Достоту двоє текстів-предметів — науковим поглядом радше об’єктів — цієї статті на позір не мають під собою нічого спільного. Один — класичний британський роман виховання, хоч і не канонічний ні в Британії, ні серед доробку письменника. Інший — ще досить свіжий новітній український, менше трьох років, у двадцять третьому році виданий, соціяльно-побутовий роман. З одного боку — сентиментально-передреалістична книжка, з іншого — на позір драмедійна, але не тільки.
Спільного мало, але щось мене їх тягне об’єднати. Не тому, що читав їх одну за другою. Це щось інше, внутрішнє. І сьогодні порпатимуся в їхніх нутрощах у пошуках цього “щось”.
Чарлз Дікенс “Життя та пригоди Ніколаса Ніклбі”
Читання “Життя та пригода Ніколаса Ніклбі” нагадувало підйом низхідним ескалатором. В англійській мові є гоже слово ‘plodding’, українською гарним еквівалентом є ‘марудний'. Цей прикметник добре описує цей роман. Треба віддати пану Дікенсу належне — газетний формат зробив із нього майстра сюжетних ліній і поворотів, бо тримати читача понад вісімсот сторінок іще треба зуміти. Нові перипетії постійно трапляються, повсякчас з’являються нові персонажі чи старі обертаються несподіваним боком.
Водночас така майстерність має зворотній бік: навчене око відмічає, як оповідь будується на повторах, особливо на мотиві від’їзду й повернення: роман закінчується там, де й почався: Девонширом, а подібною циклічністю сам Ніколас послуговується ним тричі: дім — місто — пансіонат — місто — театр біля порту — місто — дім. Хоча щоразу причина інша, саме це “вічне повернення” кидається в очі, оголюючи тим самим решту конструкції тексту.
Другим слабким місцем є так звана “сюжетна броня”, котру має Ніколас. Безумовно, юнак принциповий і працьовитий, але складається враження, що ці риси винагороджуються авансом, та ще й із великою вдачею: Ньюман Ноґґз, Смайк, Джон Брауді, Вінсент Краммлз, Міс Ла Кріві та брати Чіріблі — неповний список друзів і приятелів, що їх сім’я Ніклбі знаходять, що їм допомагають просто за покликом серця. І не засуджую сам акт помочі незнайомцям чи тим, що потрапили в біду, скільки кажу, що кількість “подачок” применшує здобутки самого Ніколаса. Чи він працьовитий, бо йому поталанило, чи йому щастить, бо він працьовитий?
Звідси повсюдна проблема класичних романів, коли зло цікавіше за добро, бо воно буквально випукліше, тримірніше, їм власне є де рухатися. Поведінка Ральфа Ніклбі як центрального антаґоніста не виправдовується, але пояснюється його невдачами побудувати сім’ю. Міс Наґ засліплює заздрість і несправедливість вищого класу. Лорд Фредерік Верісофт мучається сумлінням через ганебну поведінку, як і Волтер Брей. Позитивні ж персонажі або доброзичливі і розумні, або доброзичливі, але комічні.
Не дарма я назвав роман сентиментально-передреалістичним. Настанова на категоричне розрізнення добра і зла, обов’язково щасливий фінал, де перші перемагають (із декількома весіллями), а другі терплять поразки (з арештами й смертями), підважують не тільки настанови тексту — будь працьовитим, наполегливим і принциповим, але щедрим і добродушним — а й не дають жодній із тем розкритися повноцінно, зупиняючися на пів дорозі, бо глибина вимагає нюансів. Позашлюбні діти, знущання в школах-інтернатах, соціяльна драбина, шлюби з розрахунків, підробка документів, маніпуляції й гедонізм — скільки тодішніх проблем було принесено в жертву сюжету, що закінчується так шаблонно. А решта — плач над могилою двоюрідного брата.
Євгенія Кузнєцова “Драбина”
Коли ви спостерігали за цьогорічною премією Премією книжкових блогерів “Книжкової країни”, що в ній перемогла “Жовтолика” Ребекки Кван, то знаєте, що причина перемоги не ґеніяльности фабули чи фантастичному авторському стилі, а навпаки — в посередности. Цей текст — добротний роман, але не більше, він не викликав зауваг, дискусій чи полярних оцінок. Лавреат будь-якої премії завжди компромісний, це одна з причин моєї неприязні до літературних відзнак, краще читайте фіналістів.
