Луму.
Останніми днями я почувався спустошеним. Мій звір ніби втратив щось важливе — не міг заспокоїтися. Я теж. Сумував.
За тією шаленою вовчицею.
З гордовитим поглядом сірих очей, холодніших за лід.
З непокірним, впертим норовом, який так і хочеться приборкати.
Справжня незалежна вовчиця.
Невже та навіжена — моя Єдина?
Коли Вуму повернувся додому, я дрімав. Він увірвався у двері й, посміхаючись, спитав:
— Прогулюєш роботу?
— Ні. Зустріч закінчилася. А на сьогодні в мене більше немає справ.
— Отже, байдикуєш.
— Дрімаю.
— А я до тебе з новинами, — сказав Вуму, вмощуючись у крісло. Від його тону мені стало моторошно.
— Пам’ятаєш ту навіжену вовчицю з бару?
— Яку? Блондинку чи брюнетку? — вдав я, що не розумію, про кого йдеться.
— Якщо забув — я тобі нагадаю. Білявка. Донька Карателя Вамі-Бона.
— А, тууу… Пам’ятаю. А що з нею? Переїла вовчої ягоди чи що?
Вуму вмить спохмурнів:
— Вона втратила вовчицю.
Мені стало по-справжньому лячно.
Як?
— Нібито хтось повідомив її батькові, що вона мала стосунки зі Скаженими. І він витягнув із неї вовчицю — на жертовищі.
Мене вивертало зсередини. Серце шалено калатало, в голові роїлися думки.
Та як він міг, сучий потрох! Як він посмів, оберемок заячого лайна, таке вчинити зі своєю донькою?! Хто доніс тому покидькові на дівчину? Суцільна брехня. Ні грама правди.
А тепер вона — тазалнас.
Звір у мені рвався назовні й жадав помсти. Я ледь стримався, щоб не кинутися в ліс і не вбити ту сволоту. Щоб заспокоїтися, стиснув кулаки так міцно, що на долонях лишилися сліди від нігтів.
Треба мислити тверезо. Моє безумство лише нашкодить зграї.
— Де вона тепер? Серед тазалнасів?
— Була з Лисом та його помічником. Їй тепер не місце серед перевертнів. Та й серед людей теж. Люди не люблять колишніх перевертнів — навіть після втрати в них залишаються звірині інстинкти.
— Їй треба допомогти.
— Не втручайся в це, Луму. Нам не потрібні зайві клопоти з тим недозвіром Вамі-Боном. У нас ще не все готово для помсти. Треба заручитися підтримкою Дикої зграї. Навіщо вона тобі?
— Не знаю. Але серце так і калатає від думки про неї…
— Невже вона твоя Єдина? Так закохався, що здоровий глузд утратив? Хочеш наразити нас на небезпеку? Ти ж пам’ятаєш, хто вона така? — усміхнувся Вуму.
— Й сам не розумію, що знайшов у тій нахабі…
— Але ж вона розкута. Таких ми з тобою, брате, любимо. Ще й навіжена! Самий смак!
— Облиш. Зараз не до жартів.
— Коли це мій старший братику став настільки серйозним?
— Сьогодні, після обіду.
— О, це вже по-нашому, по-скажено́му. Не хвилюйся — допоможемо твоїй Єдиній. Доки вона в Лиса, їй нічого не загрожує. Не образить же він свою племінницю!
— Хтозна, яка в них родина? Батько теж зазвичай не кривдить своїх дітей… Хіба що він їй не…
— Не батько?
— Колись ходили чутки. Ще наша тітка казала бабусі, що Каратель зробив брата й жінку тазалнасами за зраду… Тож, можливо, ця мала — не донька свого зловісного татка…
Місяць тому...
Повний місяць з’явився на небі й я завив вперше, чекаючи на брата. Але ніхто не з’явився .
Час тягнувся довго… Та брат все не йшов. Домовилися ж побігати у лісі. Куди він вже знов вляпався?
Я завив вдруге…
Якого біса він робить? Де його носить? Того “малого” бешкетника. Я посміхнувся.
Насправді, брат був менший за мене лише на пару хвилин.
Було досить нудно чекати на нього у лісі. На самоті. Він ще вдень побіг по своїх справах і обіцяв прийти на наше місце ввечері. Мені не подобалося, що ми віддаляємося один від одного.
