Хибні поетичні читання Серпень-24: 3+1 = 5

Зайду відразу з валета: поезія і я — речі досить далекі. Із нею в мене все досить погано, бо це річ, котра вимагає, по-перше, великої відкритости щодо запропонованих історій в кожному вірші, а по-друге, сприйняття не лише на розумовому, а й на емотивному рівні, чого мені не досягти, бо кожен текст для мене віддалений, їх не сприймаю як щире, непідробне висловлювання. До того ж говорити про оце одоробло (творчий доробок) треба вміти, а його десь-колись розгубив… як біг через місточок.

Водночас читати лірику треба якраз задля того, аби в кінець не зачерствіти, плюс, вірші якраз пропонують оновлення синтаксису та словника, створення нових слів, конструкцій, значень і синонімічних рядів. Тому в серпні загалом було прочитано аж п’ять поетів. Про одного з них, Пауля Целана, вже писав, тому зупинюся на чотирьох інших: трьох українцях та одному ірландцеві.

Грицько Чубай — П’ятикнижжя

Для контексту: Грицько Чубай належить до так званого задушеного відродження, вони ж витіснене покоління, або просто постшістдесятники (так їх обізвали, зневажили й закинули в тінь тих, кого вони естетично (а дехто — й етично) переважають). Його спадок трохи замурзаний, бо він був свідчив проти інших представників цієї генерації подружжя Ігоря та Ірини Калинців. КҐБ його раз зламав, і ось назавжди його творчість виявилася замурзаною, що лишається його дітям її чистити й повертати в українську культуру (гурт “Плач Єремії” заснував його син Тарас, узявши назву з однойменного вірша, і надалі часто кладе тексти батька на музику).

У пошуках поета, через порівняння з яким можна було його продати, я зрозумів: Грицько Чубай трохи схожий на Богдана-Ігоря Антонича. Обох на позір неуважний читач запише в сюрреалісти, хоча там цим і не пахне; обидва померли дуже рано від хвороби природнім шляхом (хоч і Чубай посадив собі здоров’я на підробітках у Сибіру); обох вважають за поетів юности та віталізму, ігноруючи їх “серйознішу” лірику (нагадаю, що Антонич — автор “Слова до розстріляних”).

Грицька Чубая важко окреслити, бо, попри те, що його доробок вкладається в одну невелику книжку, це поет постійного перевинаходження тематики: одна юності, вертепні ігрища, любовні, майже релігійні балади одній-єдиній, світська есхатологія тощо. Проте є чітка тенденція: в основі поетової лірики — жінка та природа, у зверненні до яких крутиться авторів світ. Обидві Чубай охудожнює завдяки образам, котрі зазвичай дивні в поєднанні або ж видаються перебільшеними, але вони мають внутрішню логіку у його твореному світі.

Максим Кривцов — “Вірші з бійниці”

Перша й остання, на жаль, прижиттєва збірка Максима Кривцова — воїна ЗСУ, що цьогоріч загинув на війні проти Росії — з огляду на перемежування автора й текстів вимагає етичної делікатности. Шаную подвиг, віддаю данину тим, що прочитаю ці тексти й напишу про них чесно. Брехати задля померлих — підлість.

Хоча різниця в віці загибелі Чубая та Кривцова складає один рік, на відміну від зрілого Грицька, “Вірші з бійниці” відгомінюють першою збіркою, першою повноцінною спробою саме на текстово-стильовому рівні. Пан Максим розвиває відразу дві полярні стежки: епічну, чи то пак оповідну, котру складають поеми про військових, цивільних, загиблих, кожна як маленька лірична новела, із хистом до влучної деталі; і ліричну, де відбувається спроба конденсації значень слів, слів, складів, звуків. На мій смак, епічні тексти вдаліші за ліричні: останнім бракує відчуття слова на глибинному рівні, котрий демонструє згадуваний Пауль Целан, отого справжнього розламу, коли слова розкладаються і складаються, і на цій межі снує одкровення. Розклади Кривцова зеленуваті, місцями клішовані, або тікають ув англійську.

