Мав би кинути дивитися ще до середини сезону, але продовжив – і не пошкодував
Знаєте ось цей от заїжджений штамп «залишив суперечливі враження»? Так от, у випадку оцінки аніме «Devil May Cry» (далі – «ДМК») його справді важко уникати. Бо увесь сезон з 8-ми епізодів – скоріше посередній, однак 2 його серії – дуже сильні (одна з них має оцінку 9.1 на IMDb, всі інші – максимум 8.2). Тоді постає питання: а як взагалі справедливо оцінити проект? Бо чи достатньо пари дуже сильних серій та однієї еталонної задля того, щоб компенсувати всі інші огріхи картини? Тут нема правильної відповіді. Моя – ні. Не в останню чергу тому, що обидві серії розмістилися у другій половині мультсеріалу. Тобто історія починається та розгортається із суттєвими проблемами, тому різке підняття рівня – це красиво та приємно, але більше про латання дірок. «Дивись, як круто я зашив ці штани!» – каже майстер. Але ж він учора продав тобі їх – з поганого матеріалу та вже ненові. Зашив? Добре. Однак це не виправдовує його першочергової помилки.
У першої серії є проблеми з одним із головних принципів драматургії: показуй, а не розказуй. Я раніше натрапляв на новину, що Netflix змушує своїх сценаристів прописувати персонажам репліки, де ті озвучують свої дії. Тоді персонаж не просто йде на бій з монстром, а ще й при цьому каже кожному зустрічному, куди йде та навіщо. Це допомагає не загубити нитку подій людині, яка дивиться серіал на фоні чи «одним оком», однак для інших псує ефект занурення. Бо яка тут атмосфера, наприклад, світу мафіозі, коли кожен гангстер коментує своє рішення та анонсує свій наступний крок? Так от, тут є така проблема. Припускаю, сценарист та режисер не хотіли витрачати 2-3 серії на зав’язку конфлікту – і тому пішли цим шляхом, найпростішим з можливих. Вже з другого епізоду проблема зникає, тому тут питання не до майстерності людей, які працювали над аніме, а до тих, хто змусив їх поспішати та спрощувати. Ось так сумнівно почали – і далі як закрутилося…
Монстри – здебільшого нецікаві. Майже нікого з них не представляють як якусь особистість, як повноцінного персонажа з бажаннями, цінностями, рисами характеру. Деякі демони мають власне лице, а деякі – ні. Проблема у тому, що ось ці «мають» та «не мають» отримують плюс-мінус однаково хвилин на екрані. І це дивно, бо традиційно найменш прописаний персонаж має найменше часу показати себе – а тут не так. І це не сміливий хід, а відверта помилка, бо у якийсь момент щодо одного з монстрів у мене з’явилася думка «ну нарешті його більше не покажуть». Я не радів за локальну перемогу протагоніста – я відчув полегшення через те, що мене більше не будуть мучити нецікавим персонажем. Аніме викликало емоцію цим… ем… рішенням (?), але навряд ту, на яку сподівалося.
Бойові сцени виглядають на рівні. Не можу сказати ані більше, ані менше. Для себе відзначив, наприклад, гарну роботу з ракурсами: камера «летить» за кулею, кожен момент бою «знято» з найкращого, найсоковитішого боку. Але є одна велика проблема: герої невинахідливі. Вони будуть використовувати одну й ту саму зброю під час кожної своєї битви, через що ті стануть схожими одна на одну. Одне з головних завдань бойовика – зробити бої персонажів цікавими. Тому той же Джон Вік, наприклад, використовує великий арсенал зброї, а Єва зі спін-офу серії – все, що трапиться під руку. А ще там локації не просто різні, а ще й різних кольорів. Результат – кожен бій відрізняється від іншого. Тому ти хочеш дивитися кожен новий. «ДМК» має занадто обмежених у виборі зброї та стилю бою героїв. Вони не дивують, роблять одне і те саме, тому більшість їхніх боїв – тотожні. А ще тут відносно мало крові. Аніме має рейтинг 18+, тож можна було розгулятися. Але не стали. Не те щоб крові тут не було… Вона є. Її чимало. Але у вас історія ніби натякає, що переборщити з цим компонентом неможливо. Нащо перестраховуватися? Залийте все.
Ось я декілька абзаців «забиваю» аніме за все підряд. І я справді відчував це протягом перегляду. А потім раптом декілька сильних моментів, пара потужних серій – і проект витягує себе за вуха з болота. Про що ми взагалі кажемо, коли один з важливих персонажів буквально за 25 хвилин проходить шлях від «не загадковий, але порожній» до «він прописаний ледь не ідеально». Це круто, це різка зміна, це найкраще у цілому сезоні. І одразу ледь не з порожнього місця у нас розквітає головна ідея усього проекту. І ось вже після цього до донесення ідеї взагалі нуль питань. Найгостріша сцена ключового конфлікту – розривна. Тут аніме нарешті (!) стає сміливим. Нарешті не боїться не сподобатися глядачу. Нарешті донести думку для нього стає важливішим, аніж не відлякнути людину по інший бік екрану. Це поважно, а ще – дуже приємно. Приємно, що «ДМК» може розмовляти зі своїм глядачем по-дорослому.
Однак я так і не зрозумів, яка головна цінність «ДМК». Бойовка? Точно ні, вона тут не є винятковою. Історія? Ну, ні. Зізнаюсь: я не знайомий з першоджерелом, але декілька сюжетних ходів передбачив одразу, бо ті були аж занадто очевидні (а я так-то неуважний глядач, тож якщо я передбачував окремі ходи, то деякі – увесь сюжет). «ДМК» – це проста історія, тож для неї важливо більше не ЩО показуєш, а ЯК показуєш. В одній серії це ЯК – вишукано, в інших епізодах моментами – близько до цього за рівнем. Але у більшості випадків аніме не дає ані цікавого ЩО, ані вдалого ЯК. Можливо, головне тут – ідея? Якщо навіть так, то вона тут далеко не нова. У мене є припущення, що «ДМК» – це для фанатів серії ігор. Раптом воно справді так – ок. Але «Аркейн» привчив нас, що можна всидіти на двох стільцях – вдовольнити і фаната, і пересічного глядача.
Я дещо розгублений, адже подивився щось скоріше непримітне – але з декількома чудовими рішеннями. Це, знаєте, як якийсь острів скарбів. Здебільшого це нудні пісок, пальми, пісок, вода, пальми та пісок. Але скарб все ж є, тому словосполучення «острів скарбів» більш ніж доречне для цього клаптику суші посеред океану. Я не буду чекати на другий сезон. Однак, коли він вийде, якщо раптом мені запропонують подивитися його не самому – я скоріше погоджуся, бо матиму надію на диво. «ДМК» дивує на фоні загального розчарування. І, як на мене, цього достатньо для продовження. «ДМК» заслуговує на життя. Можливо, не заслуговує на увагу аж занадто вибагливого глядача, однак на життя – цілком. Щонайменше для того, щоб знову приємно здивувати хоча б однією серією.
Більше мене та моїх думок про кіно читайте тут
