«Маленька брехня — це не брехня», — думав Валера. Бо іноді, особливо коли трапиться щось погане, краще вже трохи прибрехати, ніж казати болючу правду.
Ось, як сьогодні, наприклад. Вибіг Валера на вулицю під час перерви — і вся юрба за ним! І ну штовхатися! Він гепнувся! Проїхався по асфальту, аж іскри летять. Куртка — трісь! — і готово.
Хіба ж Валера винен? Звісно ж ні. Але мамі цього не поясниш.
Вона скаже, що треба було почекати, а не бігти, як на пожежу. А от якщо трішечки, ну зовсім небагато, збрехати. Сказати, наприклад, що курточку, порвав, бо випадково зачепився за гілку. А за “випадково” порвану куртку — не сваритимуть, хіба що в кут поставлять. Зате телефон не відберуть.
Та головне — брехати потрібно нечасто. Лише іноді. Якщо вже станеться щось зовсім жахливе: погана оцінка або, як тепер, історія з курткою. І все одно додому йти не хотілося. Незабаром Новий рік, а з такими проблемами батьки точно не подарують нового телефону.
Про те, що подарунки під ялинку кладуть батьки, а не Дід Мороз, Валера здогадувався давно. Він вже — у п’ятому класі навчається! А мама з татом досі розповідають йому казочки про Діда Мороза та Снігуроньку. Ну смішно ж!
Вітя Жо-Жо, блогер на ютубі, якось обмовився, що розповіді про Діда Мороза та Снігурку — вигадка для малят. Це що виходить — йому все дитинство брехали? І зараз теж?! Ось як дорослі вміють! Їм можна! Їх ніхто в кут не ставить, бо — дорослі!
Йому ж нічого не можна… Курточку порвеш — біда-біда. Блогерів на ютубі не дивись, бо там, мовляв, одні дурні відео викладають. А погану оцінку принесеш — будеш тиждень без телефону.
І як їм тепер вірити, якщо нікого не існує: Діда Мороза нема… Снігурки теж… Коротше, Новий рік — одна суцільна вигадка. Тільки подарунків усе одно хочеться. Навіть якщо свято фальшиве. У міфічного Діда Мороза їх просити легше, ніж у батьків. День народження у Валери влітку, і якщо на Новий рік телефон не подарують — доведеться на День народження випрошувати. А до літа ще так довго чекати!
Телефон у нього старенький. Не всі ігри тягне. Пам’ять повністю заповнена. До того ж — постійно глючить. Що вже казати, якщо він йому дістався «у спадок» — від дядька Васі.
Валера давно помітив: «у спадок» передають тільки всякий мотлох. Мамі, наприклад, «у спадок» перейшла бабусина пральна машина — то вона раз у раз ламається...
Тому, новий телефон зможуть купити тільки після того, як назбирають гроші на нову пральну машину. За підрахунками Валери — років через два. А Дідові Морозу на пральну машину гроші відкладати не треба! Отже, і на телефон у нього точно вистачить.
З такими думками Валера й не помітив, як піднявся на п'ятий поверх і увійшов до тамбура. Біля дверей квартири Валера трохи потупцював. Потім відчинив ключем, хутко роздягнувся, жбурнув черевики на полицю і влетів у кімнату з курткою під пахвою.
Куртку одразу ж сховав під матрац. Швидко сів за стіл — якщо батьки зайдуть, то він, ніби слухняний, робить уроки.
Та батькам до нього не було діла. Вони щось тихо обговорювали у вітальній напівпрочиненими дверима — й не почули, коли син увійшов.
Тоді він увімкнув телевізор і почав дивитися мультики — усі підряд, що йшли на мультяшному каналі. Але минула година, а мама з татом навіть не зазирнули до нього. Вилазити зі своєї затишної й безпечної кімнати Валері зовсім не хотілося, але шлунок підозріло забурчав, вимагаючи їжі. Хлопчик не витримав.
