Нікого не дивує, коли для того, аби знайти зловмисника, детективи досліджують відбитки чи сліди крові. Та що як все це не дає результату, і єдина надія й зачіпка слідства — це кіт? Звичайний пухнастий кіт. Кейсів, у яких саме домашні улюбленці вивели злочинців на чисту воду, обмаль, але вони настільки показові, значущі й цікаві, що я просто не можу оминути їх.
На своєму ютуб-каналі «Поки кіт спить» я розповідаю про те, як пухнасті детективи допомогли засудити двох злочинців за вбивства з відповідним відеорядом. А текстова версія доступна під відео нижче.
Кейс Ширлі Дюґвей і Сніжка
Острів Принца Едварда — найменша з усіх провінцій Канади. Чимало мешканців цінують його за тишу, спокій, зелені ліси й вихід до води. Щоправда відомою і значущою ця місцина стала не лише завдяки природі, а й через досить страшну подію.
На цьому острові, у провінційному містечку, у 90-х роках минулого століття мешкала 32-річна Ширлі Дюґвей. Про саму жінку відомо небагато. Хіба те, що вона мала п’ятьох дітей від різних чоловіків.
Батьком трьох із них був Дуґлас Біміш, з яким Дюґвей провела у стосунках 12 років. Однак за 18 місяців до подій, про які я розповім далі, вони розійшлися.
Біміш точно був не з простих людей: мав тюремне минуле, а також погану репутацію серед жінок: його колишні скаржилися на насилля. Однак навіть після розставання стосунки Дюґвей з колишнім залишалися напруженими. Біміш не був у захваті від того, що саме вона опікувалася дітьми й не хотіла бути з ним.
3 жовтня 1994 року жінка зникла. Її автівку знайшли 7 жовтня на шосе. Всередині — порожньо, а на лобовому склі та в салоні — кров. Поліцейські досить швидко встановили, кому належить машина, й зателефонували батьку жінки. Від нього правоохоронці дізналися, що Дюґвей не виходить на зв’язок вже чотири дні. Втім у поліцію про зникнення ніхто заяви не написав: батько Дюґвей боявся, що дітей заберуть соціальні служби, якщо дізнаються про зникнення матері.
Протягом наступних кількох тижнів слідчі обшукали сотні квадратних кілометрів, але на слід Ширлі так і не натрапили. Вони знайшли лопату за кількасот метрів від машини, втім аналіз результату не дав. Згодом вдалося знайти пакет, у якому були взуття та шкіряна куртка, на ній була кров і… чимало світлих волосків. Кров належала убитій. А от що це були за волоски ніхто одразу не збагнув. Речі забрали на дослідження.
Лише 6 травня, тобто за 7 місяців після зникнення, родина отримала новини. Але невтішні. Рибалка знайшов Ширлі Дюґвей закопаною у неглибокій могилі поміж дерев. Руки жінки були зв’язані за спиною. Попри те, що в момент, коли тіло виявили, воно вже частково розклалося, судмедексперти встановили — Дюґвей задушили. Однак до цього жінку сильно побили: щелепа була зламана у трьох місцях, а один з її зубів застряг у легені.
Під підозру у скоєному злочині чи не одразу потрапив колишній Дюґвей — Дуґлас Біміш. Що не дивно, бо він мав мотив. На момент, коли знайшли тіло, чоловіком вже тривалий час займалися правоохоронці: мали його ДНК, влаштовували допити, однак колишній Дюґвей все заперечував. Навіть попри те, що свідки вказали: чоловік носив схожу куртку свого часу, цього було недостатньо для повноцінного обвинувачення. Схожа — не означає «саме ця». Слідчим потрібні були залізні докази, що ця куртка належала Бімішу. І детектив на прізвище Савой, який вів справу, дещо згадав.
Під час допиту чоловіка він бачив у його будинку білого кота на прізвисько Сніжок. Склавши 2+2, Савой припустив, що білі волоски, які залишилися на куртці, належать саме хвостатому члену родини Біміша. Чи могло це стати беззаперечним доказом вини? Могло. Втім є одне «але». Раніше ніхто й ніколи не використовував шерсть тварин як доказ у такій серйозній справі.
