Вамі-Боро
Невже вона знову тут? Ніби минуле привело її сюди.
Тоді, коли вовчиця ще була жива. І все було інакше.
От якби повернутися в той час... Відчути її живе шурхотіння в собі.
Серце болісно стиснулося.
Яка ж вона дурепа! Не слід було довіряти тому скаженому.
Одразу відчувала — не варто з ним зв’язуватися.
Спочатку привів до себе. А потім — зрадив. Покидьок.
Під ногами хруснула суха гілка — Боро здригнулася.
— От, лисяча дупа! — вигукнула вона, зупинившись біля старої хатини.
— Хто тут бешкетує?! — рипнули двері й перед нею з’явився сивий перевертень.
— Раві? Ти? — примружився, придивляючись.
«Звідки він знає, як звали її матір..»
— Раві, ти вже кинула того недоумка – Бона? Чи досі кохаєш його? Повір дядькові, до добра це не доведе.
— Чому? – прошепотіла.
— Він знищить увесь наш рід. Не потерпить потомків білого Карателя у себе під боком.
— Хіба ніхто не може йому завадити?
Дівчині хотілося взнати більше про батька, не видавши себе.
— Колись давно — так… Але тепер…
— Невже наша зграя така слабка, що не зможе дати йому відсіч?..
— Не зараз. Ми й так чужаки, Раві. Ти пам’ятаєш… він нацькував на нас свою зграю і назвав Скаженими при всіх перевертнях.
—Що ж, якщо ми не зможемо протистояти йому. Мені доведеться піти.
Вона не хотіла брехати старому, занадто тиснути, але вибору не було. Треба було дізнатися правду за будь-яку ціну.
— Раві… ти ж мені як донька! Ти виросла в моєму домі, коли твої батьки померли. Не йди з ним. Не зраджуй свою зграю…— старий зітхнув.
Зробив крок ближче — і раптом відсахнувся.
— Ти не Раві… але в тобі тече її кров. І кров того тирана.
— Я її донька.
— Навіщо ти прийшла? Тобі не можна тут бути. Особливо зараз, коли ти втратила звіра.
— Ви… як ви дізналися?
— Просто не відчуваю в тобі звіра.
— Ви ж не тазалнас… як тоді?
— Зате я білий Каратель. Я не можу бачити майбутнє… але можу відчути, чи є в тобі звіряча сутність.
— А який Каратель — мій батько?
— Ні який! — гаркнув старий зневажливо. Він сам призначив себе Карателем, коли твоя мати віддала йому свою силу.
— Яку саме силу? — перехопило подих Боро.
Старий глянув на неї із жалем та ненавистю одночасно.
— Забагато в тебе питань, дівчино… Але я відповім.
Вамі від хвилювання міцно стиснула пальці.
Ще хвилину — і вона дізнається правду.
— Твоя мати віддала йому силу білого Карателя…
— Що за силу?…
Вамі завмерла, ледве дихаючи.
— Ту силу, яка дає можливість Карателю гіпнозувати та керувати усіма зграями без розбору.
— А потім? Що сталося потім?
— Спитала б краще у матері, чого не даєш мені спокою.
— Якби могла… спитала б.
Старий нібито відсторонився і хвильку мовчав. Потім глянув на Боро серйозно. — Раві жива.
— Жива..? Ви впевнені?
— Білі карателі рідко помиляються, дитино. Бути тазалнасом складно для неї. Тому вона стала самітнецею — живе поза зграєю.
— Чому не прийшла к вам?
— Ти ще поки не розумієш, дівчинко? Як це — бути тазалнасом в зграї вовків. Закони зграї діють на всіх. Легко підкорятися, коли ти не вирізняєшся. Але ніхто не терпітиме перевертня, який заради кохання втрачає розум та знищує зграю. Та ще й на додачу тазалнас.
— Розкажіть мені про матір, будь-ласка. Хочу взнати правду.. Чи могла вона зрадити батька з дядьком Лисом
— Зрадити? Бону? Не можна зрадити Єдиному, бо окрім нього не помічаєш нікого навколо. Ти дуже погано знаєш свою матір, дитино.
— Тому я й питаю у вас. Щоб розібратися з минулим батьків, а потім і з собою.
— Нічого тут знати. Минуле вже пішло. Прийми себе такою, як є. Теперішньою.
— Чому ви так кажете? Я думала, що самотня у цьому світі, після того як зріклася брата й батька. А мама виявляється жива… а ви мені нічого не розповідаєте про неї.
— Мене не стосуються твої справи і справи твоєї матері. Я сказав все, що міг… — різко промовив старий.
