Федеральний архів Німеччини передав міністру закордонних справ України Андрію Сибізі добірку фільмів, пов'язаних з Україною. Про них - в огляді DW.
Федеральний архів Німеччини (Bundesarchiv) у грудні передав міністру закордонних справ України Андрію Сибізі добірку з дев'яти фільмів, створених в Україні. До Німеччини вони потрапили під час Другої світової війни: кінострічки вивезли солдати вермахту, очевидно, з метою подальшого використання в пропагандистських цілях. Доступ до них був суворо заборонений, а для перегляду був потрібен спеціальний дозвіл від рейхсміністра народної освіти і пропаганди «третього рейху» Йозефа Геббельса, про що свідчать старі німецькі титри, що збереглися на одній із плівок.
Повернення фільмокопій стало результатом інтенсивної співпраці Федерального архіву з українськими кінознавцями та архіваріусами. Очільниця проєкту з ідентифікації та оцифрування українських фільмів у Федеральному архіві Адельгайд Гефтбергер (Adelheid Heftberger) у коментарі DW зазначила, що як для славіста та кіноархівіста для неї «було дуже важливо зробити ці фільми знову доступними та видимими».
Частина фільмів із цього зібрання була добре відома дослідникам і кіноманам. Інші ж вважалися загубленими, і лише тепер вони вперше повертаються до глядача після десятків років забуття. У добірці представлено три повнометражні, один короткометражний, два анімаційні та три документальні фільми, кожен з яких оповідає історію свого часу. Найстарша з кінострічок датована 1919 роком, остання - 1940-м. Докладніше в огляді DW.
«Злочини більшовиків 21 серпня 1919 року, або Дні київського терору» (1919)
Перша кінострічка в зібранні - документальні кадри, що демонструють жорстокість більшовицьких розправ ГубНК (губернські підрозділи Всеросійської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією і саботажем). Культуролог, дослідник кіно Іван Козленко припускає, що ці кадри були зняті денікінцями. Вони протистояли більшовикам, але й самі відзначилися лякаючою жорстокістю на українських землях. Хроніка, яка не мала жодних шансів бути показаною в радянський період, являє собою досить рідкісний кінодокумент того часу. Крім моторошних сцен, в об'єктив потрапили й миті повсякденного життя з вуличками Києва та Харкова 1919 року.
«Тамілла» (1927)
Художній фільм-екранізація роману Фердинанда Дюшена знятий на Першій кінофабриці Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ) в Одесі. Це також одна з перших свого роду копродукцій: у Порто-Франко на Чорному морі зібрався різноманітний творчий колектив на чолі з турецьким кінорежисером Мухсіном Ертугрулом. Деякі натурні сцени в стилістиці популярного в ті роки орієнталізму знімали в Баку. Після виходу в США касового «Багдадського злодія» (1924) і його прем'єри наступного року в СРСР цей фільм цілком міг розраховувати на успіх.
Але «Тамілла» - це не про казки Шахерезади, пальми, фініки та павичів: за особистою драмою алжирської жінки в картині заховано чітку ідеологічну мету - засудження колоніального французького правління. До цієї теми радянський кінематограф у майбутньому звертатиметься ще не раз, зокрема й там же, на Одеській кіностудії. Наприклад, 1986-го з екранізацією жюльвернівської книжки "Діти капітана Гранта", головний персонаж якої - шотландський сепаратист, незадоволений політикою Британської імперії.
«Одеська кіностудія наприкінці 1930-х перетворилася на знімальну базу московських студій, де знімали пригодницьке, дитяче кіно», - пояснює Іван Козленко.
«Тамілла» 1927-го вражає чудовими декораціями та грою виконавиці головної ролі Анни Заржицької.
"Шкурник" (1929)
Сатирична комедія режисера Миколи Шпиковського розповідає про пригоди міщанина-пристосуванця Аполлона Шмигуєва. Його хата завжди «з краю». У роки громадянської війни, кочуючи різними фронтами в компанії свого верблюда, він із будь-якої ситуації виходить «сухим із води» і навіть зуміє очолити місцевий комісаріат. Але незабаром після виходу фільм у СРСР заборонили як пасквіль і карикатуру на радянську дійсність: мовляв, громадянську війну розглядають із погляду її найогидніших сторін, показуючи грабежі, тупоголовість «червоних» і самодурство «білих».
Тут уже цілком очевидний ідеологічний розлом: для українського глядача Шмигуєв - комічний герой свого часу, який не опускає рук навіть тоді, коли владу по черзі беруть то петлюрівці, то «білі», то «червоні». Для Москви ж такий типаж - ідеологічно ненадійний у класовій боротьбі елемент, несумісний з образом ідейного комуніста.
