Хибогляд 01.01.2025-25.05.2025: у спробах розширення меж

Цей рік присвячено спробам, по-перше, розширити межі географічні й темпоральні, себто залучити більше фільмів із різних країн різних десятиліть; по-друге, зменшити штатівський культурний вплив, бо їхні історії, байдуже які різноманітні, потрапили в жорна політики й тепер від них оскома на зубах; по-третє, виробити власний стиль кінокритики — ні, певно, кіноогляду, глибина не та — що означає, переінакшуючи класика, писати, шліфувати й знову писати. Ці огляди не є поганими, але ще не є власне пристойними, на мій погляд.

Пропоновані тексти є першою сотнею переглянутих стрічок за сей рік і один мінісеріял, що охоплюють часовий проміжок із 1902 по 2024 роки. Уперше, здається, представлені Гватемала, Чилі, Індія та Греція. Штати досі домінують, але більше уваги приділив европейським фільмам: британським, французьким, італійським, а також чеським та польським. Загалом мій вибір не змінився: дивлюся будь-що, але більше жахастики й трилери, підліткові захоплення нікуди не ділися. У цьому нема нічого поганого, головне, не застрягати в одному жанрі, ото вже проблема.

Nota Bene: У тексті вживається слово “жид” у значенні “єврей”. Жодної ксенофобії, навпаки, силуюся позбавити це слово приписуваних йому неґативних конотацій, залучаючи його в нейтральні контексти (і просто не дуже подобається слово “єврей”, воно не звучить).

Тож, без подальших зволікань, прошу — перший Хибогляд 2025 року.

“Виверження вулкану на Мартиніці” (Éruption volcanique à la Martinique). Франція, 1902. Режисер-сценарист: Жорж Мельєс.

Короткометражка, про яку би сьогодні сказали, “засновано на реальних подіях”, має радше кіноісторичну цінність, аніж естетичну, але варто відзначити, що Жорж Мельєс демонструє краще розуміння глибини кадру за чималу кількість наступників: ось вам водичка на передньому плані, човник качається, ось середній план — місто під вулканом, ось задній план — сам вулкан, що ось-ось знищить поселення. Просто і красно.

“Носферату. Симфонія жаху” (Nosferatu, eine Symphonie des Grauens). Німеччина, 1922. Режисер: Фрідріх-Вільгельм Мурнау, сценарист: Генрік Галеєн.

За понад сто років неофіційна адаптація “Дракули”, звісно, втратила чимало страшного (O tempora, o mores!), але історія, що ніколи не варто зневажливо ставитися до місцевих забобонів, їх бо не роблять просто так, набула куди більшої актуальности. Реставрований музичний супровід сильно напружує, постановка, попри дещо технічну простоту, досі яскрава й ефектна, а сценарій повен відчуття наростаючої всепроникаючої загрози (не дарма ж вампіра закільцьовують із чумою). Але найбільше мені сподобався мотив будинку, темної, занедбаної частини, звідки зло сунутиме на решту цілого — світлого міста. Іноді злу (про)дають можливість заселитися в такій споруді самі люди.

“Троє негідників”, або “Троє поганців” (3 Bad Men). Штати, 1926. Режисер: Джон Форд, сценаристи: Герман Вітакер, Джон Стоун Малкольм, Стюарт Бойлан і Ральф Спенс.

Вестерн, чиї драматичні моменти зрівноважені фізичною комедією (а один із персонажів узагалі походить на Чарлі Чапліна), “Троє поганців” задають тон відповідальності та розтроєній батьківський ролі, що матиме відгомін у “Ніякі ми не янголи” та “Троє чоловіків та дитина” — річ вельми прогресивна на той і наш час. Ще й історія — боротьба гнилого сержанта супроти злочинців, що стали на чесний шлях — типово вестернська, але куди нюансованіша, ніж той самий “Одноокий Джек” Марлона Брандо. Любов Форда до зовнішньої зйомки відчувається через безумовно найкращі сцени в стрічці: усезагальної гонки на бричках, де десятки сімей мчать у лихоманці, аби знайти золото й розбагатіти. Від широких планів до крупних, пан Джон затягує нас у раж тих, хто приходили й гинули в пошуках благовісної жовтизни.

“M” (М). Німеччина, 1931. Режисер: Фріц Ланґ, сценаристи: Фріц Ланґ і Тея фон Гарбоу.

Один із перших процедуральних трилерів, що показує, як важко вести поліцейське розслідування, як часто некомпетентність зумовлена браком кваліфікації і суперечливими свідченнями та зачіпками, що нікуди не ведуть. Ну і звичайно, ієрархія в кримінальному світі: що в реальному світі, що в вигаданому, злочини щодо дітей не толерують, бо “ми, звісно, злочинці, і порушуємо закон, але це монстр, і я не потерплю ганьби ототожнення”. Майже всі говорять про лейтмотив, “У печері гірського короля” і його зв’язок із убивцею, але відмічу, як пісня передбачає розвиток дій, де печера стає сценою кривосуду в закинутому заводі, а крики натовпу тонко римуються з тролями.

“Королева Христина”. Штати, 1933. Режисер: Рубен Мамулян, сценаристи: Гарольд Марш Харвуд і Салька Фіртель.

Я навіть не говоритиму про історичну достовірність, її трохи більше дещиці. Се — типова романтична історія протистояння сильної особистості юрбі (і вельможам, і мужикам), конфлікт між свободою та відповідальністю одягнена в шведські шати у штатівській студії. Звичайно, данина сексизму тут у тому, що королева Христина (презентована як працьовита й ерудована розумна жінка) віднаходить закуту в собі жіночність і силу покинути престол і жити задля себе через… кохання до чоловіка, що бачить її як жінку, а не правительку? Ґарбо демонструє неабияку акторську здібність, аби авдиторія повірила. Ну нехай. Зате яка складна постановка сцен в тронній залі. Навіть для класичного Голівуду це дуже вишукана композиція.

“Молодий і невинний”, або “Юні та невинні” (Young and Innocent). Велика Британія, 1937. Режисер: Альфред Гічкок, сценаристи: Джералд Севорі, Алма Ревіль, і Джозефін Тей.

Якщо відкинути цей знаменитий кадр, зроблений за допомогою крану, що викриває авдиторії вбивцю, “Юні та невинні” — суміш мелодрами й комедії, куди наче випадково затесався трилер. По-перше, тут прикметний для Гічкока кмітливий діялог, по-друге, персонажі Нови Пілбім і Дерріка де Марні майже не тямлять, що і як роблять, у них є завдання, а як його виконати, вони вигадують на місці, через що рішення здаються кумедними, коли не вар’ятськими. Та й сама структура історії вельми дивакувата, бо вбивця має всього дві сцени: вбивство та викриття й арешт. Я майже забув про його існування, поки до нього дістався.

“Великий годинник” (The Big Clock). Штати, 1948. Режисер: Джон Ферроу, сценарист: Джонатан Латімер.

Першокласний трилер, що прикидається нуаром — у чомусь показова річ, особливо стосовно історії. Це максимально напружена фабула, яку грішно спойлерити, тому найістотнішим буде переказ: “Я вдаю, що шукаю, що ви хочете, аби встигнути провести власне розслідування й дізнатися те, що ви приховуєте, перш ніж ви вивідаєте те, що хочете і зрозумієте, що я прикидаюся”. І це працює в обидва боки, щодо протаґоніста й антаґоніста. Щойно здійснюється вбивство, фільм починає стискатися на рівні простору (від двох різних штатів до шахти ліфту в кінці) і часу (брак часу тут є продовженням загальної теми годинника). І се я не говорю про діялоги й кмітливі вирази, як персонажі рухаються в межах сцени, як задіяні всі плани й глибина кадру тощо. Хвалити не перехвалити.

“Викрадачі велосипедів” (Ladri di biciclette). Італія, 1948. Режисер: Вітторіо Де Сіка, сценаристи: Луїджі Бартоліні, Чезаре Дзаваттіні, Вітторіо Де Сіка, Адольфо Франчі, Оресте Б’янколі, Джерардо Ґуеррірі і Ґерардо Ґерарді.

Вітторіо Де Сіка робить на основі титульної крадіжки трагедію універсального масштабу, аби звернутися до гуманізму, людськости його авдиторії. Попри неореалістичний стиль, я майже певен, що це — притча, надто вже багато тут подвоєнь і трійок на рівні персонажів (лихий старий — добрий старий), образів (багатий стіл — бідний стіл), поворотів (крадіжка в протаґоніста — крадіжка протаґоністом) тощо. Попри все, персонаж Ламбетто Маджорані мені огидний: це черговий слабкий чоловік, запальний, ненадійний і схильний піднімати руку на слабших за нього. Чи то амплуа в італійців таке було, чи вони були такими насправді. Трагедією фільм робить втрата персонажем Антоніо моральної цілісности: різниця між ним і крадієм його велосипеда лишень у тому, що останній не голодуватиме.

“Портове місто” (Hammstad). Швеція, 1948. Режисер-сценарист: Інґмар Берґман.

Моє забарне знайомство з фільмографією Берґмана починає “Портове місто” — камерна драма про стосунки між закритим юнаком та потравмованою дівчиною. За постановкою й декораціями, видко, що Берґману цікаві не технічні трюки, хоча це не означає лінивої режисури, вона радше “невидима”, бо чимало сцен застосовують вікна й відчинені двері для глибини; пан Інґмар радше зображає, як формуються стосунки, про сварки між юною дівчиною і тиранічною матір’ю, і як християнські пансіони не можуть допомогти молодому поколінню. Нарешті з’являється тип чоловіка, який слухає дівчину, не затуляє їй рота й наважується допомогти, хоча це й дається йому важко, попереднє виховання дається взнаки.

“Віскі вдосталь!” (Whisky Galore!). Велика Британія, 1949. Режисер: Александр Маккендрік, сценаристи: Комптон Маккензі, Анґус МакФайл.

Британські офіцери й працівники митниці не надто відрізняються здоровим глуздом, бо готові радше дозволити ящикам віскі втонути в океані, ніж дати місцевим встигнути забрати бодай щось. Саме на цьому протистоянні — непорушне дотримання правил представників влади проти розсудливости й кмітливости місцевих — вибудовується ця комедія. Вона вельми проста, але не позбавлена шарму: тут чимало яскравих ексцентриків по обидва боки, яким навіть не потрібен розвиток чи “арка персонажа”. У боротьбі за віскі втілюється боротьба центру проти периферії і любо бачити, до яких хитрощів удаються останні. Куди сховати пляшку? Правильно, у дитячу коляску.

“Безвихідь” (No Way Out). Штати, 1950. Режисер: Джозеф Л. Манкевич, сценаристи: Джозеф Л. Манкевич і Лессер Самюелз.

Що би там не писали в англомовній Вікіпедії, “Безвихідь” — у першу чергу соціяльна драма про расизм з елементами кримінальної та медичної, якій штатівські християни закручують гайки цензурою, аби принизити афроамериканську суб’єктність. Я не можу інакше пояснити, чому більшу частину фільму персонаж Стівена МакНеллі перебирає на себе головну роль, яку мав мати персонаж Сідні Пойтьє: молодий чорношкірий лікар, на руках якого помирає білий чоловік, що є зав’язкою конфлікту. На мою думку, Манкевич не викладається на повну ні в сценарії, ні в режисурі, але, як із Гічкоком, його просто добрі стрічки якісніші за найкращі деяких режисерів. А ще мені подобається, яку відсіч афроамериканська громада завдає білим расистам.

“Бульвар Сансет” (Sunset Boulevard). Штати, 1950. Режисер: Біллі Вайлдер, сценаристи: Біллі Вайлдер, Чарльз Брекет, Д. М. Маршман.

Класичний фільм, як відомо, витримує випробування часом з огляду на його фабулу. Чи зможе ця конкретна історія стати універсальною, мати кількадесять різних кутів? “Бульвар Сансет” на таке здатен. Це історія про руйнівну силу слави й темну силу Голівуду, де яскраві зірки приховують не тільки власні скелети, але й засвічують другорядних акторів і світил учорашнього дня, про те, наскільки складним був перехід від німого до звукового кіна. І це — історія кохання, так само руйнівного, взаємозалежного й позбавленого взаємности. І це — критика досі властивого Голівуду сексизму, що примушує жінку щораз лягати в прокрустове ложе, коли вона хоче лишитися зіркою, а якщо постаріє, то потрібна вона хіба що привидам минулого.

