«Та пішла ти…» – подумав він, ховаючись за дверима вузької комірчини з маленьким, запорошеним вікном. Тут зберігалися дрібниці, потрібні для щоденного життя – від старої швабри до потертого казанка.
«Ще крихітку терпіння... Й гроші будуть моїми... Головне, на ці пару днів сховатися так, щоб машина до мене не дісталася!” – заспокоював сам себе Толя.
Скільки там залишилося? Тиждень? Подумаєш, витримати тиждень із балакучою машиною!
Він із дружиною Ольгуською вже двадцять років живе — і нічого, витримав. А його дружина, між іншим, мовчить лише в двох випадках — коли їсть або спить. Та нехай ліпше говорить.
Один-єдиний раз вона вже замовкла на півтори години — намагалася розв’язати проблему з мультиваркою.
І ось результат. Тепер він тут.
Клята мультиварка! Не зламайся вона – сидів би з Ванькою на рибалці. Подумав про рибалку — одразу уявились карасики: прямо зі сковорідки, з хрусткою скоринкою…
—М-м-м! — Толя мимоволі зітхнув, пригадуючи той день, коли все це сталося.
Приходить він з роботи, а тут таке …
Дружина сидить перед телевізором – і мовчить.
— Ольгускін, я вдома,- каже, - є в нас щось поїсти? Голодний як вов...
Дружина не відповіє, лише обернулася, зиркнула так, наче хотіла придушити поглядом.
— Що вже знов сталося? – злякано пробурмотів він.
— Нічого..
— Як це «нічого»? – спитав, уважно придивляючись до жінки, — знов прищ вискочив?
— Та який прищ, Толя!
— А що тоді? Ті самі…жіночі дні.
— Ти взагалі маєш уявлення про жіночі проблеми! В нас мультиварка не працює! А в тебе прищі!
— Де? – підскочив Толя до дзеркала роздивляючись своє обличчя.
— На думці, Толя, на думці.
— Василю носила?
— Носила! Вже ж без твоєї поради не понесла б!
— Що каже?
— А... - Ольгуська в розпачі махнула рукою – каже: «Викинути на смітник і забути про комфортне життя».
— Візьмемо кредит й купимо нову! – буркнув Толя, вмощуючись біля дружини на дивані й почухуючи свій живіт.
— Та який кредит? Чим віддавати будеш, — зітхнула вона.
— Ми ж обидва працюємо, що не зможемо за кредит заплатить.
— Ні, Толя, це взагалі не вихід, у нас й так тих кредитів… - сказала Ольгуська й замовкла.
Толя теж замовк, не знаючи, що сказати.
Без жіночого гучного голосу, хата наче спорожніла. Телевізор показував лише рекламу, а телефон тихо попискував нагадуючи про те, що його вже давно треба підзарядити.
Діти, як ті миші, лякаючись материного суворого погляду розбіглися по кімнатах.
Пройшло пів години – Ольгуська мовчить, пройшла година – мовчить.
Через півтори години Толя не витримав – бачити дружину у такому стані – сумно, все одно що, піти на рибалку й забути наживку. Її погляд сповнений вагань, напружена рівна спина, руки, що час від часу розстібають сережку на правому вусі. Видно було, Ольгуська розмірковує про щось, сумніваючись, казати чоловікові чи ні.
— Та кажи вже, що там придумала, - не витримав він.
Вона полегшено зітхнула й почала...здалеку.
— Я тут нещодавно рекламу бачила.
— Кажи далі — чого мовчиш, - напружився він, якщо вже «бити обухом по голові», то ліпше одразу, а ніж потроху...
— Тут ось яка справа, — вже впевненіше почала Ольгуська, — в нас є шанс заробити сто тисяч лише за тиждень.
— Ти так говориш, ніби лотерею рекламуєш….Хіба так буває? Сто тисяч лише за тиждень.