Іван Козловський вважає цю картину справжнім шедевром і відзначає значний вплив авангардистської естетики в операторській роботі Олександра Панкратьєва. Якби не заборона, вважають кінокритики, ця комедія свого часу мала шанси стати культовою на рівні з персонажами творів одеситів Ільфа і Петрова. Про «Шкурника» захоплено відгукувався репресований поет Осип Мандельштам.
Запізніле визнання все ж таки прийшло до кінофільму: 2012 року в рамках 42-го Міжнародного кінофестивалю «Молодість» його демонстрували у супроводі симфонічного оркестру Національної опери України. Згодом картина посіла 31 місце в рейтингу найкращих фільмів в історії українського кіно.
«Вітаю з переходом!» (1932)
Фільм режисерки Євгенії Григорович вважався втраченим. Сюжет і естетика витримані цілком у дусі часу: молоді піонери-шестикласники незадовго до вручення атестата зайняті громадською роботою в колгоспі. Велика роль відводиться авторитету вчителя. Режисерці, колишній вчительці, судилося знімати освітні та дитячі фільми, щоправда, збереглися з них одиниці.
Якщо ще в 1920-ті українські режисери могли експериментувати з формою, змістом і стилістикою, то кінематограф цього періоду, наголошує Іван Козленко, - «абсолютно інструменталізована система з простим завданням - створити з українців та української культури образ культури вторинної та національно-міноритарної».
Попри доволі типовий сюжет, фільм вирізняється майстерною операторською роботою з грою світла і тіней. Після завершення реставрації фільм уперше було показано на 39-му Боннському фестивалі німого кіно 2023 року.
«Про пана Лебеденка» (1936)
На тлі загальної атмосфери 1930-х 10-хвилинний ролик Бориса Канєвського є радше винятком. На київській кіностудії «Українфільм» було знято, по суті, перший повноцінний український музичний відеокліп. Цей задум підтверджував і сам режисер: «Спроби передати українські народні пісні мовою кінофільму, як окремого твору, робляться вперше в історії українського кінематографа», - писав Канєвський 1935-го в журналі «Радянське кіно».
Екранізовано сюжет козацької бандурної думи «Яром, хлопці, яром» із доволі похмурим підтекстом соціальної драми. У певному сенсі ця українська робота 1936 року, названа в київській пресі «фільмом-піснею», набагато випередила свій час: величезна популярність жанру 10-хвилинних костюмованих музичних «кліпів-фільмів» з історичними реконструкціями прийде лише за півстоліття, у 1980-х, завдяки появі музичного телебачення MTV і видовищних постановок французького режисера Лорана Бутонна (Laurent Boutonnat).
«Про пана Лебеденка» можна вважати справжньою перлиною цієї колекції. На жаль, музичного супроводу не збереглося. Вокальні партії виконував, зокрема, легендарний український оперний співак Іван Паторжинський, відомий головною роллю в «Запорожці за Дунаєм» (1953). У ролі пані знялася Корнелія Рутковська, яка, подібно до своєї героїні, і сама з дворян, мала угорське коріння. Була заарештована, опинилася на Воркуті.
Дані щодо того, як склалася доля цього ролика, розходяться: з українських джерел випливає, що він вийшов на екран у складі ширшого музичного альманаху. За даними ж Федерального архіву, він був заборонений, згодом загублений і лише тепер нарешті знайдений. Пісня «Яром, хлопці, яром» сьогодні доступна в різних версіях сучасних виконавців.
«Курча, що зазналося» (1936)
Цей милий дитячий анімаційний фільм, що на перший погляд не відрізняється від старих діснеївських, також вважався загубленим.
«Не так багато національних кінематографів створювали мультиплікацію в такий ранній період 1930-х років», - коментує Іван Козленко та додає, що ще з кінця 1920-х в Одесі, а згодом і в Києві, відкрилась ціла мультмайстерня, де працювали такі відомі аніматори, як В'ячеслав Левандовський та режисер «Курчати, яке зазналося» Іполит Лазарчук.
Закладені в цей час традиції згодом продовжував знайомий усім маленьким глядачам «Київнаукфільм». «Цікаво, що це фільм з українською озвучкою, тобто українська анімація формувалася як анімація української мови», - каже Іван Козленко. Одна з небагатьох робіт, вільних від помітного ідеологічного втручання. Збереглася і звукова доріжка.
«Проводи на крижині» (1938)
Цей «мульт-жарт» готувався як особливий подарунок учасникам першої науково-дослідної експедиції на дрейфуючій крижині в Північному Льодовитому океані на чолі з Іваном Папаніним після присвоєння їм роком раніше статусів Героїв Радянського Союзу.