І все це через Нієма, нашого кузена. Після того, як вони зблизилися, врівноважений та спокійний Вуму враз перетворився на навіженого. Носиться по лісу. А нещодавно й вожаком примудрився стати. Побився зі старим Ра-Бо й звісно виграв.
Нієм лише єхидно посміхався. Отже ж, Вовчий Бог, дав двоюрідного братика. Єхидний, жадібний, заздрісний. Розлякав усіх дівчат. Тепер навіть з нормальною дівчиною не поспілкуєшся. А скільки в нього дітей в зграї – не перелічити. Хоча старший за нас з Вуму лише на рік.
Я завив втретє. Та де ж носить того Вуму.
Й тоді на галявині з’явилася вовчиця. Така гарна, що я забув про все на світі. Постать струнка, вкрита біло-сріблястим хутром вздовж якого пробігали червоні смуги. Невелике витягнуте обличчя. Сірі, холодні очі, райдужка яких вкрита білими візерунками, схожими на ті, що так старанно малює мороз на вікнах. Погляд щирий та відкритий.
Вона йшла спокійно, гордовито оглядаючи усе довкола.
Не зрозуміло, що в неї в голові… Стала під деревом. Вона… що? Прибігла на мій поклик. Оця дівчина? Мабуть вперше...сплутала мій поклик з якимось іншим. Усвідомлювати це було неприємно.
Така красуня, що й самому знадобилася б. Тим паче мій вовк наче сказився. Закортіло обнюхати її під хвостом, заритися у хутро носом. Вдихнути аромат, що так і щемить ніс. Ромашка, м’ята, валеріана. Ось як тепер дівчата спокушають чоловіків.
Я обійшов її по колу, принюхавшись. Ми наче грали в навздоганялки. Тільки-но я підходив ближче, вона одразу відступила. Підступив ще ближче, вона знов робила крок назад. Яка непокірна! Так боїться піддатися мені?! Що ж у неї не має вибору! Вона точно буде моєю, не будь я скаженим.
Опинившись поруч, притиснувся до неї майже впритул, а потім тицьнувся носом в її зад. Яка ж вона пахуща, зваблива... навіть голову задурманило! Схожа на мене та водночас зовсім інакша. Взагалі не подібна до тих вовчиць, що у мене були.
Таку не можна брати силою— треба перечекати. Інакше втратиш. Я улігся поруч, що ж почекаємо. Можливо, вдвох із братом ми впораємося з нею.
Знову він…
Запах Нієма розлився у повітрі бридким кислим смородом, Дістався таки. Бридке створіння. Наче здобич: гарна ззовні та хвора зсередини. Збирався підійти до моєї непокірної дівчинки. Не сьогодні, Нієме! Я не дозволю тобі цього . Цей ласий шматок лише мій.
Я закрив її собою. Він хотів кинутися на мене. Та не встиг. Мені на виручку прийшов Вуму. Став поруч. Нієм був злий, але все ж таки повинен був підкоритися брату.
Він ліг навпроти нас, схиливши голову й піджавши хвіст. Не схилишся перед ватажком — чекай зневаги від зграї.
Розчарований братець поплентався в ліс, а «невдячна» дівчинка втекла.
Що ж, недовго їй бігати залишилося.
Тим паче, що всі дороги з лісу ведуть у бар перевертнів.
Як тільки-но дісталися роздягальні бару перевертнів, Вуму сказав:
— Розповідай Хто вона?!
— Й сам не знаю, - знизав я плечима, - приблудилася на мій поклик.
— Мабуть обернулася вперше, – сказав Вуму.
— Напевно, що так.
— Дивно, що вона має таке саме забарвлення, як і ми. Але не «Скажена» — і вуха в неї не підрізані.
— Як і в нас.
—Ти нібито не пам’ятаєш, чому ми ходимо з нормальними вухами? — усміхнувся Вуму.
— Дякуючи нашій тітці.
—А Нієм? Чого ви з ним знов сваритеся!
—Він хотів влізти своїм брудним носом до моєї крихітки.
—О! Твоя крихітка! Невже ви встигли...
- Ні. Я лише обнюхав її.
