потім вони закохуються один в одного й таємно зустрічаються й разом працюють у пральні. Фільм уникає закладеної в ньому мелодрами дуже реалізованими персонажами. Оцей пакистанець наче розумний і чемний, але амбітний і готовий красти й іти по головах заради своєї мети, коли його хлопець — приземлений і не піднімає надто голови, але й на шию сісти не дасть. А ще мені подобається відсутність віктимности меншини — пакистанці проявляють себе, як велика сила, що переважає панків згуртованістю, амбіціями й зв’язками легальними й нелегальними. Вони не жертви, вони — такі самі британці.

“Десь опівночі” ('Round Midnight). Штати, 1986, режисер: Бертран Таверньє, сценаристи: Бертран Таверньє, Коло Таверньє, Девід Рейфіел.

Як казав знайомий-музика, джаз відзначається іманентною відкритістю, і в фільмі це яскраво втілюється. По-простому, ви можете не знати жодного названого імені, ні стандарту, просто слухати гру, і цього стане для цього фільму. “Десь опівночі” збудований виключно навколо джазової музики. Грають тут багато: для себе, публіки, на вечірках і в студії звукозапису, і суть саме в прослуховуванні музики, в цій вислизаючій миті. Він дещо лінивий у динаміці, нікуди не поспішає, бо займається вічною темою: мистецтво, що надихає і служіння якому позбавляє сил. Мистецтво вирішує і породжує проблеми. Отаке воно падло.

“Красуня в рожевому” (Pretty in Pink). Штати, 1986. Режисер: Говард Дойч, сценарист: Джон Г’юз.

“Красуня в рожевому” належить до кращих сценаріїв Джона Г’юза, що був майстер на підліткові романтичні комедії і драми. Для Дойча це — режисерський дебют, тому вплив Г’юза відчувається і в зйомці, і у властивому сценарії — з простим сюжетом і складними персонажами, що можуть бути ексцентричними, добрими, драматичними, дурбецалами й дурисвітами. Так, це досі казка про “Гидке каченя”, на кшталт “Сабріни”, але її досі приємно дивитися, бо нарешті характери отримують самоусвідомлення, відтак — глибину.

“Реготня з Такеші” “Замок Такеші”, або “Веселощі! Замок Такеші” (Fuun!Takeshi-jō). Японія, 1986-1990. Режисер чи сценарист: незрозуміло. Ведучий: Такеші Кітано.

Не перша телегра формату фізичних випробувань, але перша, що здобула культовий, відтак — світовий статус. Рецепт успіху “Реготні з Такеші”, як його маємо в українській адаптації, в першому слові — ґайрайґо “фуун”, веселощах. Люди приходили на телегру не як на випробування своєї сили, спритности чи розуму, але аби розважитися, не зважаючи ні на що. Падати в грязюку неприємно, але це не важливо, коли тобі весело. Допомагала не тільки зовнішня кемповість (дешеві декорації й актори, що готові буянити і так само падати в бруд), але й те, що часто все вирішує випадок. Ви можете бути сильні, розумні, спритні, але остання вправа — караоке, і пісні ви не знаєте. Усе, на вихід, ваші веселощі скінчилися.

“Податковиця” (Marusa no onna). Японія, 1987. Режисер-сценарист: Джудзо Ітамі.

Натхненний власним досвідом, Ітамі презентує комедію про податкову службу акурат ув останні роки японського економічного бум, що радше надувався, ніж ріс. Людям властиві два протилежних бажання: аби податки совісно платили всі й аби самим заплатити їх якнайменше, репрезентовані податковицею Рьоко й бізнесменом Хідекі, відповідно. Вони — двійники: обоє розумні, кмітливі, сумлінні, вчяться на власних помилках й не ламаються під тиском. “Податковиця” не цурається від драматичних сцен, аби дати персонажам повноти й внутрішніх проблем, але коли це комедія, то сміються з усіх. Мені особливо подобається частина з пачінко, де обличчя Рьоко недосвічують, коли вона викриває схему, наче вона — смерть. І для власника, що червоніє, як школяр, певно, вона нею і є.

“Історії з лабіринту”, або “Нео Токіо” (Meikyū Monogatari). Японія, 1987. Режисери-сценаристи: Рінтаро, Йошіакі Каваджірі, Кацухіро Отомо.

Як у випадку з “К’ю”, відчуття дежавю переросло в певність, що я цю антологію колись дивився. Власне “Історії з лабіринту” — три оповідання на тему людини і технологій: перша — дитяча й абстрактна, про мінливе дитяче сприйняття; друга — технуарна, що сприйняла назву “Той, що біжить по лезу” надто буквально; третя — чистий кіберпанк про людську залежність від роботів (і про стратегічні помилки будівництва міста посеред джунглів). Вони короткі, прості, моїм фаворитом є третя, через повсюдну іронію.

“Окультне місто”, або “Місто потойбічних чудовиськ” (Yōjū Toshi). Японія, 1987. Режисер-сценарист: Йошіакі Каваджірі.

У чомусь страшний сон білих супрематистів, бо нова епоха починається з дитини японки й афроамериканця, “Окультне місто” за відчуттям нагадує його далекого наступника “Людей у чорному”: два окремі світи, що співіснують і що охороняються таємною міждержавною службою — єдине що в “Людях у чорному” це прибульці, а в “Окультному місті” — позаземні чудовиська. Каваджірі схожий Бакші й не лишень нього у тому, що режисер-аніматор з нього кращий за сценариста, бо історія досить розхристана й доволі сексистська — що начебто виправдовується потребою вагітности, аби почати новий світ — і принагідно трохи покпинити з християнства з його непорочним зачаттям — але таке пояснення на голову не налазить. Бо виходить естетизація ґвалтування й об’єктивізація жінок. Красива, але суперечлива.

“Волл-стріт” (Wall Street). Штати, 1987. Режисер: Олівер Стоун, сценаристи: Олівер Стоун, Стенлі Вайзер.

“Волл-стріт” — максимально прямолінійний і категоричний аргумент на потребу державного регулювання, бо ринок сам не вирішить усіх своїх внутрішніх проблем. Це історія, як гроші, великі гроші, викликають жагу до владу, до більшого капіталу, до багатшого життя, до розкоші й бажання перемогти будь-якою ціною. Якщо брати ширше, це історія про владу і її нищівні якості. Звісно, ринок не є злом, влада не є злом, але вона потенційно може нею бути, тому й існують обмеження з боку держави, тому державні посади виборчі, тимчасові, аби мінімізувати потенцію до знищення, що найкраще проглядається в автократіях і олігархах.

“Твоє обличчя” (Your Face). Штати, 1987. Режисер: Білл Плімптон, композитор: Морін МакЕлхерон.

Красива короткометражка про обличчя. Я захоплювався мальовкою і тим, як постійно змінюється однойменне обличчя, маючи щоразу дивніші форми, наприклад, стаканчик морозива. Більше звідти мені як не художнику не виловити.

Поліцейська історія 2 (Police Story 2). Гонконґ, 1988. Режисер: Джекі Чан, сценарист: Едвард Танґ.

Продовження, із більшою дозою гумору, чорного і туалетного, і ще різноманітнішими бойовими сценами. Я не можу більше сказати, бо це те саме, що й перша частина, хіба що відмічу три моменти: оцей макабричний червоний оселедець, пов’язаний із злочинцем із першої частини, гумористична, але гумор збудований на тому, що він помирає від раку(?); жарти, пов’язані з метеоризмом, вбиральнями й унітазами; і перекидання відповідальности, як один і той самий аргумент спершу застосовує Джекі Чан перед начальником, його начальник — перед своїм, а той — перед вищим керівництвом. Ну а що, працює ж.

“Плівка МакФерсонів, або Викрадення НЛО” (The McPherson Tape (a.k.a. UFO Abduction)). Штати, 1989. Режисер-сценарист: Дін Аліото.

Фільм категорії навіть не Б, а Z, "Викрадення НЛО" — приклад кошторису в 6 тисяч баксів, із прибульцями в масках із місцевої крамниці. Знятий прийомом знайденої плівки майже за декаду до "Відьми з Блер", фільм несе на собі відбиток усіх плюсів і мінусів камери від першої особи: вона дрижить, часто повернута в темряву або в інший бік від дії, і не може похизуватися ні розташуванням ні планами, ні мізансценою. Аби зменшити витрати й лякати непобаченим. Зрештою, це — есхатологія, зустріч із вищими силами перед якими людство, дарма яке згуртоване, абсолютно безпорадне.

“Водій міс Дейзі” (Driving Miss Daisy). Штати, 1989. Режисер: Брюс Бересфорд, сценрист: Альфред Урі.

Безпечний і постарілий — у мене поки нема фільму, із яким ці слова асоціюються так сильно, як “Водій міс Дейзі”. Ви можете просто зробити бінґо з історій про расизм, і просто сидіти відмічати позиції, поки дивитеся. Чорна співчутлива економка, неосвічений водій, якого вчить колишня вчителька, заяви “Та я не расистка”, паралелі між євреями та афроамериканцями, потураючі расизму білі — список можна продовжувати. Рекомендую цей фільм як добротну демонстрацію неухильного процесу старіння, але решта видається запізнілим навіть для 89-го року.