—Буває... Нещодавно чула по телевізору, що для експериментального проекту набирають чоловіків. Потрібно тиждень прожити з робомашиною та налагодити комунікаційний контакт. Приз - Сто тисяч гривень. Уявляєш? Можна одразу мультиварку й нову пральну машину купить, ще й на ремонт залишиться, - захоплено вигукнула Ольгуськи.
— Щось тут не так! А що потрібно робити? Ти знаєш?
—Ні.
—Тобто ти хочеш відправити власного чоловіка до «іншої жінки» заради грошей. Не чекав від тебе такої зради!
Жінка уважно оглянула Толю й резюмовала. — Згодиться!
— Для чого згодиться? Я ж тобі не річ якась, щоб усім підходила.
— Ти себе давно в дзеркалі бачив? Та на тебе й залізна жінка не гляне! Товстий, лисий, із животом, як кулька, ще й ноги криві!
— Навіщо ж ти тоді за мене заміж виходила, якщо я такий потворний?
— Хтозна, - посміхнулася Ольгуська, — закохалася, мабуть!
— Отож-бо й воно! Дарма ти недооцінюєш мою харизму, - Толя випнув груди, намагаючись втягнути живіт.
— Ой, лишенько! – зареготала Ольгуська, — навіть не знала, що ти в мене такий… безмежно «харизматичний».
Наступного дня вони пішли записуватися на експеримент.
Охочих отримати гроші задарма набігло стільки, що Толя у черзі на експеримент виявився аж п’ять тисяч двісті третім.
— Куди ти мене привела? Це точно експеримент? Чи «Шоу талантів», – бідкався Толя, роздивляючись учасників.
А їх тут, яких тільки не було: і високі й малі, худі, товсті. І навіть, такі як він, через погану вдачу. Тих видно було одразу, бо сюди вони прийшли не самі, а з жінками, як песики на поводку...
Зацокотівши підборами Ольгуська вирушила за кавою.
А Толя усівся в шкіряне крісло, з якого тільки-но встав хлопець з рожевим волоссям. Кондиціонер обдував та охолоджував його товсте тіло.
Прохолода, людський гомін, все це навіювало сон. Один-єдиний вихідний — а замість відпочинку, чекай у черзі.
— Номер п’ять тисяч двісті три? — почувся над вухом чоловічий голос.
— Я! – вигукнув Толя, якому дуже не хотілось виходити на сцену, не дочекавшись Ольгуськи. Від страху в нього підкошувалися коліна.
— Пройдіть зі мною, - промовив чоловік й Толя, мовчки рушив за ним.
За кулісами на них чекала ведуча – висока струнка блондинка в блискучому рожевому костюмі – брюки-кльош та коротенька майка- топік.
Її обличчя сяяло натягнутою посмішкою, а підведені чорними стрілками очі, пронизували його наскрізь.
— Як вас звати? — запитала ведуча, простягаючи йому другий мікрофон. Її голос лунав, як барабанний дріб у скронях.
— Толя Білокінь… двадцять дев’ятого червня тисяча дев’ятсот вісімдесятого року народження… зріст метр сімдесят сім… — видав він, наче на допиті, відчуваючи, як дрижить його голос.
— Дуже приємно, Анатолій, мене звати Лариса, з якою метою ви прийшли на експеримент.
— Ну, я… — промимрив Толя. Він розгублено озирнувся, наче шукаючи рятівний вихід. Та його не було…
— Вам, напевне, цікаво було дізнатися, як відбувається спілкування між людиною та роботом, — підказала ведуча.
— Так, — киванув Толя.
Раптом зі сцени почувся мелодійний чоловічий голос.
— Зустрічайте! Номер п’ять тисяч двісті три — Анатолій Білокінь!
— Тримайте табличку з номером перед собою, — сказала Лариса, простягаючи йому невеличку пластикову табличку.
Толя взяв її та міцно стиснув у руках.
З-за куліс вигулькнули оператори з камерами, які наставили об’єктиви, мов дуло автомата. Толя подумки молився, щоб Ольгуська таки встигла прийти у зал, підбадьорити його. Та де там! Вона зникла - розчинилася у галасливому місті.