Тоді детектив став обдзвонювати вчених по всьому світу, та у відповідь чув лише відмови й сміх. Так тривало доти, доки слухавку не підняв Стівен О’Брайен, генетик з Національного інституту раку США. О’Брайен також був одним із провідних світових авторитетів у дослідженні котячої ДНК, бо вивчав, наскільки ці тварини можуть бути корисні в лікуванні онкології та СНІДу. Савой назвав науковця останньою надією, а О’Брайен подумав, що це дійсно цікавий кейс і долучився до розслідування.
Тоді детектив взяв зразок крові у Сніжка, трохи шерсті, купив квиток на літак і доставив все це особисто з Канади до Штатів — настільки він хвилювався, що з доказами щось може трапитися.
Вчені розробили спеціальний метод перевірки котячої ДНК. Для того, аби все вдалося, вони також запросили зразки ДНК ще 20 котів з острова Принца Едварда. Бо тільки так можна було встановити ступінь генетичної різноманітності серед котів у цій місцевості. Це дозволило б вченим виключити варіант, в якому шерстинки з куртки підозрюваного, належали б не самому Сніжку, а комусь з його хвостатих родичів.
Виконавши всі маніпуляції, науковці підрахували, що ймовірність того, що якийсь інший кіт матиме такий самий ДНК-профіль, як і Сніжок, становить приблизно 45 мільйонів до одного. Тобто ймовірність мізерна.
На щастя, попри те, що це був перший випадок в історії світової судової системи, суддя, який розглядав справу, прийняв результати роботи вчених як доказ. Згодом слідчі знайшли також лист Біміша до колишньої дружини, який показали під час засідання. У ньому чоловік погрожував жінці та підписався під своїми словами кров’ю.
Однак саме результати котячої ДНК вказали на те, що він був на місці злочину. Біміша посадили до в’язниці за скоєне на 18 років. Між іншим, свою провину чоловік тоді так і не визнав.
Тож, як бачимо, якби не сліди Сніжка й не наполегливість детективів з науковцями, цілком імовірно, що злочинець і досі гуляв би на свободі.
Попри те, що медіа рясніли каламбурними заголовками в стилі «КОТ-острофа для злочинців», Сніжок створив правовий прецедент і відкрив епоху, коли ДНК домашніх тварин почали використовувати як докази у судовому процесі щодо вбивства.
Згодом у Великобританії та США навіть створили бази даних ДНК котів і собак. І не просто так.
Кейс Девіда Ґая і Тінкера
У 2012-му кіт допоміг розкрити ще одну заплутану і моторошну справу. Цього разу — у Великобританії.
Девід Ґай особливих висот у свої 30 він не досяг. Працював то там, то сям, мешкав сам, щоправда, у кемпері, в мальовничому районі Саутсі, що на острові Портсі в Англії.
Девід Ґай був «ввічливим і корисним», але тільки тоді, коли не пив. А таке бувало не так вже й часто. Хлопець мав значні проблеми з алкоголем. Принаймні, так казали сусіди. До речі, від них він отримав прізвисько Малий Дейв. І не просто так. Неподалік малого Дейва мешкав чоловік на прізвисько Великий Дейв.
За паспортом Великий Дейв був 46-річним Девідом Гілдером. Він торгував металобрухтом і місцеві знали його як людину, яка їздить на специфічному велосипеді, з ящиком, який він вчепив попереду.
Чи був щасливий Гілдер? Ну, смію припустити, що навряд. По-перше, він не був здібний в розумовому плані. IQ чоловіка становило 63, тоді як IQ середньостатистичної людини — коливається між показниками у 90 та 110.
На додачу до всього він ще й страждав на депресію, яка то буйно квітла, то давала перевести подих. Чи не єдиною розрадою для Великого Дейва був кіт, який мешкав із ним у квартирі. Прізвисько пухнастого — Тінкер.
Що пов’язувало обох Дейвів, крім імен? Подейкують, що дружба. Яка, втім, була досить специфічною і навряд відповідає класичному розумінню цього поняття.
Гілдер давав Ґаю їжу, а також дозволяв прати у себе його речі, приймати душ. Натомість він просив час від часу доглядати за котом. А ще — Великий Дейв кричав і бив Малого Дейва. Особливо сильно, коли вертався додому й бачив безлад чи те, що друг не належним чином наглядав за домашнім улюбленцем.