“Дикі серцем“ (Wild at Heart). Штати, 1990. Режисер-сценарист: Девід Лінч.

Іти на Девіда Лінча — автоматично очікувати якесь вар’ятство, і цей фільм не виняток, дарма що з його фільмографії це — найпридатніше до сприйняття. Можливо, саме оця простота в історії — це дорожній фільм, видженджурений кількома найманими вбивцями — мене відторгає. Надто ексцентричні ці найманці, і центральна любовна лінія сильно програє в драматизмі другорядній. Кейдж і Дерн — дуже чуттєва й гаряча пара, але Стентон і Ладд просто мають більше матеріялу для гри. Словом, Лінч Лінчем, але “Людина-слон” мені подобається більше.

“Піноккіо 964” (Pinokio √964). Японія, 1991, режисер: Шьоджін Фукуї, сценаристи: Шьоджін Фукуї, Макото Гамаґучі, Наоші Ґодаю.

Від культового низькобюджетного кіберпанку, ще й японського, не можна очікувати двох речей: зрозумілої історії та стримування вар’ятства. “Піноккіо 964” тримається виключно на відчутті звихнутости світу від технологій і на вельми разючих образних рядах, попри їхню дешевизну і певну кемповість. Мій особистий фаворит — велетенська стіна виходів кондиціонерів як метафора залежности від технологій. І, що знову прикметно для японського кіберпанку, лейтмотивом є трансформація і перетворення, хоча й не таке гротескне у порівнянні з “Тецуо: залізна людина” чи “Акірою”. Але все одно безшабашне.

“Сцени біля моря, або Те літо, найспокійніше море” (Ano natsu, ichiban shizukana umi). Японія, 1991, режисер-сценарист: Такеші Кітано.

Уявіть: ви сміттяр, що вирішує зайнятися серфінґом. Ви стаєте на полагоджену вами викинуту дошку, стаєте невдало, як і всякий початківець, і скоро вона ламається. Професійні серфінґісти з вас кпинять. Вам доводиться відкладати на нову дошку. Але ви вперті, маєте підтримку дівчини і колишнього тренера, і потроху стаєте краще. Ви не станете чемпіоном, але спортсмени вас поважають, і ви відчуваєте втіху. Фільм Кітано — статичний, сповільнений до межі, камера часто нерухома, ще й хлопець і дівчина глухі, тому говорять рідко і жестами. Поза тим, це кіно — дуже чуттєве, замість типажів — повністю реалізовані персонажі, навіть другорядні; вони бувають наївні, кумедні, хвалькуваті, та не сталі. Але найбільше мені до вподоби оця ідея занять серфінґу задля себе, аби самореалізуватися, замість оцих постійних “стати найкращим із найкращих, чемпіоном”, що так часто пхає в горло Голівуд.

“Бунтарі неонового бога”, або “Юний Нечжа” (Qīngshàonián Nuózhà). Тайвань, 1992. Режисер-сценарист: Цай Мінлян.

Я не знаю, як описати “Бунтарів неонового бога”, окрім як фільм-бунт. Бунт проти повсякденного і проти незвичайного, проти добра і проти зла, про законослухняности й проти криміналу. Бунт через відчуття того, що щось іде не так, що найкраще передається через образ води: коли промокають під дощем, або коли затоплює квартиру. Принаймні я так відчуваю, бо фільм вам більшого не дасть: він гарно поставлений і написаний, але пояснювати себе він не любить так само, як персонажі — говорити про себе і свої плани. Тому він видаватиметься нудним і незрозумілим. Але якщо в вас зріє оце незрозуміле, неназване почуття бунту, можливо, фільм зрезонує.

“Бетмен повертається” (Batman Returns). Штати, 1992. Режисер: Тім Бертон, сценаристи: Боб Кейн, Деніел Уотерс, Сем Хемм.

Дивніший, сіріший і провокативніший за “Бетмена” 1989 року, “Бетмен повертається” — перемога стиліста Бертона над будь-яким сценарієм, прихильного чи робочого. Його Ґотем — вар’ятська суміш стилей, яка наголошує на певній казковості, фантастичності міста, супергероїв і суперзлочинців, ексцентричних і по-коміксовому архетипових: безжалісний промисловець, злодій із сумним дитинством, віджиланте, що прагне помсти. І з цим кодлом Бетмену доводиться мати справу. Сіромаха.

“Один неправильний хід” (One False Move). Штати, 1992. Режисер: Карл Франклін, сценаристи: Біллі Боб Торнтон, Том Епперсон.

“Один неправильний хід” — фільм-дослідження, що бере жахливий злочин, і поволі, шар за шаром, аналізує пов’язаних із ним поліцейських і злодіїв, а певний спокій зйомки переростає в постійну напругу. Щойно всі характери розставлені, починається боротьба. Це гра на вичікування, де обидві сторони передбачають ходи супротивника, і фатальною є одна помилкою. Водночас це — боротьба характерів із особистостями, коли маска приємного шерифа зникає через насмішку, а вбивство є неоднозначною річчю для злочинців, бо моральні межі — різні. І як у кожній грі, це боротьба розуму проти емоцій, і не очевидно, чия ставка виграє.

“Незаконне проникнення”, або “Порушення кордонів” (Trespass). Штати, 1992. Режисер: Волтер Гілл, сценаристи: Боб Гейл і Роберт Земекіс.

“Незаконне проникнення” — це фільм, що принципово працює на поверхні. Тут нема глибокої філософії чи реалізованих персонажів. Ось є ідея швидкого збагачення через скарби, вкрадені в церкви (себто Бога), і як воно вилазить боком, коли в тій же будівлі відбувається ще один гріх — вбивство — свідками якого стають двійко шукачів скарбів. Але поверхневий фільм не означає поганий. Пани Гейл і Земекіс презентують достатню характеризацію, аби акторам було що грати, а історія повна поворотів, спроб обвести довкола пальця, ввести в оману, підставити чи вгатити ножа в спину. Солідний кримінальний трилер, де фінал — буквально вогонь.

“Ниций лейтенант”, або “Поганий лейтенант” (Bad Lieutenant). Штати, 1992. Режисер: Абель Феррара, сценаристи: Віктор Арго, Пол Келдерон, Абель Феррара, Зоі Ланд.

У цьому фільмі неважко розгледіти біблійну історію про двох злочинців, що розіп’яли поруч із Христом. Християнство стверджує, що спасіння буде дароване кожному, хто покається; у відповідь Феррара пропонує історію тотального падіння: чоловіка з залежністю від цигарок, алкоголю, наркотиків, азартних ігор, що заради них бреше, зловживає повноваженнями, бере участь у їх розповсюдження, і навіть ладен наражати власних дітей на небезпеку. Це пряме й правдиве, тому й огидне зображення людини, яка в гріху по голову, що ладен примусити двох неповнолітніх правопорушниць показати своє тіло, аби помастурбувати, який похмеляється в церкві. І прощення, дане цій людині, не вирішить його проблем, бо це його вибір — іти чи не йти шляхом спасіння.

“Кава й цигарки” (Cigarettes & Coffee). Штати, 1993. Режисер-сценарист: Пол Томас Андерсон.

Короткометражний фільм, що буде базисом для “Важкої вісімки”, не є чимось особливим, надто сильні бюджетні обмеження, не набита ще рука. Водночас тут є впізнаваний стиль Андерсона в його дивному відчутті фатуму. Це такий собі дієвий фаталізм, коли персонажі діють так, як світ спонукає їх робити, приймаючи можливі наслідки. Це те, чому один персонаж учить іншого, бо так можна побачити, як усе взаємопов’язане. Дуже цікавий, хоч і спірний світогляд.

“Приголомшені та збентежені” (Dazed and Confused). Штати, 1993. Режисер-сценарист: Річард Лінклейтер.

У чомусь продовження “Лайдака”, другий фільм Лінклейтера — штатівський за духом і формою, прямий нащадок “Американського Ґрафіті” Лукаса. В його основі — зейтґейст середини 70-х, повен сум’яття, криз, змін і неспокою, помножений на характерно підлітковий перехідний вік. Це типово штатівські безцільні поїздки машинами, болючі обряди посвяти, що існують просто так, намагання влитися в старший колектив і знайти власну тусовку, водночас бунтуючи проти окремих її представників. Жоден персонаж не є головним, бо таке життя: усе відбувається водночас, усе минуще, скоротечне, і на позір беззмістовне. Пора розчарувань, підлітковий вік.

“Весільний бенкет” (The Wedding Banket). Штати, 1993. Режисер-сценарист: Енґ Лі.

Комедія характерів про весілля і прикидання заради соціяльного конформізму, “Весільний бенкет” — щира, розумна і прониклива історія про різницю поколінь, мов, культур і цивілізацій, і про можливість зведення мостів між ними через любов і турботу, через жертву і самопожертву, а головне — відкритість новому досвіду. Фільм ще й чудово знятий. Мій улюблений кадр — ніяковий сніданок у передньому плані, коли на задньому двоє персонажів сваряться через вагітність: спершу вони чітко в вікні, а потім заходять справа і стають у вільні місця між снідаючими, продовжуючи сваритися на мові, котрі старше покоління не розуміє. Оце режисура, панство!