Менш ніж за рік дрейфу радянських полярників крайня Північ у мультфільмі й сама почала нагадувати ГУЛАГ: білі ведмеді, моржі та пінгвіни дисципліновано шикуються в загін і з транспарантами крокують на проводи «більшовиків - господарів Полюса». У цей час самі «господарі» - начальник станції Папанін, гідролог Ширшов, астроном Федоров і радист Кренкель, усамітнившись у теплому наметі з написом «СРСР», затівають пишну пиятику: на столі риба, фрукти в асортименті, торт, звідкись чарівно береться і пляшечка ігристого. Суспільні норми формально не порушено: Сталін, чий портрет очікувано висить у наметі полярників на найвиднішому місці, ще 1935-го сказав на виступі, що «жити стало краще, жити стало веселіше» і повернув святкування Нового року. Далі в мультику спускається на парашуті та приєднується до команди географ Шмідт. Колеги по черзі його зустрічають дружнім поцілунком із тих, які набагато пізніше, вже в іншу епоху, радянологи прозвучать «брежнєвським».
Мультиплікаційний шарж закінчується сентиментальним прощанням північних звіряток з, очевидно, вже не дуже тверезою, зате веселою командою радянських полярників. Упакувавши валізи «на Москву», вони відчалюють на криголамах «Таймир» і «Мурман». Прапор зі Сталіним у профіль майорить над Північчю. Глядач може відшукати чимало паралелей із подіями сьогодення.
За наявними у Федерального архіву даними, мультфільм не був завершений, озвучений і випущений на екрани. Однак під час підготовки матеріалу DW встановила, що замислювався він як «повнометражний звуковий», а за озвучку відповідав відомий київський композитор Олександр Зноско-Боровський. Про це, а також і про те, що вихід цієї анімації мав стати подією всесоюзного масштабу, свідчать анонси у пресі: у березні 1938 р. газета Московського міського комітету ВКП(б) і Моссовєта «Вечірня Москва» вмістила в себе на шпальтах замітку свого київського кореспондента про кропітку роботу над мультфільмом. «Роботи були дуже складними. Дев'ятьом художникам довелося зробити до 20 тисяч замальовок», вказувалося в статті. Копії негативу з фільмом в елегантних футлярах планували подарувати полярникам.
Уперше ролик показали 2023 року на Всесвітній день аудіовізуальної спадщини ЮНЕСКО в Німецькому історичному музеї.
«У колишньому гнізді мракобісся» (1938)
Документальна хроніка знята в комплексі Києво-Печерської лаври в дусі жорсткого атеїзму. Більшовики ще 1929 року перетворили монастир на Всеукраїнське музейне містечко, центр антирелігійної пропаганди в УРСР.
У стрічці насамперед викривають попівські трюки з механічним «сходженням ікон», образами, що «мироточать» і «плачуть». Але крім висміювання релігії, «опіуму для народу», Церкви як інституту, висувають і цілком мирські претензії: корисливість, розпусту і перетворення Лаври на оплот російського феодалізму і чорносотенства - все те, в чому українська влада звинувачувала ченців РПЦ у Лаврі, і що російська Церква заперечувала. «Оптом і вроздріб торгувала Лавра святими угодниками», «Ченці вели сите, багате, розпусне життя», вказують титри у фільмі. На тлі актуальних подій навколо РПЦ усе це виглядає злободенно і сьогодні.
«По Дніпру» (1940)
Пейзажна картина, знята режисером Ісааком Животовським на Українській студії кінохроніки, розповідає про ідилію природи, красу придніпровських міст і важливість річки для ДніпроГЕС і всієї індустрії УРСР. У фільмі представлено розвиток України як «зразкової» радянської республіки, а естетика витримана цілком у дусі сталінського пафосу 1940-х. В об'єктив на кілька миттєвостей потрапив і довоєнний київський Хрещатик, яким його вже мало хто знає. А також Канів, Запоріжжя, Херсон та інші міста. Цей фільм поки що не з'явився в загальному доступі. У Федеральному архіві готують його до випуску найближчим часом.
Три періоди - три різні епохи
Передана Національному центру Довженка колекція фільмів охоплює 20-річний міжвоєнний період. Для кінематографа це ціла вічність і абсолютно різні епохи. У розмові з DW культуролог, дослідник кіно, колишній керівник київського Довженко-центру Іван Козленко ділить цей 20-річний період на умовні три частини. Перші роки після громадянської війни: час становлення, «коли ще не знімалося авторське кіно, режисери не називалися режисерами, а одна й та сама людина виступала і оператором, і монтажером, і сама ж ходила з кінокамерою», коментує він.
Другий період 1920-х - часи НЕПу, коренізації та українізації, що її проводив нарком освіти Микола Скрипник, час відносного вільнодумства та хороброго експериментаторства, коли цензура ще не підняла голову, а створеним у Києві Всеукраїнським фотокіноуправлінням (ВУФКУ), де починав легендарний Лесь Курбас, було знято більше ніж 120 повнометражних фільмів, зокрема й зі знаменитими довженківськими.