“В степах України”. Україна, 1952. Режисери: Гнат Юра і Тимофій Левчук, сценарист: Олександр Корнійчук.

Я знав, на що підписуюся, коли йшов дивитися запис театральної вистави авторства коли не найбільшого вкраїнського соцреяліста. Вважайте це захопленням огидним. Тут нема що казати про режисуру, тому зосереджуся на сценарію як показовий радянський текст, але й як приклад того, якою нас бачить імперія: провінційна, з кумедними прізвищами “Галушка”, “Часник”, “Довгоносик”, у розбраті й сварках, зі спекулянтами в колгоспі, що аж вимагає сильної руки з центру, аби це виправити. У чомусь соцреалізм — народництво, що служить партії. У результаті маємо тотальний фарс, де конфлікти мізерні й не можуть розкритися, а акторам нема що грати, бо в совку всі прекрасні, окрім спекулянтів, і взагалі, всі готові воювати, а в колгоспах у 1939 році молочні ріки. Словом, тепер ви “в курсі дєла”. А фільм, цитуючи ж його самого, “ой, посипався!”

“Умберто Д.” (Umberto D). Італія, 1952. Режисер: Вітторіо Де Сіка, сценарист: Чезаре Дзаваттіні.

Якщо “Викрадачів велосипедів” вам було замало, пан Де Сіка презентує історію про пенсіонера і його собаку, що їх от-то витурять із кімнати за борги. Стиль досі неореалістичний і особливо не змінюється ні в подачі, ні в історії. Навіть єдина позитивна персонажка має те саме ім’я Марія (відповідник нашої Оксани). Проблематика дещо схожа: атомізація суспільства, відсутність горизонтальних зв’язків і хижий еґоїзм насамперед атакують вразливі верстви населення, полишаючи їх напризволяще. Різниця між персонажами Карла Баттісті і Ламбетта Маджорані полягає в тому, що саме останній зв’язок пенсіонера не дає йому переступити моральну межу. Надія крихітна, як соснова шишка, але вона досі є, допоки є ті, кого можна любити.

“Скажений” (The Wild One). Штати, 1953. Режисер: Ласло Бенедек, сценаристи: Джон Пакстон, Бен Меддоу.

Навіть безумовно красиве лице Марлона Брандо і його акторська гра не здатні мене переконати в тому, що історія — повна дурня, яка радше експлуатує явище байкерів, аніж каже щось змістовне. З одного боку, ганити можна сценаристів, що не можуть (чи не знають, як) розкрити цих шибайголів як бравадних ґвалтівників, що ховають за прикидом і юрбою відсутність самоусвідомлення й бажання до чогось належати. З другого боку, жоден інший актор не має здібностей Марлона Брандо, особливо це видно в його інтимних сценах із Мері Мерфі. Вона не витягує складний характер своєї персонажки, либонь чи не складніший за персонажа Брандо. Так і виходить, що історія просто… емоційно порожня.

“Казки туманного місяця після дощу”, або “Історії жнивної повні в дощ” (Ugetsu Monogatari). Японія, 1953. Режисер: Кенджі Мізоґучі, сценаристи: Мацутаро Каваґучі і Йошиката Йода.

Як се часто трапляється, чоловік упадає в полон власної амбіції, байдуже з яких причин, але розплачуватися доводиться його дружині. На тлі експансивної війни це видко ще яскравіше. У випадку цього фільму саме жінки стають жертвами… усього. Обмежуючих соціяльних ролей японського суспільства періоду Сенґоку, свавілля з боку солдатів, ладних до зґвалтування, гонору власних чоловіків, де один мчить на війну за славою, а другого зваблює юна вельможа (так, вона теж виявиться жертвою чоловічою сваволі). Дивовижно, наскільки самолюбними і водночас слабкими виявляються ці мужі, що лишень зовнішнє втручання ладне вбити трохи глузду в їхні клепки.

“Життєпис живої істоти” (Ikimono no Kiroku). Японія, 1955. Режисер: Акіра Куросава, сценаристи: Шінобу Хашімото, Акіра Куросава, Хідео Оґуні

Можу зрозуміти контекст: це Японія, пам’ять атомних бомбардувань свіжа, ще й Холодна війна в самому розпалі, не дивно, що у деяких людей зриває дах. З другого боку, навіть акторська гра легенди Тошіро Міфуне не позбавляє персонажа Накаджіми від курйозу його параної щодо ядерної війни. Він — радше трагікомічний, аніж трагічний персонаж, бо, як правильно зазначає один із другорядних персонажів, “у Бразилії теж нема захисту від атомних бомб”, тому його дії радше шкодять собі й своїй сім’ї. Але це також гарна нагода глянути на притаманний Японії расизм, цього разу щодо представників Південної Америки, який дещо нагадує погляд европейців на населення Африки.

“Шукачі” (The Searchers). Штати, 1956. Режисер: Джон Форд, сценарист: Френк С. Нюджент.

Блискучий у своїй постановці, у красі штатівської природи, представлений величезними широкими планами, у розташуванні предметів та акторів на сцені, “Шукачі” конструюють найбільш мітологічну історію Дикого Заходу, де персонажі постають радше функціями, ніж людьми, а фабула спрощена до межі (подорож — найлегша форма оповіді). Вона повна прихованого ресентименту до “Півночі”, расизму до індіянців і зображення їх або бовдурами, або жорсткими дикарями, але в світі білих не набагато краще: герой Джона Вейна — так само жорстокий, хіба що кмітливий і помішаний на визволенні Деббі від індіянців. Тут чоловіки — стоїки, що закопують емоції, а жінки мають терпіти насилля, знущання, і очікування з боку перших (одного листа за п’ять літ їй має бути вдосталь). Словом, героїзація всього того, на що страждає наше суспільство.

“Н-8” (H-8) Хорватія, 1958. Режисер: Нікола Тановер, сценаристи: Звонімір Беркович і Томіслав Буторач.

Заснований на реальний подіях, “Траса Н-8” повна відчуття праведного гніву й безпорадности, особливо в голосі диктора, що злочинець утік й не поніс покарання (найімовірніше, і не понесе, бо злочинець досі не встановлений). Тому сценаристи фокусуються на жертвах автокатастрофи і в вельми оригінальний спосіб: вони відразу кажуть глядачу, що станеться смертельна аварія, у зіткненні автобусу з вантажівкою загине семеро людей, а далі переводять час на дві години назад, похвилинно наближаючи глядача до моменту Х, тоді як люди в транспорті постійно рухаються і пересідають, і мимоволі ставлячи йому запитання: Ви знаєте, що жертв не уникнути. Кого з пасажирів ви би хотіли убити, а кого лишили би жити? Молодого батька? Лікаря під слідством? Саркастичного актора, що втратив голос? Кокетливу експатку? Чи дівчину з малюком? Ну ж бо, глядачу, зробіть ваш вибір.

“Анатомія вбивства“ (Anatomy of a Murder). Штати, 1959. Режисер: Отто Премінґер, сценарист: Вендел Мейс.

Попри доволі повільний старт, що дещо пояснюється тривалістю — стрічка у 2 години 40 хвилин може собі дозволити 40 хвилин на експозицію та зав’язку — щойно дія переноситься в залу суду, оберти набираються прямо шалені. Режисура Премінґера бездоганно невидима, адаптована Мейсом книжка колишнього адвоката йде водночас у два напрямки: і на розкриття драми довкола злочину й усіх причетних, і на блискавичне представлення судового процесу, досудового слідства, тонкощів не тільки офіційного процесу, уміння ставити й оскаржувати питання, шукати прецеденти тощо, а й людського фактору і те, як на нього можна вплинути, поки відбувається бій історій про те, що трапилося. Хоча всі говорять про акторську гру Стюарта та Скотта, я виділю Ґаззара, спритну, витончену, з вибухами емоцій. Він — змія і мармур водночас, і важко сказати, що є його справжнім “я”, це додає судовому процесу перцю. Чи він винен?

“Прокляте селище” (Village of the Damned). Велика Британія, 1960. Режисер: Вулф Рілла, сценаристи: Стірлінг Сілліфант, Вулф Рілла і Рональд Кіннох.

Жахастик, що трохи нагадав мені “Кінець дитинства” Артура Кларка, хіба що в нього діти були під протекцією іншопланетян. У “Проклятому селищі” дивні діти так само володіють телепатією, силою впливати на людей і об’єднаною свідомістю, хіба що вони не гребують силовими методами задля порятунку. Загалом “прокляті діти” — втілення меншини, Іншого, якого бояться, провокують і намагаються вбити, коли стає очевидно, що контроль над ним неможливий. Вони не планують захоплення світу, навпаки, прагнуть ізоляції від людей, але людина сприймає їх як загрозу, бо потенційно ці діти розумово на вищому щаблі і, зрештою, могли би перейняти пальму першости. Усе це й більше в історії, що радше інтелектуальна, аніж емотивна. Як ті прокляті діти.

“Повість про Затоїчі” (Zatōichi Monogatari). Японія, 1962. Режисер: Кенджі Місумі, сценарист: Мінору Інузука.

Доволі незвичайний самурайський фільм, бо, по-перше, тут лишень один самурай, і той — знеславлений ронін; по-друге, обмеженими боями, до яких ще встигни дотерпи, бо вони переважно в кінці фільму; по-третє, темами соціяльної відчужености, зневаги, приниження. Ідея про те, що навіть найнижчі й найчорніші верстви суспільства мають мати якісь моральні правила, є радше утопічною, але стрічка доводить, що краще мати високі поривання і бути людиною замість керуватися хижацьким інстинктом і походити на звіра. Бо в хижому світі ймовірність стати жертвою насилля непомірно висока, життя коштує дріб’язок, а головне — тебе не вважають за людину.

“Доктор Ноу”, або “Доктор Но” (Dr. No). Велика Британія, 1962. Режисер: Теренс Янг, сценаристи: Річард Мейбаум, Джоанна Харвуд, Берклі Мейзер.

Можна зрозуміти, чому свого часу фільм став культурним феноменом: франшизу Джеймса Бонда починає елеґантний, харизматичний Шон Коннері, що встигає за менш ніж дві години завести три романи з красунями, викрити подвійних аґентів, зупинити суперлиходія з назви і врятувати космічну програму й астронавтів. Так, тут можна побачити сексизм, колоніялізм, расизм й інші притаманні Европі вади й упередження, але так само видніються вишукані декорації, першокласна режисура, представлена переважно середніми планами, колоритні другорядні персонажі, оповідь, що майстерно працює з напругою і поступовим нарощенням ризик, і власне, сам Бонд із купою фраз, що невдовзі стануть крилатими.

“Затемнення” (L'Eclisse). Італія, 1962. Режисер: Мікеланджело Антоніоні, сценаристи: Еліо Бартоліні, Тоніно Гуерра, Мікеланджело Антоніоні.

Мікеланджело Антоніоні презентує останній фільм із трилогії про недугу вершків італійського суспільства пізніх 50-х, через розпад нуклеарної сім’ї, атомізацію суспільства, беззмістовне спілкування, втрату близькости з іншими, відтак — з самим собою, коли життя редукується до простого існування. Тут присутня критика ідей і прогресу, і людини як тварини: Ні сучасні парки, ні картини, ні матеріяльні речі не приносять задоволення, і знання не приносить утіхи, тоді як біржа представляє людей як хижаків, що турбуються тільки за себе й взорують лишень на можливі прибутки. У чомусь трагедія і водночас благо людей, що думає тільки про те, як набити кишені. “Затемнення” — спостереження за людьми, що не знають, як впоратися з обмілінням світу і самих себе. І знаєте, що найгірше? Це вже відбулося.

“Злітна смуга” (La Jetée). Франція, 1962. Режисер-сценарист: Кріс Маркер.

Мабуть, найвідоміший фотороман ув історії кіна, все ж я не міг не зіставляти його з “12 мавпами”, певною мірою розширеною версією історії. Водночас, фабула стрічки є радше пунктирною, навіть казковою, із мотивом переродження-подорожі-у-часі, де форма приховує певну дешевизну. У мене є особиста мала теорія, що її далі не пояснюватиму: жінка, що її бачить оповідач, так само є мандрівницею в часі.