“Список Шиндлера” (Schindler's List). Штати, 1993. Режисер: Стівен Спілберґ, сценарист: Стівен Заіллян.

“Список Шиндлера” — шедевр художнього фільму (формулюванням “ігрове кіно” гидую), коли з точки форми все було зроблено максимально досконало. Добре, є одна сцена з переграванням у кінці, і все. Будь-які претензії до фільму стосуються не стільки показаної історії, скільки джерела цієї історії, Шоа — Голокосту, що, як дехто вважає, не може бути адекватно розказаним художнім фільмом. Або принаймні що Спілберг того не зробив. І це мене це абсолютно не цікавить.

“Складна мішень” (Hard Target). Штати, 1993. Режисер: Джон Ву, сценарист: Чак Пфаррер.

“Складна мішень” — кумедний принаймні сильним бельгійським акцентом Ван Дама, що грає звичайного штатівця. Дякуючи Джону Ву, там круті бойові сцени. Не дякуючи Чак Пфарреру, друга частина фільму надто вже конвенційна. Не те щоби перша набагато краща, але частина, знята власне в місті, особливо нічні сцени полювання на кладовищі, мають майже надприроднє, демонічне відчуття. Наче темрява нуртує не в злодіях, а загалом довкола тебе, і ти просто — випадкова жертва. Варто було покинути Новий Орлеан, і це знову наче бойовик із 80-х із героєм, що його неможливо ні вбити, ні поцілити.

“Сувій нінджі”, або “Хроніки нінджи Джубея” (Jūbē Ninpūchō). Японія, 1993. Режисер-сценарист: Йошіакі Каваджірі.

“Сувій нінджі” — кіно максимально хлопчаче, що йде йому на користь. Ось сильний протаґоніст Джубей, ось антаґоніст, що є привидом із його минулого, разом із цілою групою людей із надприродніми здібностями, що їх треба перемогти, аби не дати Шьоґуну Темряви правити Японією. І в нього є два союзники — красива нінджя із дивними надздібностями й трагічним минулим, із котрою там буде так само трагічне кохання, і шпигун, що є радше комедійним персонажем. А далі все зрозуміло — поєдинки, вбивства, викрадення, ще вбивства, ще поєдинки, і останній фінальний бій із босом. Бо інколи простота — на краще.

Очікуючи вантаж на рейді Фучжоу біля пагоди. Україна, 1994. Режисер-сценарист: Юрій Іллєнко.

“Фучжоу” страждає від спадку українського поетичного кіна, коли все доводилося говорити не прямо, а скоком-боком, образами й метафорами, полишаючи фабулу десь на узбіччі, бо радянська цензура. Але надворі 1994, і це працює проти нього. Наприклад, зачарування гуляйвітра Ореста через тунель ув одязі дуже гарно поставлена, але відьма зникає вже через сцену. Певною мірою фабула починає визрівати десь на сороковій хвилині, але вона зіткана з суцільних кліше й стереотипів. Ковбої, автомобілі Форд, прислуга-негр і мавпочка, китаєць (із титрів), і звісно, історія нещасного кохання. Хоча би сцени побиття веселі й динамічні. Єдине ясно, що так не треба було писать.

“Швидкість” (Speed). Штати, 1994. Режисер: Ян де Бонт, сценарист: Ґрем Йост.

Головна принада "Швидкости" — у тавтологічній швидкости історії, і дуже високому рівні ставок із самого початку. Дії терориста мають у собі особисте, тому його друга бомба — ще й особистий конфлікт із офіцером поліції. А ще це свідчення того, що штатівська поліція тримається лишень на окремих людях із клепкою в голові, коли решта здатна лише сліпо слідувати наказам. Хоча й ті розумні люди лишають за собою мільйонні збитки в майновій шкоді.

“Усі цим займаємося?” (Minnā yatteru ka!). Японія, 1995. Режисер-сценарист: Такеші Кітано.

З усією моєю повагою і любов’ю до творчости Такеші Кітано, цей фільм дуже не дуже. І знову, через сценарій. Ідея: “Я маю піти зайнятися з кимось сексом, бажано в машині” — надто дріб’язкова для фільму в майже дві години, ще й із незмінними персонажами. Так і виходить, що фільм розпадається на чотири тематичні частини: спроби пограбувати банк, намагання знятися в джіґайдекі, випадкове доєднання до якудзи, й перетворення на людину-невидимку, відтак — людину-муху. Окремо сегменти смішні, але разом вони радше втомлюють, бо нема психології. Зате є величезна купа лайна, якою приманюють людину-муху. І чірлідерки. І автодилер, що дає дитині ляпаса. Не питайте.

“Водний світ” (Water World). Штати, 1995. Режисер: Кевін Рейнольдс, сценаристи: Пітер Рейдер, Девід Туї.

"Водний світ" - фільм, де ввесь бюджет пішов на розробку світу, декорацій, костюмів і вельми красивих кадрів вітрильного спорту на ржавій тарантайці. Десь мимоволі хтось згадав про історію, і сценаристи такі: "А, точно! Зараз буде!" — і бахнули максимально просту і пунктирну дорожню історію. А ще в цьому фільмі штатівська автомобілецентричність в усій своїй красі — бо зуміти в світі, що відбувається лишень на кораблях, вліпити сцену з поїздкою на автомобілі могли тільки вони.

“Джонні Мнемонік” (Johnny Mnemonic). Штати, 1995. Режисер: Роберт Лонґо, сценарист: Вільям Ґібсон.

Пошматований студійними босами заради прибутку, котрий він не приніс, глядачеві лишаються залишки бачення Лонґо і Ґібсона зображуваного світу. Я би не сказав, що це — зрозумілий світ, надто він збудований на контрастах бідний/багатий, верх/низ (певно, це слабкість кіберпанку загалом), і взагалі в плані адміністрування тут нічого не ясно. Але образи яскраві й костюми яскраві — той самий найманець Вуличний Проповідник, дельфін як суперкомп’ютер, кіборґи-тілоохоронці. Словом, забийте на історію і просто насолоджуйтеся картинкою довкола.

“Сто та одна ніч Симона Сінема“ (Les cent et une nuits de Simon Cinéma). Франція, 1995. Режисер-сценарист: Аньєс Варда.

Кіно про кіно, “Сто та одна ніч Симона Сінема” наступає на граблі “Мертві не носять спідниць”, але на бігу і в полі, повному грабель, наче Другий номер Боб. Це фільм, зроблений із беззаперечною любов’ю до медіуму, але виключно з референтною метою. Просто сиди собі і називай: фільми, які обговорюють, називай акторів і персонажів, у яких вдягаються, звертай увагу на різноманітні постери й реквізити, відмічай камео і згадуй їхні найважливіші фільми. І більше нічого. Вибачте, але цитата заради цитати — абсолютно не моє.

“Передбачення, слідом погана справа” (Premonitions Following an Evil Deed). Штати, 1996. Режисер-сценарист: Девід Лінч.

Замість пояснювати: просто ідіть подивіться на ютубі, вона лишень 52 секунди.

“Веселий бар-караоке” (Fan ba karaoke). Таїланд, 1997. Режисер-сценарист: Пен-Ек Ратанаруанґ.

Дещо фабульно розхристаний, це фільм — наполовину насмішка над усякими кримінальними драмами а-ля “я переступив дорогу кримінальному босу, коли запав на його коханку”, наполовину дивакувата мелодрама про дівчину, що намагається впоратися з втратою матері, що приходить до неї у снах, коли її батько — мудак, що надто зайнятий переступанням дороги криміналу. Зірок з неба не хапає, стосунки переплетені надто мелодраматично; я не вірю, що та коханка могла запасти на батька дівчини, він же незугарний. Окремо є елемент амбівалентного ставлення до Штатів — до них прагнуть, тропи їхніх фільмів висміюють.

12 розгніваних чоловіків (12 Angry Men). Штати, 1997. Режисер: Вільям Фрідкін, сценарист: Реджинальд Роуз.

Нова адаптація п’єси, акурат 40 років опісля першого фільму, не має фабульно яскравих змін. Це ті самі 12 присяжних, замкнених у кімнаті в найспекотніший день року, що мають вирішити, чи винен хлопець у вбивстві свого батька. Характери адаптуються під тодішній час разом із режисурою. Нема більше натхненних промов від присяжного 8, більше невпенености й недовіри до суб’єктивного фактору в свідченнях та історіях; більше недовіри до суб’єктивного загалом. Хоча зникла моя улюблена сцена, де всі решта 11 присяжних поступово відвертаються від присяжного 10 (красива складна композиція), Фрідкін уміло розташовує своїх персонажів, послуговуючись тим, що камера у 1997 дозволяє набагато більший вибір, ніж у 1957. Словом, це гарна нова адаптація.

“Біжи, Лоло, Біжи” (Run Lola Run). Німеччина, 1998. Режисер-сценарист: Том Тиквер.

