Друкарня від WE.UA

Дива іноді трапляються оповідання.

«Маленька брехня — це не брехня», — думав Валера. Бо іноді, особливо коли трапиться щось погане, краще вже трохи прибрехати, ніж казати болючу правду.

Ось, як сьогодні, наприклад. Вибіг Валера на вулицю під час перерви — і вся юрба за ним! І ну штовхатися! Він гепнувся! Проїхався по асфальту, аж іскри летять. Куртка — трісь! — і готово.

Хіба ж Валера винен? Звісно ж ні. Але мамі цього не поясниш.

Вона скаже, що треба було почекати, а не бігти, як на пожежу. А от якщо трішечки, ну зовсім небагато, збрехати. Сказати, наприклад, що курточку, порвав, бо випадково зачепився за гілку. А за “випадково” порвану куртку — не сваритимуть, хіба що в кут поставлять. Зате телефон не відберуть.

Та головне — брехати потрібно нечасто. Лише іноді. Якщо вже станеться щось зовсім жахливе: погана оцінка або, як тепер, історія з курткою. І все одно додому йти не хотілося. Незабаром Новий рік, а з такими проблемами батьки точно не подарують нового телефону.

Про те, що подарунки під ялинку кладуть батьки, а не Дід Мороз, Валера здогадувався давно. Він вже — у п’ятому класі навчається! А мама з татом досі розповідають йому казочки про Діда Мороза та Снігуроньку. Ну смішно ж!

Вітя Жо-Жо, блогер на ютубі, якось обмовився, що розповіді про Діда Мороза та Снігурку — вигадка для малят. Це що виходить — йому все дитинство брехали? І зараз теж?! Ось як дорослі вміють! Їм можна! Їх ніхто в кут не ставить, бо — дорослі!

Йому ж нічого не можна… Курточку порвеш — біда-біда. Блогерів на ютубі не дивись, бо там, мовляв, одні дурні відео викладають. А погану оцінку принесеш — будеш тиждень без телефону.

І як їм тепер вірити, якщо нікого не існує: Діда Мороза нема… Снігурки теж… Коротше, Новий рік — одна суцільна вигадка. Тільки подарунків усе одно хочеться. Навіть якщо свято фальшиве. У міфічного Діда Мороза їх просити легше, ніж у батьків. День народження у Валери влітку, і якщо на Новий рік телефон не подарують — доведеться на День народження випрошувати. А до літа ще так довго чекати!

Телефон у нього старенький. Не всі ігри тягне. Пам’ять повністю заповнена. До того ж — постійно глючить. Що вже казати, якщо він йому дістався «у спадок» — від дядька Васі.

Валера давно помітив: «у спадок» передають тільки всякий мотлох. Мамі, наприклад, «у спадок» перейшла бабусина пральна машина — то вона раз у раз ламається...

Тому, новий телефон зможуть купити тільки після того, як назбирають гроші на нову пральну машину. За підрахунками Валери — років через два. А Дідові Морозу на пральну машину гроші відкладати не треба! Отже, і на телефон у нього точно вистачить.

З такими думками Валера й не помітив, як піднявся на п'ятий поверх і увійшов до тамбура. Біля дверей квартири Валера трохи потупцював. Потім відчинив ключем, хутко роздягнувся, жбурнув черевики на полицю і влетів у кімнату з курткою під пахвою.

Куртку одразу ж сховав під матрац. Швидко сів за стіл — якщо батьки зайдуть, то він, ніби слухняний, робить уроки.

Та батькам до нього не було діла. Вони щось тихо обговорювали у вітальній напівпрочиненими дверима — й не почули, коли син увійшов.

Тоді він увімкнув телевізор і почав дивитися мультики — усі підряд, що йшли на мультяшному каналі. Але минула година, а мама з татом навіть не зазирнули до нього. Вилазити зі своєї затишної й безпечної кімнати Валері зовсім не хотілося, але шлунок підозріло забурчав, вимагаючи їжі. Хлопчик не витримав.