“Пасажирка“ (Pasażerka). Польща, 1963. Режисери: Анджей Мунк Вітольд Лесевич, Сценаристи: Зоф’я Посмиш і Анджей Мунк.

Смерть режисера Мунка у чомусь дозволила “Пасажирці” прибрати цікавої форми: сучасність презентована як фотороман, минуле — як класична стрічка, у чомусь підводячи до думки, що життя персонажки Лізи втратило зв’язність. Загалом фільм зображає, з одного боку, як Третій Райх і тоталітаризм загалом репресує не тільки індивідуальність, але й людину, вважаючи її за машину, що не має думати про тілесне; з другого — про участь наглядачок у концентраційному таборі, їхню взаємодію з жінками-в’язнями. Стосунки Лізи й Марти — ката й жертви — побудовані на цікавій вертикалі: Ліза хоче зламати Марту, бо друга навіть у таборі є більш тілесною, більше жінкою і більше особистістю, ніж перша, і її то тривожить на глибинному рівні. Що ж, не тільки чоловікам бути нелюдями.

“Лихвар” (The Pawnbroker). Штати, 1964. Режисер: Сідні Люмет, сценаристи: Мортон С. Файн, Девід Фрідкін.

У тему того, як “Шукачі” презентують чоловіка, що все тримає у собі, “Лихвар” доводить це до межі. Роки концентраційних таборі, загибель батьків, дружини й дітей, бути свідком численних звірств, включно з постійним ґвалтуванням його ж дружини — трохи забагато, аби можна було це все витіснити з пам’яти без проблем для психіки. Аби не здавалося мало, сценаристи говорять на теми упередження до малозабезпечених, вуличне насилля, співучасть ув організованому криміналі, байдужість до нужденних, жидівську ідентичність, самотність, і ще багато всього. Словом, стрічка не легка. Я особливо ціную ґрати: не тільки, як спосіб відсилати до табірного досвіду, але й до глибшого відчуття ув’язнення персонажа Стайґера у тюрмі власного минулого.

“Жінка в дюні”, або “Піщана жінка” (Suna no Onna). Японія, 1964. Режисер: Хіроші Тешіґахара, сценарист: Кобо Абе.

Дуже важко передати тілесне відчуття через плівку на екрані, але Тешіґахарі вдалося. Пісок, пісок, пісок. Відчуття піску, дрібного, дратівливого, всепроникаючого, що вкриває шкіру неприємним шаром, якого важко позбутися без водних процедур, є центральним у фільмі. Пісок підступний, пісок ненадійний, пісок суне неухильно під вітром, і нема від нього втечі. І це діймає до глибини душі. Друге, на що зверну увагу, опозиція прогресу і традиції, представлена парами столиця-селище, учитель-селяни, закон-звичай, технології-ручні методи. Людині душно в межах цих опозицій, вони шукають виходу з них, можуть не любити ні столиці, ні села, можуть бути ентимологом-аматором чи простим селянином і водночас аморальною твариною. Доброта лежить деінде.

“Грек Зорба” (Alexis Zorbas). Греція, 1964. Режисер-сценарист: Міхаліс Какоянніс.

Британець і грек об’єднуються в спробах відновити видобуток бурого вугілля на землі, що її британець отримав у спадок. Вони доїжджають до селища в чорта на рогах, перші спроби на шахті невдалі, і в Зорби з’являється ідея. Ідея, певно, полягала в тому, аби цілковито вбити динаміку історії, розкрити усі заявлені другорядні лінії, встигнути відкрити й закрити ще кілька інших, отримати кілька смертей, представити греків як відсталих, старомодних і мракобісівських людей, що живуть за таліоном, на чийому фоні навіть сицилійці видаються носіями прогресу, перш ніж нарешті згадати про ту кляту шахту. Якісь дуже дивні пріоритети, коли найяскравішу роль має жінка, чия історія майже не пов’язана з тією шахтою.

“А п’ятий вершник — страх” (...a pátý jezdec je Strach). Чехія, 1965. Режисер: Збинєк Бриних, сценаристи: Збинєк Бриних і Гана Бєлоградска.

Стрічка майже експресіоністського характеру, настільки емоційний стан персонажів домінує і визначає історію й постановку, сцени (часто це холодні, непривітні приміщення, позбавлені затишку) зв’язані вельми умовно, іноді здається, що вони заміщають, а не переходять одна в одну. Оповідаючи про нацистську окупацію Праґи, фільм говорить про окупацію як явище, її духовний і психічний вплив на людей, їх страх, недовіру, параною, що роз’їдають зсередини й знищують довіру одне до одного. Чудово зображені ментальні хитрощі, маніпуляції і психологічний тиск, якому піддаються мешканці міста. Особливо через дзвінки. У двері чи по телефону. Наприкінці я сахався кожен раз через сей звук. У таких ситуаціях, коли людина людині вовк, спецслужби перемагають, бо бажання вижити переважає все. І навіть показовий акт протесту добра може бути використаний, аби вселяти в людей страх.

“Потяги під пильним наглядом”, або “Поїзди під пильним спостереженням“ (Ostře Sledované Vlaky). Чехія, 1966. Режисер: Їржі Менцель, сценаристи: Їржі Менцель і Богуміл Грабал.

Хоча пролог чимось віддалено нагадав “Кролика ДжоДжо” на рівні відчуттів, я виявився правим і неправим водночас. Неправим, бо “Потяги” — дещо груба й назадницька секс-комедія, де працівники залізничної станції зацікавлені в сексі, підвищенні, підлабузництві, любові до потягів, словом, чому завгодно, але не службі нацистам, а передчасне виверження є причиною накласти на себе руки. І правим, бо саме ці неідеальні персонажі складають партизанський рух — не герої без страху й догани, а цілком собі живі люди: юні простаки чи дещо цинічні бабії (ну або сексуяльні кобіти, чом би й ні). А ще шия гусака може цілком собі бути фалічним символом. Аби було бажання.

“Джанґо” (Django). Італія, 1966. Режисер: Серджіо Корбуччі, сценаристи: Серджіо Корбуччі, Франко Россетті, Бруно Корбуччі, Хосе Ґутьєрез, П’єро Віварелі, Фернандо Ді Лео.

Якщо вам закортіло чогось як “Жменя доларів” Серджіо Леоне, але оригінальний “Йоджимбо” не підходить, а ті два фільми “Доларової трилогії” задовгі, “Джанґо” може бути тим, що треба. Це майже та сама історія, хіба що в межах протистояння мексиканських революціонерів та штатівських конфедератів. У Джанґо є походження, домовина, мініґан та стосунки з жіночою персонажкою на ім’я — ви вгадали, якщо подумали —Марія. Безперечним плюсом є не сліпе наслідування “Йоджимбо”, але більший акцент на людях, що опинилися між перехресним вогнем, а також постановка Ензо Барбоні — може, це історія й неглибока, але на картинку приємно дивитися.

“Одна понад другою” (Una sull'altra). Італія, 1969. Режисер: Лучіо Фулчі. сценаристи: Лучіо Фулчі, Роберто Ґіянвіті, Хосе Луїз Мартінез Молла.

Роблячи акцент на еротичному аспекті, “Одна понад другою” говорить на всі притаманні джаллі теми: еротика, розпад інституту сім’ї, зрада й сексуальна розкутість, що відбулася в шістдесятих. І ще трохи сексизму, які ж вони італійці без нього? Важливою є також типова для джалла тема образу, маски, що тут є основним рушієм історії. Як визначити хто бреше, а хто говорить правду? Чи є оця розкута стриптизерка нещодавно померлою дружиною, чи їхня схожість випадкова? Байдуже на те, яка відповідь на друге питання, протаґоніст в скрутному становищі, це надзвичайно вдалий сюжетний поворот. А остання частина фільму, де глядач бачить правду, у той час, як протаґоніста ведуть до газової камери, майстерно керує глядачем, нагнітаючи саспенс до абсолютної межі. Нерви полоскотало добряче.

“Вже знов стрибаю через калюжі” (Uz zase skácu pres kaluze). Чехія, 1971. Режисер: Карел Кахиня, сценаристи: Ота Гофман, Карел Кахиня, Алан Маршал і Ян Прохазка.

Простий життєствердний фільм про юнака, що хоче бути вправним вершником, як його батько, а натомість отримує “турецьку хворобу”. Проте, за підтримки батьків, друзів і випадкових знайомих, він іде до своєї мрії, байдуже, що одна нога в нього тепер погана. Оскільки світ показаний очима дитини (певно, і також через відновлену цензуру), він дуже спрощений і наївний, особливо коли хлопець витає в думках про те, як вправно їздитиме верхи перед вельможами замість батька. Словом, фільм розважає, гуморить та підвищує настрій. Плюс, я навчився чеському відповіднику поліомієліту.

“Акт споглядання власними очима” (The Act of Seeing with One's Own Eyes) Штати, 1971. Режисер-сценарист: Стен Брекідж.

Поки що це — найпряміше зображення трупів та їх розтинів, що їх коли-небудь бачив, без применшень та уникання того, що вважають огидним чи соромливим (хоча трохи забагато кадрів із членами). Тут нема ні історії, ні класної режисури, лишень концепт аутопсії в її найчистішому вигляді. Тим, хто бояться крові, краще не дивитися, але сміливці можуть випробувати себе й дізнатися, як це, відкрити черепа й дістати мозок.

“Що ви зробили з Соланж?” (Cosa avete fatto a Solange?) Італія, 1972. Режисер: Массімо Далламано, сценаристи: Бруно Ді Джеронімо і Массімо Далламано.

Коли “Одна понад другою” робила наголос на еротиці, “Що ви зробили з Соланж?” наголошує на “хто се зробив” детективній складовій. Я не можу сказати, що фільм хапає зірок із неба, але загалом моє враження, що це — гарно зроблена стрічка. Режисура поставлена добре, дещо стилізована, але це властиве джаллу, плюс тематика дозволяє гратися з кадрами й точками зору. Міжнародний акторський склад теж класний, не тільки через наявні здібності, але ще й сценарій, що передбачає, що майже кожен персонаж має дві сторони: світлу й приховану, а це додає глибини персонажам. Історія повна червоних оселедців, але найбільше мені імпонує соціяльна проблематика підліткової вагітности й вимушености робити аборт нелегально. Критика лесбійства випада кумедно, але підглядання за ученицями, сексуальні стосунки з неповнолітніми й насильства над жінками несподівано добре збереглося. Принаймні це цікаво дивиться.

“Беладона журби” (Kanashimi no Beradonna). Японія, 1973). Режисер: Еїчі Ямамото, сценаристи: Еїчі Ямамото і Йошіюкі Фукуда.

Коли Ральф Бакші в ці ж роки анімує еротичні сцени, вони в нього приземлені, тілесні й дещо грубуваті. Інтимні сцени Еїчі Ямамото натомість тяжіють до радше представлення фалічних символів саме як символів: спокуси, падіння, вітальности, інстинктів, гріховного — не ховаючи самого статевого акту. Рисунки не надскладні та й рухи прості, явно через бюджет, але мають вплив квітастої психоделіки шістдесятих. Щодо історії: вона радше пунктирна, але суть окреслити можна так: у середньовічній Франції тиранічний барон і слабкодухий чоловік призводять до гріхопадіння юної дівчини, що продає тіло й душу дияволу заради помсти, стаючи відьмою. Страждають усі. Трагічна історія як на стрічку, що позиціонує себе як майже хентай.

P.S. Я в культурному дисонансі через назву, бо слово ‘belladonna’ італійське, але дія відбувається в Франції. Але, схоже, японцям на такі деталі до сраки.

“Рентген” (Przeswietlenie). Польща, 1974. Режисер-сценарист: Кшиштоф Кесльовський.

Короткометражка про пацієнтів санаторію, що мають легеневі хвороби. Коротенька й документальна. Як кажуть самі мешканці закладу, в хворобі найважче те, що не можна працювати, а це вибиває з колії. Останній кадр є тихим знущанням: цих хворих людей у їх вихідний везе автобус у місто, у долину, дощенту повну фабриками.

“Земля обітована“ (Ziemia obiecana). Польща, 1975. Режисер-сценарист: Анджей Вайда.