Будь-що буде! Не вмирати ж з голоду через якусь там прорвану куртку. Цікаво, батьки взагалі пам’ятають, що в них є син?
Він тихенько прокрався на кухню. Та проходячи повз вітальню - зупинився. На дивані сиділа мама — із заплаканими, але щасливими очима. Тримаючи в руках немовля в рожевих повзунках і кофточці, схвильовано шепотіла татові:
— Диво яке! Під Новий рік! Ну просто диво!
«Дитина? Звідки вона тут?!» — подумав Валера.
І всі інші думки одразу випарувалися з голови.
Тато гладив дитину по голівці й казав: — Яка красуня!
— Та що тут відбувається! — вигукнув Валера.
Батьки розгублено мовчали, як школярі, що забули вивчити урок. Почервоніли. Знітилися.
— Тепер ти матимеш сестричку! — сказала мама. — Дивись, яка вона гарненька!
— Хочеш потримати? — додав тато. — Справжнісінька. Та йди сюди швидше, — підганяв тато.
Валера підійшов ближче і зиркнув злісно на велике немовля в рожевому костюмі.
— Дівчисько і є дівчисько, — пробурмотів він. — Чого тут дивитися? Така велика! І як у животі тільки вмістилася?
При згадці про живіт мама раптом сумно похитала головою і сказала: — Про наше диво поки нікому не говори!
— А що такого?! Ви що, вкрали її? Треба було брати хлопчика! — обурився Валера.
— Ну що ти таке кажеш, синку! Ми на неї стільки чекали! У черзі стояли… Поки нам із дому малюка не повідомили.
— У черзі стояли... Ніби в магазині за сосисками! — хихикнув Валера.
Батьки не звернули уваги на синові жарти.
— Тепер у тебе з’явилася сестра. Будеш із нами піклуватися про неї? — спитала мама, витираючи очі від сліз радості.
— Та навіщо вона мені? В мене й так родичів вистачає! — пробубнів Валера.
— Ми давно хотіли ще одну дитину…
— Значить давно! Ви хотіли, а мені сказати забули! Так от знайте, мені «оця ваша сестра» ні до чого! Няньчитися з нею не збираюся! Ви хотіли – ви й порайтеся з нею самі.
Валера так розлютився, що вискочив із кімнати, навіть не роздивившись як слід цю так звану «сестру». Знайшли кого удочеряти, «інтернатівку»!
Як йому, так навіть рибок заводити не дозволили. А самі!
Він довго не міг сісти за уроки, а коли сів, то робив їх абияк, навіть не замислюючись над завданнями: зо два рази написав у зошиті не те число, потім зрозумів, що вирішує не те завдання і зі злості висмикнув листок із зошиту і переписав усе наново.
Нарешті закінчивши домашні завдання, склавши всі підручники в рюкзак, він завалився на диван і відвернувшись обличчям до стіни, вдав, що спить. Якщо батьки зайдуть – побачать сплячого й не стануть чіпати.
У двері хтось постукав, потім ще раз і в кімнату зайшли.
— Спить! – почувся татів шепіт.
— Прикидається! – сказала мама. Вона сина знала краще - що ж вдієш, якщо у них характери схожі, обидва вперті.
— А це що таке? - Валера відчув як мама витягнула куртку, кінчик якої зрадливо стирчав з-під матраца.
"Знайшли" - майнула в голові тривожна думка. «Ну тепер все, тепер не відвертишся". -
—Таааааак?.. — почувся мамин суворий голос.
— Облиш, —м'яко сказав тато, — йому й так сьогодні важко, треба до сестри звикнути.
—До сестри? —обурився Валера і розплющивши очі, різко сів на ліжку, - ніяка вона мені не сестра, ця «інтернатівка». Краще б мама, як інші, сама народила мені сестру чи брата, тоді б я її чи його любив!
Валера раптом зрозумів, що дуже розлютив батьків, мама засмутилася і мало не заплакала.