Оскільки Ґай був залежним не лише від алкоголю, а й від свого товариша, вибору в нього, крім як терпіти, не було. Принаймні схоже, що він так вважав. Сусіди описували їхню дружбу як «нестійку та непостійну».
Скільки саме тривали ці взаємини — у медіа не уточнюють. Втім достеменно відомо, що 5 липня 2012 року Гілдер прийшов до поліцейського відділку. Великий Дейв був «брудний і скуйовджений». Відділок був закритий, тому він вирішив подзвонити операторам поліції. Телефоном представився, назвав адресу та сказав:
«Я хотів би з кимось поговорити. Думаю, я зробив щось серйозне… сьогодні вранці я знайшов у своїй кишені багато порожніх обгорток від “Нурофену”».
Оператор уточнив, чи потрібна Гілдеру «швидка», втім той відмовився.
«Спочатку мені потрібно поговорити з поліцейським, я думаю, що я когось убив», — заявив Великий Дейв.
Поліцейський, який першим прибув для розмови з Гілдером, описував його, як людину, що дуже плутано говорить. Чоловік казав, що не впевнений у тому, що скоїв, але йому здається, що сталося щось страшне.
«Якщо я зробив те, що, як мені здається, зробив, тоді я вб’ю себе», — додав він і при цьому охоче погодився на подальший допит. Але розмова з копами не складалася, бо Великий Дейв нічого не міг пригадати. Врешті його доставили до лікарні через слова про передозування пігулками.
Тим часом поліція перевірила квартиру Гілдера. Правоохоронці не виявили «нічого підозрілого». Коли про це повідомили самому чоловіку, він видихнув із полегшенням і сказав: «Тоді все це було в моїй голові».
Серйозних проблем зі здоров’ям лікарі не виявили, тож вже незабаром Великого Дейва виписали й посадили на поїзд додому. Та вже за три дні на нього одягли кайданки — Гілдера заарештували за підозрою у вбивстві Девіда Ґая.
На тіло Малого Дейва випадково натрапила група іноземних студентів 3 липня. Молодь прогулювалась пляжем і раптом побачила пластиковий контейнер, з якого стирчало щось у рожевій обгортці. Підійшовши ближче, вони збагнули, що ззовні — фіранка для душа, а в ній — людський тулуб.
Правоохоронці взялися до справи. Вони не змогли одразу встановити, кому належить частина тіла. Втім слідчі стали прочісувати територію й за три дні знайшли дві ноги, вже в іншій частині пляжу. Незабаром вдалося знайти і таз. Однак решту тіла, зокрема голову, руки, деякі внутрішні органи та геніталії, що відтяли, відшукати так і не вдалося.
Патологоанатом, який вів справу, не зміг назвати точну причину смерті, але сказав, що сліди на тулубі вказують на те, що чоловік зазнав «тривалого та насильницького нападу» десь між 30 червня та 3 липня 2012 року.
Коли детективи з’ясували, що це — розібраний по частинах Девід Ґай, скласти 2+2 і пов’язати вбивство з заявами Гілдера було неважко. Щоправда, тепер Гілдер впевнено заявляв, що не винен.
Слідство тривало рік. Детективи ретельно вивчили докази і помітили, що на фіранці, в яку був загорнутий тулуб, є кілька волосків. Лабораторія дослідила їх і встановила, що це — котяча шерсть.
Слідчі припустили, що це цілком могла бути шерсть Тінкера, кота підозрюваного. Тому вони надіслали її зразки до Каліфорнії на аналіз ДНК. Результати підтвердили, що зразки — унікальні і не збігаються з жодним іншим. Але британці не зупинилися. Вони хотіли зробити докази беззаперечними, й тому поліція спільно з науковцями зібрали 152 зразки ДНК від ветеринарних клінік Британії. Усі їх проаналізували і занесли результат у матеріали справи: на фіранці, в яку замотали частину тіла жертви, точно шерсть Тінкера.
Насправді, крім котячого ДНК, слідчі також знайшли слід крові жертви у квартирі підозрюваного і встановили, що саме на велосипеді він розвозив частини тіла по різних локаціях. Однак тоді вперше ДНК кота використали як доказ у кримінальному процесі у Великобританії.
Після цього кейсу у країні створили базу даних котячої ДНК для розслідування злочинів у майбутньому. Тож не варто вважати своїх котів звичайними пухнастиками. Вони ще ті помічники детективів.