Продовжуючи про Польщу і фабрики: Анджей Вайда знімає епічний у всіх сенсах (і тригодинному хронометражі) фільм про індустріалізацію в Лодзі, де фабрики з’являються й зникають, як гриби після дощу. Ні цензура, ні соціяльний реалізм не заважають режисеру-сценаристу, що його аж розпирає від ідей: тут десятки технік і чудове володіння постановкою, що його треба дивитися, а не про нього розказувати, бо в плані сценарію тут так само до біса багато: тут і аморальність вищого світу з його культом грошей, хижацтвом, браком співчуття і сексуальною розпустою; і нездорові стосунки, що будуються на брехні, приховуванні й спраги наживи; і робочий клас, що стає жертвою експлуатації, але й іноді стає засліплений яскравим життям багатих; і про національні колотнечі німців, поляків і жидів; і… і… і… Словом, не дарма три години. Бо похорон похороном, а тарифи(!) на бавовну важливіші.

“Кеті-вітрогонка” (Katie Tippel). Голандія, 1975. Режисер: Пол Верговен, сценаристи: Ніл Доф, Джерард Соетеман.

У дечому співзвучний і Вайді, і Кахині, це стрічка про жевжикувату Кеті — дорослішу Пеппі Довгапанчоху — в Амстердамі кінця дев’ятнадцятого сторіччя. Оскільки це Верховен, фільм повен сексу, тіла і бруду: сцена, де повія Міна підтирається Жулем Верном, перш ніж піти на роботу, злучає всі три якнайкраще. Як на мене, історія не досить зв’язна, але атмосфера міста й зайтґайст добре передані: це світ наскрізь просичений сексизмом світ, де жінка чогось варта доти, доки має красиве тіло, гарне придане чи прив’язала чоловіка дітьми. А як вона красива, то прошу, навіть матір буде ладна віддати її в повії, аби бодай якісь гроші були. Словом, традиції, панове. Тим більш незвично казковим є закінчення, але дива трапляються в людських життях, тим паче, враховуючи те, що це стрічка на основі мемуарів, тож, а зрештою, чом би й ні?

“Монті Пайтон і Священний Ґрааль“ (Monty Python and the Holy Grail). Велика Британія, 1975. Режисери: Террі Гілліам і Террі Джонс, сценаристи: Грехем Чепмен, Джон Кліз, Террі Гілліам, Ерік Айдл, Террі Джонс, Майкл Пелін.

Дуже кемпова стрічка з фінансових причин і факту, що Гілліам і Джонс, знімали вперше, проте “Священний Ґрааль” радше приємно дивитися, дарма що радше через сценарій. Звісно, за п’ятдесят років суспільна думка змінилася, ще й аспект іншої культури присутній, але більшість жартів досі смішні, хоча їх складно виривати з контексту. Але якщо ви дивилися “Літаючий цирк”, то ви приблизно уявлятимете собі, що воно таке: фарс, різкі сюжетні повороти й підважування традицій, хіба що тут більше панчлайнів. Але питання лишається незмінним: африканська чи европейська ластівка?

“Роллербол” (Rollerball). Штати, 1975). Режисер: Норман Джювісон, сценарист: Вільям Гаррісон.

Сцени роллерболу — дикої суміші штатівського футболу, баскетболу й роликів — красиві, динамічні й повні драми в межах самих матчів. На жаль, є решта фільму. Хоча Джювісон уміє в постановку сцени, особливо це помітно в межах вечірки, динаміка сильно сповільнюється поза полем й загалом монтаж не дуже. Гаррісон же топить стрічку непереконливою антиутопією про світ, що ними керують корпорації: історія не захоплює, а персонажі пласкі й нецікаві. І не сказати, що головна зірка Джеймс Каан намагається розкрити свого Джонатана І. Себто, що на виході? Історія, що каже: це окей слугувати системі заради благ та привілеїв, навіть якщо вона з тебе позбиткує кількараз, але коли вона хоче забрати твій статус найкращого, тоді бунт робить із тебе героя. Проблематична теза.

“Їжа богів” (The Food of the Gods). Штати, 1976. Режисер-сценарист: Берт Іга Ґордон.

Оглядаючи “Трона”, я казав, що жодні спецефекти не замінять якісну сценарій, і “Їжа богів” цьому ще один приклад, бо скільки композиційних і технічних хитрощів пішло на те, аби тварини зробилися страшними, настільки ж жахливою є історія. Тут нема ні фабули, ні персонажів навіть функційних, ні атмосфери. Люди з’являються, аби померти. Повсякчас вони щось говорять, переважно кліше, чи щось роблять, наприклад, безглуздо гинуть чи вручну змінюють рельєф (стоп, то робить сценарист) але сенсу від того мало. Та й акторам тут нема, чого робить, за виключенням мультяшного злодія в виконанні Ральфа Мікера. Не дякую чотирнадцятирічному мені, що вирішив це в майбутньому подивитися, всерйоз думаючи, що мене може налякати велетенський щур. Або півень.

“Залізний префект” (Il prefetto di ferro). Італія, 1977). Режисер: Паскаль Сквіттері, сценарист: Уґо Пірро.

Історична драма про боротьбу італійських фашистів із сицилійською мафією, “Залізний префект” має достатньо якісну режисуру й притомний сценарій, аби провисання динаміки не так часто давалися взнаки. Звісно, Чезаре Морі має сюжетну броню, але його впертість і наполегливість в виконанні Джуліано Джемми з його мовчазним нюансуванням роблять його змагання з організованою злочинністю вельми складною, звертаючи увагу на жертв, що здебільшого потрапляють на перехресний вогонь. І звісно, зв’язки фашистської партії з мафією теж випливуть на поверхню, коли бандити не були пов’язані з іншими бандитами. У міру складний якісний фільм, такі теж треба.

“Довгі вихідні” (Long Weekend). Австралія, 1978. Режисер: Колін Еґлстоун, сценарист: Еверетт Де Рош.

Чого не змогла “Їжа богів”, змогли “Довгі вихідні” — показати природний жахастик на тлі екоциду й людської драми. Звісно, люди тут — абсолютно нечутливі до оточення самолюбні сволоти, що настільки погрузли в благах цивілізації й особистих проблемах, що не бачать далі свого носа. Пітер — шантрапа й паскуда, що активно трощить природу й інших заради самозадоволення (перший кадр — його прощання з коханкою з пташиного погляду); у чомусь Марсія — теж його жертва: через нього вона переспала з іншим чоловіком, бо Пітер хотів його дружину, відтак мусила робити аборт. Вибір дюгона як символу помсти парі незвичайний, але напрочуд вдалий — з нього можна на початку посміхнутися, але коли він повільно, та неухильно рухається в бік намету, усмішку мимоволі змінює страх.

“…І правосуддя для всіх” (...And Justice for All). Штати, 1979. Режисер: Норман Джювісон, сценаристи: Баррі Левінсон і Валері Кьортін.

Казав це “Роллерболі”, Джювісон — класний режисер, що вміє в постановку й композицію, тому жодних претензій до подачі не маю. Сценарій цього разу на рівень вище, але він ніяк не може визначитися, що воно таке і з чим його їдять: судовий фільм, так, але драма чи чорна комедія? Бо історії судових процесів Ральфа Аґі чи Сема Кіркланда надто трагічні, в них нема нічого смішного, Джей Портер драмедійний у вар’ятстві через почуття провини, як і глибока старість та проблеми з пам’яттю Сема Кіркленда, це сміх крізь сльози; суїцидальний суддя Рейфорд — уже чиста чорнуха, а історія суддя Флемінґа межує з чорною сатирою. Подекуди тональні переходи різкуваті, і глядачам дуже пощастило, що головний актор Аль Пачино збалансовує їх, підлаштовуючи манеру свого виконання під тон із великою спритністю.

“Помста буде моєю” (Fukushū Suru wa Ware ni Ari). Японія, 1979. Режисер: Шохей Імамура, сценарист: Масару Баба.

Трохи задовга історія полювання японської поліції на серійного вбивцю, хоча вона й прецікава, й поставлена красиво, й актори грають на рівні. Мені подобається, як Івао Енокізу викривають як закомплексовану людину, хоча й не без харизми, що не може впоратися зі своїми почуттями й боїться любити, боїться сильних людей, навіть ненависти боїться. Я зверну увагу лишень на один аспект: його дитинство. Він зростав у пацифістській християнській спільноті періоду мілітаристської Японії. Маленьким хлопчиком він бачив, як можна отримати, що хочеш, коли в тебе є влада або ти сильний і агресивний. Безумовно, це не єдина причина його поведінки, але він сприйняв руйнівну модель поведінки надто близького до серця. У чомусь бачу стрічку, як спосіб говорити критично про власне спустошливе минуле. Сіяли в людях агресію, будь ласка, пожинайте.

“Смужка нескошених диких квітів”. Україна, 1979. Режисер: Юрій Іллєнко, сценаристи: Юрій Іллєнко й Олесь Гончар.

Мені подобається тема дитячого інтернату й труднощів виховання складних дітей із проблематичних сімей. Тут є класні сцени, особливо погоня за Порфиром по пришвартованому кораблю, де пасажири то йому помагають, то його підставляють. Справжня спецшкола й непрофесійні актори додають реалізму. Але. Будучи вправою в соцреалізмі, конфлікт ніяк не може досягти потрібної йому глибини, бо персонажам буквально не можна бути неправильними (за винятком, здається, одного підлітка); особливо це стосується дорослих. Межі штучні, а індивідуалізм надто придушений, аби показати важливість самоусвідомлення й самореалізації, як у “Кесі” чи представити складного підлітка, як у “400 ударах”. Та й акторам, особливо дорослим, таке не під силу. А прикро.

“Мертві та поховані” (Dead & Buried). Штати, 1981. Режисер: Ґері Шерман, сценаристи: Рональд Шусетт, Ден О’Бенон.

Вступна сцена зі звабленням фотографа такою собі фатальною жінкою, перш ніж його ловлять і спалюють живцем, у чомусь задає тон історії: нічого не ясно, трохи дивно, трохи штучно, але цікаво. Вбивства випадкових людей без причини тривають десь годину, трохи надокучають й сповільнюють історію, але третій акт розставляє все на свої місця. Ну, як може, бо питання лишаються, але мотивація бодай стає зрозуміла. На мою думку, головний актор Джеймс Фарентино нездужає потрібний драматизм для його персонажа, як це робить дружина Мелоді Андерсон, або Джек Альбертсон ув амплуа злого ґенія. Але все-таки фінал є несподівано трагічним, бо людина постає в заручниках фальшивого бога, коли хоче жити. А погодитися на смерть, справжню, остаточну смерть, дуже важко.

“Мисливці на привидів“ (Ghostbusters). Штати, 1984. Режисер: Айван Райтман, сценаристи: Ден Ейкройд і Гарольд Раміс.

Я можу зрозуміти популярність та культовий статус цієї комедії: по-перше, тут класна постановка й очевидна любов до самої стрічки, особливо в фінальній конфронтації. Невидима добра режисура. Але куди більше пам’ятають сценарій, і що це за історія, коли не втілення мрії білого гетеросексуального задрота і ботана: ти досліджуєщ надприродні явища, знаходиш таких самих відбитих друзів, направду викриваєш їх існування, вчишся ловити привидів, заробляєш купу грошей, втираєш носа самовпевненому діловому бюрократу, рятуєш світ і знаходиш собі сексапільну дівчину. Публіка тебе обожнює, дівчина тебе обожнює, еґо до небес і гарантована робота, бо конкуренції нема. Цитуючи Іпджі з Футурами: “Життя вдатися.”

“Парі, Техас” (Paris, Texas). Німеччина, 1984. Режисер: Вім Вендерс, сценаристи: Сем Шепард і Л. М. Кет Карсон.

Я щиросердно вважаю, що цей фільм хвилин на двадцять довший, ніж має будь-яке право бути. Не через останні сцени, він просто трохи надто повільний. Але загалом це щось на кшталт нео-Вестерну, де символи дороги, власного місця, землі обітованої (в Парі, Техасі) найкраще передані через мотив подорожі, руху пішки чи на машині. Ця европейська інтепретація Штатів через шосе й автостради віддалено нагадує Джона Форда, так красиво вона знята. Люди кудись їдуть, щось шукають. Точкою призначення може бути не те, на що сподівалися. Деякі зв’язки вже не відновиш, вони були неправильні з самого початку. Деякі чекають створення чи відновлення. Не дізнаєшся, доки не доїдеш. І тому вони їдуть.

