«Ми хлопці зі сталі… нас не зламати!» — кидає з гіркою посмішкою Сідней.
Його голос — не виклик, не впевненість. Це мантра. Це заклинання, аби встояти.
Вересень 2023-го. Бахмутський район. Пункт прийому поранених після штурму. Не шпиталь. Не укриття. Просто покинута, велика й облуплена будівля, обстріляна, тріснута навпіл війною. Колись тут, можливо, були класи чи офіси. Тепер — лише бруд, уламки, сірість, пронизлива тиша й запах пороху.
Штурм почався о шостій ранку. І провалився. Постраждалих везли трьома хвилями. Хлопці в пилу, мов живі статуї. Порожні очі від виснаження. Кожен з них— шматок живого болю. Один приліг на лавці з облупленим деревом, інший — затиснувши третю вже за ліком цигарку у руках дивився кудись у простір, крізь нас, крізь бетонну стіну, крізь час... Одного привезли — з перев’язаною головою, крізь бинт сочиться кров. Тіло його стиснуте, замкнуте в суцільному спазмі стресу.
Лікар мовчки перелічує поранених. Один, другий, третій... Наче звітує. На його зап’ястку — майже стерта червона нитка. Вона ще тримається. Як і він. Зараз він знову одягає білі рукавички. Механічно, рутино.
У кутку — пес. Вірний. Втомлений. Лиже порожню консервну бляшанку. І тільки стіни, обдерті, вкриті плямами й дірками, мовчки кричать синьою фарбою, що ось-ось відлущиться. Тут усе — як ті хлопці. Побите. Але живе. І вже за дві години для них почнеться все по колу… новий штурм.
Це історія про реальних українських воїнів, для декого з них спілкування з журналістами в той день виявилось останньою фіксацією для рідних. “Псих“ та “Сідней“ за декілька днів після репортажу зникнуть безвісті…
