— І де знаходиться дім твоєї сестри?
— Вже близько, он там, за рогом.
Далі дівчина йшла мовчки, ступаючи обережно й насторожено оглядаючи все довкола.
На мене ні разу не глянула. Невже я їй зовсім байдужий?
Сестра з цікавістю оглянула нас.
—Невже не можна було займатися коханням в будинку? Чи так кортить підхопити якусь інфекцію. Їй-богу поводитеся гірше малих вовченят.
—У нас нічого не було, —змучено відповіла Вамі. Видно було, що вона ледь тримається на ногах — не дивно після стількох обертів на день.
—Тоді, чому вона гола? – звернулася сестра до мене.
— Нібито я поводжусь як Скажений, кинувся на крихітку, доньку Карателя, щоб добряче так збезчестити, — пожартував я.
— Отжеж лисій син, —замахнулася на мене сестра.
— Такий, який є.
— Значить, ти донька того божевільного. Що ж, вовченята не відповідають за вчинки вовків. Мене звати Аму, — сестра простягнула руку гості.
— Я й справді не відповідаю за вчинки свого батька. Але відповідаю за свої. Перепрошую за те, що порушила спокій вашого лігва. Мене звати Вамі-Боро, — подала вона руку Аму.
—Думаю, ми поладнаємо, — розсміялася сестра.
— Авжеж, — у відповідь усміхнулася Вамі-Боро.
— Я зараз... — сказала сестра й вийшла у іншу кімнату.
Через кілька хвилин повернулася з теплою піжамою й вовняними шкарпетками.
— У нас тут часто буває холодно, особливо восени.
— Чого стоїш? — звернулася вона до мене.
— Дай дівчині як слід перевдягнутися. Вийди у вітальню, не заважай. Вовча дупо.
Вітальня залишилася такою затишною, як завжди.
Світлі стіни увішані родинними фотографіями.
Ось на цій, що висить навпроти каміна, — тато: кремезний, високий, із довгим сріблястим волоссям. І ми ще малі, сидимо навколо нього. Аму — по центру, ми з Вуму — по боках. Мама стоїть збоку та усміхається. Тендітна і гарна.
А на тій, що над каміном, — родина сестри: син і чоловік. Вони зараз працюють в іншому місті, й приїжджають лише на вихідні. Аму сумує, але терпить.
— Ти чого тут застиг? Ми вже готові.
Рожева піжама сестри була Боро трохи завелика, але вона виглядала цілком непогано.
Мені, втім, було байдуже, що на ній надягнуто — для мене вона все одно виглядала сексуально. Навіть ще сексуальніше було уявляти її струнке тіло під цим безформеним одягом.
— Чого притих? Подобається? — запитала сестра.
— Не дуже, — збрехав я.
— Тоді залиш Боро у мене.
— З якого це дива? Вона моя… гостя.
— Не лякай дівчину! В неї був важкий день. Ще й залишитися наодинці зі збудженим вовком, — грізно сказала Аму.
— Але ж вона моя гостя і не збиралася спати в тебе, — намагався опиратися я.
— Луму, ти забув одну річ. Вамі-Боро — донька Карателя. Їй непристойно спати з чоловіком наодинці.
Вамі-Боро зблідла й стиснула кулаки, але нічого не сказала.
— Що ж, Аму, ти права, сестричко, як ніколи. Доньці Карателя справді потрібно відпочити.
—Побалакали — та й годі. Ви, мабуть, голодні?
— Я б кабана з’їв, такий голодний.
Сестра поставила на стіл дві тарілки із запеченими реберцями, картоплею та салатом. Поруч — настоянку на чебрецю.
Сама вона не їла, лише спостерігала.
Як казав наш батько, хочеш ліпше взнати перевертня — нагодуй його. Якщо перевертень гидує твоєю їжею, значить, він не поважає й не довіряє тобі.
Вамі їла мало. До м’яса майже не торкнулася, лише трохи поколупалася в салаті.
— Що ж...я, мабуть, піду. Доброї ночі, — я обійняв сестру. —Дякую за вечерю.
Гості я лише кивнув і вийшов з дому.
Пробігтися по лісу уночі було напрочуд приємно.
День видався напруженим, хотілося трохи розслабитися. Біг допомагає зібратися з думками.
Все ж таки в мене найкраща у світі сестра. Як мудро вона нагадала мені, що треба триматися подалі від зграї Карателя. Я й справді ледь збожеволів від тієї білявки, а Аму вчасно натякнула мені про батька — і мені стало ніяково.