Тільки-но ми вдягнулися, як на порозі з’явилася «моя крихітка». Дівчиною вона була ще гарнішою. Довгі ноги, струнке тіло, невеликі, але пружні груди.
—А ми вже на тебе зачекалися, — сказав я, притулившись до дверей.
—Про що це ви говорите? — вимовила якось байдуже і мені це зовсім не сподобалося. У лісі вона була податливішою чи що?
—Невже не впізнала, - різко додав я.
—Як не впізнати? Нюх поки що не втратила!
Неначе відчувши мій поганий настрій у розмову втрутився Вуму.
—Виявляється, ти, розкута дівчинка, — засміявся він, вирячившись на її тіло.
—А ну відвернулися, безсоромні! – гаркнула дівчина.
Але ми й не подумали відвертатися! Жоден перевертень у нормальному глузді не відведе погляд від оголеної дівчини!
—Таку красу треба лише бачити. Відчувати буде замало, - додав я.
—Влучно сказано братику Луму. А як нам тієї краси на двох не вистачить? – він мені.
—Невже не поділимося, брате Вуму!
Ми завжди розуміли одне одного без слів, як і будь-які близнюки. І зараз в нас було єдине бажання затягнути цю дівчину десь у готель й відчути під собою її пружне тіло. А вже поділити її між собою – за цим діло не стане. Можна й не ділити зовсім… на всіх вистачить …
Доки ми базікали, дівчина встигла перевдягнутися. Й тепер на ній були сірі куртка та джинси та чорна футболка. А на ногах кросівки. В такому вигляді вона була зовсім непримітна.
—Знаєте хлопці, у мої плани не входило спарюватися з вами. Тож… вибачайте, —посміхнулася вона. – До речі, мій татко-великий Каратель зграї сірих вовків Вамі-Бон! Ліпше не робіть дурниць! – додала роблячи наголос на останньому слові.
Бажання вмить зникло. Виходить вона донька того самого Вамі-Бона, через якого зграя скажених є вигнанцями.
Той хтивий мерзотник, який кинувся на їхню матір, намагаючись зґвалтувати, а потім вбив батька, який заступився за матір. Той негідник, що прославив їх, як Скажених і заразних. Що тепер усі оминають їхню зграю стороною й важко знайти роботу поруч із домом. Не потрібно було цій крихітці згадувати того ката.
Я підійшов до неї впритул й прошепотів їй на вушко усе, що я думав про її “улюбленого татка”.
—Ходімо,— додав я звертаючись до брата, - нас вже дівчата зачекалися. Їх тут й так багато, і без доньки карателя обійдемося.
—Що ти такого доньці карателя сказав, що вона аж зблідла, - запитав Вуму, як тільки-но ми вийшли за двері.
—А, -махнув я рукою, —порадив не хизуватися своїм татком будь де, бо ж існують й не такі добрі перевертні, як ми.
—Гарні, могутні, сміливі та розкуті, - проспівав Вуму нашу улюблену пісеньку й на душі раптом стало легше. Останнім часом, здавалося, що ми з братом помінялися місцями. Я став більш дорослішим, виваженим, спокійним.
Він – більш невгамовним. Я Посміхнувся. Добре, що в мене є брат.
Бар був повен перевертнів, як і завжди, на повний місяць. Вуму одразу поплентався з якоюсь білявкою до дивану. До мене підійшла брюнетка, гарна фігурка, миле личко, але нічого особливого.
Брюнетка виявилася балакучою, постійно щось шепотіла мені на вухо і тяглася до губ.
Та мені зараз було не до неї. Бажав побачити ту навіжену, розкуту білявку, яка навіть попри всю мою злість не виходила в мене з голови. Її Гнучке біле тіло, маленькі груди й довгі ноги миготіли в мене перед очима.
Так би і обійняв, притиснув до себе, поцілував в пухкі рожеві губи. Торкнувся рукою волосся. Я навіть невпевнений був, що вона прийде. Але прийшла, відкрила двері і попрямувала до дивної пари за барною стійкою: жовтоволосої дівчин та хлопцем із сірим довгим волоссям. Це її друзі.