“Разорбек“ (Razorback). Австралія, 1984. Режисер: Расселл Мулкагі, сценарист: Еверетт Де Рош.

Три речі. По-перше, попри позірну простоту історію й радше пласких персонажів, принаймні перша половина мала кілька цікавих поворотів, наприклад, жертвою стала людина, яка презентувалася як протагоніст. Моя повага. По-друге, схоже, “Шалений Макс” є майже націєтворчим австралійським феноменом (особливо порівнюючи з “Довгими вихідними”, з’явилися раніше), бо тут він відчувається всюди: в образі антагоністів, їхньому вбранні, презентації глухомані як майже постапокаліптичного світу з монстрами, що цілком могли з’явитися внаслідок мутації. По-третє, на такий простий фільм тут несподівано крута постановка, у мене аж подих перехоплювало. Зараз покажу.

“Тампопо” (Tanpopo). Японія, 1985. Режисер-сценарист: Джузо Ітамі.

“Тампопо” Джузо Ітамі крутиться довкола трьох констант: їжі, любови та сексу. Фільм — набір вільно поєднаних замальовок, плюс історія однойменної Тампопо, що під патронажем п’яти чоловіків намагається навчитися готувати рамен і відкрити власну раменну. Бонус — любовна лінія між нею та дальнобійником, що не реалізується. Але власне про що ся стрічка? Про їжу як нерозривну частину людського буття, що починається з народження — від перших грудей до останнього подиху людина їсть. Різне й по-різному. Їжа, її якість, її смак, поведінка за столом — то все є суспільні маркери, але й більше за це. Їжею можна кохати, турбуватися, піклуватися, зраджувати, вбивати, вчити, виражати повагу і ще багато іншого. Бо їжа, як куховарство, кохання і секс, — штука серйозна.

“Рік дракона“ (Year of the Dragon). Штати, 1985. Режисер: Майкл Чіміно, сценаристи: Олівер Стоун і Майкл Чіміно.

Настільки вишукано знятий цей фільм, відразу видко, що Чіміно талановитий режисер, настільки не вкладається в голові, як Чіміно і Стоун, обидва класні сценаристи, могли якоїсь негожої днини разом сісти і написати таку відверто стереотипну, расистську і сексистську маячню, що я ловив лютий крінж, здається, із кожною сценою, кожним новим поворотом. Навіть для неполіткоректних вісімдесятих це вже занадто. Я можу зрозуміти, звідки персонаж Мікі Рурка — це неонуар сімдесятих, і, можливо, “Якудза” Поллака, але тут навіть жодного натяку на глибину. Вони так ходять по поверхні, Ісус би позаздрив.

“Зловісні мерці 2“ (Evil Dead II) Штати, 1987. Режисер: Сем Реймі, сценаристи: Сем Реймі і Скотт Шпігель.

Хоча я й торочу про постановку, моя любов — то монтаж. “Зловісні мерці 2” — це дуже монтаж, грайливий і запальний, що абсолютно не збирається бути серйозним, і за це йому дякую. У чомусь це набагато ближче до життя: трапляється одна вар’ятська річ, що тягне за собою другу, а там ще одна і ще одна, і ось ти в хатині серед лісу, вкритою трупами, намагаєшся перемогти демона стародавнім заклинанням, бензопилою та розпиляною ґвинтівкою. А ще тут фінал дещо трагічний, бо історія робить цикл, і водночас іронічний, бо якщо двічі робили фільм про одне й те саме, Еш теж переможе демона двічі.

“Рибка на ім'я Ванда“ (A Fish Called Wanda). Велика Британія, 1988. Режисер: Чарльз Крічтон, сценарист: Джон Кліз.

Першокласна комедія інтриги, що зіштовхує розкутих і харизматичних штатівців із закритими і в'їдливими британцями ув історії про пограбування, сповнену зрад і ударів у спину. Як Кевін Кляйн витягує 'о' у 'Asshole'! Як Майкл Палін страждає, коли щораз випадково вбиває невинну собаку і як радіє, коли вмерла людина. Як Джеймі Лі Кьортіс змінює амплуа за допомогою кількох деталей у її вбранні. Як Джон Кліз приховує власну срамоту портретом у рамці. Але досить дифірамбів. Словом, ідіть дивіться, якою веселою може бути зрада.

“Повернення податковиці” або “Податковиця 2” (Marusa no onna 2). Японія, 1988. Режисер-сценарист: Джузо Ітамі.

Сардонічніший і в'їдливіший за попередній фільм, Ітамі зіштовхує податкову службу з іще більшою махінацією. Це досі першокласно знятий і написаний фільм, але Нобуко Міямото, що грає головну роль, не має харизматичного суперника, яким був Цутому Ямазакі. Надто вже реалістичні нинішні злодії, що ховають власні слабкості в пафосі та бравадо. Кількість тактик домогтися свого й приховати правду зашклаює. А ще тут куди тісніший взаємопов'язаності злочинців та різних кримінальних угруповань, і більші не гребують усувати менших, аби врятувати себе. Забудовники, якудза, секта — лишень маленька риба в океані, де справжні гравці сидять серед вищих щаблів влади.

“Ґоджіра проти Біолланте“ (Gojira tai Biorante). Японія, 1989. Режисер-сценарист: Казукі Оморі.

Біс його зна, що мене потягло дивитися кайджу фільм, якусь N-ну стрічку в франшизі про Ґоджіру, але нехай. Забуду про другорядну історію з міжнародним шпіонажем за “антиядерною енерґо бактерією”, то суцільне кліше. Що тут є, то це горе батька-вченого, що винить себе за смерть доньки, тому він впорскує клітини Ґоджіри в квітку, що наче зберігає в собі душу його дитини. Велетенська радіоактивна квітка-монстр як вияв батьківської туги — пан Оморі нащупує несподівано складні колізії, хоча й повноцінно розкрити їх не встигає, бо глядачі прийшли подивитися, як чудовиська б’ються, японські сили самооборони виносять в одні ворота, а штатівці знову підставляють своїх союзників задля власних інтересів (а Европа, навпаки, помагає).

“Найманий убивця”, або “Вбивця” (Dip huet seung hung). Гонконґ, 1989. Режисер-сценарист: Джон Ву.

У плані сценарію стиль Джона Ву — зіткнення чотирьох позицій: білого, біло-сірого, сіро-чорного й чорного — аби підтвердити, що в цьому світі варто триматися моральних приписів більше, аніж закону чи прагненню задовольнити власне еґо. Сіро-чорні персонажі — очевидні улюбленці через трагізм їхньої долі, бо спроби збалансувати мораль і злочинні дії неминуче призводять до їхньої загибелі. Біло-сірі ж драматичні, бо тільки сіро-чорні розуміють складність не переступити межу. Усе це в дуже стилізованій постановці, з купою трупів і, що цікаво, з залученням християнської символіки й метафорики прощення й спокутування. Іноді замолювати гріхи треба з автоматом у церкві.

“Згадати все“ (Total Recall). Штати, 1990. Режисер: Пол Верговен, сценаристи: Рональд Шусетт, Ден О’Бенон і Ґарі Ґолдмен.

“Згадати все” — вельми пустотлива й жевжикувата стрічка, епатажна, повна розкутости, ґротеску й насилля, вельми характерна стилеві Верговена, у чомусь навіть показова щодо його сильних і слабких сторін. Теми сприйняття реальности та колоніялізму, може, й спрощені, але буду чесний: роботи Філіпа К. Діка, на чому заснований цей фільм, були цікавими радше представленими концептами, а не їх реалізацією. Може, грайливіше за стилем, але “Згадати все” відтворює ті ідеї й стрімголов несеться крізь історію, повну перипетій, сюжетних і драматичних поворотів. Спрощено? Таке теж глядачем треба. Ще й як ефектно чувака пробурює наскрізь дриль! До того ж, це сон, там можна дозволити собі прості дихотомії і яскраві смерті. Як не сон, ще краще: ви звільнили планету від диктатури!

“Відчужені” або “Вимушено переселені” (Vasthuhara). Індія, 1991. Режисер: Ґовіндан Аравіндан, сценаристи: Ґовіндан Аравіндан, С.В. Сріраман і Н. Мохаран.

Моє знайомство з індійським кінематографом починаю соціяльно-політичною драмою про вимушено переселених мешканців у Західній Бенґалії — на жаль, актуальною. Стрічка, до речі, має кліше “дівчина врешті виявиться мені родичкою”, асоційоване з болівудом, але тут воно має сенс через акцент моральної відповідальности — аби ж протаґоніст менше просторікував банальні спостереження і більше говорив із радше цікавими жіночими персонажами. Загалом мої претензії більше до режисера, що не вміє ставити діялоги — оце стояти-говорити чи сидіти-говорити, наче статуя, а як ще й крупним планом, то хоч вішайся, бо — і не має жодного відчуття динаміки ні щодо монтажу, ні щодо постановки. У результаті фільм відчувається вдвічі довшим свого хронометражу. Аж прикро, таку історію змарнувати.

“Непрощенний“ (Unforgiven). Штати, 1992. Режисер: Клінт Іствуд, сценарист: Девід Вебб Піллз.

Я продовжую недолюблювати, а отже упереджено дивитися вестерни. “Непрощенний” Іствуда — чудова демонстрація світу, де править не влада, а насилля. З одного боку, жорстокий шериф, що забезпечує містечку спокій, бо тримає його в цупких лещатах. Дивитися на нього як на теслю. З другого боку, старіючий стрілок, колишній злочинець, що не поніс покарання, який намагається тримати свої імпульси. Дивитися його алкоголізм. А в центрі конфлікту — жінка в патріархальному суспільстві, точніше, її найцінніший актив: зовнішність. Бо нема чого звинувачувати жінку в проституції, коли сам ходиш до неї в бордель.

“Чотири весілля та один похорон“ (Four Weddings and a Funeral). Велика Британія, 1994. Режисер: Майк Ньюелл, сценарист: Річард Кертіс.

Вельми британська романтична комедія, щира, весела, повна закритого англійського характеру, гострого гумору й класової різниці. Трохи фантазія — особливо через враховуючи часті гучні весілля, звідки там стільки грошей — але приземлене трагічною смертю, мабуть, найколоритнішого персонажа, що дозволило елегантно вплести тему одностатевих стосунків. Навіть є глухий персонаж, брат протаґоніста, і він був важливим у критичний момент. Особливо мені сподобалася думка, що не варто змінювати себе заради кохання. Якщо тебе не люблять таким, який ти є, нащо такі чоловік/дружина?

“Кулак легенди“ (Jing wu ying xiong). Гонконґ, 1994. Режисер: Ґордон Чан, сценаристи: Ґордон Чан, Лам Кі-то, Кім Їп.

Трохи нагадав “Кулак люті”, але тут краще історія. Гонконґ, британський протекторат, на фоні якого — протистояння китайських та японських сил. Трохи дивно відчувалася нюансованість останніх, враховуючи, що вони — агресори, але це додає їм глибини. Та й нині важко вболівати за китайців. Протаґоніст — колонізований, що, з одного боку, отримав освіту в метрополії, але досі лишається там чужий; а з другого, має дівчину-японку, самосвідому, через що має напружені стосунки зі своїми співвітчизниками. До речі, проблема відданість-кохання не лише в нього. А ще він представлений не як непереможний воїн, а як талановитий юнак, що має куди рости. Його поєдинок із японським наставником, який хлопчина програє, класно це показує. Словом, якщо добрі люди можуть бути в обох сторін, то най вони роблять зусилля бути поміченими.

“Армітаж Три” (Amitēji Za Sādo). Японія, 1995. Режисер: Хіроюкі Очі, сценарист: Чіакі Дж. Конака.

