Я втомилася. Сьогодні ніколи не поверне мене в колишню.
Моя втома не фізична, не моральна, не психологічна — це всеохопна втома від внутрішнього болю, від безвиході.
Та втома, коли все вже затихло й зупинилося.
Це втома, коли ти не мислиш про припинення, ти не упокорюєшся, але не бачиш майбутнього; тобі не потрібно озиратися в минуле, ти застигла в моменті, який стався.
Ти залишилася в ньому до кінця життя.
⸻
Ніхто ніколи не скаже, що до цього можна прийти або це можна передбачити. Напевно, це те, що ми можемо назвати абсолютом болю без фізичного відчуття.
Хочеться сказати: «Мамо, мені так боляче…», адже мама, мабуть, відчує. Ні, не можна ранити близьких своєю втомою. Немає сенсу. Так, немає сенсу — не зрозуміють, і добре, це дуже добре, що не відчують, бо не знаю, чи витримаю я.
Витримаю… Звісно, витримаю, я мушу. І від цього теж втомилася…
Якщо є життя — це добре, якщо є існування — це теж добре. Не добре, коли є тільки присутність… Вона страшна; через неї втома.
Я зависла в моменті. Я не знаю, як далі…
⸻
Моя втома позбавила мене запитань: «За що?», «Чому це саме зі мною?», «Як я житиму далі?», «Що мені робити?»
З чим я залишилася? Із втомою. Вона забрала мене у мене.
Хто я без себе? А навіщо бути кимось, перебуваючи в ній?
Це страшніше за втрату, страшніше за зраду, страшніше за голод… Це сходинка до нічого.
⸻
Як важко… Так, це правильне слово. Важко. Але ця важкість не та, що тягнеш потяг чи купу проблем. Це як прес із мільйоном тонн, який привалив тебе.
Твоє дихання ускладнене, думки — уривки, очі бачать, але осліпли, звуки чути, але мозг не аналізує.
Хочеться знову написати: «Як боляче, мамо…», але мені не боляче — я втомилася.
Я не метелик і не пташка, але у мене були крила. Я пурхала. Їх більше немає. Все.
⸻
Ні. Люди, коли втомлюються, шукають опору. Але моя втома не потребує опори. Немає того, хто її витримає.
Я розумію, що немає сенсу намагатися повернутися в колишній стан, у мене немає на це сил, немає волі.
Як я буду присутня? Це найскладніше. Присутнічати у світі без себе — напевно, це і є пекло. Адже в усьому бутті головнішого за себе немає нікого. Значить, мене вже немає?
Як це допоможе? Ніяк… Куди піде моя втома? Нікуди…
⸻
Пізніше. Чому вона мене перемогла? Чому я дозволила їй себе поглинути? Я не знаю, я не хочу цього знати.
Я мушу навчитися з цим бути, не заради себе — мене немає, а заради близьких, яким важлива я як форма.
Спочатку я вирішила, що мені стало все байдуже. Ні, я помилилася. Байдуже — це коли стерто все. У мене є обриси, є почуття, є кольори та аромати, але все нечітко, все далеко, все за ґратами запитання «А сенс?»
І головний момент: втома — це приймати все те, що нечітко, як норму.
Не зміщення важливості, а сама реакція на підсумок. Втома — це розуміння, що «так це не повинно бути», але приймати як норму для себе.
Норма для себе без себе.
⸻
Норма — це не внутрішній компроміс, як мені намагаються нав'язати. Норма при втомі — це те, що ти можеш на межі. Ти дійсно настільки втомилася, що не можеш більшого і не маєш сил бажати більшого.
Втома не відібрала у тебе здатність до здорового аналізу — тому що це теж один із способів насильства, обраних втомою.
⸻
Чому це сталося? Втрата себе почалася до втоми, до болю. Втратити себе можна лише в одному випадку — коли ти розчинився в комусь. Тоді, коли твоє життя стало менш значущим, ніж життя іншого.
Я проживала життя рідної людини. Щоранку, навіть не розплющивши очей, я прокидалася з думкою: як там справи? Чи все добре? Чи нічого не сталося?
⸻
Таке розчинення не мало меж, не мало поваги к людям навколо. Ти тільки там — там, де той, у кому розчинений.
Присутність із відсутністю — це не роздвоєння особистості, це розділення свідомості та форми. Це коли ти посміхаєшся наполовину, слухаєш наполовину. Це коли постійно зраджуєш людей, які не знають, що ти не тут.
⸻
Розчинення приходить поступово. Воно маскується під турботу, обов'язок, участь, допомогу. Це більше, ніж співзалежність — це втрата себе, тому що тебе немає ні там по-справжньому, ні тут.
Спочатку здавалося, що все контролюю. Але коли я так думала — это вже етап втрати себе. Визнання — це наполовину визнання факту: втрата себе тісно пов'язана з великим его. Коли я себе ставила вище за обставини, тоді почалося самознищення.
⸻
І ось новий етап — точка розділення, де я і жертва, і кат. Я продовжую розчинятися і намагаюся розчинити. Це посилює виснаження. Уже немає мови про щасливі хвилини — тільки спроба відсторонитися. Але це не спроба, це новий рівень.
