Привіт, хех. Якщо ВИ ( ви глядачі і ви як чемна версія ти, убиваю обох зайців одним пострілом вау) літературний критик (або критикиня) чи пишете, чи просто знаєтесь на літературі - БУДЬ ЛАСКА, хтось скажіть чи це чогось достойне. Це пролог глави яку я планую який я скоріш усього не буду виставляти (можливо), тому що в мене з’явилися інші ідеї на початок книги ( можливо). В кожному разі - насолоджуйтеся!
До шкільного парку прийшла зима. З самого ранку почало сніжити, й учні приходили до школи в зимових пальтах та шарфах. Берта сиділа на лавці, дивлячись на крихітні сніжинки, що повільно падали на низ, приречені впасти та розтанути якщо одні. Її світло-голубе волосся нагадувало чисте небо, бліда шкіра набилась рюм’янцем на холоді. Проте пори весь холод Берта не одягнула ніякого верхнього одягу. Натомість вона посьорбувала лимонад, відчуваючи як хтось з’явився позаду неї. Берта не збиралась обернутися- вона вже знала хто це.
- Хто п’є лимонад зимою? Дивачка… - Жартівливо сказав голос.
- Нагадай чому ти тут? - запитала Берта.
- Щоб… контролювати процес нашої місії. - відповів голос. - Як наша Меделін?
- Так хочеш її побачити? - реготнула Берта. В її голубих очах промайнула насмішка - Добре. Але вона ще досі нічого не пам’ятає. Як і два тижні тому.
- Хей, я взагалі то тебе рятую від цієї шкільної рутини. - обурився голос - Ти виглядаєш змученою
- Просто не люблю людей. І…- Берта зітхнула - Важко бачити її знову після цього всього…
- Розумію. Бр-р, ще досі бачу її т…
- Давай не будемо про це. - перебила Берта - вона тут і жива, сконцентруємось на тому щоб її повернути.
- Як скажеш… - спокійно відказав голос. - Я завжди можу тебе замінити, ти ж це знаєш.
Берта посмішнулась, зробишви ще один ковток лимонаду.
- Ні, дякую. - відповіла жіночка - Якщо вірити нашому інформатору, то все станеться сьогодні.
- Сьогодні? Несподівано. - букркнув голос - Добре що я тут. Ех, воони так виросли…
- Можливо тобі мило. - зітхнула Берта - Я ж хочу з цим всім покінчити.
- Напевно ти права. Мені теж вже нудновато стає.
- Не на довго. Після сьогоднішнього дня вже можеш декого починати звільняти…
- Ага, точно… її - голос звучав не дуже задоволеним.
- Ми вже це проходили. Вона майже так…
- … само важлива, якщо не важливіша за Меделін, бла, бла. Вона всодно… - голос затнувся. - Тобі пощастило що в мене сьогодні хороший настрій.
- Меделін ще не прийшла в школу. Можливо тобі пощастить її ще зустріти. - нагадала Берта.
- СЕРЙОЗНО?! Добре я тоді пішла… - хіхікнув голос. - Не накосячь.
Берта видихнула, відчувши що вона знову одна. Допивши лимонад, вона насолоджувалась тишою в шкільному саду. Зранку сюди ніхто не приходив. Проте…
- Професорко Левіс? Професорко Левіс!
Директор Немо махав здалека рукою, швидкою ходою наближаючись до професорки. Це був простий пухкий чоловічок в коричневому костюмі. До того ж від нього пахло випічкою. Берті було трішки незручно спілкуватися з директором, адже вона була добряче вищою за нього. Вчителька англійської була часто вищою за людей з якими вона спілкувалася (особливо серед дітей), проте директор був аж надто низьким.
- Директоре Немо, доброго ранку! Чим я вам можу допомоогти? - Своїм офіційним тоном запитала Берта.
- Доброго ранку! - пискнув директор Немо - Я просто хотів упевнитися що ви прочитали електронний лист який я надіслав вчителям вчора. Чи ви…
- А-а, ви маєте на увазі той електронний лист про прибирання класів:? Так, вибачте що я вам надала клопоту, я певно забула на нього відповісти.
Берта не забула на нього відповісти. Вона була занадто лінива щоб щось писати вчора.
- Ой, та не було ніякого клопоту. Просто не хочу отримати скарги від прибиральників. Що ж, якщо у вас все добре, тоді хорошого вам дня! Надіюсь учні будуть себе поводити добре.
- Ех, сер… останній день перед канікулами - ці діти тільки й про Різдво думають.
- Якщо чесно, я їх не виню, професорко Левіс. Діти хочуть додому. До своїх країн. До своїх сімей. Важко залишити свій дім… з будь яких обставин. З опитування видно що багато дітей їдуть на різдво у свої країни ????. Можливо їм просто не терпиться побачити свої бабусь і дідусів.
Берта пирхнула. Звісно, вона сумувала за островами, проте це не заважало їй бути стриманою, пунктуальною. Емоції? Для людей. А Берта боялась що вона вже цим не була.
- Добре, дякую директору. Я вас зустріну десь біля канікул ??????. - вголос відповіла професорка.
Не збираючись затримуватись, Берта ввійшла у головний зал школи. На її думку вона була занадто сучасна. Жінка сумувала за старомодними, маленькими школами з дерева де діти писали на маленьких дощечках та бігали у пахучому саду на обідніх перервах.
Берта струснула головою, ніби відганяючи ностальгічні думки. У кабінеті вона сіла оцінювати есе своїх учнів, добре жаліючи що не провела більше часу у парку з лимонадом. Проте раптом її увагу привернуло дещо інше - на столі лежав конверт. Конверт, на якому було написано трішки неохайним, маленьким шрифтом:
Для Берти Франкс.
Ну як? Пишіть не бійтеся критикувати я це просто так в інтернет не виставила)
Люблю й обнімаю!
Лана Сван.