Єдиний мінісеріял цього циклу , японська ова. Щось на кшталт кіберпанку на Марсі, у стилістиці дев’яностих. Теми техно- й роботофобії, себто осучаснений расизм, генної інженерії, людськості і її меж, особливо щодо кіборгів, трохи травми, утопічних створінь нового світу й складна міжпланетарна політика. Широта велика, глибина не сильно, хронометражу не стає проробити кожну тему окремо. Я не скажу, що персонажі та/або історія переконливі, але цікаві й динамічні. До речі, знову пара афроамериканець—японка, як ув “Окультному місті”. Що мені сподобалося, так це, що жінкам-кіборгам у вправі на існування, на буття жінкою відмовляє… земний фемінізм.

“Діти повертаються” (Kizzu Ritān). Японія, 1995. Режисер-сценарист: Такеші Кітано.

Стрічка Такеші Кітано — щось середнє між його “Рахунок 3:4 в жовтні” та “Одне літо, найспокійніше море”, знята в його типовому стилі завмерлої камери й коміксового монтажу. Оскільки я упереджений щодо одного з моїх улюблених режисерів-сценаристів, та й цього разу він на висоті, то зайвий раз не хвалитиму. Скажу одне: цей фільм — вельми надихаюча історія дорослішання, що і в основній, і в другорядних історіях наче говорить: “Слухай. Підлітком ти майже імпульсивно став на той чи інший шлях. Вибір міг бути і добрим, але на своєму шляху ти все одно наробив помилок, тож зараз ти тут. Це о’кей. Збадьорися і не вішай носа, життя триває. Це ще не кінець, у тебе ще все може вийти.” Те, що має почути всяка людина в свої двадцять з чимось років.

“Місія нездійсненна” (Mission Impossible). Штати, 1996. Режисер: Браян Де Пальма, сценаристи: Девід Кепп і Роберт Таун.

Як на шпигунський бойовик, що свою історію білими нитками (особливо це відчувається в переході між першим і другим актами), “Місія нездійснена” — фільм дуже красивий, особливо в першому акті. Хтось каже, що це запозичений стиль із джаллі, можливо, він надихався французькими кримінальними і фільмами-загадками. Точно не обійшлося без Бондіани, а особливо — Гічкока: протаґоніст — цап-відбивайло, підстави, зради, навіть МакҐафін у вигляді списку аґентів видають найбільше джерело натхнення. Словом, перший акт був візуально красивий, особливо сцена в ресторані, другий мене цікавив радше як інтелектуальна та дражлива головоломка, а на третій мені вже було байдуже.

“Дисертація” (Thesis). Іспанія, 1996. Режисер-сценарист: Алехандро Аменабар.

“Дисертація” — психологічний жахастик про снаф-фільми, на кшталт “8 міліметрів”, “Вільного місця” або “Зловісного”, але краще. Його принадою є те, що антаґоніста представляють дуже рано, а потім грають у психологічні “кішки-мішки”: а чи справді він бере участь у викраденні й убивстві жінок за гроші, чи, може, він — просто харизматичний хлоп із загадковою душею? Червоних оселедців тут хоч греблю гати, не всі вони переконливі, але коли один такий поворот порушує тему сталкінґу, то й справді закралася підозра. Я би хотів, аби їй розкрили краще, ніж це зробив пан Аменабар, але й без того жахастик добрий. Але він ніколи не переконає мене, що прибиральники й прибиральниці не помітили того сховку.

“Безсоння” (Insomnia). Норвегія, 1997. Режисер: Ерік Шьольдерґ, сценаристи: Ніколай Фробеніус і Ерік Шьольдерґ

“Безсоння” — фільм сірий. Буквально. Справа не тільки в історії про детектива, що, намагаючись приховати ненавмисне вбивство партнера, доходить до змови з серійним убивцею. Сірости додає приглушеність кольорів й загальна перевага хворобливого зеленого, холодного голубого, медичного голубого, та всіх можливих відтінків сірого кольору, включно з туманом. Якщо ви читали скандинавські детективи, то знаєте, що вони цураються пірнати в темряву людського “я”, і роблять це без втрати розсудливости. “Безсоння” — те саме. Бо коли настає сонячна ніч, протаґоніст лишається кмітливим і здатним довести розслідування до кінця. Земля під ногами, голова на місці, і складні думки, що роються в ній.

“Тисяча акрів” (A Thousand Acres). Штати, 1997. Режисерка: Джоселін Мургауз, сценаристка: Лора Джоунс.

Мене змусили дивитися цю сучасну інтерпретацію “Короля Ліра” на штатівський лад, і чи то адаптація якась лінива, чи сам роман настільки не дуже? Сама ідея вичленити з Шекспіра інцестуальні мотиви й оприявнити їх класна, але і режисура тут радше ніяка, і сценарій наче сам не знає, що з усім цим робить, кидаючи напризволяще цілі другорядні лінії, наче на декого не стало бюджету і його тупо вирізали. Головні акторки Джессіка Ленґ і Мішель Файфер роблять титанічне зусилля, тримаючи цей фільм на своїх плечах. Їхні спільні сцени — найкраще, що ця “Тисяча акрів” має.

“Екзистенція” (ExistenZ). Канада, 1999. Режисер-сценарист: Девід Кроненберґ.

Наукова фантастика про симульовану реальність, характерну для фільмів дев’яностих років. Напрошується порівняння з “Матрицею”, але мені він більше нагадує “Тринадцятий поверх” з їхніми симуляціями в межах самої симуляції й темою розмивання меж між реальністю й вигадкою. І ще рівнем сценарної майстерности: Кроненберґ, звісно, краще, але не набагато, бо не один поворот відчувається різкуватим. Із плюсів — критика підтримуваних корпораціями симуляцій. Із мінусів — Дженніфер Джейсон Лі і Джуд Лоу не мають хімії, тож їхні стосунки дуже дерев’яні й ніякові. А ще, оскільки це Кроненберґ, очікуйте трохи тілесних жахів.

“Янголи Чарлі“ (Charlie's Angels). Штати, 2000. Режисер: Мак Джи, сценаристи: Райан Роу, Ед Соломон, Джон Огаст.

Усерйоз надихнувшись успіхом “Місії нездійсненної” (вкравши його другий акт), “Янголи Чарлі” презентують на позір феміністську версію шпигунського бюро, чиї аґентки, окрім широкого спектру здібностей, володіють силою, що дозволяють їм перемагати в будь-якій ситуації й долати всякі перешкоди. Сила ця — сексизм майже кожного чоловіка, що дивиться на жінок як на красивий шмат м’яса, ладний на все, аби залізти їм під спідницю. І звісно, всі три аґентки — конвенційно привабливі. Себто так, фемінізму тут немає, тільки класична об’єктивізація жіночих персонажів, котрі застосовують об’єктивізацію чоловічих персонажів собі на користь. Навіть нудно якось.

“Великий куш” (Snatch). Велика Британія, 2000. Режисер-сценарист: Ґай Річі.

Це "Карти, гроші, два стволи”, хіба що замість афробританців і стоунерів тут роми та жиди. Ґай Річі — британська відповідь Квентіну Тарантіно з його стилізацією насильства, режисерським стилем, багатолінійною історією й огромом переважно одноманітних персонажів, лишаються в пам’яті не через власну оригінальність, а через спільну характеристику майже кожного з них — наявність гострого язика. Якщо “Карти” вам сподобалися, “Великий куш” буде як влитий, як ні — то вам тут нема чого ловити.

“Нічого собі поїздочка“ (Joy Ride). Штати, 2001. Режисер: Джон Дал, сценаристи: Джефрі Джейкоб Абрамс і Клей Тервер.

Майстер клас створити проблему на сраку собі і ще кільком людям, “Нічого собі поїздочка” нагадує, що ніколи не варто кпинити з незнайомців, особливо коли вони — дальнобійник за кермом багатотонної вантажівки. Не сказати, що режисура чи сценарій якісь особливі, але в них є маленькі класні деталі, як часте застосування комічного курйозу, перш ніж щось почнеться щось справді моторошне. Головне — не думати і дати дуету Пола Вокера і Стіва Зана заморочити вам голову, хімія між “братами” класна — і принаймні ви розважитеся.

“Атлантида: Загублена імперія“ (Atlantis: The Lost Empire). Штати, 2001. Режисери: Гарі Труздейл і Кірк Вайз, сценаристи: Кірк Вайс, Гері Траусдейл, Джосс Віндон, Брюс Зейбел, Джекі Зейбел і Теб Мерфі

Попри дуже красиву анімацію й дизайн самої Атлантиди, а також цікавий лінгвістичний аспект рекреації праіндоевропейської мови, чи якою вони там балакають, самі атланти — типова "видатна технологічна цивілізація, що лишилася на рівні колективістського плем'я", і чим більше до них питань, тим більше сюжетних дірок. А ще тут забагато однофункційних другорядних персонажів, взятих скопом із інших фільмів Діснея, але бодай чимось запам'ятався лишень протагоніст та антагоніст. Словом, картинка красива, сценарій лінивий.

“Молодий Адам” (Young Adam). Велика Британія, 2003. Режисер-сценарист: Девід Маккензі.

“Молодий Адам” — це осучаснена версія “Аталанти” (що її оглядатиму в наступній сотні фільмів), і… мати Василева. Маккензі наступив на все, чого не люблю: аморальний, бездієвий протаґоніст, писака з творчою кризою без доробку, що просто дрейфує по життю, наче та баржа, паскудячи життя всім, з ким він зазнається, ніде не затримуючись та всім зраджуючи. З одного боку, тут класне зображення шлюбу, що розпадається, а Тільда Свінтон, як завжди, непевершена. Можливо, саме через те, що Юен Мак-Ґреґор теж так добре грає, я ненавидів його персонажа. Може, це через повільну історію. Може, просто динаміка заповільна. Але знай, Адаме, ти — безхребетна безталанна паскуда.

“Затура: Космічна пригода“ (Zathura: A Space Adventure). Штати, 2005). Режисер: Джон Фавро, сценарист: Девід Кепп.

Сімейна пригодницька комедія про важливість говорити й знаходити спільну мову, навіть із бісячими родичами, особливо, коли вони — молодші брати, бо що з тих хлопців візьмеш. А ще ніколи не робити критичних вчинків на гарячу голову. За винятком кількох жартів — добротна і якісна сімейна стрічка, досить таки весела, хоч я і не цільова авдиторія. Зрештою, будинок, що дрейфує в космосі, зустрічає прибульців, рятує астронавтів, перемагає динозаврів — класна фантазійна історія, ще й із правильним посилом. На більше він не претендує, і більшого й не треба.

“Співчуття Леді Помсті” (Chinjeolhan geumjassi). Південна Корея, 2005. Режисер: Пак Чхан Ук, сценаристи: Пак Чхан Ук і Чон Соґен.

На мою думку, останній фільм умовної трилогії про помсту є антитезою до першого фільму, “Співчуття панові Помсті”. По-перше, цього разу умовним антаґоністом є тотальний виблядок, позбавлених позитивних якостей. По-друге, це найбільш стилізований фільм саме як мистецький твір, у ньому нема спонтанности, навпаки, дія на екрані чітка й прорахована. По-третє, на авансцену нарешті виходить жінка і її погляд на світ. Персонажкою Лі Йон Е керує жертовність. Для неї найважливіше — благополуччя своєї доньки, заради якого вона йде і в’язницю, і ладна лишити ту в прийомній сім’ї, якщо її так буде легше. Водночас вона солідарна з іншими жертвами, розуміючи, що вони теж мають право на правду, на справедливість, на помсту. Так, це не поверне вбитих дітей, але спільне покарання кривдника дає можливість розділити спільне горе й почати зцілення.

“Реінкарнація” (Rinne). Японія, 2005. Режисер: Такаші Шімідзу, сценаристи: Такаші Шімідзу і Масакі Адачі.

“Реінкарнація” — це радше слабка форма і переускладнений зміст на основі дуже вже сирої ідеї. Щодо форми, то радше типовий “Джей-горор”, що має всі кліше японський надприродних жахастиків ранніх нульових. Воно все обґрунтовано, навіть сцени, зняті в стилі мок’юментарі, просто не лишають емоційного відгуку. Щодо змісту: реінкарнація — цікава тема, котра тут лишається на рівні “ну, тіло — це вмістилище для душі”, чого дуже вже мало, по-перше, аби пояснити мотивацію вбивці, по-друге, порівняно з рівнем метатекстуальности, котрої цей фільм прибирає: у межах цієї стрічки існують ще дві стрічки, одну з яких у певний момент ще й починають дивитися. Мізанабіми — штуки класні, але тут нема чого поглиблювати.