Вдома було надто порожньо. Бляха! Вуму зараз, мабуть, розважається з тією красунею, що підцепив у барі.
А я… Як я примудрився взагалі зв’язатися з тим дівчиськом! От же ж ведмежа пастка! Перед очима знову виникли вишневі, манливі губи. Клята дівчина не дає мені спокою! Ледь стримався, щоб не завити! Холодна ніч, розставляла всюди свої приманки.
Я взяв пляшку вовчої настоянки — треба було напитися та лягти спати! Інакше я не втримаюся й зірвуся. Поводжуся як незріле вовченя! Ніколи ще такого не було.
Гірка настоянка розтікалася по горлу та притупляла хіть. Думки ставали розпливчастими, й тягнуло в сон.
Раптом переді мною виникла білявка, посміхнулася й поцілувала.
« Це ж неправда… Це сон», — подумав я, і сновидіння розпахнуло мені свої обійми.
Ранок застав мене головним болем і глузливим поглядом брата.
—Що трапилося Луму? Я бачив тебе таким п’яним, лише тоді, коли Аму вийшла заміж.
—Нічого. Переплутав воду з настоянкою.
—Не вийде, віджартуватися братику. Я вже знаю, що ти привів білявку до нас у лігво.
— Покараєш?
— Мав би. Не забувай, що я відповідаю не лише за себе. Як вожак, я маю обов’язки і перед зграєю. А ти привів чужинку в наш дім. Це вже занадто, брате. Сподіваюся, тебе ніхто не бачив. Інакше будеш відповідати не лише переді мною, а й перед радою зграї.
— Вона вже пішла?
— Пішла. Рано вранці.
— А до мене не заходила?
— Думаєш, я впустив би її сюди, до схибленого від хіті вовка.
— Добре. Ти правильно вчинив, брате. Я і справді не розумію, чому вона так на мене впливає.
Вуму уважно подивився на мене, зовсім як батько, коли сердився, та зітхнув.
—Мабуть вона твоя Єдина, Луму.
—Що? Та ніколи в житті! Моя Єдина не може бути донькою ворога.
—Ти й сам це знаєш, лише не хочеш визнавати. А якщо все так, як я кажу, тобі доведеться викрасти її. Або триматися, якнайдалі. Спробуй попити валеріани з м’ятою, щоб заспокоїтися.
— Гадаєш, я розум утрачу через доньку Карателя? Не сміши мене, Вуму.
— Послухай, брате, ти можеш казати мені що завгодно. Але ж ти пам’ятаєш Ваїра?
— Того самого, що втопився, після того, як його Єдина померла. Пам’ятаю, та я ж не настільки схиблений. Я не стану вбивати себе, заради неї.
— Ти привів її сюди, у зграю, місце якої — таємниця.
— Але ж вона ледь не вмерла від постійних обертів.
— Хіба тобі не байдуже на неї?
— Не те щоб я закоханий...
— Тримайся від неї подалі, доки ми не переманимо її на наш бік. За законами зграї Скажених, будь-хто із перевертнів Карателя — наш ворог. А вона тим паче.
— Якщо ти не зможеш протистояти своїм бажанням — твій шлях лежатиме у лігво схиблених вовків — вовчарню.
— Я сказав, що не стану кісткою поперек горла зграї. Ви моя родина, а вона мені ніхто!
— Ми знайдемо вихід.
— Не треба. Вважай, що я ніколи її не зустрічав.
— Добре, брате. Я вірю тобі. Дивись, не знехтуй зграєю, щоб затягнути у ліжко пихату вовчицю.
—Що ж, мені пора на роботу, — тільки-но я вийшов з дому, як на порозі з’явився Нієм.
— Привіт, — усміхнувся він єхидно, — бачив, у тебе були гості.
— Ні... З чого ти взяв? — збрехав я.
— Не думаю, що я помилився. Я бачив, як ти заходив у двір Аму з якоюсь дівчиною.
— То була подруга сестри. Я лише показав дорогу.
— Щось не схожа вона на її подруг. Занадто молода.
— Чого тобі треба, Нієме? Я поспішаю. Якщо нічого термінового — приходь увечері.
— Що ж, кузене, я зайду увечері. Поговоримо.
Але ввечері він не прийшов, це на Нієма взагалі було не схоже. Він зник і з’явився у зграї лише за тиждень.
Зі мною не розмовляв — сторонився.
Мені така поведінка кузена здалася дивною.
Та я скоро забув про це.