Оця добротна посередність — либонь із актуальною політичною складовою — є у моїх очах причиною перемоги “Драбини” Євгенії Кузцєцової в Книзі року ВВС-2023. Це текст злободенний, що порушує важливі проблеми й зачіпає оголені нерви суспільства. Він класно написаний, легкий, жвавий. Одне слово — професійно. І не більше.
Бо що таке “Драбина” насправді? У неї насправді фарсова основа: ось чоловік, Толік, що поклав життя бути самостійним і нарешті придбав будинок ув Іспанії далеко від надокучливих родичів, але вони всі падають йому на голову. Травма війни й вимушеної еміграції стикається з класичними типажами комедій, особливо для старшого покоління: надокучлива зі своєю турботою мати Ліда, хвалькуватий і трохи задерикуватий дядько Анатолій та двоюрідна тітка Григорівна — гучна, забобонна і з вередливим песиком. Усі троє, як у класичній комедії, ніби й доброзичливі, але еґоїстичні, інфантильні й маніпулятивні. Серед молодших мешканців будинку Іруся — прямолінійна, вперта й саркастична; та Поліна, найбільш побита травмою, але прониклива й завзята. Вони й Толік відрізняються від старших такою річчю як самоусвідомлення, що лежить ув основі фарсу: ти не поясниш людині свою точку зору, бо їй не варт жодна, окрім своєї.
Текст спочатку зберігає фарсову основу, де фабула поступається ситуаціям. Із розділу про вечірку на весілля текст різко змінює вектор, стаючи повноцінною драмедією. Війна і пов’язані з нею речі все більше захоплює думки персонажів, старих і нових. До фарсу елементів додається комедія ніяковіння, особливо пов’язана з неделікатним західним об’єднанням українців і росіян як рівноправних жертв війни. Відповіддю є персонаж Лани — MVP цього роману, дівчини сильної, завзятої й категоричної щодо меж добра і зла. Дікенс би змусив її вийти заміж за її “бойфренда”.
Взявши драмедійну гору, “Драбина” до кінця тексту поступово знову повертається до фарсового коріння. Самопроголошений українець, що хоче їхати воювати, але сам інфантильний і залежний від усіх, несвідомо кпинить своїм характером із добровольців іноземного легіону та власне бажання віднайти ідентичність; любовна лінія не може завершитися тим, що дівчину в українця відбив ставний росіянин, тому додаємо кохання між мешканцями будинку, де за лаштунками їх сватала людина зі старшого покоління. І звісно, через кохання треба поводитися, як мудак.
Нарешті треба сказати про Толіка, центрального персонажа. Йому за тридцять, він має успішну кар’єру і щойно купив будинок своєї мрії. Але авторкою він усіляко принижений. Його правильні риси обличчя, певний шар фемінности, мала кількість волосяного шару, любов до коміксів, зацікавлення пінґ-понґом і астрономією, відсутність дівчини чи дружини і віддаленість від родини — всі ці деталі м’яко застосовані, аби підважити Толіка як чоловіка. На нього хочеться дивитися як на Ніколаса Ніклбі, що на півтора десятки років за нього молодший. Толік здитинений і вчувається закритим ґеєм, і ввесь роман його “виправляють”, аби зрештою він закохався в “правильну” жінку.
Ось так вони й жили.
Тут я врешті зрозумів, що саме мені муляє. “Життя та пригоди Ніколаса Ніклбі” і “Драбина” — тексти консервативні за змістом і формою, змістоформою, як каже Анатолій Ткаченко. Один роман послуговується сентименталізмом, другий має в основі фарс: ні те, ні друге не вимагають нюансів. Є біле, є чорне. Роби так, не роби інакше. Чарлз Дікенс як класичний автор рішуче це визнає. Євгенія Кузнєцова як авторка нинішньої метамодерної доби цього визнати впевнено не може, але війна повертає дихотомію добра і зла. І добро має бути правильне, чинити отак. І ніяк інакше.