Тато стиснув кулаки й різко випалив: — Ах, значить отак! Тоді й про подарунки на Новий рік забудь. Ніяких чудес більше не буде! І мама з татом вийшли з кімнати, голосно грюкнувши дверима.
Валері раптом стало так прикро: подарунка під Новий рік не отримає, та ще й цю інтернатівку в будинок притягли. Він ткнувся носом у подушку і заридав, як маленьке кошеня, яке загубило свою родину.
«Раз так! Значить, він перестане їсти та розмовляти з ними не буде! Об’явить їм бойкот! Нехай самі няньчиться зі своєю дитиною», — вирішив він для себе. Сестрою її точно ніколи не назве, краще з дому втече, якщо їм рідний син не потрібен.
«Новоспечена» сестра ніби почувши його слова довго плакала і не давала йому спати.
Нарешті виснажений подіями, занурений у свої думки, він заснув. Зранку про бойкот і про «сестру» Валера вже майже забув. Мовчки з’їв свою вівсянку й пішов у школу.
Першим уроком була математика, там Валера сидів тихо і мовчки слухав вчителя – Майю Олександрівну, яка була їх класним керівником і вела майже усі предмети, окрім англійської та фізкультури.
Отримувати ще одну двійку не хотілося, а Майя Олександрівна, слава богу, не звертала на нього уваги. Після математики була фізкультура. Під час зарядки Петро Гуськов увесь час намагався наступити Валері на ногу, а Сімакова Юлька, обертаючись до нього, кривлялася.
Валера ледве витримав до кінця уроку. У роздягальні він схопив Петра за светр і прошипів: — Якщо ще раз спробуєш на ноги наступити — приб’ю! Переляканий Гуськов забрав свою форму і вискочив із роздягальні.
Валері постійно здавалося, що однокласники вже знають, що вдома у нього живе «інтернатівка». Всі перешіптувалися і тицяли пальцем. Навіть Гуськов, забувши про випадок у роздягальні, сміявся з нього.
— Ну чого ржете, як коні? — шикнув Валера.
— Ти б спочатку светр переодягнув, а потім на всіх шикав, — засміялася Нюта. Валері раптом стало так соромно, що він ледь під землю не провалився. Одразу ж відпросився у Майї Олександрівни в туалет і миттю переодягнув ненависний светр — ось виявляється, над чим усі сміялися.
Після уроків Валера ще трохи побродив шкільним стадіоном, потім зайшов у магазин і купив собі булочку з маком. Уже минула година, а додому він не поспішав. Уроки він усі зробив на групі подовженого дня, а з цією «сестрою» батькам допомагати не мав наміру!
Байдуже, що Діда Мороза не існує і ніхто не подарує йому новий телефон — нічого, якось зі старим житиме. Жив же він з ним якось до цього дня. Обережно відчинив двері, бажаючи тихенько прошмигнути до своєї кімнати, але на порозі стояла мама.
— Відпочив? — запитала вона. — Сьогодні Майя Олександрівна дзвонила, цікавилася, що з тобою відбувається?
— А що зі мною відбувається? У мене все добре, у мене «диво» трапилося, «сестра» під Новий рік з'явилася! З неба впала!
— Валеро, послухай мене уважно, ми з татом знаємо, що дорослий тобі важко, але треба трошки почекати, все налагодиться!
— Та нічого вже не налагодиться, махнув рукою Валера і пішов до себе в кімнату.
— Уроки хоч зробив? — кинула услід мама.
— Так, у групі подовженого дня! Хіба тобі цікаво? У тебе тепер зовсім інші турботи…
— Майя Олександрівна запропонувала нам відвести тебе до психолога.
- Зі мною все добре, у мене батьки вирішили ні з того ні з сього собі «дочку» завести! А мені така «сестра» ні до чого! Мені й самому добре! Ні до якого психолога я не піду, я краще у бабусі поживу, поки ви тут зі своєю «донечкою» будете возитися.