Характерно для військової лірики, тексти Кривцова концентровані на 1) війні, сірій, брудній, що втомлює навіть кістки 2) рятівній силі любові, що відбувається тут і зараз 3) пошуку межі, балансуванні між вірою в майбутнє та розчаруванням через ціну, котру платимо 4) роздумами про Бога і зверненнями до нього. Також важливим для поета є повтор як спосіб концентрації, часто “магічною” трійкою. Словом, поезія вельми добра, з простором для розвитку, котрого вже не відбудеться. На жаль.

Катерина Калитко — Орден Мовчальниць і Люди з дієсловами

Єдина жінка в цьому дописі, ще й єдина жива авторка, наразі Катерина Калитко — la crème de la crème сучасної української поезії. Не пригадую нікого, чиї тексти так жваво записував собі до нотатника. “Орден Мовчальниць” та “Люди з дієсловами” — дві крайні збірки, мають чимало спільних рис, тому говоритиму про них разом. Бачить пані Катерина, про неї говорити ще важче.

Вірші Калитко — це тотальний жіночий голос, жіночий досвід, жіноче світосприйняття. Це образи, необмежені путами типів, як у поезії чоловіків. Ось вона, підтримка для свого коханого, чуйна, вдумлива, вразлива, готова взяти за нього (задля і якщо помре) до рук зброю. Підвалини цих збірок — любов рівних Його і Її, дорослих і повноцінних, котрі формують баланс і справжні стосунки. Це не заперечення проблем, болю, страждань, нещасливих доль, жаху війни. Це — віра в справжню щиру любов, що дає змогу одне одному триматися на ногах, за одне одного.

Здається трюїзмом? Тоді треба очистити істину від кліше та повторів. І Калитко це робить бездоганно. Її тексти — надзвичайно тілесні і нагадують обійми: це відчуття тепла тіла, його рухів, запахів та смаків. Обійматися під час війни, серед вторгнення. Щиро, з повагою кохати. Бо зараз — може, остання мить.

Плюс один: Шеймас Гіні — Вибрані твори.

Поезія Ірландця Шеймаса Гіні не скажу, що незвичайна. Навпаки, вона досить зрозуміла в плані тенденцій, якими рухається автор і напрямком, котрий собі обирає — а оскільки це збірка вибраного, за раз я охопив його від ранніх до останніх робіт. Хоча це не маркер низької якости, скільки радше фокусу на певних темах, котрі розроблюються й поступово переходять із однієї в іншу.

Щоб не бути голослівним: попервах Шеймас Гіні пише про ірландське село. Яким уявляють село? Приземленим, морально сірим, де межують віра в Бога та забобони, праця важка, фізична, і прямо брудна. Себто жах для містянина на кшталт мене. Таке село є українське, таке село є ірландське. Тяжко на селі жити, але ніде особливо не краще. Гіні пише про таке життя, пише дуже добре, підносячи до рівні поезії порання на землі, фізичну працю, простий обід, власну хату. Він вносить у неї елементи з фольклору, історії Ірландії, християнства й античности, і місцями ця поезія звучить як справжня пастораль.

Чим далі, тим менше в Гіні села, тим більше він розробляє власне мотиви історії власної держави, звертається до середньовічньої поеми про Свіні Блукальця, розширяє географію до Британії, Штатів і Франції, пише власну версії Кассандри. Але оцей тип лірики, важкий, оземлений, що поєднує красу античного мистецтва та сіль землі, він завжди разом із Гіні. Гадаю, витримати цей стиль протягом десятиліть, лишатися оригінальним і водночас не втрачати балансу — це причина, чому йому дали Нобелівську премію.

Дорівнює п’ять: Пауль Целан

Про Целана краще думати мовчки.

P.S. Цей текст — знущання для мене як прихильника прози.