Будь-що буде! Не вмирати ж з голоду через якусь там прорвану куртку. Цікаво, батьки взагалі пам’ятають, що в них є син?

Він тихенько прокрався на кухню. Та проходячи повз вітальню - зупинився. На дивані сиділа мама — із заплаканими, але щасливими очима. Тримаючи в руках немовля в рожевих повзунках і кофточці, схвильовано шепотіла татові:

— Диво яке! Під Новий рік! Ну просто диво!

«Дитина? Звідки вона тут?!» — подумав Валера.

І всі інші думки одразу випарувалися з голови.

Тато гладив дитину по голівці й казав: — Яка красуня!

— Та що тут відбувається! — вигукнув Валера.

Батьки розгублено мовчали, як школярі, що забули вивчити урок. Почервоніли. Знітилися.

— Тепер ти матимеш сестричку! — сказала мама. — Дивись, яка вона гарненька!

— Хочеш потримати? — додав тато. — Справжнісінька. Та йди сюди швидше, — підганяв тато.

Валера підійшов ближче і зиркнув злісно на велике немовля в рожевому костюмі.

— Дівчисько і є дівчисько, — пробурмотів він. — Чого тут дивитися? Така велика! І як у животі тільки вмістилася?

При згадці про живіт мама раптом сумно похитала головою і сказала: — Про наше диво поки нікому не говори!

— А що такого?! Ви що, вкрали її? Треба було брати хлопчика! — обурився Валера.

— Ну що ти таке кажеш, синку! Ми на неї стільки чекали! У черзі стояли… Поки нам із дому малюка не повідомили.

— У черзі стояли... Ніби в магазині за сосисками! — хихикнув Валера.

Батьки не звернули уваги на синові жарти.

— Тепер у тебе з’явилася сестра. Будеш із нами піклуватися про неї? — спитала мама, витираючи очі від сліз радості.

— Та навіщо вона мені? В мене й так родичів вистачає! — пробубнів Валера.

— Ми давно хотіли ще одну дитину…

— Значить давно! Ви хотіли, а мені сказати забули! Так от знайте, мені «оця ваша сестра» ні до чого! Няньчитися з нею не збираюся! Ви хотіли – ви й порайтеся з нею самі.

Валера так розлютився, що вискочив із кімнати, навіть не роздивившись як слід цю так звану «сестру». Знайшли кого удочеряти, «інтернатівку»!

Як йому, так навіть рибок заводити не дозволили. А самі!

Він довго не міг сісти за уроки, а коли сів, то робив їх абияк, навіть не замислюючись над завданнями: зо два рази написав у зошиті не те число, потім зрозумів, що вирішує не те завдання і зі злості висмикнув листок із зошиту і переписав усе наново.

Нарешті закінчивши домашні завдання, склавши всі підручники в рюкзак, він завалився на диван і відвернувшись обличчям до стіни, вдав, що спить. Якщо батьки зайдуть – побачать сплячого й не стануть чіпати.

У двері хтось постукав, потім ще раз і в кімнату зайшли.

— Спить! – почувся татів шепіт.

— Прикидається! – сказала мама. Вона сина знала краще - що ж вдієш, якщо у них характери схожі, обидва вперті.

— А це що таке? - Валера відчув як мама витягнула куртку, кінчик якої зрадливо стирчав з-під матраца.

"Знайшли" - майнула в голові тривожна думка. «Ну тепер все, тепер не відвертишся". -

—Таааааак?.. — почувся мамин суворий голос.

— Облиш, —м'яко сказав тато, — йому й так сьогодні важко, треба до сестри звикнути.

—До сестри? —обурився Валера і розплющивши очі, різко сів на ліжку, - ніяка вона мені не сестра, ця «інтернатівка». Краще б мама, як інші, сама народила мені сестру чи брата, тоді б я її чи його любив!