Швидкий у сценарії й монтажі, це фільм у чомусь — ідейний, але не форматний послідовник “Рашьомона”. Ось вам задається ситуація: дістаньте 100 тисяч дойчмарок за 20 хвилин, чи вашого хлопця вб’ють. І далі — три різні версії того, як можуть скластися події, кожна має по 20 хвилин. Залежно від вашої прихильности до свободи волі чи фатуму-детермінізму, можете вибрати будь-яку. А ще це фільм про ефект метелика. І як випадковий незнайомець стає причиною того, що ви опиняєтеся в секті.

“Ефект Нуля” (Zero Effect). Штати, 1998. Режисер-сценарист: Джейк Каздан.

Фільм на межі постмодерного переказування тексту про Шерлока Голмса і водночас дивно мелодраматичної історії. Бо, з одного боку, помічник найкращого детектива більш реальний і менш зацікавлений терпіти його мудацтво, а з другого — любовна лінія досить конвенційна і не має якихось справді цікавих новинок. І звісно, темне драматичне минуле для детектива і його дівчини-лиходійки. Воно круто зігране, особливо Бен Стіллер як помічник детектива, але радше одноразове.

“Дещо про Мері” (There's Something About Mary). Штати, 1998. Режисери: Боббі Фарреллі, Пітер Фарреллі, сценаристи: Джон Дж. Страус, Ед Дектер, Бобі Фаррелі.

“Дещо про Мері” — фільм дуже юнацький, що не цурається поганого жарту й робити його гіршим. Де ще романтична комедія матиме зірване побачення через член, що застряг у блискавці? Попри його юнацькість та інколи дешевий гумор, він досить щирий і милий. Це такий чоловічий погляд на те, якого чоловіка хоче жінка, і що приємно бачити, то це як у змаганні за її серце перемагає хлопець, що готовий програти, що готовий віддати її тому, з ким, він гадає, їй буде краще.

“Година пік” (Rush Hour). Штати, 1998. Режисер: Брет Ретнер, сценарист: Джим Коуф.

Язиката хвеська кінця 90-х Кріс Такер і продажна легенда комедійних бойовиків Джекі Чан — разом на великому екрані. Це — комедійний бойовик у стилі “друзяки-поліцаки”, і єдиною відмінністю є те, що тут парою є афроамериканець та азіят. Сценарій примітивний, режисура більш-менш. Кріс Такер — гострий на язик і несе на собі комедійну ланку. Джекі Чан гарно б’ється і більшу частину вдає, що не знає англійської (на рівні Такера — не знає). А, і тут ще є викрадення доньки китайського посла. Уявіть суму всього цього. Якщо вона вас влаштовує, один гарний вечір гарантований.

“Схід є схід” (East Is East). Велика Британія, 1999. Режисер: Деміен О’Доннелл, сценарист: Аюб Кхан-Дін.

Інтерсекціональний у первні, “Схід є схід” є картиною британських ранніх 70-х: переосмислюються міграція, національна приналежність, класове суспільство, інститут шлюбу, ставлення до жінок, і навіть одностатеві зв’язки. Фільм порушує натужне питання збереження ідентичности меншини, ще більш актуальне в глобалізованому світі. І впродовж всього перебігу натякає, що консервативний шлях (британські пакистанці, відтак мусульмани прагнуть закритися від решти, британські англійці — репатріювати мігрантів) веде до збільшення проблем і антагонізму всередині групи. А якщо цією групою є нуклеарна сім’я, то такий агресивний метод самозбереження неухильно призведе до її розпаду.

“Пес-примара: шлях самурая” (Ghost Dog: The Way of the Samurai). Штати, 1999. Режисер-сценарист: Джим Джармуш.

Указаний на Вікіпедії як кримінальна драма, я би вважав його радше кримінальною чорною комедією, надто вже італійська мафія там ексцентрична. Також я єхидно можу відмітити, що афроамериканці апропріюють японську культуру, ще й роблять це максимально орієнтально. Єдине, що японського там нічого нема, навіть “Хаґакуре” і “Рашьомон” позбавлені внутрішнього смислу. Це японофілія, що кохається в красивих уявленнях про Японію, котрої ніколи не було, на кшталт і беручи за основу “Якудзу” Поллака. Пес-примара — не самурай. Він — ніндзя.

“Порнографічний зв’язок” (Une liaison pornographique). Франція, 1999. Режисер: Фредерік Фонтейн, сценарист: Філіп Бласбан.

Побудоване як інтерв’ю чоловіка і жінки, що колись зустрілися через оголошення і деякий час були разом, фільм ілюструє, як поступово зв’язок, що починався виключно як секс без жодних зобов’язань поступово стає чимось, що все чіткіше нагадує кохання. І чим міцніше зв’язок, тим більше авдиторії показують, чим вони займаються в готельній кімнаті. Така собі студія на тему стосунків, від ніякового знайомства до поступового розкриття й знаходження опори одне в одному й до перспективи бути повноцінною парою. І навіть хтось устиг померти. Але найбільше мені сподобалося, що сексуальна фантазія, що їх звела разом, лишилася неназваною. Це — найкраща демонстрація прихильности й інтимного зв’язку і ніхто інший не гідний до нього доєднатися.

“Вискочка”, або “Вибори” (Election). Штати, 1999. Режисер: Александр Пейн, сценаристи: Александр Пейн і Джим Тейлор.

“Вибори” — це історія тріумфу успіху над мораллю, де на одному боці — надуспішна, працьовита, зациклена на успіху школярка; а на протилежному — доброзичливий і розуміючий викладач із проблемою в сім’ї. У чомусь це — емблематична історія перемоги Штатів як держави, що не гребують будь-якими методами, бо впевнені у власній виключності, бо знають, що переможці нав’язують правила, байдуже, що це робить їх непопулярними. Мораль програє, бо грузне під власними проблемами, і коли спокушається переступити власні правила, сам себе заперечує і зраджує. А звинувачувати треба лесбійок, це бо вони дали змогу успіху лишитися непокараним.

“Чудні, як і решта” (Queer as Folk). Велика Британія, 1999. Режисери: Чарльз МакДуґал, Сара Хардінґ, Менхадж Гуда, сценарист: Рассел Т. Дейвіс.

Один із перших британських серіялів, повністю присвячених життю ЛГБТ-спільноти в Манчестері, він залишив дивний посмак (і ні, жартівники, то не сперма). Хоча стосунки двох головних персонажів — напруга, що є жевріючим протягом років коханням — складні й ускладнені особистими драмами, я пристаю до тих, що вважають, що серіял оминає не одну проблематичну тему. Навіть без факту відсутности епідемії СНІДу: персонаж, що задоволено каже, що в 12 років мав секс у душовій із учителем фізкультури, потім у 29 років спить із 15-річним, і це подається як норма. І так є настирливий стереотип поєднувати ЛГБТ і педофілів, а тут ще й оце. Мало глибини, зате секс-сцени гарячі.

“Мисливець на вампірів D: Жага крові” (Banpaia Hantā Dī: Buraddorasuto). Японія, 2000. Режисер-сценарист: Йошіакі Каваджірі.

Темне фентезі, що поєднує в собі пост-апокаліпсис і готику, “Мисливець на вампірів” у чомусь нагадує гібрид “ДжоДжо” і “Хелсінґу”. Анімація гарна, але дизайн — ось що шикарно. Таке видовище приємно очам дивитися. Проте третім жанром, що ним надихається Каваджірі, є дорожній фільм, тому, як результат, він є дуже простим у плані фабули. Так, центральний конфлікт кохання між людиною і вампіром, що їх переслідує мисливець, додає глибини, але це досі класичне переслідування, і зображені люди там теж більше характери, ніж персонажі. Якщо зіставити їх зі “Сувоєм нінджі”, то схожість на рівні прийомів очевидна. То не погано, але бажано техніки ховати поглибше від глядачів.

Життя як смертельна хвороба, що передається статевим шляхом (Życie jako śmiertelna choroba przenoszona drogą płciową). Польща, 2000. Режисер-сценарист: Кшиштоф Зануссі.

Це фільм про неприємну нинішньому світові річ — вмирання. Спершу художнє (сегмент із фільмом у фільмі), чуже, але схоже (пацієнт, що вмирає від раку, і його мати), нарешті, власне. Тут немає інтриги чи чуда, бо лікареві повідомляють про невиліковну стадію досить рано; натомість тут правдиво зображені останні дні паліативного хворого, і пошуки відповіді на питання, що вартує життя і смерти. Відповідь здається очевидною, тільки доходять до неї по-різному, дехто — аж у перед самою смертю.

“Вертикальна межа“ (Vertical Limit). Штати, 2000. Режисер: Мартін Кемпбелл, сценаристи: Роберт Кінг, Террі Хейєс.