Валера змінив підручники в рюкзаку, взяв піжаму та чисті труси, зарядку для телефону й попрямував до виходу.
— Валеро, зачекай! — крикнула мама. — Я тебе не відпускаю до бабусі! Чуєш мене? — Мам, я вже дорослий, а тобі є ким командувати! Нова дитина! Ах, та нею ж не покомандуєш! Вона ж маленька!
— Роздягайся, я що тобі сказала! Ось тільки-но прийде батько!
Тут почувся «сестрин плач», мати пішла у спальню, а Валера тихо вийшов із квартири, зачинив двері попрямував до бабусі, у сусідній під’їзд.
— Що сталося? — здивовано спитала бабуся, побачивши його.
— Я більше додому не повернуся, житиму у тебе! — різко відповів Валера. — Що? А мама знає про це?
—Знає, але їй важливіше «інтернатівка».
— Та ти просто сердишся! Вони ж…
— Та "вони"… Просто забули, що у них є син, який має право знати про це «диво».
— Боялися.
— Значить і ти знала!
— Усіх попередили, окрім мене.
Валера вискочив із бабусиної квартири, швидше, аніж вона встигла щось сказати у своє виправдання.
— Всі зрадники, всі… — бурмотів хлопець собі під ніс і сльози самі лилися з очей.
Він сидів на лавці в чужому дворі, підтискаючи ноги під себе, міцно тримаючи рюкзак і тихо плакав.
Стемніло, але додому Валера не поспішав. Тим паче, що зовсім не знав, де знаходиться. Від переляку, що його наздоженуть, він довго біг. Потім сів на якийсь автобус і вийшов на кінцевій.
Тут було багато покинутих будинків, біля одного з них він і примостився.
— Чого ревеш? — запитав хтось.
— А вам яка справа?
— Не викай мені? Я ж тобі не старий дід!
Валера підвів очі щоб побачить того, хто до нього звертався, і побачив хлопчика, його ровесника, тільки страшенно брудного.
— Чого морщишся? — запитав той, потираючи очі руками.
— Чого чогокаєш? Ти що, тут живеш?
— Он у тому будинку? — показав брудний хлопець на напівзруйновану багатоповерхівку.
— Там що, жити можна? — здивувався Валера.
— Ще і як! — весело махнув рукою хлопчик. — Тебе як звуть?
— Валера. А тебе?
— Сергій.
— А твої батьки живі? — спитав Валера. Бо хіба батьки дозволили б дитині жити в такому місці?
—Живі. Що з ними станеться? Нажерлися горілки та сплять, а ми з Маруською голодні… У тебе гроші є?
— Небагато.
—Шкода, доведеться знову жебракувати.
— Ну, на пару хот-догів вистачить. І на цукерки ще залишиться.
—Ні, купимо краще гречки та молока… Маруська маленька, їй бургерів не можна, а на цукерки в неї алергія.
— А хто така ця Маруська? — запитав Валера.
— Хто? Хто? Сестра моя!
Він здивовано глянув на Сергія, як той піклується про сестру. Звісно, вона ж, мабуть, рідна, а не «інтернатівка». І повідомили йому про неї відразу, а не коли додому її притягли.
— Рідна?
— Названа. Вітчим, коли до нас переїхав, її з собою привів. У мене є рідний брат, дорослий. Він би радий нас із Маруською забрати, та мати не віддає.
— А чого ж ти про неї так дбаєш? Вона ж тобі не рідна! — здивувався Валера.
— Про кого? Про Маруську? Так їй лише п’ять, а вже майже сирота: батько п’є, все одно, що його немає, а мати померла. Хто ж про неї піклуватиметься, як не я!
— А де твій батько?
— А хто його знає… Може, теж черв’яки його з’їли, а може, блукає світом. Ти чого такий цікавий? В школу, мабуть, ходиш, батьки тобі все купують! А ти прийшов сюди, розпитуєш!