“5 Сантиметрів за секунду” (Byosoku Go Senchimetoru). Японія, 2007. Режисер-сценарист: Макото Шінкай.

Три замальовки про нещасливе кохання, що трапляється не в тому місці, не з тієї людиною і не в той час. Вельми красива робота, що не намагається виходити за окреслені межі й це працює на її користь: троє персонажів представлені несподівано глибокими, з бажаннями та страхами, що силкуються сказати, що думають, що недоговорюють, де проблеми з коханням є частиною більших проблем в їхньому житті: пошук сенсу буття, формування стосунків, примирення з власними почуттями. Дещо меланхолійно, але без мелодраматизму.

“Кордон(и)” (Frontière(s)). Франція, 2007. Режисер-сценарист: Ксавьє Жанс.

Серед цієї сотні “Кордони” отримує нагороду за найбільш дратуючу режисуру та цілковито змарновану зав’язку. Постановка жахлива, камера розфокусована і дрижить, і немає жодного відчуття простору. Про зміст: це мала бути критика крайніх правих рухів, що починається згадкою про перемогу такого кандидата в першому турі виборів… і це одна з небагатьох цікавих деталей. Усі персонажі тут пласкі й нецікаві, а історія зіткана буквально з усього, що виходило серед жахастиків ув останні роки: “Спуск”, ремейки “Техаської різанини бензопилою” та “У схилів є очі”, нова французька екстремальність, “Гостел” та інші. Повний розгардіяш, дратує несамовито.

“Голод” (Hunger). Ірландія, 2008. Режисер: Стів МакКвін, сценаристи: Енда Волш і Стів МакКвін.

Окрім критики нелюдської пеніцитарної системи та правдивого зображення того, що робить з людиною голодування — а Стів МакКвін знімає відстороненою, майже скальпельною камерою, зайвий раз підкреслюючи різницю між політичними в’язнями та тюремниками або голодувальниками та їжею — мені кинулася одна деталь про персонажа Майкла Фасбендера Боббі Сендса: ним рухає комплекс неповноцінности. Дитина Північної Ірландії, для решти острова він — інший, що він підкреслює в розмові зі священником, і в чомусь це спонукає його йти на більші жертви. Статус політичного в’язня для нього те саме, що бути ірландцем, і саме за це він свідомо йде на смерть.

“Переслідувач” (Chugyeokja). Південна Корея, 2008. Режисер: На Хонґ-Джін, сценаристи: На Хонґ-Джін, Шінхо Лі і Хонґ Вон-чан.

О, Південна Корея і любов її режисерів виставляти свою поліцію абсолютно некомпетентною, яка піклується про свою репутацію більше, ніж про розкриття злочинів. Серйозно, колишній розжалуваний детектив та його дурнуватий підлеглий роблять те, що не може цілий відділок, коли людей там не бракує. Персонажка Сео Янґ-Хі — MVP фільму, що показує неймовірну спрагу до життя. Ще більше мені подобається режисура сцен вбивств: жорстка, але не сенсаційна, і не без шару чорної іронії. Історія теж крута: подекуди, безнадійна, коли треба — кумедна, а колись — патетична, що апелює до потреби справедливости, і не лишень судової. Зрештою, так, то, може, і невдаха-імпотент, але вбиває він зубилом і молотком, тож горе тим, хто не сприймає таких всерйоз.

“Гаррі Браун” (Harry Brown). Велика Британія, 2009. Режисер: Даніел Барбер, сценарист: Ґері Янґ.

Що відрізняє “Гаррі Брауна” від звичайного віджиланте фільму? По-перше, тут грає сам Майкл Кейн, і його Гаррі Браун — персонаж глибокий (наскільки дозволяє посередній сценарій Янґа), що знає ціну насиллю, довго їй опирається, а коли вирішує взяти зброю до рук, не катує жертв більше потрібного. Він надзвичайно ефективний, бо колишній військовий. По-друге, наш протаґоніст — літня людина, і несподівано приємно бачити, як тяжко йому дається, наприклад, погоня. Нарешті старим дозволено поводитися як старим. По-третє, чітка прив’язка до часу: “Зламана Британія”, середина-кінець нульових. Так, як соціяльний коментар, фільм не витримує жодної критики, але на це стрічка не претендує. Трохи відмінний віджиланте фільм, і більшого їй не треба.

“Агент 117: Місія в Ріо”, або “Агент 117: Ріо вже не відповідає” (OSS 117: Rio ne répond plus). Франція, 2009. Режисер: Мішель Азанавічус, сценарист: Мішель Азанавічус і Жан-Франсуа Аліс.

Увесь той самий расизм, сексизм, колоніялізм, мізогінія та інші непристойні жарти, якою відзначалася перша частина. Водночас це кращий фільм, на мою думку. По-перше, він куди самоіронічніший і основні його жарти направлені на Францію, а потім — на Штати, Ізраїль, Третій Райх та Бразилію, а також гіппі. І вони переважно кумедні. По-друге, тут куди більше стилізації шпигунських фільмів та фільмів-пограбувань шістдесятих років, через що він краще тримає і динаміку, і увагу глядача. Себто, так, через деякі жарти досі закочую очі, а історія ні про що, але цього разу це стильне, веселе ні про що.

“13 убивць” (Jūsannin no Shikaku). Японія, 2010. Режисер: Такаші Мііке, сценарист: Канео Ікеґамі.

Вражений, але не здивований: зрештою, Мііке майстер різних жанрів. Цього разу він замахнувся на історичну драму — або джидайґекі — про боротьбу за владу між кланами і Шьоґунатом, обережну, делікатну. Уявіть собі: міністр юстиції наймає убивць зарізати голову клану, великого садиста й водночас — брата Шьоґуна від одного батька. Тут нема жодних сучасних розмислів чи любовних ліній, що давали би можливість відвернути увагу від центральної історії: довга й повільна підготовка, гра в кішки-мишки, де голови вбивць і клану намагаються переграти один одного на полі звичайному та церемоніяльному, аби зрештою перетворитися на одну з найвидовищніших і найдовших різанин (кривавих, але не сильно) між 13 вбивцями та армією в 200 людей, з селищем як полем битви, що їх колись бачив.

“Ірландець”, або “Поліцай” (The Guard). Ірландія, 2011. Режисер-сценарист: Джон Майкл МакДонаг.

“Ірландець” — комедія про друзяк-поліцаїв, чорна, місцями не навмисно не політкорректна, але завжди свідома себе, що дає расистським жартам бути уїдливими, але не образливими. Не сказати, що історія настільки вже свіжа, але вона МакДонагу не цікава так, як створення яскравих персонажів і ще яскравіших реплік та діялогів. Його Ірландія — ексцентрична, закрита й перейнята власною малозначущістю, ідеяльна для злочинців, щойно є контакт зсередини, але серед яких завжди буде хтось неправильний для всіх. Словом, “Ірландець” — це майже Ґай Річі, але з куди повнішими персонажами та нотками трагічного й абсурдного в історії.

“Сіністер”, або “Зловісний” (Sinister). Штати, 2012. Режисер: Скотт Дерріксон, сценаристи: С. Роберт Каргілл і Скотт Дерріксон.

У цьому фільмі є цілий набір домашніх снаф стрічок, де діти вбивають своїх батьків, братів і сестер, знятих навдивовижу моторошно. Так само гарною є гра Ітана Гоука, коли він їх дивиться, відчуває страх, огиду, хворобливий інтерес. Зупинився б “Зловісний” на цьому, була би класна короткометражка. Але не зупинився, тому тепер є радше посередній надприродний фільм жахів, де майже все рано чи пізно скочується в кліше, а зайвий раз дивуєшся тупості цих людей. Зате сім’я робить одну розумні річ: намагається втекти. На жаль, запізно.

“Поле в Англії” (A Field in England) Велика Британія, 2013. Режисер: Бен Вітлі, сценаристка: Еймі Джамп.

Вельми вар'ятський історичний фільм жахів про чорнокнижжя в 17 сторіччі, що має чималий комічний елемент, особливо низького гумору. Тут класна постановка й історія, попри дивакуватість, проста і прямолінійна, хоча тут є моменти з монтажем, що, як магія, дивна й незрозуміла, а ще наче намагається викликати напад епілепсії. Також мені дуже сподобався музичний супровід, особливо “Іди до моєї свідомості, що ще б’ється”. Словом, чортівня. Зате класне й криваве зображення, як мушкет розтрощує ногу.

“Окулус” (Oculus). Штати, 2013. Режисер: Майк Фленаґан, сценаристи: Майк Фленаґан і Джеф Говард.

Зазвичай дзеркало є інструментом зла для потрапляння в людський світ чи взаємодії з людьми (той самий “Кендімен”, “У задзеркаллі” чи епізод зі “Зловісних мерців 2”), але “Окулус” представляє дзеркало як саме зло. Його сила — маніпуляція свідомістю й сприйняттям — вражає. Тут аж два ненадійні оповідачі: параноїдальна Кейлі і її брат Тім, що раціоналізує (або інтерналізує раціоналізацію його психіатра), і кожен маємо по дві дії, в минулому і сьогоденні. Іноді таких перескакувань аж забагато, до того ж є чимало питань (окрім повсякчас зарізкого монтажу) щодо того, як брат і сестра комунікують і взаємодіють. Здається, на кожні дві речі, що мені подобається, є одна, через яку закочую очі. А значить, зрештою, враження позитивні.

“Крампус: Викрадач Різдва“ (Krampus). Штати, 2015. Режисер: Майкл Доґерті, сценаристи: Майкл Доґерті Тодд Кейсі Зак Шилдс.

Певне зіставлення “Ґрінча” та “Самого вдома”, хіба що темніший у тоні “Крампус” — різдвяна комедія-жахастик, що, з одного боку, критикує споживацтво й штучну атмосферу радости й приязні довкола Різдва — особливо вступні титри, де люди кидаються на подарунки, наче ті звірі, якщо бачили відеа зі Штатів, то один в один — а з другого, підважує цинічне ставлення до свята, агресію та неприязнь, що відмовляється змінюватися та добрішати. Фільм сімейний, тому нічого дуже страшного немає, хоча Джек-стрибунець, лялька та злобні імбирні пряники класні дизайном та відсилкою на тодішні жахастики. Весела, трохи безглузда, але приємна розвага.

“Легенда” (Legend). Велика Британія, 2015. Режисер-сценарист: Браян Гельґеланд.

Чи гарний Том Гарді актор? Так, особливо тут, у подвійній ролі близнюків Крей. Чи гарний Браян Гельґеланд режисер? Непоганий, він любить ставити персонажів на задній план і, поки вони йдуть на передній план, показувати приховану за кадром людину чи річ. Його камера ходить хвостом вельми красиво. Чи гарний він сценарист? …ні. Бо досі не втямлю, про що саме цей фільм: про братів Крей і їхню “Фірму” чи про складні стосунки Реджинальда з Френсис Ши. Бо вони наче змагаються за екранний час, а не доповнюють одна одну, не говорячи про пів десятка другорядних ліній, що йдуть у нікуди. Зрештою, виходить більше уславлення ґанґстерів та буремних шістдесятих, аніж їхня критика.

“Джекі”(Jackie). Штати, 2016. Режисер: Пабло Ларраїн, сценарист: Ной Оппенгайм.

З одного боку, Ларраїну та Оппенгайму вдалося представити, не в останню чергу завдяки грі Наталі Портман, Жаклін “Джекі” Кеннеді неймовірно різносторонньою особою, особливо час прямо після смерти її чоловіка — навіть якщо задля цього треба було трохи сплющити решту персонажів, але це її перспектива, і вона горює, поки політика продовжується, тому її почуття зрозумілі. Джекі ніжна, м’яка, щемка, свідома власних слабкостей. Джекі сильна, тверда, вперта й готова стати поперек горла спецслужбам. Джекі плаче, горює, кричить, п’є, курить, тамує свій біль як може. Вона свідома того, що на неї дивиться світ, і не просто вміє показати свою найкращу сторону, а й керує історією про себе, аби й плями бруду не було. Усе, яким ми пам’ятаємо Кеннеді, притаманна Білому Дому велич (до Трампа 2.0) — її старання, її внесок, її заслуга. І в цій пам’яті вона зарила своє горе.