Доволі посередній штатівський фільм-виживання про скелелазів у біді та експедицію, що йде на порятунок. Усі характери, повороти й навіть вибухи настільки типові, що найцікавішим персонажем є пакистанський майор, хоча і їх зображають із типовою орієнталістською зверхністю як ідіотів, що не вміють зберігати нітрогліцерин. Словом, якщо тільки в вас не алергічна реакція на чортибатька-що, яке Джон Літґоу вважає британським акцентом, нема жодної причини надавати перевагу “Вертикальній межі” над “Скелелазом”. І це при тому, що “Скелелаз” сам по собі далеко не найкращий фільм.

“О, де ж ти, брате?” (O Brother, Where Art Thou?). Штати, 2000. Режисери-сценаристи: Джоел і Ітан Коени.

Гадали, я критикуватиму тільки маловідомих сценаристів? Е, ні, брати Коени, з усією повагою до їх фільмографії та взятого першоджерела, поставили красивий фільм, що особливо немає сенсу, це просто набір усіх можливих тропів про штатівський “Південь”, із певними вставками з “Одіссеї”, на кшталт сирен чи мотиву повернення до сім’ї на Ітаці. Безперечно воно смішно, “Хлопці з мокрими ногами” співають класно, але от емоційного компонента тут нема. Та ще й персонаж Джоржа Клуні має таку сюжетну броню, що деякі персонажі аніме йому би позаздрили.

“Чуваче, де моя тачка?” (Dude, Where’s My Car?). Штати, 2000. Режисер: Денні Лейнер, сценарист: Філіп Старк.

Направду, я не мав жодних сподівань, бо знав, що фільм поганий, але все одно був розчарований. Навіть та “Кімната” Вайсо була кумедна в своїй недолугости, але “Чуваче, де моя тачка?” не може похизуватися навіть цим. Се просто посередній поганий продукт своєї епохи, чергова комедія з травичкою, чия найбільша принада — це прибулець, здатен перетворюватися на величезну гарячу дівчину. Її перси, може, й великі, але що з того, коли на той момент кінцеві титри миліші?

“Вбивця Ічі”, або “Вбивця Один” (Koroshiya Ichi). Японія, 2001. Режисер: Такаші Мііке, сценарист: Сакічі Сато.

“Вбивця Ічі” — жорстока і кривава вар’ятська манґа, якій пощастило бути екранізованою режисером, відомим саме цими якостями. Зображуваний світ — це місце темне, хиже і сповнене екстремальних полярностей, що навіть не збирається подавати бодай-якусь надію тим, хто наважиться сюди завітати. Але й дивитися “Вбивцю Ічі” будуть лише ті, хто хоче жорстокого насилля, а не змістовної і проникливої історії. Моєю єдиною заувагою буде те, що комп’ютерні спецефекти випадають дешево навіть для 2001-го року, але вони не настільки вибивають із фільму, до того ж Мііке надає перевагу практичним спецефектам. А що ще ви власне очікували від режисеру “Кінопроби” і “Ґозу”?

“Плач привида”, або “Демон-якудза”. Японія, 2003. Режисер: Такаші Мііке, сценарист: Шіґенорі Такечі.

Я скажу, чого ви не очікували: стриманого якудзи фільму з гомосексуальним підтоном (добре, після “Ґозу” останнє не дивує). Мінімум крові, насилля присутнє, але лишень ув обмежених кількостях і тільки як засіб досягнення мети. Загалом “Плач привида” більше цікавить лояльність і внутрішня діяльність якудзи як власне кримінальних угруповань: функціонування сімей у межах кланів, вбивство лідерів конкуруючої сім’ї як доведення лояльности, між’якудзні війни з подальшим перемир’ям тощо. У чомусь персонажі фільму й сам Мііке засуджують те саме насилля, що подобається фанам фільмів про якудзу: простіше і краще для всіх керувати кримінальним світом без постійних убивства, хоча і повсякчас без них не обійтися. Тому для якудзи відданий воїн, що його складно вбити і який сам убиває пачками, у чомусь теж небажаний.

Інтерстелла чотири рази п’ять (Intāsutera Fō Faibu). Японія, 2003. Режисер: Казухіса Такеноучі, сценаристи: Томас Бангальтер, Гі-Манюель де Омем-Крісто.

Музичний кліп може бути до пісні, а для альбому треба повноцінний фільм, чим “Інтерстелла” і є. Звичайно, дивитися треба лишень коли ви цінуєте Дафт Панк, бо замість діялогів тут їхній ‘Discovery’ плюс 2-3 інтерлюдії. Сама історія нехитра, але в чомусь нагадує справжню музичну індустрію: продюсери шукають потенційних талантів по всіх куточках землі, і далі паразитують на них, хіба що тут це розширено на межі всесвіту. Музика чудесна, кольори яскраві та насичені й тема зв’язку через музику розкрита у кілька варіяцій. Більшого питати й годі.

“Кімната” (The Room). Штати, 2003. Режисер-сценарист: Томмі Вайзо.

“Кімнату” дивляться задля того, аби сміятися з того, як погано вона зроблена, як Томмі Вайзо — і решта акторів — не вміють грати і не мають що грати, під якими дивними кутами він займається коханням (і що це за дивний монтаж?), і як другорядні лінії йдуть у нікуди. Але! Що відрізняє її від “Чуваче, де моя тачка?”, це не тільки культова жахлива якість продукту, але й — і це важливіше! — універсальність історії. Дарма яка погана романтична драма про зраду через втрату почуттів, це історія вічна. Люди кохають, почуття згасають, і люди знаходять інше кохання — на цьому ґрунті є тисячі фільмів. І передати її до сміху жахливо — у чомусь теж мистецтво.

“Дев’ять пісень” (9 Songs). Велика Британія, 2004, режисер-сценарист: Майкл Вінтерботтом.

Це — посередній живий запис виступів, навпіл із арт-порно. Музика добра, британська сцена ранніх нульових, порно теж круте, кілька фетишів показали. Але Вінтерботтому бракувало майстерности сценариста, а головним акторам — “хімії”, тому поза межами сексу (а він справжній, не симульований) там класична проблема порно: відсутність фабули і кам’яні обличчя, що про них співала Леді Ґаґа. Розвиток без розвитку, порожні конфлікти, кинуті напризволяще. Ще й зшито з виступами білими нитками. Словом, можна послухать пісень, можна глянуть на секс, не обов’язково в цьому фільмі.

“Мандрівний замок Гаула” (Howl's Moving Castle). Японія, 2004. Режисер-сценарист: Хаяо Міядзакі.

Гуманістичний майже до загибелі, я захоплений фільмом Міядзакі і водночас відчуваю прихований ресентимент до нього. Я захоплений чудовою деталізацією, теплотою щодо персонажів, навіть радше неґативних, співчутливим зображенням старости як природнього процесу. І водночас я не сприймаю цього агресивного скептицизму щодо технологій (магія — теж певною мірою технологія), спрощеним зображенням війни і зневажливим ставленням до інститут громадянства. Як людина, що живе через війну, як і пане Міядзакі, я знаю, що це — результат переживання війни, велика травма, але ж будьмо відверті: у тій війни ви — на боці розпалювачів.

2004: Тупа версія (2004: The Stupid Version). Велика Британія, 2004. Режисер-сценарист: Армандо Януччі.

Назва самопояснювальна. Протягом години нам показуватимуть склеєні новини, даватимуть вирізки з новим дубляжем, братимуть інтерв’ю в звичайних людей тощо — усе це, аби зробити пародію реаліті телебачення та теленовин. Прикметно для Януччі, це дуже чорна комедія, характерно для Британського гумору, уїдлива й дошкульна та направлена на саму себе. І, що, певно, й було метою режисера, якби цю версію пустили без попередження, довгий час люди би й не помітили різниці, настільки вже вар’ятська наша реальність.

“Щасливе число Слевіна“ (Lucky Number Slevin). Штати, 2006. Режисер: Пол Маꥳґен, сценарист: Джейсон Смайловіч.

Вельми хитромудрий ув історії, трохи менше в постановці, загальне враження від “Щасливого числа Слевіна” — він спершу претензійний, потім розумний, наостанок — вникливий. Тут є два відчуття: по-перше, механічности, наче ти розглядаєш зіграну партію на шахівниці; по-друге, роздратування через те, як фільм самовдоволено тикає глядача в те, що він свідомий самого себе. Себто так, твоя історія заплутана, молодець, так, добре обговорюєш тропи подібних фільмів, тепер спробуй змусити мене переживати за своїх персонажів. А, не можеш, бо вони всі — функціональні? Ну то лови облизня.

“Агент 117: Каїр — шпигунське гніздо” (OSS 117 : Le Caire, nid d'espions). Франція, 2006. Режисер: Мішель Азанавічус, сценаристи: Мішель Азанавічус, Жан Брюс, Жан-Франс Алін.

Одночасно пародія на жанр шпигунського фільму штибу Джеймса Бонда і водночас спроба бути enfant terrible комедії, “Агент 117” — зайве нагадування, що кітчитися сексистськими, гомофобними, расистськими й ісламофобними жартами й наголошувати, що ти такий неправильний і цим пишаєшся — навіть не неправильно, це пів біди. Це нудно, і як казали в “Правилах гри”: “Можна боротися з ненавистю, але не з нудьгою”. Більше мені додати нічого, бо там іншого особливого нема чого.