— Я з дому втік!
— Навіщо?
— Щоб із сестрою не няньчитися!
— Дурень чи що?
— Вона мені не рідна!
— Ну і що з того?
— А то! Вони в мене не питали, хочу я її чи ні!
— Дорослі ні в кого не питають. Її теж не питали. Вона маленька?
— Зовсім…
— Отож, бо й воно! Балакати не вміє й відповісти тобі не може. Думаєш, їй в радість до чужих людей іти? Та тільки її ніхто не питав! А тут ще ти. Кожній дитині потрібна родина, добра чи погана. Ходімо, бо магазин закриється, а до супермаркету пів кварталу йти. Маруську треба вкладати спати, вона без мене не спить, боїться.
— І цей виховує! Та хто ти такий! Маруська, Маруська, задовбав своєю Маруською, — обурився Валера, ледве поспішаючи за Сергієм.
Магазин, куди привів його «новий друг», був одним із тих маленьких крамниць, у яких є все потроху: від прищіпок до ананасів. Біля прилавка стояла товста тітка у сірій вузькій сукні, що обтягувала її, наче чохол для танка.
Валера часто чув цей вираз від тітки Люсі, коли няньчив її внучку. І іноді навіть намагався уявити цю картину: продавчиня бере старий, весь у землі чохол від танка і надягає його на себе.
Він колись розповів про це своєму другові Толику, і вони довго хихотіли, уявляючи цю картину. Як погано, що його друг переїхав до іншого міста — більше нема кому пожалітися і з ким посміятися.
— Доброго дня, тітко Люсю! У вас є щось смачненьке поїсти? — засміявся Сергій.
— Знову пляшки здав?
— Ні, друг мій Валерка пригощає. — А у Валерки звідки гроші? Мабуть, з дому поцупив.
— І нічого я не цупив, а… збирав! А Сергій мені взагалі не друг, я з ним тільки щой…
Але договорити Валері не дали: Сергій різко схопив його за руку й відтягнув убік.
— Ти що мелеш? Тітка Люся, хоч і своя, а злодіїв боїться.
—Викличе поліцію — і все, — зашепотів Сергій.
— Ну й що?
— Що-що? Кіно не дивишся в телефоні своєму?
— А в тебе в самого телефон є? — Ні… От куплять тобі новий, а старий нам подаруєш. Ми з Маруською тоді мультики дивитимемося.
— Так у вас що, навіть телевізора немає?
— Був… Поки мати з батьком на горілку не виміняли. Тепер нема…Гаразд, ходімо, заговорилися ми. Маруська там одна, а їй спати треба. А мені ще робити уроки, завтра контрольна. Коротше, бери гречку та молоко.
— Ти що, їсти вмієш готувати?
— Доводиться. Мати тільки коли твереза щось готує. На неї тоді находить почуття провини й відповідальності: прибирає, готує, пере.
— Пральну машину ще не виміняли?
— Слухай сюди, «друг», — раптом розлютився Сергій, — якщо хочеш допомогти, купуй, що треба, а не хочеш — провалюй звідси.
— Ну й гаразд! – Валера купив потрібні продукти та вибіг із магазину. – Дуже треба, щоб кожен його життю вчив! У самого навіть телевізора немає! «Марусьці спати треба»… Та кому потрібна ця твоя Маруська Валера сів на лавку.
— Ти хто? — підійшли двоє брудних пацанів, як і Сергій.
— Валера. І що?
— А то, що раніше тебе тут не бачили. Телефон маєш?
— Е, не чіпайте, він зі мною! — підбіг Сергій.
— О, нянька прийшла? Тобі однієї мало?
— Віталь, не чіпай! — буркнув Сергій.
— Він що, тобі грошей винен? Так би й сказав?
— Вважай, що так…
— Гаразд, Довгий, йдемо, — сказав Віталь, звертаючись до худого хлопця. — Пощастило тобі, пацан, — буркнув він Валері.
