Впродовж історії, українська мова продовжує змінюватися та розвиватися. Саме це одна з причин виникнення діалектів, що є різновидами мови, які люди використовують для спілкування на певній території.
В Україні розрізняють північне, південно-західне та південно-східне наріччя.
Північне наріччя
Поділяється на три діалекти:
східнополіський говір (лівобережнополіський)
середньополіський говір (правобережнополіський)
західнополіський говір (волинсько-поліський)
Діалекти північного наріччя відрізняються між собою певними пережитковими елементами. Серед них зустрічаються особливості:
вживання закінчення -є замість -а після довгого приголосного: життє, весіллє, зіллє;
вживання закінчення -и замість -і в прикметниках у називному відмінку множини: добри, здорови, гарни.
У північно-східному діалекті існує чимало термінів, схожих з польською і білоруською мовами. Відрізняючись між собою, вони мають деякі спільні особливості, які протиставляють північне наріччя південно-західному і південно-східному та визначають його перехідний характер від української мови до білоруської.
Південно-східне наріччя
Південно-східне наріччя охоплює говори південних районів Київської та Сумської областей, усієї території Харківської, Луганської, Донецької, Полтавської, Запорізької, Дніпропетровської, Херсонської, Кіровоградської, Черкаської, Миколаївської та Одеської областей (крім окремих районів чотирьох останніх, говірки яких належать до південно-західного наріччя).
Південно-східне наріччя об'єднує три далекти:
середньонаддніпрянський
слобожанський
степовий
Середньонаддніпрянський говір має виразну північну діалектну основу. Слобожанський і степовий виникли як наслідок переселення людності протягом 16-18 століть. У південно-східних діалектах часто зустрічаються русизми, а також тюркізми, болгарізми, запозичення з романських мов.
Говори південно-східного наріччя характеризуються багатьма мовними явищами, які зафіксовані в літературній нормі української мови, зокрема, їм властива наявність шестифонемного ударного вокалізму, що включає голосні / а /, / і /, / I /, / у /, / е /, / о /.
У той же час для говірок південно-східного наріччя характерні власні риси, які не відображені в літературній мові. До них відносяться такі особливості:
збереження м’яких шиплячих: ло [ш’á] (лоша), ведме [ж’á] (ведмежа), поспі [ш’á] т ‘(поспішать).
присутнє закінчення -iй в багатьох прикметниках твердої групи: прохід [н’iй] (прохідний), мар [н’iй] (марний), б’í [л’iй ] (білий).
флексія -iм, -iх в давальному і місцевому відмінках множини іменників, які мають за основу м’який приголосний: кó [н’iм] (коням), д’í [т’iм] (дітям), на кó [н’iх] (на конях).
в деяких говорах відсутнє чергування / х /,/ г /, / з /, / с /, / к /, / ц /: порó[г’i] (порозі), ру [к’í] (руці);
вимова / ф / як / x /, / хв /: тýхлі, хвáбріка.
Південно-західне наріччя
Охоплює говори на території південно-західних областей України, а також на суміжних землях Молдови, Румунії, Угорщини, Словаччини, Польщі.
У ньому виділяють три групи діалектів:
волинсько-подільський, що об’єднує волинський говір і подільський говір, які поширені на території історичних Волині і Поділля
галицько-буковинський, що об’єднує наддністрянський говір, покутсько-буковинський говір (надпрутський), гуцульський говір (східнокарпатський), надсянський говір, які поширені на територіях історичних Галичини і Буковини
карпатський, що об’єднує бойківський говір (північнокарпатський, або північнопідкарпатський), закарпатський говір (середньозакарпатський, підкарпатський, південнокарпатський), лемківський говір (західнокарпатський)
Серед особливостей південно-західного наріччя:
в галицько-буковинських говорах а після м’яких приголосних і шиплячих переходить в голосні переднього ряду е, і, и: час – чіс, шáпка – ши́пка);
перехід ненаголошеного о в у: гоулýбка, кужýх;
змішування е та і в словах (жиевé, вислó), а в буковинському говорі простежується заміна артикуляції и в напрямку до е (бики -беикé, жéто – жито);
простежується також перехід м’яких приголосних звуків д’, т’ в ґ’, к’: д’ід – ґ’ід, т’íсто – к’íсто;
збереження давніх закінчень давального і місцевого відмінка множини іменників чоловічого роду -ом, -ім, -ох, -ix (синóм, брáтім, на синóх, на брáтіх у формах синáм, братáм, на синáх, на братáх);
збереження давніх форм давального і орудного відмінка однини особистих і зворотних займенників мі, ми, ті, ти, си з форм менí, тобí, собí, менé, тебé, себé;
характерне поширення вживання різних форм майбутнього часу (бýду читáти, бýду читáв, читáтиму, му читáти).