Глянула в мою сторону й одразу відвернулася. Отже ж лисяча пастка! Це ж треба так уляпатись. Ні. Зараз не той час, щоб закохуватися. Тим паче у доньку ворога. Як там кажуть? Буде потяг, буде й жінка-перевертень.
Що ж! Одна жінка- перевертень вже була поруч. Не вагаючись, я поцілував брюнетку. Мені хотілося помститися доньці карателя за пиху, хоча розумів, що вона не причому і не відповідає за вчинки свого батька. А ще бісив той красень із сірим волоссям, який не відходив від неї! Так зиркає! Гарчить! Двояке відчуття ненависті і бажання визрівало як прищ на шкірі. Причому бажання було набагато більше.
Брюнетка, навіть не запам’ятав її ім’я, чи то Вара чи то Мара не відходила від мене ані на крок, щось казала та я не чув. Мій погляд був прикутий до доньки карателя.
— Що там є такого цікавого? Біля бару? Чому ти увесь час дивишся на ту трійцю?
— Є дещо цікавеньке, - усміхнувся сам собі.
— Ах ти ж вовчисько потворний, дупа твоя волохата. Я перед ним ледь навшпиньки не встаю, а він задивляється на інших дівчат… Пішов ти… - чи то Вара, чи то Мара розвернулася й покрокувала до барної стійки. Й довго не нудьгувала… одразу ж причепилася до рудого хлопчиська.
Я тільки-но збирався піти. Як у барі раптом стало тихо, лише звідусіль чулося презирливе перешіптування – “Тазалнас тут! Що він тут робить? Хіба таким вигнанцям, як він не заборонено відвідувати подібні місця.»
Я розумів як це бути вигнанцем. Бо був членом зграї “скажених “, а їх ненавиділи так , як і тазалнасів. Та все ж різниця була. І доволі суттєва. Скажених не позбавляли звіра, тому ті були на сходинку вище. Тазалнаси ж – волоцюги, які втратили звіра через порушення закону зграї. Це загалом бандити або відлюдники, які не хотіли жити серед собі подібних. До них ставилися з огидою, ненавиділи, виганяли звідусіль.
Для чого він тут? Неприємні думки не виходили з голови. Тазалнаси рідко відвідували подібні місця. Бути на видноті у всіх та бачити ненависть у очах оточуючих не дуже приємне відчуття. Та цей Лис, ніколи не був відлюдником, він наче отримував насолоду від ненависті перевертнів. Лише єхидно посміхався у відповідь.
Казали, що він навмисне вбивав людей і перевертнів, щоб позбутися звіра.Хотів отримати дар пророцтва, який іноді просинається у тазалнасів. Напевне, його місія здійснилася, оскільки він тут. Хто ж приверне його увагу? Шаркаючи ногами та щось присвистуючи, Лис рушив до гарної стійки.
В тихому залі, наче розкати грому роздавався його несамовитий божевільний регіт. Хто жертва його пророцтва? Невже білявка? Вона наче не схожа на злочинницю та й на одиначку теж. Той хлопець, що з нею поруч, мабуть... А вона, ні. Невинна, як вовченя. Навіть хлопець із сірим волоссям завмер, заціпенівши. Лис щось говорив, тицяючи пальцями у білявку й її друзів. Хлопець з попелястим волоссям лаявся з ним. Той лише весело реготав у відповідь.
Я не міг більше цього терпіти, моє серце ледь не вибухнуло від почуттів ненависті, злоби та любові. Не можна, щоб хтось отак ображав її. Мою дівчинку. Тільки-но Лис пішов, я схопив білявку за руку й повів за собою з бару. Від дотику до її теплого тіла, моє серце калатало , як навіжене.
—Негайно зупинись! – вигукнула вона сердито, намагаючись забираючи руку, але я тримав міцно. – Тобі ж не потрібна донька карателя!
Я мовчав.
—Що? Як тільки-но брюнетка втекла й донька карателя згодилася.
Нічого було відповісти. Розум підказував, що ліпше не зв’язуватися з нею. Але серце? Чому воно так болісно стискалося у грудях, коли я бачив, як її ображають.
—Я вже не безпомічна вовчиця, як там у лісі. Мій брат та подруга знайдуть мене..
—Брат?
—Брат. Хіба ти не бачив його у барі
—Але ви не схожі.