У кущах щось знову хруснуло, і Боро мимоволі здригнулася.
Той неприємний перевертень з’явився на її шляху знову.
Вона вже бачила його двічі. Перший раз — у лісі, коли йшла до Луму. Другий — біля дому близнюків, коли прийшла попрощатися. Тоді сталося те, що вона не планувала. Луму спав, і вона не втрималася — поцілувала його.
— Чого тобі треба, Нієме? – запитав старий.
— Просто був поруч й дуже зацікавився вашою розмовою.
— Тебе це не стосується — йди собі, куди йшов.
Нієм єхидно зауважив:
— Чи не забагато ви на себе берете, Ра-Бо? Ви вже не ватажок Зграї. Моєму кузенові Вуму, який зайняв ваше місце, буде цікаво дізнатися, що ви розмовляєте із чужинкою.
— Я ще раз тебе питаю: чого тобі треба, Нієме?
— Нічого особливого. Лише вашу настоянку на полині.
— Я не виготовляю заборонених зграєю настоянок.
— Зате ваш син виготовляє ..
— Не розумію, про кого ти говориш? У мене немає сина.
— Якже ...? Тоді хто Валло?
— Цей той лисій потрох, якого зараз шукають охоронці зграї.
— Саме так.
— Я зрікся його. В моїй присутності прошу не вимовляти його ім’я.
— Тоді домовимося так? Віддай мені цю тазалнаску — й вважай, що діло зроблено.
— Я ніколи не домовляюся з тими, хто шантажує мене. Для таких людей в мене є один перевірений спосіб, — старий обернувся на вовка й кинувся на Нієма.
Той теж миттєво перекинувся на звіра й загарчав у відповідь. Поки вони кружляли один навколо одного, рик наростав. Нієм повалив старого на землю й вчепився зубами у вухо, потім у плече. Ра-бо рухався повільно й незграбно, давалася в знаки — старість.
Вамі-Боро ледь дихала заклякнувши на місці від жаху. Страх пронизував її наскрізь. Нав’язливі думки вимагали покликати когось на допомогу, але внутрішній голос казав інакше: «А що, як Скажені виженуть її і вона так і не дізнається, де її мати? Що як зрадник Луму повідомить про неї тат..Вамі-Бону. Їй потрібно більше часу, щоб у всьому розібратися.
Слабкий стогін Ра-Бо дав їй зрозуміти, що старий довго не витримає. Шкода, але їй доведеться тікати — слабка тазалнас не воїн проти двох розлючених вовчиськ.
— А ну зупиніться! Негайно! — гаркнув хтось грізно.
Довкола одразу стало тихо: бійка припинилася, а бійці з повагою та виною дивились на перевертня з владними голосом.
Боро не змогла втриматися, щоб не поглянути на перевертня. Це був другий близнюк, ватажок зграї Скажених. Здається його звали Вуму. Вони були такі схожі, але й різні водночас. Луму — більш грайливий, але й ніжніший. Чи це тому що він її Єдиний? Не вірилося, що він зрадник, але факти залишалися фактами. Тільки він один знав, що вона тут... Враховуючи те, що вона дізналася від старого Ра-бо, Луму складно було звинувачувати. Вамі- Бон знищив цих людей, зробивши ізгоями, те саме він зробив і матір’ю, «вкравши» її дар, а потім і з Боро.
— Так ти теж тут? Часом не ти спричинила цю бійку? — спитав Вуму.
— Не вона,— прохрипів старий.
— Як ви почуваєтесь Ра-бо?
— Добре. У моєму віці все залежить від певних умов: якщо рухаєшся — значить, живий.
— Нієме, а ти що тут робиш?
— Нічого, просто йшов повз.
— Чому виявляєш не повагу до старого вовка, на його території.
— Ніякої неповаги, він і його синок нехай цінують те, що їх взагалі не вигнали із зграї. Такому лайну не місце в нашій зграї.
— Ах ти ж лисяча дупа! Іди звідси, доки я тобі не відгриз хвоста, – вилаялася Ра-бо.
— Занадто слабкий — не дотягнешся! Ми з тобою ще поговоримо, старий. — Нієм єхидно ухмильнувся, обернувся — й тільки його бачили.
— А ти…підеш зі мною, — звернувся Вуму до Боро, яка увесь час спостерігала за Ра-бо та Ніємом.
Хотіла б вона теж обернутися й втекти від цілого світу.
Болючі спогади та жаль – рвали серце на шматки.
Вона мовчки поплелася за ватажком – у невідомість.