“Неруда” (Neruda). Чилі, 2016. Режисер: Пабло Ларраїн, сценарист: Гільєрмо Кальдерон.

Ніхто не пам’ятає слідчого самого по собі, лишень у зв’язку зі злочинцями, що він їх кидав за ґрати. Особливо це стосується слідчих, що працювали з політичними злочинцями: політиками, митцями, артистами, вченими та культурниками. З Паблом Нерудою це виходить на інший рівень: політик і митець, чуйний і емоційний, гуманіст, що кохає щиро і палко (дарма що, як типовий комуніст, вихваляє совок), його постать затуляє собою всіх — дружину, друзів, однопартійців, прибічників та слідчого, що одержимий ідеєю схопити поета. Стрічка трохи заповільна в останній частині, але неймовірно красива й захоплює ідеєю, що для майбутнього наближені до великої людини стають частиною його міфу, його історії, розчиняються у ньому.

“Нескінченність” (The Endless). Штати, 2017. Режисери-сценаристи: Джастін Бенсон та Аарон Мурхед.

“Нескінченність” — вельми класна науково-фантастичний жахастик, що витрачає першу половину на те, аби обговорити складнощі покидання культу, як важко пристосуватися до нового життя в відкритому світі, вільному, нейтральному, через що він здається байдужим до твоїх страждань, як деякі прагнуть повернутися в тісну приязну групу, де всі одне одного знають, допомагають та переживають. Друга половина — дешевий, але досі ефектний космічний жахастик про те, яку ціну треба платити за це щастя жити, наче гіппі. І чим більше жертв космосу зустрічаєш, тим більше суму помічаєш на посмішках культистів.

“Поїзд на Париж”, або “Поїзд 15:17 до Парі” (The 15:17 to Paris). Штати, 2018). Режисер: Клінт Іствуд, сценарист: Дороті Бліскал.

Пан Клінт Іствуд марнує свій талант на цій стрічці, хоча й особливо не намагається, бо сценарій — просто підробка, через яку гнів бере. Як казав майстер трилерів Гічкок, зло має вабити й переважати, тим приємніша над ним перемога. Що тут? Один марокканець супроти навіть не трьох протаґоністів, а семи! пасажирів, а його зброя в критичний момент дає осічку. По-друге, скільки триває то все? 10 хвилин екранного часу, решта — понад години дубової акторської гри, примарний внутрішній конфлікт та класичне штатівське невігластво щодо Европи. Так, ви герої, безумовно. Але тут нема історії на півтори години. Бо, прошу, одне запитання. Чому саме ці троє хлопців? Чому не британець, не поранений француз, ні інші двоє французів? Відповідь проста й вичерпна: штатівці.

“Йорона” (La Llorona). Ґватемала, 2019. Режисер-сценарист: Хайро Бустаманте.

“Йорона” — понадприродний фільм жахів, де змішує легенду про привида Йорону зі складною історією Ґватемала, яка, на жаль, теж знавала диктаторів. Класним ходом є подвійна, по суті, облога будинку колишнього владаря: зовнішня від його жертв, що вимагають видати його на суд; і внутрішня, коли мешканців маєтку починає залякувати Йорона. Диктатору в стрічці Енріке Монтеверде не поспівчуваєш — зрештою, він класичний старіючий мудак із купою трупів на плечах — але пан Бустаманте розумно зміщує погляд на його опору: вірну дружину Кармен, що зносить його характер і гріхи; доньку Наталію, що приховано симпатизує людям назовні; онуку Сару, яка страждає від гріхів сім’ї, та домогосподарку Валеріяну, чутливу до потойбічного. Як режисер, пан Хайро плавну камеру, що дуже, дуже повільно розкриває складну композицію.

“Мої думки тихі” (Україна, 2019). Режисер: Антоніо Лукіч, сценаристи: Антоніо Лукіч та Валерія Кальченко.

Гарний спосіб показати якусь річ абсурдною — серйозно зіграти її, аби вийшла назовні кумедність. Лукіч так і робить: аби змусити папугу кричати, треба звабити його власницю, бо в птасі начебто душа покійного чоловіка живе? Зробимо. Також подобається, як стрічка показує конфлікт між старшим поколінням, яким нема що передавати в спадок, окрім ерзацу минулої культури, й молодшим поколінням, що, женучись за самоствердженням своєї індивідуальности, стає надто еґоїстичним. Усі проблеми Вадима від того, що він бачить себе важливішим, ніж є, і не бачить решти світу, особливо переживань власної матері Галини, бісячої, але добродушної. Фу таким буть, Вадиме. Не скажу, що загалом історія цілісна, бо навіть мотив подорожі не зшиває окремі сцени так добре, як хотілося, але не проти. Бодай це було весело. І місцями сумно.

“Кендімен“ (Candyman). Штати, 2021. Режисерка: Ніа ДаКоста, сценаристи: Джордан Піл, Він Розелфелд і Ніа ДаКоста.

Жахастик, до якого в мене більше питань щодо сценарію, ніж режисури: солідної, хоча дещо тривіяльної. Продовження історії Кендімена дивиться на знайому легенду під новими кутами: джентрифікація, циклічне інституційне насильство й расизм, травма, а також снобство й пиха мистецького світу. Водночас утілення проблематичне, бо центральний персонаж нецікавий (й алогічний) і сам собі робить біду, але також через те, що, хоча й Кендімен постає таким собі мстивим уособленням жертв расизму, він не гребує вбивати афроамериканців і вимагає повсякчасної людської жертви-носія, аби живити легенду. Певно, з мого городу чогось не видко або чогось не розумію, але не таких месників потребують скривджені.

“Тіло, тіло, тіло”, або “Труп, труп, труп” (Bodies Bodies Bodies). Штати, 2022. Режисерка: Халіна Рейн, сценаристка: Сара Де Лаппе.

Що вдається Сарі Делаппе у створенні персонажів, що за вдаваною емпатією через травму демонструють дріб'язковість та інфантилізм, абсолютну неспроможність думати про будь-що, окрім самих себе, не вдається Халіні Рейн у її режисурі. Постановка сцени слабка, камера занадто багато дрижить, і це могла бути суб’єктивна камера, аби їх не склеювали зі зйомкою збоку безо всякої на то потреби. Хоча мені не сподобалася (і досі не подобається з особистих причин) антикульмінаційна розв'язка, думаючи про неї зараз, це абсолютно виправдано, бо фільм у своїй суті є комедією звичаїв, а що є кращим зображенням марнославства в пошуках вбивці за його відсутність? Вони не варті бути вбитими.

Наступна картинка — трохи спойлер!

“Іа” (Io). (Польща, 2022). Режисер: Єжи Сколімовський, сценаристи: Єжи Сколімовський і Єва Пясковська.

У далекому сімдесят четвертому мисткиня Марина Абрамович (ні, вона сербська еміґрантка, розслабтеся) провела перформанс “Ритм 0”: протягом шести годин глядачі могли робити з нею будь-що без жодної відповідальности, торуючи тим самим шлях до вершин і низин людського буття. “Іа” робить щось схоже, але замість мисткині — віслюк, а глядачів — ціле польське суспільство. Радше набір окремих сцен, об’єднані подорожжю, як і “Мої думки тихі”, тут є все: протест проти знущання над тваринами, футбольні ультрас, що звинувачують віслюка в програші (sore losers), складні стосунки з мігрантами, взаємостосунки людей із тваринами, здатність останніх до прив’язаности та любови, нелегальна торгівля кіньми і навіть… сімейна драма заможної сім’ї? Словом, не все зрозуміло, знову не все так добре зіткано, і хотілося би більше акценту на віслюкові.

“Зелений кордон” (Zielona granica). Польща, 2023. Режисерка: Аґнешка Голланд, сценаристи: Аґнешка Голланд, Мацей Пісук і Габріела Лазаркевич-Сєчко.

Продовжуючи тему мігрантів у Польщі, “Зелений кордон” — водночас олюднення нелегальних мігрантів на польсько-білоруському кордоні і звинувачення суспільства (особливо — виконавчої влади: поліції, армії й прикордонників) в моральній черствості. Місцями мені він був на межі грубим та експлуатаційним, на кшталт “хочеш показати чисту жорстокість — показуй, як б’ють жінок із дітьми та вагітних”, але фіксацією більше на самих мігрантах як на простих людях, а не на “високій політиці” фільм цю межу не перетинає. Розумію основний посил до поляків, мовляв, хочеш мати моральну вищість над Лукашенками, Асадами чи талібами — чини відповідно. Але. Але абсолютно приймаю останню частину, де біженців близького сходу чи Африки зіставляють із українськими біженцями. Це чиста експлуатація й застосування расистської карти (приймають, бо білі). Ті перетинають кордон офіційно, а не годують тоталітарні режими власними грішми в спробі пробратися в Европу через ліс. Зіставляти жертв — огида.

“Трутні” або “Паразити” (Vermines). Франція, 2023. Режисер: Себастьєн Ванічек, сценаристи: Себастьєн Ванічек і Флорен Бернард.

Закінчили расизмом польським, перейдемо до французького. Природний жахастик про отруйних пустельних павуків, що їх ловлять браконьєри й нелегально переправляють у Францію, де один із них стає улюбленцем афрофранцуза з бідного, переважно іммігрантського кварталу, а далі фільм підтверджує свою жанрову приналежність. Павук як метафора ксенофобії білих французів щодо будь-кого інших направду працює майже бездоганно, повторюючи схожі сцени, дії чи теми щодо павуків, відтак — щодо мешканців кварталу: павуків гасять газом — так само травитимуть протагоністів; підстаркуватий алкоголік ловить купу павуків у чашки й сам почувається пійманим у власній квартирі; люди застосовують насильство щодо павуків і самі стають його жертвами від рук виконавчої влади. Остання наче й намагається щось удіяти, але артикулювати нічого нормально не може, тому вдається до простого “локалізувати й знищити”. Словом, таким і має бути природний жахастик — соціяльно анґажованим.

“Чужий: Ромулус” (Alien: Romulus). Штати, 2024. Режисер: Феде Альварес, сценаристи: Феде Альварес і Родо Саяґес.

“Ромулус” починається дуже добре. Класна світобудова колонії, де через деталі відчувається застій і відчай, шість різних, по-своєму цікавих персонажів, внутрішні конфлікти між ними створюють напругу й повноту. Першим червоним прапорцем стає антагоніст Еш, що його дістали в цей фільм із потойбіччя, а це неповага до мертвих і несмак. У кінці першої години таки відбувається вбивство, група розділяється надвоє і відтоді стрічка стрімко летить униз щодо якости, бо Альварес і Саяґес надто потурають фансервісу, через що здається, що звідкись у деяких персонажів виросла сюжетна броня. І ні спроба вбити струмом недорозвиненого чужого в коконі, ні його нова, “людська” форма в останній частині фільму — безперечно сильні самі по собі — уже не компенсують того розчарування, коли персонажам знову дали походити на когось або повторювати щось із попередніх фільмів. Та скільки можна?

“Порцелянова війна”. Україна, 2024. Режисери: Слава Леонтьєв і Брендан Белломо, сценаристи: Аніла Сидорська, Брендан Белломо, Пола Дюпре Песмен і Слава Леонтьєв.

“Порцелянова війна” — про дихотомію та внутрішній зв’язок культури (себто порцеляни) та війни. Перегукуючись із відомими рядками Маланюка, стрічка послідовно — й дуже красиво в місцях із анімацією на самій порцеляні — доводить потребу обох і про зміну пріоритетів ув українському суспільстві. Порцеляна є важливою в час миру, є символом єднання, гармонії, добробуту, але в часи війни трагічні терези переважують до зброї. Майже ніхто з показаних персонажів не хотів би бути військовим, у них усіх були інші плани на майбутнє, але всі вони, митці, медики, айтішники, вибрали взяти до рук зброю, аби захистити своє право робити порцеляну. Бо настане день і терези знову переважать у її бік.

П.С.

Дякую, що прочитали. Сподіваюся, вам було так само цікаво читати, як мені — дивитися й писати. А якщо знайшли для себе щось цікаве — то взагалі вища хвала. На все добре.