— Тобі що, набридло жити? Куди тебе понесло, уразливий ти наш? — заволав Сергій. — Будеш тут ночами валандатися — відлупцюють так, що кісток потім не збереш. Відберуть усе і поминай, як звали... Пішли до мене додому, нагодую кашею, будеш у моїй кімнаті ночувати. Маруська спатиме по центру, а ми — по краях. Завтра, після школи, відведу тебе додому. Ох, біда, біда! Обережно на сходах! В під’їзді темно!
Вони зайшли в темний під’їзд і піднялися сходами на третій поверх. Сергій звернув направо і навпомацки відчинив дуже скрипучі двері.
У темному коридорі квартири замиготіло світло свічки. Біля дверей, наче давно його чекаючи, сиділа маленька худенька дівчинка.
Валера ледь розгледів її — брудне коричневе платтячко, товсті в’язані шкарпетки із дірою на п’ятці. А її великі перелякані очі ледь світліли в тьмі, дивлячись на нього..
— Не лякайся, Маруська, — сказав Сергій. — Це мій друг Валера, він прийшов до нас із подарунками.
— Він не з поліції? — з острахом запитала Маруська.
— Ні! Він з дому втік!
— Навіщо він з дому втік? — здивовано спитала Маруська.
Бо він своєї маленької сестри боїться!
— І чого її боятися? Він же он який великий!
— Я й сам не знаю, Маруся…
— І нікого я не боюся! — крикнув Валера.
— Тихіше ти! Батьків розбудиш! — Тсс с! — приклала маленький палець до рота Маруська.
На щастя, п’яні батьки так міцно спали, що нічого не чули.
У кімнаті було чисто, пахло чистотою, на відміну від темного коридору, де все здавалося похмурим і забутим.
— Мати вчора прибиралася, — пояснив Сергій. — Тільки вода і газ у нас працюють. Світла вже давно немає. Завтра нагрію води й вимию Маруську.
Сергій приніс у кімнату дві тарілки гречки з молоком і поставив їх на дитячий гральний столик, потім приніс третю — для Валери. Поклав поруч ложки.
— Їсти будеш?
— Щось не хочеться… — відповів Валера, спостерігаючи з подивом, як брат і сестра жадно поїдають молочну гречану кашу, наче це найсмачніші цукерки чи шоколад.
Після того як Сергій відніс тарілки на кухню, він сказав:
— Ти спи так, у светрі й штанах. Так тепліше.
У кімнаті було дуже холодно. Хлопці спали по краях вузького ліжка, ледь не падаючи на підлогу.
Маруська — посередині, скрутившись клубочком, як маленьке кошеня.
В чужому домі Валері не спалося. Повний місяць освітлював старі шпалери.
Він боявся розбудити п’яних батьків Сергія й Мариськи, не знав, що робити, як себе поводити.
І згадував свій дім, свою маленьку кімнату з телевізором, батьків і навіть «сестру». Не така вже вона й страшна, щоб від неї тікати.
А новий телефон не такий уже й важливий. У Сергія та Маруськи навіть телевізора немає, не скаржаться. От би їм такий дім, як у Валери — вони б точно нікуди не втекли. Він і сам більше не хотів залишатися тут, у домі, де дорослі не люблять дітей, змушують канючити їжу у чужих людей.
«Безвідповідальні», — казала мама про таких людей. А тато називав їх несерйозними. Валера ледь дочекався ранку. Ліниве сонце заглядало у похмуру кімнату. Першою прокинулася Маруся. Потерла обличчя маленькими рученятами й спитала: — Ідеш додому?
— Іду… — якось невпевнено промовив Валера.
— А сестра? Її вже не боїшся?
— Я її й не боявся, Маруся.
— А чого ж тоді втік?
— Розсердився, що мене не попередили про її появу в домі.
— А… — сказала Маруся, підперши кулачками