Валера раптом зрозумів, що дуже розлютив батьків, мама засмутилася і мало не заплакала.

Тато стиснув кулаки й різко випалив: — Ах, значить отак! Тоді й про подарунки на Новий рік забудь. Ніяких чудес більше не буде! І мама з татом вийшли з кімнати, голосно грюкнувши дверима.

Валері раптом стало так прикро: подарунка під Новий рік не отримає, та ще й цю інтернатівку в будинок притягли. Він ткнувся носом у подушку і заридав, як маленьке кошеня, яке загубило свою родину.

«Раз так! Значить, він перестане їсти та розмовляти з ними не буде! Об’явить їм бойкот! Нехай самі няньчиться зі своєю дитиною», — вирішив він для себе. Сестрою її точно ніколи не назве, краще з дому втече, якщо їм рідний син не потрібен.

«Новоспечена» сестра ніби почувши його слова довго плакала і не давала йому спати.

Нарешті виснажений подіями, занурений у свої думки, він заснув. Зранку про бойкот і про «сестру» Валера вже майже забув. Мовчки з’їв свою вівсянку й пішов у школу.

Першим уроком була математика, там Валера сидів тихо і мовчки слухав вчителя – Майю Олександрівну, яка була їх класним керівником і вела майже усі предмети, окрім англійської та фізкультури.

Отримувати ще одну двійку не хотілося, а Майя Олександрівна, слава богу, не звертала на нього уваги. Після математики була фізкультура. Під час зарядки Петро Гуськов увесь час намагався наступити Валері на ногу, а Сімакова Юлька, обертаючись до нього, кривлялася.

Валера ледве витримав до кінця уроку. У роздягальні він схопив Петра за светр і прошипів: — Якщо ще раз спробуєш на ноги наступити — приб’ю! Переляканий Гуськов забрав свою форму і вискочив із роздягальні.

Валері постійно здавалося, що однокласники вже знають, що вдома у нього живе «інтернатівка». Всі перешіптувалися і тицяли пальцем. Навіть Гуськов, забувши про випадок у роздягальні, сміявся з нього.

— Ну чого ржете, як коні? — шикнув Валера.

— Ти б спочатку светр переодягнув, а потім на всіх шикав, — засміялася Нюта. Валері раптом стало так соромно, що він ледь під землю не провалився. Одразу ж відпросився у Майї Олександрівни в туалет і миттю переодягнув ненависний светр — ось виявляється, над чим усі сміялися.

Після уроків Валера ще трохи побродив шкільним стадіоном, потім зайшов у магазин і купив собі булочку з маком. Уже минула година, а додому він не поспішав. Уроки він усі зробив на групі подовженого дня, а з цією «сестрою» батькам допомагати не мав наміру!

Байдуже, що Діда Мороза не існує і ніхто не подарує йому новий телефон — нічого, якось зі старим житиме. Жив же він з ним якось до цього дня. Обережно відчинив двері, бажаючи тихенько прошмигнути до своєї кімнати, але на порозі стояла мама.

— Відпочив? — запитала вона. — Сьогодні Майя Олександрівна дзвонила, цікавилася, що з тобою відбувається?

— А що зі мною відбувається? У мене все добре, у мене «диво» трапилося, «сестра» під Новий рік з'явилася! З неба впала!

— Валеро, послухай мене уважно, ми з татом знаємо, що дорослий тобі важко, але треба трошки почекати, все налагодиться!

— Та нічого вже не налагодиться, махнув рукою Валера і пішов до себе в кімнату.

— Уроки хоч зробив? — кинула услід мама.

— Так, у групі подовженого дня! Хіба тобі цікаво? У тебе тепер зовсім інші турботи…

— Майя Олександрівна запропонувала нам відвести тебе до психолога.

