“Інколи воно клікає, а інколи не клікає… Я не знаю, як воно працює…” - так казав один підприємець.
Наука та освіта є одним з найчистіших, але й найскладніших соціальних ліфтів. Згадую червоний диплом та роки ноунеймерства після випуску.
Для себе вирішила, що бізнес та творчість будуть на першому місці, а педагогічне інформаційне знаряддя - на другому. З тієї простої причини, що жити потрібно комфортно, займаючись гідною справою. Звісно, справою, яка тебе захоплює аж до тремтіння рук та екстатичного погляду.
Спроби займатись репетиторством спочатку не викликали аж такого космічного екстазу з багатьох причин: репетитора часто сприймають як механізм, як “легке доповнення” до типового шкільного вінегрету зі справжніх автентичних знань та фейків, які потрібні, аби штучно утримувати інтелект та знання учнів на певному рівні, не даючи їм змоги рухатись далі. Це зрозуміло навіть без теорій змови.
Я так кажу не про всі школи. Найкращі з них слідують правилам франшизи; викладання, з однієї точки зору, формалізоване, з іншої - існує великий розрив у якості освіти за предметами. Школи в Україні максимально розмаїті, а от подання знань та фактів у підручниках часто буває тенденційним. Саме тому головне “чітерство” олімпіадників полягає в тому, аби причепитися до улюбленої теми в обраному предметі, далі “лазерним гіперфокусом” виділити основне, відкинути другорядне, жити цією пристрастю та якомога раніше знайти патрона чи дуенью в академічному світі, навіть якщо вони - золотокрилі аспіранти, і вірити, наполегливо вірити в свою картину світу. До прикладу, моєю “Троєю” в школі була голлівудська англійська та сленг з інтерв’ю зірок, а в університеті - філософський підтекст та система цінностей класичного бритпопу та рок-н-ролу.
А тепер про загальний вайб. Так, нібито звичайна школа загальноосвітня державного зразка - це комбінат з вирощування та формування постійно незадоволених людей. Якби можна було уявити процес у формі комп’ютерної гри, то можна надати уявному ліцею чи крутій приватній школі статус “осяяного сонцем райського саду”, а загальноосвітній школі - “похмурого місця з ландшафту а-ля Resident Evil’’. Злом тут є саме безвихідь та потворюваність.
В англомовній педагогіці існує термін ‘‘formative years’’. Це перші роки, коли формується нервова система нового індивіда, він чи вона всотують основні життєві настанови. Далі думки викладачів, психологів, теоретиків драматично розходяться: одні вважають, що людина, як тварина та робот, піддається дресурі. На превеликий жаль, тих, хто вірить у цю тезу, у світі вдосталь. Згадую, як у дев’ятому класі школярам (усій паралелі) розповідали про те, що людина має тільки фізичну складову, яка неодмінно розпадеться на молекули, що еволюція індивіда неможлива, що час лінійний і так далі. Спочатку цей комплекс настанов якимось чином вкладався у свідомість, реальність нібито резонувала з ним, але підлітки - це особи, які можуть мати нескінченний запас енергії, але й купу комплексів. Ніхто не розповідав про захисні механізми, постановку цілей, гарт волі, ідеали філософії. На уроках суспільствознавства суспільство подавалося як статичне й незмінне. Інколи, стоячи перед класом, який не вдавався ні до чого, крім булінгу та іншого бруду, я розповідала про протилежне, наводячи приклади з історії. Тоді ставили по 11 чи 12 балів за сміливість.
Історія була тим предметом, на якому сперечалися всі.
Хлопців захоплювало все, що стосувалося Другої Світової, мене - тільки обрані сторінки, епохи та персоналії, тобто дуже багато “антички”, трохи менше Середніх віків, епохи Відродження, а ось після Просвітництва, як не дивно, здавалося, що людство почало втрачати людську подобу. Доказом тому був гігантський вплив заводів та індустріалізації на суспільство, розмивання категорій та цінностей буржуазії. Це мені інстинктивно не подобалось.
А загалом тоді просто перевіряли таблички в зошитах та нібито не вимагали надвисокого рівня знань. Проблема полягала в іншому: інформація в старому підручнику подавалася уривчасто, в моїй енциклопедії було трохи більше даних, і картинки та цитати приваблювали уяву та змушували сконцентруватися.
