Я пишу оповідання різного жанру. Особливо обожнюю гумористичні оповідання, трохи абсурдні між реальністю та фантазію. Іноді пишу казки та підліткові оповідання. В цьому блозі загалом будуть мої оповідання та враження від сьогодення.
- Анатолію-ю-ю, виходьте-е-е, виходьте-е-е каж-у-у-у… Ана-то-лію-ю-ю, - проспівав мелодійний жіночий голос, проте Толя навіть не поворухнувся.
Невже вона знову тут? Ніби минуле привело її сюди. Тоді, коли вовчиця ще була жива. І все було інакше. От якби повернутися в той час... Відчути її живе шурхотіння в собі.
Моя родина – як святковий сервіз, іноді забуваєш, що він в тебе є, але коли згадуєш і дістаєш на свята – не можеш надивитися, бо такий він гарний.
І де знаходиться дім твоєї сестри? — Вже близько, он там, за рогом. Далі дівчина йшла мовчки, ступаючи обережно й насторожено оглядаючи все довкола. На мене ні разу не глянула. Невже я їй зовсім байдужий?
Луму. Останніми днями я почувався спустошеним. Мій звір ніби втратив щось важливе — не міг заспокоїтися. Я теж. Сумував. За тією шаленою вовчицею. З гордовитим поглядом сірих очей, холодніших за лід. З непокірним, впертим норовом, який так і хочеться приборкати.
Яскравий повний місяць світив у вікно, натякаючи на те, що нічка сьогодні буде та, що треба. Вамі-Боро вже відчувала, як її вовчиця вовтузиться і гарчить, проситься вирватися на волю. - Ще трохи, дівчинко, ще трохи та ти зможеш набігатися досхочу!
Де вона? Чому навпроти неї незнайомець? А на ній - сукня для мерців, яка стягує руки та ноги так міцно, що можуть залишитися шрами?
«Маленька брехня — це не брехня», — думав Валера. Бо іноді, особливо коли трапиться щось погане, краще вже трохи прибрехати, ніж казати болючу правду.