- Зі мною все добре, у мене батьки вирішили ні з того ні з сього собі «дочку» завести! А мені така «сестра» ні до чого! Мені й самому добре! Ні до якого психолога я не піду, я краще у бабусі поживу, поки ви тут зі своєю «донечкою» будете возитися.

Валера змінив підручники в рюкзаку, взяв піжаму та чисті труси, зарядку для телефону й попрямував до виходу.

— Валеро, зачекай! — крикнула мама. — Я тебе не відпускаю до бабусі! Чуєш мене? — Мам, я вже дорослий, а тобі є ким командувати! Нова дитина! Ах, та нею ж не покомандуєш! Вона ж маленька!

— Роздягайся, я що тобі сказала! Ось тільки-но прийде батько!

Тут почувся «сестрин плач», мати пішла у спальню, а Валера тихо вийшов із квартири, зачинив двері попрямував до бабусі, у сусідній під’їзд.

— Що сталося? — здивовано спитала бабуся, побачивши його.

— Я більше додому не повернуся, житиму у тебе! — різко відповів Валера. — Що? А мама знає про це?

—Знає, але їй важливіше «інтернатівка».

— Та ти просто сердишся! Вони ж…

— Та "вони"… Просто забули, що у них є син, який має право знати про це «диво».

— Боялися.

— Значить і ти знала!

— Усіх попередили, окрім мене.

Валера вискочив із бабусиної квартири, швидше, аніж вона встигла щось сказати у своє виправдання.

— Всі зрадники, всі… — бурмотів хлопець собі під ніс і сльози самі лилися з очей.

Він сидів на лавці в чужому дворі, підтискаючи ноги під себе, міцно тримаючи рюкзак і тихо плакав.

Стемніло, але додому Валера не поспішав. Тим паче, що зовсім не знав, де знаходиться. Від переляку, що його наздоженуть, він довго біг. Потім сів на якийсь автобус і вийшов на кінцевій.

Тут було багато покинутих будинків, біля одного з них він і примостився.

— Чого ревеш? — запитав хтось.

— А вам яка справа?

— Не викай мені? Я ж тобі не старий дід!

Валера підвів очі щоб побачить того, хто до нього звертався, і побачив хлопчика, його ровесника, тільки страшенно брудного.

— Чого морщишся? — запитав той, потираючи очі руками.

— Чого чогокаєш? Ти що, тут живеш?

— Он у тому будинку? — показав брудний хлопець на напівзруйновану багатоповерхівку.

— Там що, жити можна? — здивувався Валера.

— Ще і як! — весело махнув рукою хлопчик. — Тебе як звуть?

— Валера. А тебе?

— Сергій.

— А твої батьки живі? — спитав Валера. Бо хіба батьки дозволили б дитині жити в такому місці?

—Живі. Що з ними станеться? Нажерлися горілки та сплять, а ми з Маруською голодні… У тебе гроші є?

— Небагато.

—Шкода, доведеться знову жебракувати.

— Ну, на пару хот-догів вистачить. І на цукерки ще залишиться.

—Ні, купимо краще гречки та молока… Маруська маленька, їй бургерів не можна, а на цукерки в неї алергія.

— А хто така ця Маруська? — запитав Валера.

— Хто? Хто? Сестра моя!

Він здивовано глянув на Сергія, як той піклується про сестру. Звісно, вона ж, мабуть, рідна, а не «інтернатівка». І повідомили йому про неї відразу, а не коли додому її притягли.

— Рідна?

— Названа. Вітчим, коли до нас переїхав, її з собою привів. У мене є рідний брат, дорослий. Він би радий нас із Маруською забрати, та мати не віддає.

— А чого ж ти про неї так дбаєш? Вона ж тобі не рідна! — здивувався Валера.

— Про кого? Про Маруську? Так їй лише п’ять, а вже майже сирота: батько п’є, все одно, що його немає, а мати померла. Хто ж про неї піклуватиметься, як не я!

— А де твій батько?