Старші класи взагалі були роками, коли хотілося спати, і це було непоборним бажанням. Крізь сон проривалися якісь образи - щось із кінотеатру, щось з енциклопедії, ще щось - із огидного шепоту хлопців за спиною. Їх нібито дратували мої нелінійні риси обличчя та відсутність грації рухів. Мене, втім, тоді не хвилювало, чи буду я чиєюсь (не) улюбленою Страшко. Головне - вступити до вишу й уже там здобути свободу. В тому числі свободу носити щось яскраве та приходити додому пізніше, але… Чистий ліфт мав якесь дивне, ледь не брудне коріння. Чи можуть дистильовані академічні знання виростати з глибин болю від булінгу та дискримінації? У класі та на паралелі, де більшість зловживала енергетичними напоями, билася з кимось на вулицях або просто методично збирала наліпки з латиноамериканських серіалів (добре, наліпки і я збирала), було важко дихати свіжим повітрям, та й узагалі дихати. Повітря в коридорах дійсно тоді було або насиченим парами фарби, або дуже статичним, не наелектризованим, а нанафталіненим.
Найсумніше полягало в тому, що все у школі, крім декількох предметів, закликало (імпліковано, тобто приховано) до якогось дивного опису, парадоксально болючого “суспільного договору”, якоїсь прихованої утиліти або пропаганди, де чомусь тільки для учнів цієї школи написано великими літерами: “Суспільство - все. Ти - ніщо. Споживай, корись, не думай!”.
Дві категорії учнів не піддавалися на цей гіпноз - діти дуже забезпечених батьків (а оскільки тоді не було відкритих фінансових декларацій, то “визначити фінансовий стан іншого” можна було всього лише за одягом та станом портфелів та пеналів, і це необ’єктивно). Порівнюючи мікросоціуми, можна дійти доволі неприємної та різкої думки: у цій школі взагалі краще зціпити зуби й терпіти. На твій захист ніхто не встане, а ось полити тебе багнюкою буде радий кожен (і кожна).
Розвиток елементарної емпатії та вміння розрізняти брехню у мене почався десь між 15 та 20 роками й досі, сподіваюся, продовжується. Вся запропонована школою модель буття довела свою неефективність, а писати й читати я навчилася до школи.
Інколи починались відкриті уроки, і ті, хто сиділи ближче до коридору, зрідка могли почути доволі цікавий “вердикт” від перевіряючих з Обласного відділу освіти : “Ну, тут уся паралель не робитиме в житті нічого, крім надважкої некваліфікованої фізичної праці. Талантів не має ніхто, проблемна поведінка навіть у відмінників, тож не чіпляйтеся бодай до них, не псуйте їм атестати”.
Мені невідомо, чи чули це інші. Головне, що я почула й вирішила, що буде інакше.
Навіть у мене, з “межовим” середнім балом 9,8 , було відчуття, що зрілість прийшла дещо пізніше за її атестат, та й виросла вона на недільних підготовчих курсах до спеціальності “Журналістика”, і перше свідоме соціальне бажання було простим: побачити світ таким, який він є насправді. Не з книг, не з відповідей зморених звітами вчителів, не з телевізора, а з прямого діалогу чи навіть диспуту з людьми. Побачити реальність та перестрибнути на іншу сторінку коміксу, де вже будуть і пригоди, і герої, і справжня магія.
Репетиторство як галузь індивідуальної академічної та економічної активності - це і є спроба “відредагувати” світогляд учня, даючи здобувачеві знань можливість формулювати думки самостійно. Це і є перший крок до свободи.
Що було в дорогій приватній школі навпроти?
Радість, рівність, цікаві завдання з “зірочками”, шкільний автобус, булочки, плазменні екрани, живі емоції і вчителів, і учнів, у 4х разів більше запрошень на олімпіади та конкурси. ..
Якби не сміливість викладачів, які обирали олімпіадників та олімпіадниць за першими враженнями, я б навіть не мала уявлення про цей інший, більш комфортний та людяний мікросоціум. Без надії сподіваюсь, що інші будуть щасливішими за мене.
© Martinella, 2025