«Це період розквіту українського кіно, коли українські культурні еліти виробляли самостійно, без зовнішнього втручання», - каже Козленко.
І, нарешті, третій період - 1930-ті роки - кульмінація сталінщини, Голодомор, «чистки», репресії, «чорні воронки». Час, коли радянський, а точніше, московський кінематограф, завдяки таким стрічкам, як «Веселі хлопці» (1934), «Цирк» (1936) і «Волга-Волга» (1938) з обожнюваною Сталіним Любов'ю Орловою, вже змагається з Голлівудом. З іншого боку, українське кіно навмисно маргіналізується і творчо обмежується на користь комуністичної ідеології.
«Час, коли українські еліти відсторонені від процесу культуротворення. З середини 1930-х встановився канон, за яким мистецтво є національним за формою, соціалістичним за змістом», - нагадує Козленко.
Візуальний відбиток часу
Повернуті відреставровані українські фільми сьогодні рівною мірою цікаві як унікальні історичні та візуальні документи своєї епохи. До того ж деякі мають високу художню цінність, а в інших можна відшукати дивовижні паралелі з сьогоденням. Культурологи зазначають, що ці картини демонструють українську кінематографічну культуру, навіть скуту драконівськими обмеженнями тоталітарного часу СРСР, в усій її багатогранності та глибині. Це візуальне відображення днів, коли навіть такі визнані світом українські кіношедеври, як «Земля» Олександра Довженка (1930), творилися й знімалися не завдяки, а всупереч існуючим реаліям, цензурі, нескінченному перемонтажу та безперервному ідеологічному нагляду.
За ці два коротких міжвоєнних десятиліття (1919-1940) український кінематограф пройшов етап становлення і підйому з рівня зйомок хроніки для перших ілюзіонів, які так полюбилися київській публіці, до професіоналізму, новаторства і самобутності 1920-х. І так само скоро, з наближенням репресивних 30-х років, до втрати культурної автономності та підпорядкування диктованої з Міуської площі в Москві генеральної лінії партії.
Ці дев'ять кінострічок дають уявлення не тільки про те, яким було українське кіно, а й про те, яким могло б бути. Через повзучу інструменталізацію в ньому знаходилося дедалі менше місця власним і близьким смислам. Водночас це висвітлює й ідеологічну слабкість радянської цензури, яка так і не знайшла ефективних рішень щодо того, як бути, наприклад, із пам'яттю про події, які в сучасній українській історіографії називаються Революцією 1917-1921 років. Як можна побачити, будь-які спроби рефлексії на цю тему просто заборонялися, а єдино правильним каноном для цього часу слугував ура-героїзм «Невловимих месників» (1967). Того ж 1967-го, через 40 років після виходу українського «Шкурника», заборона спіткала й інший фільм, що розповідає про революційну епоху в Україні - драму «Комісар» з Нонною Мордюковою в головній ролі. Її вперше показали лише 1987-го, за Перебудови, коли СРСР на тлі національного піднесення народів республік, уже «тріщав по швах».
Тому повернення втраченого кіно можна розглядати ще й як замикання кола в історії.
«Ці унікальні витвори мистецтва та документальні кадри дають уявлення про столітню боротьбу України за незалежність, а також про радянське тоталітарне правління 1930-х і 1940-х років», - сказав міністр Андрій Сибіга.
Іван Козленко зазначає, що з дев'яти фільмокопій, переданих Україні, сім раніше вважалися втраченими.
«В Україні їх не існувало, вони збереглися тільки у Федеральному архіві Німеччини», - каже він, додаючи, що особливо цінна знахідка - це мультиплікація.
«У 1930-ті роки в Україні було створено всього 8 мультфільмів. З них збереглися 5 і дві з цих кінострічок - у Федеральному архіві в Берліні. Фактично Україна майже повністю відновлює свою колекцію довоєнної анімації», - резюмує дослідник.
Але й це ще не кінець історії. У своєму «другому житті», ті фільми, на яких не збереглася звукова доріжка, відтепер у Національному центрі Довженка зможуть отримати й нову музичну озвучку від популярних сучасних виконавців. Фахівці не сумніваються, що в архівах різних країн зберігається ще чимало невідкритого і цінного для України візуального матеріалу.
Під час церемонії в Берліні віце-президент Федерального архіву Андреа Хенгер (Andrea Hänger) нагадала, що сьогоднішня війна РФ проти України також спрямована проти її національної культури:
«Фільми, збережені в архівах, є особливими свідченнями культурної ідентичності країни. Багата культурна спадщина України має бути доступною також і широкій публіці».
Джерело — DW