— А хто його знає… Може, теж черв’яки його з’їли, а може, блукає світом. Ти чого такий цікавий? В школу, мабуть, ходиш, батьки тобі все купують! А ти прийшов сюди, розпитуєш!

— Я з дому втік!

— Навіщо?

— Щоб із сестрою не няньчитися!

— Дурень чи що?

— Вона мені не рідна!

— Ну і що з того?

— А то! Вони в мене не питали, хочу я її чи ні!

— Дорослі ні в кого не питають. Її теж не питали. Вона маленька?

— Зовсім…

— Отож, бо й воно! Балакати не вміє й відповісти тобі не може. Думаєш, їй в радість до чужих людей іти? Та тільки її ніхто не питав! А тут ще ти. Кожній дитині потрібна родина, добра чи погана. Ходімо, бо магазин закриється, а до супермаркету пів кварталу йти. Маруську треба вкладати спати, вона без мене не спить, боїться.

— І цей виховує! Та хто ти такий! Маруська, Маруська, задовбав своєю Маруською, — обурився Валера, ледве поспішаючи за Сергієм.

Магазин, куди привів його «новий друг», був одним із тих маленьких крамниць, у яких є все потроху: від прищіпок до ананасів. Біля прилавка стояла товста тітка у сірій вузькій сукні, що обтягувала її, наче чохол для танка.

Валера часто чув цей вираз від тітки Люсі, коли няньчив її внучку. І іноді навіть намагався уявити цю картину: продавчиня бере старий, весь у землі чохол від танка і надягає його на себе.

Він колись розповів про це своєму другові Толику, і вони довго хихотіли, уявляючи цю картину. Як погано, що його друг переїхав до іншого міста — більше нема кому пожалітися і з ким посміятися.

— Доброго дня, тітко Люсю! У вас є щось смачненьке поїсти? — засміявся Сергій.

— Знову пляшки здав?

— Ні, друг мій Валерка пригощає. — А у Валерки звідки гроші? Мабуть, з дому поцупив.

— І нічого я не цупив, а… збирав! А Сергій мені взагалі не друг, я з ним тільки щой…

Але договорити Валері не дали: Сергій різко схопив його за руку й відтягнув убік.

— Ти що мелеш? Тітка Люся, хоч і своя, а злодіїв боїться.

—Викличе поліцію — і все, — зашепотів Сергій.

— Ну й що?

— Що-що? Кіно не дивишся в телефоні своєму?

— А в тебе в самого телефон є? — Ні… От куплять тобі новий, а старий нам подаруєш. Ми з Маруською тоді мультики дивитимемося.

— Так у вас що, навіть телевізора немає?

— Був… Поки мати з батьком на горілку не виміняли. Тепер нема…Гаразд, ходімо, заговорилися ми. Маруська там одна, а їй спати треба. А мені ще робити уроки, завтра контрольна. Коротше, бери гречку та молоко.

— Ти що, їсти вмієш готувати?

— Доводиться. Мати тільки коли твереза щось готує. На неї тоді находить почуття провини й відповідальності: прибирає, готує, пере.

— Пральну машину ще не виміняли?

— Слухай сюди, «друг», — раптом розлютився Сергій, — якщо хочеш допомогти, купуй, що треба, а не хочеш — провалюй звідси.

— Ну й гаразд! – Валера купив потрібні продукти та вибіг із магазину. – Дуже треба, щоб кожен його життю вчив! У самого навіть телевізора немає! «Марусьці спати треба»… Та кому потрібна ця твоя Маруська Валера сів на лавку.

— Ти хто? — підійшли двоє брудних пацанів, як і Сергій.

— Валера. І що?

— А то, що раніше тебе тут не бачили. Телефон маєш?

— Е, не чіпайте, він зі мною! — підбіг Сергій.

— О, нянька прийшла? Тобі однієї мало?

— Віталь, не чіпай! — буркнув Сергій.

— Він що, тобі грошей винен? Так би й сказав?