— Толя, йдіть ближче до центру сцени, щоб глядачі могли вас бачити, — лагідно, але владно промовила Лариса, і він слухняно попрямував уперед, тримаючи табличку перед собою, наче щит.
Щойно він ступив у центр, підлога захиталася під ногами — і він провалився вниз, у темний коридор, де все навколо потонуло в мороці та невідомості.
Отямився — в якійсь кімнаті, де тьмяно горіло світло, а над ним схилилася руда жінка.
На вигляд їй було від двадцяти п’яти до сорока років: зморшки на лобі, біля очей та губ. Щось у її повільних рухах, правильній поставі, погляді, що лише ковзав по предметам, лякало Толю.
Інтуїція натякала – жінка „не справжня“.
— Анато-о-лію, цього тижня ми будем жити разом, — проспівала вона.
— Ви хто?.. — від невдалого падіння Толя спочатку не міг зрозуміти, де опинився.
— Я твоя жінка, - відповіла незнайомка посміхаючись.
Отакої! Оце я влип, перепаде мені ж від Ольгуська.
— Де я?
— Ріднесенький, ти вдома,- пролунало у відповідь.
От чим-чим, але домом це місце важко було назвати. Темне приміщення потонуло у слабкому світлі моніторів.
Повітря дзижчало від гулу серверів і вентиляторів. Галаслива комп’ютерна техніка працювала на повну, блимала лампочками, пікала, гуділи кулери, щось клацало у глибині кімнати.
Біля великого серверного блоку у комп’ютерному кріслі дрімала… жінка? Лялька? Ні, скоріше- мереживна павучиха, обплутана тисячами проводів.
— Експеримент розпочато. Досить з ним розмовляти! Спершу — нагодуй. А потім… — „павучиха“ посміхнулась з легкою іронією, — зроби своїм чоловіком.
— В мене вже є… є жінка, — вигукнув Толя.
— Тоді для чого ж ти прийшов сюди, Любчику.
За мультиваркою. За чим же ще?
— Комунікувати… — промимрив він, дивлячись у бік.
— Анато-о-лію, в мене для вас є українське традиційне блюдо — борщ зі сметанкою та вареники з картопелькою.
— Добре…
Залізяка вийшла за двері. І тут Толя зрозумів: якщо він не втече зараз же, ця «руда» замордує його до смерті.
Тихенько вислизнувши з кімнати, він шмигнув за ріг і стрибнув у перші-ліпші двері з написом: «Комірчина для господарських потреб».
— Анатолію, де ви сховалися? Я вам борщику приготувала, смачненького, із реберцями, сальця порізала… — знов почувся голос тієї ввічливої падлюки за дверима. І Толя позадкував якомога далі від дверей, у кут. «Унюхає» ... і йому кінець.
Почувся скрегіт залізних ніг, за ним — легкий стукіт у двері. Й переслідувачка рушила далі.
— Нарешті відчепилася. Залізна зараза. — пробурмотів Толя сідаючи на один із мішків з крупами.
Ну чого йому завжди попадає, як тій Сидоровій козі. Ні тобі життя спокійного, ні… За смерть поки що рано думати, якось викрутиться!
Згадалося усміхнене обличчя Ольгуськи, таке рідне: із ластовинням на носі й маленьким шрамом під бровою. Не можна розкисати, як сніг на сонці! Треба відшукати слабкі сторони робомашини — інакше не вижити.
Толя прочинив двері і подивився спочатку наліво, потім направо, рудої не було ніде видно.
Потрібно знову тікати. Ця руда не стане чекати кінця тижня — замордує його просто зараз. Закормить та залюбить до смерті.
Він непомітно, вислизнув у коридор й гайнув у протилежному напрямку, подалі від тих робо-жінок.
Але сьогодні, явно був не його день. Не встиг він, дійти до кінця коридору, як на зустріч йому винирнула та сама руда із возиком на якому стояла тарілка з борщем, тарілка з сальцем й часником.
Й Толя, чи скоріше, його шлунок, не витримав.