“Рік цвяха” (Año uña). Мексика, 2007. Режисер-сценарист: Хонас Куарон.

Фотороман — монтаж фотографій замість відео — Хонаса Куарона може похизуватися тим, що нарешті на горіхи отримує режисер замість сценариста. Історія дорослішання все більш розчарованої студентки-штатівки й дуже хтивого мексиканського підлітка, в будинку сім’ї якого вона зупиняється на літо — річ прониклива через багатосторонню перспективу: ось хлопець сподівається, що його ідею не спалять — його мати в думках одразу ловить, що на пляжі він підглядатиме за дівчиною. Загальна тема кохання не в тому місці і не в той час опрацьована напрочуд серйозно і по-дорослому. Проблемою є те, що самі фотографії поставлені погано. Тому, можливо, є сенс розглядати фотороман як потенційний аудіо-фільм.

“Вільне місце” (Vacancy). Штати, 2007. Режисер: Німрод Анталь, сценарист: Гол Ліберман.

Не хапаючи зірок за оригінальність і не прагнучи цього (штамп, що в голівуді щасливі розв'язки, має повсякчас підтверджуватися), "Вільне місце" — добре поставлений одноразовий трилер-жахастик. Якщо заплющити очі на кілька логічних дірок, можна помітити, як людський компонент витісняє кров і кишки - нам показують реакції персонажів на жорстокість, а це ефективніше. До того ж приємно повсякчас бачити протагоністів (подружню пару на межі розлучення) з працюючими мізками. Так, їхні дії не бездоганно логічні, ситуацію вони читають добре, і їхня реакція, спроби обхитрити злочинців змушує останніх побігати.

“Пограбування на Бейкер-стріт“ (The Bank Job). Велика Британія, 2008. Режисер: Роджер Дональдсон, сценаристи: Дік Клемент, Єн Ла Френа.

Славнозвісне пограбування банку, де зловмисники вдерлися через підлогу, нарешті на великому екрані. Не сказати, що воно якесь незвичайне або чимось вирізняється. Це гарно зроблений за всіма параметрами фільм-пограбування, з правильними акторами й добрим сценарієм. Може, трохи обережний, але досі розважальний. Мені особливо сподобалася задіяна кількість сторін і наявна напруга не тільки між ними, а й усередині групи. Смішніші, серйозніші, обережніші, тривожніші, чесніші, брехливіші — це додає інтриги й людського компоненту, бо хто зна, що зробить та чи інша людина наодинці. У цьому сенсі фільм правильно наголошує, що пограбування — лишень половина рівняння. Другою половиною є наслідки, особливо коли в вашій здобичі є речі, що належать організованій злочинності.

“Будь кмітливим“ (Get Smart). Штати, 2008. Режисер: Пітер Сіґал, сценаристи: Том Джей Естл, Мет Ембер.

Ще один випадково переглянутий мною фільм, “Будь кмітливим”… ну, він є. Інколи він кумедний, іноді цікавий. Я особливо тішився зі танцювального міні-змагання під час балу та акторської гри Алана Аркіна. Там ще десь алюзія на “Доктора Стрейнджлава” була. Але знову, проблема фільму в тому, що пани Естл і Ембер не дуже вправні сценаристи, тому проблиски чудовий ідей і жартів (персонаж Даліпа Сінґха) часто межують із кліше або просто поганими жартами (персонажі Енн Гетевей та Двейна Джонсона радше порожні, ніж напівпусті). Перед вами — приклад того, як режисер піднімає посередній сценарій, не навпаки.

“Озеро Мунґо” (Lake Mungo). Австралія, 2008. Режисер-сценарист: Джоель Андерсон.

“Озеро Мунґо” — фільм про переживання втрати в умовах стовідсоткової невпевнености в смерті близької людини. Коли свідомість зраджує людину, примушує хапатися за будь-яку надію, надприродню чи неймовірну. Коли активно шукаєш пояснень і робиш логічні викрутаси, аби прив’язати події з минулого в один стрункий ланцюг. Водночас це кіно, що підважує всі канони подібних мок’юментарі фільмів. Ти чекаєш на привида, ти хочеш його побачити, усі знаки на нього вказують, бо привид — рідний. Але щоразу з’являється новий поворот, реальний, і в чомусь гірший за потойбіччя.

“Я продаю мерців” (I Sell the Dead). Штати, 2008. Режисер-сценарист: Ґлен МакКвайд.

Історичний комедійний жахастик про торгівлю свіжозакопаними тілами, “Я продаю мерців” — гарний концепт для фічуретки, ніж для повноформатного фільму, бо історія витягується й тоншає, як анти-шагренева шкіра. Форма історії — проповідь у священника в ніч перед стратою — теж згодом радше відволікає, бо нас постійно до неї повертають. Гадаю, найбільша проблема цього фільму — зовнішня динаміка й відсутність внутрішньої, коли історія надає перевагу включати нечисть, надприродних істот, найманих убивць й інших різноманітних чортів, замість запропонувати бодай якийсь розвиток персонажів.

“Чорний Динаміт” (Black Dynamite). Штати, 2009, режисер: Скотт Сандерс, сценаристи: Скотт Сандерс, Майкл Джей Вайт, Байрон Мінз.

1970-ті — бум для афроамериканських акторів. Із ними знімають чорне експлуатаційне кіно, бойовики, кримінальні фільми, комедії, пізніше — бойові мистецтва. “Чорний динаміт” — один велетенський омаж тій епосі, оповідно безсенсова, але дуже стилізована, повна посилань для тих, хто дивився ті фільми, а ті, хто не дивився, можуть насолодитися тим, як б’ються пики, всі жінки хочуть Динаміта, що перемагає всіх. Викручена до межі маскулінність, і насмішка над нею. Мало? Тоді ось питання: який злодій Штатів 70-х може бути головним супротивником Динаміта, окрім расизму?

“Звукова студія Берберяна” (Berberian Sound Studio). Велика Британія, 2012. Режисер: Пітер Стрікланд, сценарист: Кефас Лерок, Пітер Стрікланд.

Ставлення до фільму багато в чому залежатиме від вашого зацікавлення в процесі звукозапису й внутрішньої кухні кінематографу загалом. Протаґоніст — британець у відрядженні в Італії, що відразу створює напругу між ним та його колегами, що триватиме ввесь фільм. Британська закритість супроти італійського запалу — наче стереотипне, проте характерне зображення. А ще раджу йти дивитися його з мінімальною підготовкою. Там буде і джалло, і снаф фільм, і надприродний жахастик, і психологічний трилер — але не так, як ви собі уявляєте. Дивне, але напрочуд цікаве.

“У кінці Джон помре” (John Dies at the End). Штати, 2012. Режисер-сценарист: Дон Коскареллі.

Комедія про космічний жах для палких прихильників Лавкрафта, Карпентера і Кроненберґа стала черговою жертвою пересічного сценарію. “У кінці Джон помре” — у міру смішний, у міру жахає, там вистачає гарних образів. А от чого бракує, то це розвиток і зв’язність. Ідея показати надприроднє, позаземне і всяке не посейбічне як банальне не звільняє від потреби робити живих персонажів, а не застиглі картонні коробки. Так, це дивакуваті і прикольні, але досі коробки. Реакція “Ну, гаразд” теж може видозмінюватися.

“Акт убивства”, або “М’ясник” (Jagal). Індонезія, 2012. Режисери: Джошуа Опенгаймер, Крістін Кін, аноніми; без сценаристів.

Індонезія — країна, де вже майже понад 60 років жертви масових убивств не можуть знайти спокою, бо вбивці не просто не покарані, вони ще й при владі й пишаються скоєним, кричать про “можемо повторити” і рекетирують бізнеси. “Акт убивства” — це спроба побачити історію очима вбивці в усій своїй розпорошеній і самозаперечувальній красі. Колишні учасники ставлять фільм про те, як вони вбивали комуністів, і можна побачити їхні аргументи, їхнє ставлення і їхні пояснення, чому вони те робили. Мій улюблений момент — сцена допиту, коли вбивця, що грає жертву, має момент просвітлення і самоусвідомлення, що, може, він не правий був їх убивати, і як фізично йому важко то прийняти.

“Патема догори дриґом” (Sakasama no Patema). Японія, 2013. Режисер-сценарист: Ясухіро Йошіуро.

“Патема догори дриґом” — захоплива демонстрація різниці перспектив, у тому числі культурних, за допомогою простого, але яскравого прийому протилежних гравітацій, і про потребу пошуку діялогу і взаємодії. Особливо вражають ці переходи, зроблені наче без склейки. Ніде правди діти, це весело дивитися, хоча й реальність трохи складніша за прийняття перспективи людини, що падає в небо. Це перший момент. Другий момент — тут бракує антаґоністів. На десяток добряків усього один направду негативний персонаж. Так, він при владі, але перевага не в його бік, тому перемога відчувається легко здобутою.

“Неправильні копи” (Wrong Cops). Штати, 2013. Режисер-сценарист: Квентін Дюп'є.

