Луму
Чому вона знову тут? Її терпкий і солодкий запах бентежив мене. Боро була тут і я мав би радіти. Однак мій звір метушився від тривоги. Та що з нею, в біса, не так? Занадто спокійна. Покірна. Квола. Не відчувалося притаманного їй опору. Того самого, що мають перевертні завдяки своєму Вона виглядала похмуро, нібито вичавлена зсередини. Навіть не подивилася мені в очі — занадто слабка.
Це точно та дівчина, яку я жадав? Та нестерпна? Гордовита? Пихата? Про що вона думає? Так намагається мене уникати. Що, в біса, той виродок зробив з нею? Злість вирує хвилями в моєму серці, але я кажу не те, що хотів би.
— Ти ба, донька Карателя, знов порадувала нас своєю присутністю. Де ж твій батько? Чому не прийде, не захистить свою єдину донечку! — я намагався розізлити її, відчути спротив.
Та вона стояла мовчки. Лише один раз в її очах промайнула злість, коли я заговорив про батька.
— В мене немає батька і брата теж.
— Для чого ж ти тут? — спитав Вуму, який уважно стежив за нами двома, не втручаючись.
— Дізнатися правду. Мені сказали, що твій брат не вміє тримати язика за зубами. Це він розповів моєму батькові, що я була тут. І тепер я без звіра.
— Та що ти мелеш, навіжена? Я б ніколи не пішов до того покидька! Він ледве не зґвалтував нашу матір, а коли батько заступився за неї — убив його. Давно треба було знищити цю потвору. Але тоді не залишиться жодного білого Карателя на світі, — гаркнув я.
— Заспокойся, Луму. Вона тут ненадовго. Допоки Нієм не знайде собі нову іграшку. Уявляєш, він навіть зі старим Ра-бо побився через неї.
— Все було не так! Нієм просто хотів, щоб Ра-бо звів його зі своїм сином, який у розшуку. Та старий відмовився: сказав, що в нього більше немає сина.
— Ось як! — сказав Вуму, почухуючи лоба. — Тримайся від нього подалі, хоча ми кузени та я не хотів би бачити жодної знайомої дівчини у його лапах. Якщо він націлився на тебе, то так просто не облишить. Хіба що заведеш собі захисника, а ще ліпше — чоловіка.
— Я не планувала заводити чоловіка. Не зараз.
— Тоді ти дурна. Прийти у зграю Скажених – вже велика дурниця, а для тазалнасів – ще більша. Невже ти не розумієш цього, донечка Карателя? – загарчав Луму, сціпивши зуби. — Ніхто не питатиме твоєї згоди! Якщо хочеш вижити — виходь заміж! Це не питання вибору, це — необхідність.
— Якщо ти такий розумний, то скажи мені, хто захоче побратися зі мною? Я – тазалнаска, не маю ані зв’язків ані родини. Від мене ніякої користі. Хто стане моїм чоловіком? Може ти? — сказала Боро грубо.
— Чому б і ні! — я підійшов занадто близько, вп’явшись очима в її губи. — Це буде гарною помстою твоєму батькові, — прошепотів їй на вухо й лизнув у щоку.
Боро здригнулася й притихла.
— Раз усі згодні, завтра влаштуємо церемонію… у нас вдома, — усміхнувся Вуму.
— Ніякої церемонії, — вигукнули разом майбутні чоловік та дружина.
— А тепер, раз ми з усім розібралися, лягаймо спати, — потираючи очі, сказав брат.
Місячне сяйво пробивалося до мене в гості, заважаючи спати.
Занадто багато запитань роїлися у моїй готелові. Тягнуло розвіятися, опанувати себе. Розігнати сумніви. Побігати по нічному лісу. Розім’яти тіло й тоді легше заснути.
Й я побіг, вбираючи в себе нічні звуки лісу. Не встиг я відбігти від дому, як відчув його.
Мерзенний запах Нієма розтягнувся на кілометри.
Знову він. Куди б не пішов, цей вовчисько завжди переслідує мене. Дарма, що ми кузени — терпіти його не можу. Він наче скалка в боці — лише створює проблеми. Зовсім не схожий на своїх батьків: ні тієї шляхетної витонченості, ні гордовитої постави. Поводиться, як дикун, зневажаючи усіх.
— Чого тобі треба? – заричав я, наближаючись.
— Оооо! Так, це ж мій любий братику ...— єхидно засміявся Нієм. — Чув, те дівчисько, тепер у вас. Вона знатна хвойда! Вертить хвостом перед усіма... і перед тобою теж. Віддай мені цю непутящу. Я навчу її покори, а потім продам Карателю.
Моє серце заколотилося дужче від злості.
— Ах ти ж потвора! — кинувся я на нього, загарчавши. — Не смій так казати про мою майбутню жінку. Про мою Єдину.
Ми сплелися тілами й почали рвати одне одного. Я хотів добратися до пульсуючої жилки на його шиї. Ненависть і злість осліпили мене.
— Вона моя! — заричав я, вгризаючись йому в плече. — Закарбуй це собі на носі. Я не збираюсь. Ні з ким. Ділитися своєю Єдиною.
— Та чого ти? Хіба ми не зможемо все вирішити? Ми ж завжди ділилися всім, що маємо. Невже забув? Це дівчисько не зможе нас розсварити.
— Мені зараз не до тебе, Нієме. Але добряче запам’ятай: якщо хоча б раз твій хвіст майне у її бік — не пробачу.
— Та немає проблем. Я вже зрозумів, що ця дівчина твоя. Ходімо краще пробіжимося. В такий час гріх не підкоритися чарам місяця. Хоча ми з тобою ще ті грішники! Місячне сяйво нагадує мені про Аурелію. Така дурна дівчина! Мала стати моєю Єдиною, а вибрала тебе. Але ж це нічого – ми ж брати. Я ж недарма поступився тобі? Еге ж?
Його слова вибили ґрунт з-під ніг. Я завмер, захлинаючись від болісних спогадів. Аурелія — гріховне минуле, яке тягнулося за мною крізь роки й раз по раз нагадувало про мій найгірший вчинок у житті…. Байдужість.
Це було не взаємне кохання. Вона кохала, я — ні. Вовчі Боги вчинили з нею несправедливо. Бути Єдиною Нієма, який не пропускає жодної вовчиці, усе одно, що стати його черговою іграшкою.
Мені потрібно було захистити її, хоча б удати, що не байдуже. Та я був занадто молодий, тільки-но втратив батьків й не хотів сваритися з Ніємом.
Хай би місяць упав із неба, аніж я міг би повірити, що він так вчинить зі своєю Єдиною. Звісно, вона могла б підкоритися йому. Хоча б перед зграєю. Та Аурелія ніби з глузду з'їхала: не погодилася стати з Ніємом до пари. Він жорстоко їй помстився: зґвалтував, понівечив обличчя. Залишив своїм друзям на втіху.
Це — моя провина. Якби я став на її бік — цього б точно не сталося.
Ніхто не знав, куди вона поділася потім. Просто зникла. Ніби розчинилася у повітрі. Чи віддала своє життя на поталу Вовчому Богові.
— Так що, поділишся Єдиною? — загримів Нієм.
— Навіть не думай, — гаркнув я у відповідь й пішов.