— Вважай, що так…

— Гаразд, Довгий, йдемо, — сказав Віталь, звертаючись до худого хлопця. — Пощастило тобі, пацан, — буркнув він Валері.

— Тобі що, набридло жити? Куди тебе понесло, уразливий ти наш? — заволав Сергій. — Будеш тут ночами валандатися — відлупцюють так, що кісток потім не збереш. Відберуть усе і поминай, як звали... Пішли до мене додому, нагодую кашею, будеш у моїй кімнаті ночувати. Маруська спатиме по центру, а ми — по краях. Завтра, після школи, відведу тебе додому. Ох, біда, біда! Обережно на сходах! В під’їзді темно!

Вони зайшли в темний під’їзд і піднялися сходами на третій поверх. Сергій звернув направо і навпомацки відчинив дуже скрипучі двері.

У темному коридорі квартири замиготіло світло свічки. Біля дверей, наче давно його чекаючи, сиділа маленька худенька дівчинка.

Валера ледь розгледів її — брудне коричневе платтячко, товсті в’язані шкарпетки із дірою на п’ятці. А її великі перелякані очі ледь світліли в тьмі, дивлячись на нього..

— Не лякайся, Маруська, — сказав Сергій. — Це мій друг Валера, він прийшов до нас із подарунками.

— Він не з поліції? — з острахом запитала Маруська.

— Ні! Він з дому втік!

— Навіщо він з дому втік? — здивовано спитала Маруська.

Бо він своєї маленької сестри боїться!

— І чого її боятися? Він же он який великий!

— Я й сам не знаю, Маруся…

— І нікого я не боюся! — крикнув Валера.

— Тихіше ти! Батьків розбудиш! — Тсс с! — приклала маленький палець до рота Маруська.

На щастя, п’яні батьки так міцно спали, що нічого не чули.

У кімнаті було чисто, пахло чистотою, на відміну від темного коридору, де все здавалося похмурим і забутим.

— Мати вчора прибиралася, — пояснив Сергій. — Тільки вода і газ у нас працюють. Світла вже давно немає. Завтра нагрію води й вимию Маруську.

Сергій приніс у кімнату дві тарілки гречки з молоком і поставив їх на дитячий гральний столик, потім приніс третю — для Валери. Поклав поруч ложки.

— Їсти будеш?

— Щось не хочеться… — відповів Валера, спостерігаючи з подивом, як брат і сестра жадно поїдають молочну гречану кашу, наче це найсмачніші цукерки чи шоколад.

Після того як Сергій відніс тарілки на кухню, він сказав:

— Ти спи так, у светрі й штанах. Так тепліше.

У кімнаті було дуже холодно. Хлопці спали по краях вузького ліжка, ледь не падаючи на підлогу.

Маруська — посередині, скрутившись клубочком, як маленьке кошеня.

В чужому домі Валері не спалося. Повний місяць освітлював старі шпалери.

Він боявся розбудити п’яних батьків Сергія й Мариськи, не знав, що робити, як себе поводити.

І згадував свій дім, свою маленьку кімнату з телевізором, батьків і навіть «сестру». Не така вже вона й страшна, щоб від неї тікати.

А новий телефон не такий уже й важливий. У Сергія та Маруськи навіть телевізора немає, не скаржаться. От би їм такий дім, як у Валери — вони б точно нікуди не втекли. Він і сам більше не хотів залишатися тут, у домі, де дорослі не люблять дітей, змушують канючити їжу у чужих людей.

«Безвідповідальні», — казала мама про таких людей. А тато називав їх несерйозними. Валера ледь дочекався ранку. Ліниве сонце заглядало у похмуру кімнату. Першою прокинулася Маруся. Потерла обличчя маленькими рученятами й спитала: — Ідеш додому?

— Іду… — якось невпевнено промовив Валера.

— А сестра? Її вже не боїшся?