На цьому етапі починається розуміння: щось не так. Але сил для пошуку виходу вже немає. Залишилися тільки сили на суміщення.
Додається слово «надія». Це погане слово. Це слово обман. Це предфінал втрати себе.
Надія… На що я сподівалася? Звісно ж, не на вихід.
Я сподівалася, що мене почують, що усвідомлять, що я права. Я сподівалася на коронацію свого его. Ось чому надія — це завжди про власну вигоду.
Чи рухнула надія? Її від початку не існувало. Завжди було бажання поглинути і ніколи не розчинитися. Усвідомити, що ти втратив себе, дозволила лише втома — вона показала: немає тебе, немає твого его.
⸻
Втрата себе починається з втрати довіри. Але це не сумнів щодо когось, це більше: я перестала довіряти собі та іншим. Це посилює біль, трансформує його у безвигідь.
Повертається аналіз ситуації, зароджується порожнеча. Я не бачу упокорення, я бачу порожнечу.
⸻
Я вже давно не з тими, хто поруч. Я не відчувала єдності форми і себе. Ніхто не відчував цього.
Усвідомлення розриву прийшло занадто пізно: мене немає ніде. Я не можу бути там — там охороняють свій кордон. Там їхнє «я» стабільне. Там усе знали і використовували мене.
⸻
Мені залишилася тільки форма — але я втратила себе. Я не зможу повернутися. Тому що я втомилася. Моя втома залишила мені лише присутність.
Це не межа внутрішнього шляху. Я починаю новий шлях, бо не маю сил завершити форму присутності.
⸻
Чи перестала я думати про того, у кому розчинилася і загубилася? Ні, не перестала. Але зникла нав'язливість, залежність, і думки не тривожні.
З'явилося щось нове. Розуміння, що це сталося, воно є — і цього не виключити. Воно просто є, як є форма, как є близькі та рідні, як є будинок чи диван. Напевно, правильно сказати: це сприймається не як особистість, а як предмет…
⸻
Чи хочу я забути? Пам'ять мені абсолютно не заважає.
Я так хотіла знайти спокій і убезпечити своє розмірене життя, що дозволила собі намагатися привести близьку людину в той стан, у якому я зараз.
Чи є у мене почуття провини? Так, якщо чесно — я винна. Але не перед ним. Я винна перед собою. Тому що не можна бути винним за те, чого не зрозуміли і не дізналися…
⸻
Чому я кажу, що втратила себе, що мене немає? Тому що я розчинилася без залишку. Тільки так втома поглинула мене.
Без залишку — бо немає нічого, за що можна зачепитися і зібратися. Зібратися — це не почати спочатку. Це означає спробувати почати знову те, що робила.
Не втратити себе — означає спробувати з іншим те, що розчинило. Це неможливо, бо це «інше» означає все інше. Значить, що мене тієї, що я була там, не буде.
А я не форма, щоб змінюватися. Я — єдине, цілісне, яке зникло…
Якщо вже зовсім точно, я не розчинилася в комусь — я розчинилася об когось.
Розчинитися в комусь — означає стати єдиним цілим. Це ж не втрата, це розширення. У мене такого не сталося. Мене не прийняли, мені не відкрили двері.
Правильніше сказати: я навіть не розчинилася — я розбилася об чужі кордони.
⸻
Так, і найвідвертіше: це не про любов. Ні, це не опис любові чи потягу. Це про саморуйнування цілісного себе. Цьому не потрібні помічники чи стимулятори.
Це від початку до кінця історія себе…
⸻
З чим я зараз залишилася… Зі втомою… З порожнечею… Так, я теж її плутаю з тишею, і дійсно, наче все затихає і набуває обрисів спокою.
Але я більше не вірю… Я втомилася навіть вірити.
⸻
Моя втома починає жити в мені й починається поглинання відростків мого «я». Перший відрубаний відросток — сила волі. Її немає…
Що зникне наступним? Я не знаю. Я хочу думати, що плутаю це з фізичною втомою, даю собі надію, знаючи, що це погане слово… Значить, наступний відросток буде відрубаний. Його ім'я — Надія…
⸻
Чи зможе форма без надії? Я думаю — так… Якщо надії немає, значить, відросток «ціль» теж обрубаний. Але з іншого боку, я ж присутня. На які цілі можна розраховувати? На ціль присутності? Так вона не залежить від цілі…
У втомі є великий плюс. Я точно стала відчувати свої сили та можливості. Я точно знаю, що у мене залишилося тільки те, що залишилося. Я усвідомлюю свій ліміт.
⸻
Якщо говорити про мою участь у житті інших, точніше буде сказати: я можу тільки бути присутньою, але це не виключає допомогу, з урахуванням мого ліміту сил.
Сказати, що я набула із втомою нових рис? Ні, я не стала егоїсткою. Я на межі, і я знаю це. Я не зобов'язана це публічно говорити. Простіше так: чужі очікування більше не мають на мене жодного впливу.
⸻
Чи є у мене почуття самотності? Ні. Для мене самотність — це неможливість утвердити своє «я» через значущість. А у мене його немає. Мені не потрібно доводити себе.
Я довела все, що могла, — втративши себе…
Потребую я когось? Ні, не потребую нового. Але в близьких я залишаюся…………