Я навіть не знаю, як пояснити цю маячню. Це погано в усіх сенсах, і навіть “Кімната” Вайзо не була настільки… відсталою. Просто серія замальовок копів, що роблять злочини, без мотивації, з мінімум характерів, динаміка равлика, а це ж не “повільне кіно”, із жартами, які непросто несмішні, вони навіть на жарти не схожі. І наче й постановка не найгірша, певні ідеї для скетчів притомні, але реалізація… Mon Dieu! Edgy teen made a movie.

“Багно“ (Filth). Велика Британія, 2013. Режисер-сценарист: Джон С. Бейрд.

Красива й естетична історія гріхопадіння, однієї з улюблених тем европейської культури, чия культовість забезпечена Джеймсом Мак-Евоєм і постійною присутністю в мемному просторі. Проте, мені здається, його сила парадоксально є слабким місцем “Багна” — вона надто красива, надто естетична, надто стилізована, аби досягати справжніх глибин. Попри всю внутрішню мерзенність, і мудацьку поведінку, тут ніколи не бракує шарму. Моменти щирости надто мінливі, аби розкрити внутрішню суперечливість головного персонажа. “Поганий Лейтенант” зробив це раніше і краще.

“Бовдур”, також “За списком зникнення” (Kraftidioten). Норвегія, 2014. Режисер: Ганс Петтер Муланд, сценарист: Кім Фупц Окесон.

Фільм про помсту, котрий приємно вирізняється дуже чорним гумором. Це дуже чоловіче кіно, жіночих персонажів, поглядів і навіть представлення переживання викрадення чи смерти сина там обмежене. У чомусь це жарт, що чоловіки радше підуть вбивати, ніж до психолога. Але водночас це — про чоловічу любов до своїх дітей, заради яких вони готові вбивати (вбивства тут огидні, брутальні, без жодних пом’якшень); про норвезький расизм щодо сербів, які швидко стають цапами-відбувайлами; і про те, що веґан легко може бути людожером.

“Повітряний маршал”, або “Без упину” (Non-stop). Штати, 2014. Режисер: Хауме Кольєт-Серра, сценаристи: Джон В. Річардсон, Крістофер Роуч, Раян Енґл.

Ліам Нісону доводиться неабияк напружитися, аби продати цей відверто посередній трилер. І, як це часто буває, я не маю претензій до режисера, знято це пристойно. А от до людських стосунків між персонажами, себто парафією сценаристів… Особливо в моменти розслідування, коли персонажа Нісона кидає то в віру, то в недовіру, то в зневіру. І його можна зрозуміти, якби ці перетворення не були настільки різкими. А, ну і якби персонажі були вповні реалізовані, замість оцих ходячих характерів. А так, це добротний класичний бойовик із елементами загадки.

“Юність” (Youth). Італія, 2015. Режисер-сценарист: Паоло Соррентіно.

Бездоганно знятий, “Юність” веде історію про глибоку старість митця, для якого важать дві глибоко по’вязані між собою речі: особиста пам’ять і власні твори. Цей взаємозв’язок не завжди йде на користь: у пошуках мистецтва людина може бути мудаком щодо родини, або саме прив’язаність до людини зменшує її художній потенціял. Не скажу, що це досконало проаналізовані теми — сценарій направду слабше писаний, особливо в плані жартів (актор у ролі Гітлера у готелі, де мешкають переважно старечі люди, серйозно?), проте власне драма тут чудово пророблена, особливо щодо музики. А виконання “Простої Пісні №3” ув останній сцені, щире й чуттєве і сповнене любови навіть пробило на сльози.

“І не лишилось жодного“ (And Then There Were None). Велика Британія, 2015. Режисер: Крейґ Вівейрос, сценарист: Сара Фелпс.

Трисерійна адаптація найвідомішого роману Аґати Крісті відзначається найперше тим, що викручує мізантропію тексту на повну: тут нема невинних, нема симпатичних, нема навіть отого відчуття не співмірної кари, яка притаманна фільмам про віджиланте (певною мірою, цей фільм належить до цієї ніші). Кожен персонаж — холодний і відсторонений, навіть у найтепліші моменти, можна помітити, як скелети в шафі позбавляють їх людськости, чим дуже добре маніпулює вбивця. Прикметно, що крайньою межею є усвідомлення свого злочину: лишень одна людина щиро кається, і тому отримує найлегшу смерть. Чим довше персонаж відмежовується від скоєного, тим гірше.

“Завтрашній світ” (World of Tomorrow). Штати, 2015, 2017, 2020. Режисер-сценарист: Дон Герцфельдт.

Три епізоди наукової фантастики, з однозначним наголосом на “науковий”. Його особливістю є запис реплік чотирирічної племінниці режисера “наживо”, себто вона несвідома мультфільму, який будується довкола реплік, що вона виголошує за грою. Це створює цікаву динаміки, коли персонажка (майбутня версія) говорить про високі матерії, клонів, кохання, самотність, буття, подорожі в часі, а дитина відповідає “Я намалювала будиночок”. Це зіставлення різних світоглядів, різних досвідів провокує роздуми щодо минулого, спогадів і пам’яти в формуванні нас як індивідів, і водночас — накладення ними обмежень на людину, яка їх має. Складно, як і саме життя.

“Шін Ґоджіра” (Shin Gojira). Японія, 2016. Режисери: Анно Хідеакі, Хіґуті Сіндзі, сценаристи: Анно Хідеакі.

Перша “Ґоджіра” була про негативні наслідки атомної бомби й потребу ядерного роззброєння. “Шін Ґоджіра” — це, в першу чергу, історія про владу і її реакцію на кризу. Яке би рішення уряд не ухвалив, їх критикуватимуть у майбутньому. Але їм доводиться вирішувати тут і зараз, обирати між реакцією на загрозу й намаганні зберегти людей фізично і підтримати їх духовно, утримати від паніки. У цей же час кабінет прем’єр-міністра — величезне поле битви думок, ідей, рішень, позицій і пропозицій, із яких йому треба вибирати. Він не певен, яка позиція правильна, але вирішувати має, бо більше нікому. Ось його рішення не стріляти в ще зародкову версію Ґоджіри” монстра через наявність цивільних: його критикують за втрачений момент, але хто би згодився, аби ним пожертвували заради інших. Таким є недолік величезної влади — величезна відповідальність.

“Ти сам і твоє“ (Dangsinjasingwa dangsinui geot). Південна Корея, 2016. Режисер-сценарист: Хон Сан Су.

“Ти сам і твоє” — це кіно на мінімумі: сцена, двійко-трійко акторів, часто за столом, що говорять, п’ють, курять і їдять, переважно середнім планом із завмерлою камерою, що сприймає рух як особисту образу. Це історії про стосунки, як вони створюються, випробовуються, розпадаються й склеюються наново. І я не можу нічого більше додати. Це треба один раз побачити, вирішити, чи щось таке вам до душі й або забути, або знайти для себе нового режисера, що пророблює виключно повсякденність.

“Борня у тюремному блоці 99” (Brawl in Cell Block 99). Штати, 2017. Режисер-сценарист: С. Крейґ Захлер.

“Борня у тюремному блоці 99” презентує нам світ, натхненним експлуатаційним кіном 1970-х років — хіба що стриманіший, жорсткіший і жорстокіший. Чимось нагадує спуск у пекло. Коли придивитися, фільм непримітно грає проти усталених конвенцій: його протаґоніст, що голими руками трощить машину, пальцем не чіпає свою зраджуючу дружину; увесь його гнів майже стоїчно фокусується всередині, чекаючи моменту бути виплеснутим. У в’язниці він зустрічає персонажа, що розповідає про місцеві порядки і пропонує допомогу, але він швидко зникає, бо протаґоністу непотрібна допомога: заради своєї ненародженої дитини він готовий спуститися в пекло. Але коли йдуть бійки, то кістки ламають так, що я здригався.

“Під Сілвер-Лейк“ (Under the Silver Lake). Штати, 2018. Режисер-сценарист: Девід Роберт Мітчелл.

Безсумнівно красиво знята порожнеча. “Під Сілвер-Лейк” — радше волога мрія міленніала: ти ярий фан мультфільмів, фільмів і ретро-ігор, і саме це дозволяє тобі розгадати неймовірну теорію змови. А ще дівчата западають на тебе, попри щетину і брудний одяг, і ти мешкаєш в окремій, великій квартирі, в вільний час підглядаючи за дівчатами. Занурення було знищено в мить, коли безробітний протагоніст має таку квартиру, ще й чисту! І головне, акторам весело й знято круто, але історія — нісенітниця. Шкода.

“Загадкове вбивство” (Murder Mystery). Штати, 2019. Режисер: Кайл Ньюачек, сценарист: Джеймс Вандербільт.

Ви знаєте, який переважно статус у комедій із Адамом Сендлером? Ну, це не виняток. Це фільм, якому комфортно бути одноразовим, що прагне посередности, де кліше є стержнем усього. І я його подивився лишень заради Дженніфер Еністон. Можете дивитися, можете пропустити. Ви нічого не втратите.

“Порожнеча”, або “Порожня людина” (The Empty Man). Штати, 2020. Режисер-сценарист: Девід Прайор.