— Давай сюди, свій борщ, падлюко, - злобно блимнув він очима на руду « спокусницю».
— Може зайдемо у їдальню?
— В комірчину пішли, я там поїм.
Робомашиною слухняно покотила возик до комірчини. Толя усівся на мішок, підтягнув до себе візок й почав їсти. Уминав доти, поки на тарілці не залишилося лише два шматки сальця.
Руда ж обперлася об стіну й стояла мовчки. Чекала, доки він поїсть.
— Тепер можеш...як там його… « комунікувати», — сказав Толя почухуючи живіт.
Силіконова краса, затрепотіла віями, витягнула з грудей маленький ноутбук й почала питати, тим часом занотовуючи відповіді.
— Які страви ви любите, окрім сала та борщу?».
— Усі перелічувати? Чи можна лише улюблені.
— Можете улюблені.
— Шашличок зі свинини, олів'є, холодець, салат з крайових паличок, реберця запечені в медовому соусі, печену качку та кроля, жареного карпа. Ще?
— Думаю досить. « Про що ви мрієте?»
— Зараз чи взагалі?
— А це різні речі?
— Аякже. Зараз я мрію, додому поїхати, піти на рибалку. Пожарить шашличка.
— А взагалі?
— Взагалі я мрію про дім у лісі, біля річки, щоб можна було біля дому рибалити.
— А це хіба не одне й те саме.
— Ні.
— Чи розглядаєте ви вирогідність зміни партнера?
— Це ви про що таке говорите? Не розумію.
— Будете з дружиною розлучатися?
— Ні, не буду.
— Вирогідність зміни партнера —нуль відсотків.
— Чи отримували ви можливість спілкуватися з робомашиною?
— Так.
— Який вид техніки ви маєте на увазі?
— Кавоварка, мультиварка, хай їй грець, мікрохвильовка.
— Зрозуміло, наявний досвід користування побутовою технікою, досвід спілкування з гуманоїдним роботом відсутній.
— Чому виявили бажання брати участь у данному експеременті?
— Не хотів засмучувати дружину.
— Тип чоловіка, безхребетний підкаблучник.
— Ти кого безхребетним назвала, силіконова дурепа.
Руда ніби не помічала Толю, швидко друкуючи відповіді.
— Вірогідність розвитку характеру з рисами садизму, аб'юза, агресії – тридцять відсотків, мазохізму - сімдесят відсотків.
— Ти про що це говориш руда? Щось мені це не подобається? Я із-за вашого експерименту недільну рибалку пропустив. А ти мене садистом обізвала.
— Вірогідність розвитку характеру з рисами садизму, аб'юза, – зросла до п'ятдесят відсотків, мазохізму-п‘ятдесят відсотків.
— Ким працюєте? Чим хочете займатися? Як розвиваєте свої навики? Чи маєте хоббі?
— Працюю завгоспом. Хочу займатися рибалкою. Навики — вмію користуватися спінінгом. Хоббі – ловлю рибу. Щось у вас всі питання однакові!
Раптом в кімнаті роздався писк, потім почувся гучний голос дружини, - Толя, ну скільки можна спати.
Він розплющив очі. Їхня з Ольгуською спальня. А над ним нависає дружина. Невже все це був лише сон?
— Толя, ну ти чого так довго спиш? У нас сьогодні гості!
— Які ще гості?..
— Ти пам’ятаєш, отой експеримент з робототехнікою, що по телевізору показували? Так от — мені запропонували взяти участь! Там стільки нової техніки можна виграти!
— Не вздумай…
— Та що ти, в нас же мультиварка…
— Зламалась? Купи нову.
— І пральна машина…
— Барахлить? Візьмемо в кредит.
— А ремонт?..
— Зробимо самі. Я й брат.
Вона зітхнула, але все ж усміхнулася.
— І все ж, Толю… дозволь мені представити тобі свою нову помічницю. В рамках проекту «Ідеальна жінка-робот».
Він обережно розплющив повіки — і завмер.
Перед ним стояла новенька, ще запакована в коробку, помаранчева мультиварка.