— Я її й не боявся, Маруся.

— А чого ж тоді втік?

— Розсердився, що мене не попередили про її появу в домі.

— А… — сказала Маруся, підперши кулачками

Статті про вітчизняний бізнес та цікавих людей:

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
AnnaKris
AnnaKris@7ZkPcrn_kZLwBkk

7Довгочити
57Перегляди
2Підписники
На Друкарні з 6 червня

Більше від автора

  • Люськін диванчик

    Моя родина – як святковий сервіз, іноді забуваєш, що він в тебе є, але коли згадуєш і дістаєш на свята – не можеш  надивитися, бо такий він гарний.

    Теми цього довгочиту:

    Родина
  • Скажені. Шукачі правди. Розділ 4.

    І де знаходиться дім твоєї сестри? — Вже близько, он там, за рогом. Далі дівчина йшла мовчки, ступаючи обережно й насторожено оглядаючи все довкола. На мене ні разу не глянула. Невже я їй зовсім байдужий?

    Теми цього довгочиту:

    Фентезі
  • Скажені. Шукачі правди. Розділ 3

    Луму. Останніми днями я почувався спустошеним. Мій звір ніби втратив щось важливе — не міг заспокоїтися. Я теж. Сумував. За тією шаленою вовчицею. З гордовитим поглядом сірих очей, холодніших за лід. З непокірним, впертим норовом, який так і хочеться приборкати.

    Теми цього довгочиту:

    Темне Фентезі

Це також може зацікавити:

  • 16 українських народних казок для всієї родини

    Українські народні казки – це справжня скарбниця мудрості, фантазії та національної культури. Вони передаються з покоління в покоління, несучи в собі важливі життєві уроки, які залишаються актуальними і сьогодні.

    Теми цього довгочиту:

    Казка
  • Книга “Нова сім'я Сміливця”

    Кіт на прізвисько Сміливець ніжився на сонці, розтягнувшись на підвіконні так, ніби все життя прожив саме заради цього моменту. Підвіконня було старе, облуплене, але тепле. Крізь шибку проникали косі промені, і Сміливець муркотів від задоволення, повільно ворушачи хвостом.

    Теми цього довгочиту:

    Дитяча Література
  • Як не відбити у дитини любов до читання: поширені помилки батьків

    Незважаючи на велику кількість чудово ілюстрованих видань із захопливими сюжетами, більшість дітей віддає перевагу гаджетам, а не читанню. Нерідко ситуацію погіршують і самі батьки: активні спроби прищепити любов до книг призводять до формування стійкої асоціації з нудьгою, тиском або покаранням.

    Теми цього довгочиту:

    Дитяча Література

Коментарі (0)

Підтримайте автора першим.
Напишіть коментар!

Це також може зацікавити:

  • 16 українських народних казок для всієї родини

    Українські народні казки – це справжня скарбниця мудрості, фантазії та національної культури. Вони передаються з покоління в покоління, несучи в собі важливі життєві уроки, які залишаються актуальними і сьогодні.

    Теми цього довгочиту:

    Казка
  • Книга “Нова сім'я Сміливця”

    Кіт на прізвисько Сміливець ніжився на сонці, розтягнувшись на підвіконні так, ніби все життя прожив саме заради цього моменту. Підвіконня було старе, облуплене, але тепле. Крізь шибку проникали косі промені, і Сміливець муркотів від задоволення, повільно ворушачи хвостом.

    Теми цього довгочиту:

    Дитяча Література
  • Як не відбити у дитини любов до читання: поширені помилки батьків

    Незважаючи на велику кількість чудово ілюстрованих видань із захопливими сюжетами, більшість дітей віддає перевагу гаджетам, а не читанню. Нерідко ситуацію погіршують і самі батьки: активні спроби прищепити любов до книг призводять до формування стійкої асоціації з нудьгою, тиском або покаранням.

    Теми цього довгочиту:

    Дитяча Література