—Я схожа на матір. Вона померла, коли мені виповнилося дванадцять. Та про що ми взагалі говоримо? – ми йшли швидко, майже бігли, наче у гарячці, мені кортіло дістатися лісу, щоб знов обернутися.
Перевертнем з нею було легше впоратися. Ніяких зайвих слів, лише вир бажання та інстинктів. До того ж із-за неї ми не встигли пробігтися з Вуму по лісу.
—Відпусти мене. Негайно!
—Навіщо? Ти мені подобаєшся, я тобі теж,— здається моя рішучість нарешті повернулася.
—Ще чого? Ми з тобою навіть не знайомі. Звідки ти узяв, ти мені подобаєшся?
—Що ж давай знайомитися …. Луму, - я підійшов майже впритул, - щоб ти знала вовчиця не бреше, а вона так тяглася до мого вовка.
— Вамі-Боро, - видихнула вона мені в губи. — Щось не дуже я вірю в ті вовчі потяги.
Серце шалено колотилося й я навіть не помітив, що вона готується втекти. Як тільки-но я збирався поцілувати її, вона легенько штовхнула мене у груди розширяючи відстань між нами. Перекинулася на вовчицю й побігла.
Е ні, красуне! Більше ти від мене не втечеш, я й так сьогодні достатньо набігався за тобою. Швидко наздогнав, хоча й було приємно бачити її плавні рухи, але чоловіче єство брало своє. Все ж я перевертень, й перекинувшись на звіра не міг триматися осторонь від самки. Так вже закладено природою. Крок, ще крок.... Вона втомилася, лягла перепочити біля ялівця, дурненька. Тут я і наздогнав її.
Вона важко дихала й лежала із закритими очима. Я підійшов ближче і лизнув її у вушко.
Тоді примостився поруч, поклавши лапу їй на спину. Ні звуку. Ні спротиву. Лише благання в очах ”Не чіпай!” Деякий час, ми просто лежали.
Я вдивлялися в її великі сірі очі і ледь стримувався, щоб не оволодіти нею. Бодай в мене буде лисий хвіст, що це зі мною? Вона була так близько й водночас дуже далеко. Раптово, вона перекинулася на людину. Це виглядало так, ніби її тіло і розум діяли всупереч один одному. Зовсім гола, вона лежала на землі підігнув під себе ноги й тремтіла.
Я теж обернувся, швидко одягнувся й прикривши її своєю курткою, взяв на руки.
Вона дрижала і схлипувала. Звісно ж у неї нервовий зрив. Як можна обертатися стільки разів за ніч. Ніякий організм не витримає.
—Потерпи трохи, крихітко, дай- но лише дістатися додому і я приготую для тебе заспокійливий відвар.
Важко було в людській подобі бродити крізь хащі вночі, звіром легше, нюх загострюється й ліс нібито направляє тебе до лігва. А людиною... Хто взагалі любить людей? Якщо обирати між звіром і людиною. Звісно ж я виберу перше. Життя без звіра – це не життя.
У ніс вдарив різкий запах, нібито десь поблизу вилили відро помиїв. Значить ми майже вдома?
Вамі-Боро закрила ніс рукою і капризно запитала:
—Ти куди мене приніс?
—У свій дім.
—Ти живеш у свинарнику?
—Недалеко від нього починається моє лігво.
—Та хто ти такий? Чому твоє лігво знаходиться у лисій дупі, на краю лісу. Невже ти ... ска
—Тихіше дівчинко, бачу тобі стало легше- Луму поставив її на землю, - в нашому лігві не люблять галасу й чужаків теж не люблять. Буде дуже добре, якщо ми тихенько проберемося в дім сестри. Вона позичить тобі одяг. А переночуєш в мене вдома.
—В тебе є свій дім?
—У нас із братом.
—Не думаю, що це гарна ідея ночувати з вами наодинці.
—Зі мною. Вуму залишився в барі й буде дуже зайнятий сьогодні вночі щоб возитися із донькою карателя.
—А ти! Ніхто не просив тебе тягнути мене в ліс. Я не залишуся з тобою на одинці.
—Ти вже...
Я потягнувся до її м’яких вишневих губ і поцілував. На мій подив вона не противилася. Лише склалося відчуття, що вона бореться зі своїм потягом до мене.