Велетенською перевагою “Порожньої людини” є пролог на 20 хвилин. За цей час чотири скелелази знаходять печеру з химерним скелетом, відтак за два дні двох убивають, одна людина втрачає глузд і кидається зі скелі, а ще одна — буде вибрана істотою, що була в тому скелеті. За цей час можете вирішити, чи продовжувати дивитися цей фільм, чи відкласти й узятися за щось інше. Заданий рівень “Порожня людина” не опустить, але й не підніметься. Буде дивно, місцями кумедно й відчуватимете стійке відчуття знайомої дороги, бо чимало елементів траплялися в багатьох відомих жахастиках останніх років.

“Куди йдеш, Айдо” (Quo Vadis, Aida). Боснія, 2020. Режисерка-сценаристка: Ясміла Жбаніч.

Історія про переддень і день різанини в Сребреніці, фільм дав мені нагоду зрозуміти, наскільки я зачерствів, що людська трагедія, коли вона не про Україну, мене не бере. Я розумію жах тих людей, але в мене нема сил співчувати їм. А це ж і поставлено, і знято, і зіграно добре. ООН, як завжди, безхребетні й огидні (історія пише, що данцям ставив палиці в колеса француз, що домовлявся з Младичем за їхньою спиною). Але, гадаю, яблуком розбрату є оця ідея, що в трагедії сім’ї перекладачки для ООН — людини, що до останнього намагається скористатися службовим положенням — найбільший біль несе саме вона, із чим я не погоджуюся, бо мертві не можуть показати свій смуток. Але так, серби можуть піти на три літери, це все вони винні.

“Земля блакитна, ніби апельсин”. Україна, 2020. Режисерка-сценаристка: Ірина Цілик.

Я не люблю кіно про кіно через переважну пустопорожню претензію, але це не той випадок. "Земля блакитна, наче апельсин" — про терапевтичну силу кіно- і мистецтва загалом. Знімаючи фільм, ставлячи вистави, пишучи тексти — все про другу фазу російського вторгнення - сім'я опрацьовує власні травми (вони ще й живуть поруч із лінією фронту). Це кіно надзвичайно гуманне, що з повагою ставиться до своїх персонажів, і наважується включати сюди не тільки творців кінематографа, але й його глядачів, показуючи їхні, часто чулі, реакції. Дуже рекомендую.

“Дюна” (Dune Part One). Штати, 2021. Режисер: Дені Вільнев, сценаристи: Дені Вільнев, Ерік Рот, Джон Спайтс.

Як епічна наукова фантастика, “Дюна” є грандіозним атракціоном, що нарешті отримав достатній кошторис, аби зреалізувати себе якнайповніше. Це було розважально. Я не маю жодних зауваг до Дені Вільнева як режисера. Хіба що в плані масових бойових сцен, де він не виходить за рамки традиційного Голівудського “біжімо-вперед-на-смерть”. Що ж до сценарію… Я був цілковито поглинутий представленим світом і фракціями, але щойно почалися власні сцени в пустелі, світ починає стискатися, а його персонажі наче потроху втрачають зміст. Нюанси стають усе менш вираженими й наповненими, а це тривожний дзвіночок.

“Будинок «Слово»: Нескінчений роман“. Україна, 2021. Режисер: Тарас Томенко, сценаристи: Тарас Томенко, Любов Якимчук.

Фільм про моральне падіння, “Будинок «Слово»” оповідає про 1930-ті роки, український морок, коли замордували село та інтелектуальні кола. У чомусь це — маніпуляція індивідуальністю, амбіціями через матеріяльне забезпечення й фіктивне відчуття сили через владу. Водночас сам образ будинку вийшов неоднозначний — не лишень через строкатих персонажів, але й через те, що Томенко інколи надто прямолінійний. Сцена з приїздом у спустошене голодне село — точно натхненне українським поетичним кіном — зіставляється з ситими, самовдоволеними мешканцями будинку, що гучно й глузливо перебирають харчами. І се люди, яким ми маємо співчувати. Кіно дуже красиве, але, на жаль, не зовсім певне того, що саме каже. А ще я волів би негативної розв’язки, як у “Z”, безрадісної, зате правдивої, бо представлена випада радше як подачка.

“Люксембург, Люксембург”. Україна, 2022. Режисер-сценарист: Антоніо Лукіч.

Якщо вам кажуть, що це дорожній фільм не ведіться. Це — уже який фільм про пам’ять, сього разу про різницю сприйняття й ставлення до неї. Один брат проектує своє життя через спогади, марить мати успішний успіх його батька-кримінальника, бажано, разом із ним. Другого ці зв’язки — що через батька, що через брата — стримують у кар’єрі, і змушують постійно сумніватися і відчувати власну неповноцінність. Тому й коли звістка про батька їх досягає, радий цьому лише один. Я дуже дякую Лукачеві за цей фільм, що наголошує на потребі не тільки пам’яти, а й забуття — бо це так само спосіб впоратися з минулим і рухатися далі. Інакше закінчиш на самотині у чужій країні, бо в своїй ти в розшуку.

“Памфір”. Україна, 2022. Режисер-сценарист: Дмитро Сухолиткий-Собчук.

“Памфір” — один із найкращих українських фільмів, особливо серед кримінальних драм, кращий навіть за “Носорога”, що був сміливим, творчим і повним християнських алюзій. “Памфір” же активно звертається до свята Меланки-Маланки і пов’язаного з ним переодягання-перевтілення як метафори суспільного життя в їхньому селі — можливо, трохи надто очевидно, але вона працює. Що робить його видатним фільмом — чудові й складні відстежувальні знімки, якими цей фільм знятий, і застосування глибини кадру, дарма що ширина інколи просідає. Єдиним мінусом є те, що постійне застосування цього прийому виснажує сам фільм і трохи втомлює одноманітністю, хочеться бодай якогось цікавого монтажу. Але це радше питання смаку.

“Ззовні” (From). Штати, 2022-. Режисери: Джек Бендер, Бред Тюрнер, Александра Ла Рош, Дженніфер Ліао, Джеф Ренфро, Брюс МакДональд, сценаристи: Джон Ґріффін, Джеф Пінкнер, Вівіан Лі, Бріджит Гейлс, Крістен Лейден.

Оцінюючи тільки два перші сезони, можу сказати, що “Ззовні” — крутецьки написаний серіял, що дуже обережно розкриває свої карти. Кожна серія — це одна відповідь і два питання, що постійно тримає глядача в нетерпінні. До того ж гарна вибрана точка в історії: люди проживають у тій точці, де вночі приходять незнайомі створіння, що вбивають, коли не мати зачинених вікон і захисного амулета на стіні, вже довгий час і прилаштувалися. Єдине, що мене особисто дратує — дуже просто зняті діялоги, через плече чи кадр-контркадр, і повсякчас повільні рухи персонажів, але то особисті нарікання.

“Х” (Х). Штати, 2022. Режисер-сценарист: Тай Вест.

“Х” можна описати як фільм-ресентимент старшого покоління щодо молодшого через, як першим здається, більшу кількість можливість, і несправедливість, що вони старі, а ті такі молоді. Ще гірше, коли юні починають поблажливо їх жаліти, мовляв, що з вас іще взяти? У чомусь це — досить щемна історія про кохання, коли твій партнер досить має те, що змушує твоє серце йойкати (і переживати інфаркт). А ще про важливість самооцінки — зрештою, протагоністка належить до тих, хто вб’є заради власного щастя, а не тому що вона заздрить чужому. Моя повага.

“Наполеон” (Napoleon). Штати, 2023. Режисер: Рідлі Скотт, сценарист: Девід Скарпа.

Я подивився “Наполеона” тільки тому, що мені дали безоплатних квитків у кінотеатр. Мені нецікаві дискусії про історичну достовірність. Але. Вийшовши з кінотеатру, ми з другом сперечалися ще пів години. Він казав, що там нудна палацова драма, і круті батальні сцени. Я ж стояв на тому, що палацова драма єдина цікава, що Жозефіна — МВП, а батальні сцени надто очевидно зроблені на комп’ютері. Ми дійшли згоди, що фільм нерівний. І в чому ми були одностайні: спалена Москва і російський трон у пташиному гімні — найкращі моменти кіна.

“Дюна: Частина Друга” (Dune Part Two). Штати, 2024. Режисер: Дені Вільнев, сценаристи: Дені Вільнев, Джон Спайтс.

Мій батько, палкий прихильник “Дюни”, каже, що фільм розтрощив книжку на друзки. Я її не читав, тому оцінюю лишень у порівнянні з першим фільмом. І мої страхи підтверджуються: чим кращою є режисура — чорно-білі сцени в стадіони й фінальний двобій неперевершено красиві технікою, конфліктом і зображенням реакції глядачів — тим гіршою є історія. Персонажі з першого фільму вихолощуються, нові — більш одномірні й чорно-білі. Ближче до фіналу майже всі персонажі сірі, але їхня сірість дивовижно нецікава, так до непізнаваности вони змінилися.

Дякую, що прочитали.